Алессандро БАРРІКО  

Шовк

З італійської переклав Іван Герасим

 
Перекладено за виданням:
Alessandro Baricco. Seta. – Rizzoli, 1996.
 

1.

Хоча батько й запланував для нього блискучу військову кар’єру, Ерве Жонкур врешті-решт закінчив тим, що почав заробляти гроші, займаючись дуже незвичною професією, якій не була чужою (яка дивна іронія!) одна мила риса, що мала легкий відтінок жіночості.

Щоб жити, Ерве Жонкур купував і продавав черв’яків шовкопряда.

Ішов 1861-й рік. Флобер писав «Саламбо», електричне освітлення було все ще лише гіпотезою, і на іншому боці океану Авраам Лінкольн вів війну, кінця якої він так і не побачить.

Ерве Жонкурові було 32 роки.

Він купував і продавав.

Черв’яків шовкопряда.

 

2.

Якщо точніше, то Ерве Жонкур купував і продавав черв’яків тоді, коли їхнє черв’якове існування було в стадії малюсіньких яєчок жовтого або сірого кольору, нерухомих і мертвих на вигляд. Таких на долоні однієї руки можна було помістити тисячі.

«Це те, що називається: мати в руках цілий маєток».

На початку березня яєчка розкривалися, випускаючи хробачка, який через тридцять днів після несамовитого пожирання листків шовковиці знову закривався в лялечку, щоб урешті-решт випурхнути з неї цілком і повністю, залишаючи після себе спадок у вигляді тисяч метрів шовкової нитки-сирцю й у вигляді кругленької суми у французьких франках, якщо припустити, що все відбувалося згідно з правилами і, як у випадку Ерве Жонкура, в якомусь районі Південної Франції.

Містечко, де жив Ерве Жонкур, називалось Лявільдьйо.

Його дружину звали Елен.

Дітей у них не було.

 

3.

Щоб уникнути збитків від епідемій, що все частіше завдавали клопоту європейським господарствам, Ерве Жонкур вибирався для придбання яєчок шовкопряда на протилежний берег Середземного моря, в Сирію та Єгипет. У цьому полягала найвишуканіша, повна пригод частина його роботи. Щороку на початку січня він вирушав у дорогу. І проїжджав тисячу шістсот кілометрів морем та вісімсот кілометрів суходолом. Він вибирав яєчка, торгувався і купував їх. А після цього зворотною дорогою проїжджав вісімсот кілометрів суходолом і тисячу шістсот кілометрів морем та вертав у Лявільдьйо зазвичай у першу неділю квітня, саме у час Великої меси.

Він працював ще два тижні, щоб розфасувати яєчка і продати їх.

Решту року він відпочивав.

 

4.

— А яка вона, Африка?

— Втомлена.

Він мав великий будинок на околиці містечка і невелику майстерню у центрі, якраз навпроти закинутої хати Жана Бербека.

Жан Бербек одного дня вирішив, що більше не буде говорити. І він дотримав обіцянки. Жінка і двоє дітей його покинули. Він помер. Хати його ніхто не хотів, от вона й стояла тепер занедбана.

Купуючи й продаючи черв’яків шовкопряда, Ерве Жонкур щороку заробляв достатню суму, аби забезпечити собі та своїй дружині ті вигоди, на які у провінції дивляться, як на розкіш. Він з почуттям міри втішався своїм майном, і цілком реальна перспектива стати справді багатим була йому зовсім байдужою. Тим більше, що він був одним із тих, кому подобається спостерігати за власним життям, вважаючи за недоречне будь-які претензії на те, щоб його проживати.

Слід зауважити, що такі люди спостерігають за своєю долею так, як більшість схильна розглядати дощовий день.

 

5.

Якби його запитали, то Ерве Жонкур відповів би, що бажає, аби його життя тривало так завжди. Проте на початку шістдесятих років епідемія пебрини зробила яєчка європейських господарств зовсім непридатними, вона перекинулася за море, досягла Африки і, як дехто стверджував, навіть Індії. Ерве Жонкур повернувся зі своєї чергової подорожі у 1861 році із запасом яєчок, що був, як виявилося через два місяці, майже повністю заражений. Для Лявільдьйо, як і для багатьох інших місцевостей, де основою багатства було виробництво шовку, цей рік, здавалося, стане початком кінця. Наука виявилася не здатною збагнути причини епідемії. І весь світ, аж до найвіддаленіших своїх земель, перебував, як виглядало, заручником цього чаклунства.

— Майже весь світ, — тихо сказав Бальдаб’ю. «Майже», подумки повторив, доливаючи собі два цалі води у свій «Перно».

 

6.

Бальдаб’ю був той чоловік, що двадцять років тому приїхав до цього краю, одразу подався до будинку міського голови, увійшов до нього без жодних попереджень, розстелив йому на столі шовковий шалик кольору вечірнього сонця і запитав:

— Ви знаєте, що це?

— Жіночі штучки.

— От і помиляєтесь, штучки, тільки чоловічі. Грошики це.

Міський голова наказав виставити його за двері. А той побудував вниз по річці прядильну фабрику, під лісом ферму для вирощування шовкопряда і на перехресті, де дорога йшла на Вів’є, церковцю на честь святої Агнеси. Він найняв близько тридцяти робітників, замовив з Італії дивовижну дерев’яну машину із самих коліщаток та шестерінок, а потім сім місяців більше нікому не промовив ані слова. Згодом він знову завітав до міського голови, кладучи йому на стіл в акуратних пачках тридцять тисяч франків у банкнотах великого номіналу.

— Ви знаєте, що це таке?

— Гроші.

— Помиляєтесь, це доказ того, що ви дурень.

А тоді забрав ті гроші, поклав у гаманець і хотів собі йти.

Міський голова його затримав.

— Що я маю в дідька робити?

— Нічого, і станете мером багатої місцевості.

Через п’ять років у Лавільдьйо було сім прядилень і воно стало одним із головних європейських центрів з вирощування шовкопряда та шовкопрядильного виробництва. Не все тут було власністю Бальдаб’ю. Інші знатні громадяни та землевласники у тій місцевості приєдналися до нього у цій дивній підприємницькій пригоді. Кожному Бальдаб’ю без проблем відкрив секрети ремесла. Його це розважало набагато більше, ніж загрібати лопатою гроші. Навчати. Розказувати свої секрети. Такий він був чоловік.

 

7.

Бальдаб’ю був і тим, хто вісім років тому змінив життя Ерве Жонкура. То були часи, коли перші епідемії почали підривати європейське виробництво черв’яків шовкопряда. Без паніки Бальдаб’ю вивчив ситуацію і прийшов до висновку, що проблему слід було не вирішувати, а обходити. План у нього був, та йому бракувало потрібної людини. Він збагнув, що знайшов її, коли побачив Ерве Жонкура, коли той проходив у своєму елегантному мундирі підпоручика піхоти перед Верденовим кафе, крокуючи гордовитою ходою військового у відпустці. Було йому тоді 24 роки. Бальдаб’ю запросив його до себе додому, посадив перед атласом, де аж рябіло від екзотичних назв, і сказав:

— Вітаю! Ти нарешті знайшов серйозну роботу, хлопче.

Ерве Жонкур прослухав цілу історію про шовкопряда і яєчка, про піраміди та морські подорожі. А тоді сказав:

— Я не можу.

— Чому?

— Через два дні закінчується моя відпустка, я повинен вертатися в Париж.

— Військова кар’єра?

— Так. Цього хотів мій батько.

— Це не проблема.

Він взяв Ерве Жонкура і привів його до батька.

— Знаєте, хто це? — запитав він його, коли увійшов до батькового кабінету, навіть не потурбувавшись, щоб про нього повідомили.

— Це мій син.

— Подивіться краще.

Міський голова відкинувся на спинку свого шкіряного крісла, вкриваючись потом.

— Це мій син Ерве, який через два дні повернеться в Париж, де його чекає блискуча кар’єра в нашому війську, якщо так захочуть Господь і свята Агнеса.

— Власне. Тільки що Господь заклопотаний деінде, а свята Агнеса має відразу до військових.

Через місяць Ерве Жонкур від’їхав до Єгипту. Він мандрував кораблем, що називався «Адель». В каюти долинали запахи корабельної кухні, якийсь англієць твердив, що бився під Ватерлоо, третього дня увечері вони побачили, як на горизонті, мов сп’янілі хвилі, зблиснули дельфіни, і в рулетці завжди випадало число шістнадцять.

Повернувся він через два місяці, в першу неділю квітня, саме в час Великої меси, з тисячами яєчок, загорнутими у вату у двох великих дерев’яних скриньках. Він мав про що розповісти. Та коли вони залишилися наодинці, Бальдаб’ю тільки сказав:

— Розкажи мені про дельфінів.

— Про дельфінів?

— Відтоді, коли ти їх побачив.

Такий був Бальдаб’ю.

Ніхто не знав, скільки йому років.

 

8.

— Майже весь світ, — тихо сказав Бальдаб’ю. «Майже», доливаючи собі два цалі води у свій «Перно».

Серпнева ніч, вже за північ. У цю пору Верден зазвичай уже давно зачиняв. Крісла вже було акуратно поставлено догори ногами на столи. Він уже помив стійку і все інше. Залишалося лише вимкнути світло. Та Верден чекав. Бальдаб’ю й далі говорив.

Сидячи перед ним, Ерве Жонкур з погаслою сигаретою в роті слухав і не рухався. Як і вісім років тому, він дозволяв цьому чоловікові детально розписати свою долю. Голос доходив до нього слабкий, але чистий, і його переривали періодичні ковтки «Перно».

— У нас нема вибору. Якщо хочемо вижити, мусимо добратися аж туди.

Мовчанка.

Верден, спираючись на стійку, глянув на обидвох.

Бальдаб’ю спробував пошукати ще трохи «Перно» на дні своєї склянки.

Ерве Жонкур поклав сигарету на край столу, перш ніж заговорити.

— І де б, власне, вона мала бути та Японія?

Бальдаб’ю підняв свого ціпка з тростини і показав ним за дахи Сент-Оґюста.

— Он там, звідси тільки прямо і прямо, — сказав він. — І так аж на кінець світу.

 

9.

У той час Японія справді була на іншому кінці світу. Цей острів, що сам складався з островів, двісті років жив повністю відірваним від решти людства, відкидаючи будь-які контакти з континентом і забороняючи доступ на свою територію всім чужинцям. Китайський берег був десь за двісті миль, але імператорський декрет подбав про те, щоб відсунути його ще далі, забороняючи на всьому острові побудову човнів більше ніж з однією щоглою. Згідно з по-своєму просвітницькою логікою, закон не забороняв виїжджати за межі вітчизни, проте він засуджував на смерть тих, хто посмів повернутися. Китайські, голландські та англійські купці не один раз намагалися розірвати цю безглузду ізоляцію, але зрештою повинні були розкинути крихку і небезпечну мережу контрабанди. Вони заробили мізерні гроші, купу клопотів та кілька поширених історій, про які можна було непогано побріхувати вечорами у портах. Там, де вони зазнали невдачі, зазнали успіху, брязкаючи зброєю американців. У липні 1853 року командор Метью К. Перрі ввійшов у затоку Йокогами із сучасним флотом пароплавів і представив японцям ультиматум, в якому «висловлювалися сподівання» на відкриття острова чужоземцям.

Японці зроду не бачили корабля, що може плисти проти вітру.

Коли через шість місяців Перрі повернувся, щоб отримати відповідь на свій ультиматум, військовий уряд острова підкорився й підписав угоду, яка давала дозвіл на відкриття для іноземців двох портів на півночі країни і на початок перших поміркованих торговельних стосунків. «Море довкола цього острова, — проголосив командор з деякою дозою урочистості, — стало віднині не таке глибоке».

 

10.

Бальдаб’ю були відомі всі ці історії. Передусім була йому відома легенда, до якої постійно поверталися ті, хто там бував. Говорили, що на тому острові виробляють найкращий у світі шовк. Його виробляли там уже більше, ніж тисячу років, згідно з правилами та секретами, які досягли якоїсь містичної точності. Проте Бальдаб’ю вважав, що йдеться не про легенду, а про чистісіньку правду. Одного разу він тримав у руках вуаль, виткану ниткою з японського шовку. Здавалося, що він не тримає в руках нічого. І так, коли, як здавалося, все йде до дідька через ту історію з епідемією та зараженими яєчками, ось що він подумав:

— На цьому острові повно черв’яків. На острів, куди двісті років не вдавалося пробратися ані китайському купцеві, ані англійському страховому агентові, туди й хвороба ніяка ніколи не пробереться.

Він не обмежився тим, що так думав, він це сказав шовківникам у Лявільдьйо, коли скликав їх у кафе Вердена. Ніхто з них ніколи й не чув про Японію.

— То ми, значиться, маємо, як Бог велів, переїхати весь світ, щоб купити там яєчка — це там, де як побачать чужинця, так одразу на гілляку й вішають?

— Вішали, — поправив Бальдаб’ю.

Вони не знали, що й подумати. Комусь прийшло в голову заперечити.

— Має бути якась причина, коли ніхто на світі не подумав, щоб поїхати туди і купити там яєчка.

Бальдаб’ю міг би схитрувати, пригадуючи, що більше ніде в світі не знайти їм ще одного Бальдаб’ю. Та він вважав за доречне пояснити справи так, якими вони були насправді:

— Японці змирилися з продажем свого шовку. Але не яєчок, о ні. Їх вони тримають на замку. І вважатимуть злочинцем кожного, хто спробує їх вивезти за межі країни.

Шовківники Лявільдьйо були, хто більше, а хто менше, шляхетними людьми і ніколи б навіть і не подумали про те, щоб порушити якийсь закон власної країни. Проте гіпотеза вчинити так на іншому кінці світу видалася їм цілком розважливою.

 

Далі читайте паперову версію журналу