Йосиф Бродський

(1940–1996)
 

Листи до римського друга

 
З Марціала
 
***
Нині вітряно, і хвилі з перехльостом.
Скоро осінь, переміни і вмирання.
Зміна барв оцих зворушливіша, Постум,
ніж у подруги чергова зміна вбрання.
 
Діва тішить нас лишень скупим наділом –
до коліна, а чи ліктя вся відрада.
Скільки втіхи є в красі, що поза тілом:
ні обійми неможливі, ані зрада.
 
***
Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
Що в столиці? М’яко стелять? Спати ж як то?
Як там Цезар? Що він робить? Все інтриги?
Все інтриги, певно, учти і пияцтво.
 
Я сиджу в своїм садку, горить світильник.
Ані подруги, ані гостей ходіння.
Замість світу нашого слабких та сильних –
тільки злагоджене комашні гудіння.
 
***
Тут лежить купець із Азії. Завзятий
був купець – умів урвати якомога.
Вмер миттєво: лихоманка. Торгувати
він приплив, і не чекав чогось такого.
 
Ліг за ним легіонер під камінь слідом.
У боях розсунув обшири кордонів.
Стільки вбить разів могли! А вмер він дідом.
Навіть тут немає, Постуме, законів.
 
 
***
Кажуть, Постуме,  що курка — то не птиця,
мізки ж курячі завдати можуть горя.
Як припало вже в Імперії родиться,
ліпше жить в глухій провінції край моря.
 
Щоб далеко Цезар був і завірюхи.
Щоб не бігли всі й тремтіли, ніби вівці.
Кажеш ти, що всі намісники – злодюги?
Та мені миліш злодюги, ніж убивці.
 
***
Зливу разом цю, гетеро, аж до краю
перебути згоден я, але без плати:
Бо сестерцій брати з тіла, що вкриває,
все одно, що дранку в даху вимагати.
 
Протікаю, кажеш ти? Та де ж калюжа?
Що б калюжу де лишав я, не бувало.
Ось як хто тебе за жінку взять подужа,
протікатиме тоді на покривало.
 
***
Вже прожито нами більше половини.
Раб старий мені промовив простодушно:
«Озираючись, ми бачимо руїни».
Думка, певно ж, надто варварська, та слушна.
 
Був у горах. Клопочуся із букетом.
Ось візьму великий глек, води наллю їм…
Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там?
Хто б подумав, що ми досі ще воюєм?
 
***
Пам’ятаєш, у намісника сестриця?
Худорлява, але з повними ногами.
З нею спав ти ще… Допіру стала жриця.
Жриця, Постуме, й спілкується з богами.
 
Приїзди, розповіси мені що треба.
Хліб, вино та сливи винесу надвір я.
Постелю тобі в садочку просто неба
і скажу, як називаються сузір’я.
 
***
Скоро в друга, що із додаванням ладив,
віднімання давній борг вернуть попросить.
З-під подушки забери, що заощадив.
Там не вельми, та на похорон мій досить.
 
То ж рушай на вороній своїй кобилі
   в дім гетер, що на краю міського тлуму.
Дай їм суму, за яку мене любили,
щоб за ту ж мене й оплакували суму.
 
***
Зелень лавра, що пойнята дрібно дрожем.
Двері навстіж, запорошене віконце.
Стільчик лишено, і над спустілим ложем
полуденне всотане в тканину сонце.
 
 
Понт шумить за чорною межею піній.
Чийсь кораблик з вітром бореться край мису.
На розсохлій давній лаві – Старший Пліній.
Дрізд щебече у чуприні кипарису.
 
 
Березень 1972
 
Переклав Максим Стріха
14–15 листопада 2009