Дмитро Дроздовський

Единбурзький причал поезії

Хоч ми сьогодні й живемо в добу без кордонів і часових обмежень, проте нечасто трапляється так, що найновіші літературні видання (кричущі новинки, які здобули престижні премії або ж були представлені на міжнародних літературних фестивалях) у перекладеному вигляді потрапляють на книжкові полички книгарень інших країн. Можливо, в Європі чи США цей процес інтенсивніший, потужніший, зрештою, технічно простіший. Якщо ж ідеться про Україну, то в нашому випадку ми маємо суттєві часові дистанції, на пояснення яких завше знаходяться різні причини: брак фінансування, неможливість розв’язання проблеми копірайту тощо. На щастя, трапляються і винятки. Аналізована збірка творів належить саме до цієї категорії. Маю на увазі тоненьку збірку «Ліхтарі поза причалом», яка з’явилася в українському перекладі 2009 року (прозу переклала Т. Кононенко, а поезію В. Морозов і М. Савка). Це видання було інспіровано одним із найпрестижніших і найпотужніших літературних фестивалів — Единбурзьким, який щороку в серпні проходить у столиці Шотландії.

Ця книжка — збірка творів чотирьох провідних шотландських письменників — Джона Бернсайда (John Burnside), Дженіс Гелловей (Janice Galloway), Ей Ел Кеннеді (A L Kennedy) й Дона Петерсона (Don Paterson). Також можна сказати, що видання цієї збірки найновітніших творів сучасної шотландської літератури підтримали Британська Рада в Україні разом із Шотландським урядовим фондом фестивалів та виставок (передмову до збірки підготував Гевін Волес, голова Літературного департаменту Шотландської ради з питань мистецтв). Важливо, що в цій книжці вміщено коротеньку біографічну інформацію про авторів, чиї імена не вельми знайомі українському читачеві, а тому природно, що перше знайомство має розпочинатися з усвідомлення біографічних, психологічних, культурних, часових контекстів.

Так, відомо, що Джон Бернсайд (можливо, найвідоміший із-поміж представлених авторів) «опублікував десять пое­тичних збірок, сім прозових книг і книгу спогадів. Зараз працює над новою збіркою оповідань і другим томом спогадів, що має назву «Пробудження в іграшковому місті» (Waking Up in Toytown). Живе у сільській місцевості у графстві Файф, викладає у Сент-Ендрюському університеті». «Дженіс Гелловей — авторка численних художніх творів, що здобули високу оцінку кри­тиків. Опублікувала три романи, які відзначено літературними нагородами — «Секрет у тому, щоб продовжувати дихати» (The Trick is to Keep Breathing), «Придбані деталі» (Foreign Parts), «Клара» (Clara)... Оповідання Дженіс Гелловей постійно включають до антологій, а дві прозові збірки відзначено літературними нагоро­дами, її найновіша книга «Це не про мене» (This is Not About Me) з’явиться у видавництві «Гранта» у вересні 2008 р.» (певно, оскільки книжка побачила світ 2009 року, то варто було б уточнити, чи вийшла ця книжка). Ей Ел Кеннеді народилася 1965 р. у місті Данді. «Авторка багатьох романів, оповідань і документальних книг. Зараз мешкає у Глазго, координує видання «Найновіша шотландська література» і «Нова література 9», а також пише авторські колонки та огляди для різнома­нітних газет. Була членом журі на кількох пре­стижних книжкових конкурсах, зокрема брала участь у визначенні переможців літературної премії «Оранж» у 2002 р. ... Її найостанніший роман «День» (Day) було названо книжкою року на книжко­вому конкурсі «Коста» у 2007 р.». І, нарешті, Дон Петерсон народився 1963 р. у містечку Данді, читає лекції з поезії «в університеті Сент-Ендрюс. Він також працює як музикант і літературний редактор.  Опублікував п’ять поетичних збірок, три збірки афоризмів, а також був упорядником багатьох антологій.  Володар численних літературних нагород, зокрема пое­тичної премії Форвард Прайз, премії ім. Джеффрі  Фабера  і  поетичної  премії  ім. Вітбреда, а також двічі лауреат премії ім. Т. С. Еліота. Живе у Сент-Ендрюсі, графство Файф».

До речі, саме Шотландська рада (Scottish Arts Council) є однією з найпотужніших фундацій, які підтримують переклади шотландської літератури в світі, принаймні сучасну літературу та переклади дитячих творів. Усе це потверджує тезу, яку висовує Гевін Волес у вступному слові: Единбург справді є містом літературним, а Шотландія — країною Книги. «Шотлан­дія — Нація Книги. «Ми могли б безкінечно сперечатися щодо того, чому та як саме це сталося. Чи через нашу багатомовну культуру? Можливо, через глибоку гордість за нашу визначну літератур­ну спадщину? А можливо, через те, що літера­турі  як  творчому  відображенню прагнень та напруженості в нашому суспільстві  було відмовлено у прийнятному політичному вираженні? А  може, глибоке  укорінене  тяжіння до філософських досліджень чи міждисциплінарних роздумів? Інтернаціоналізм? Особли­вості нашої води? (Чи щорічний рівень опадів?)... Друга складова успіху однаково невловима та безкінечно захоплива, і полягає вона у зростаючому апетиті читаючої публіки до слова чи то писемного, чи то усного, чи то надуманого. Без цієї жадоби сучасна шотландська літе­ратура перетворилася б на згасаюче полум’я» (с. 10—11).

І це не пафос, і не риторика, а реальний стан речей: у Шотландії щороку взимку день народження Роберта Бернса — загальнонаціональна літургія, коли шотландці в різний спосіб згадують ім’я і вірші великого барда, з’являються новітні постановки, прочитання, перформанси. Натомість Шотландія не замикається на класиці, а прагне заявити про свою специфічну ідентичність. Вітальд Ґомборович у своїх «Щоденниках» розмірковував у 50-ті роки, що Польщі не потрібно прагнути наздогнати Європу і бути такою, як Європа. Навпаки, потрібно явити свою інакшість, бо саме в такий спосіб можна утри валити власне існування в багатоманітному світі. Простір Великої Британії — це світ, який існує на перетині чотирьох історично-художніх ментальностей, співвідносних із чотирма основними регіонами Королівства. Шотландія заявляє про себе в літературі, як Париж щороку нагадує світові, що він — столиця моди і смаку. Щоправда, в останні роки цю пальму першості прагнуть перебрати Дубаї, але це вже інша історія. Водночас сьогодні ми «живемо у час, яким усе біль­ше керує маніпулятивне захоплення ЗМІ так званим гіпернаративом (hyper-narrative). Слово походить від грецького слова hyper, що означає «понад», «надмірний» або «більше норми» — безсумнівно, джерело сучасного англійського сло­ва hype. Пригадаймо два останні приклади: за­тягнуте прощання з Тоні Блером чи розсліду­вання смерті Леді Діани Спенсер» (с. 12).

Збірка творів сучасних шотландських поетів на перший погляд видається нецілісною: маємо двох письменників і двох письменниць, двох поетів (чоловіків) і двох прозаїків (жінок). Такий розподіл вказує на ґендерну коректність у доборі авторів, а водночас і ламає традиційне патріархальне уявлення, що якщо жінка й може бути письменницею, то переважно поеткою, оскільки її мова, її світогляд не годні для прозових текстів, за які успішно беруться чоловіки. Наразі часи інші: проза видається дисперсною, хаотичною, важко сказати, хто є автором прозового тексту: письменник чи письменниця. Натомість поезія виходить за межі ліричного первня, стає наративною, знеособленою, вона розколює смутність людського існування, але не співчуває й не кепкує, не виносить вироку і не отримує втіхи. Це і не діонісійське, й не аполлонівське. Ця поезія народжується в часі, коли панує не гуманістична філософія, а фізика, натомість метафізикою стала квантова теорія. Проте у світі все одно залишається людина, а отже, екзистенційна проблематика не втрачає центральності. Екзистенція виникає на перетині людського бачення, коли людина існує лише в сприйнятті іншого індивіда. Та в цьому трикутнику виникає одвічна проблема: людина втрачає себе, залишаючи лише ілюзію від власного існування; особистість замикається з власними проблемами в собі, відчуваючи, що зовні зв’язку не існує. Така людина більше не співпричетна до світу, а є автономною одиницею «не-свого», знеособленого буття. Здається, що саме в площині цієї проблематики і перебувають чотири шотландські автори, представлені у збірці «Ліхтарі поза причалом».

Так, оповідання «Шлюб» Ей Ел Кеннеді відтворює ситуацію зовнішньої та, зрештою, і внутрішньої глухоти одне до одного. Дві близькі людини, які йдуть поруч, тримаються на внутрішній відстані. І хоча вони існують разом, проте це автономна спільність ХХІ сторіччя, яка виявляє нерв прихованої самотності. Правда, людина боїться зізнатися насамперед собі, що її ніхто не чує, а сама вона живе у просторі, який витворила ілюзія свідомості. Досить майстерно описано сам процес прогулянки единбурзькими вуличками: уявляєш велику центральну Принс-стрит, на якій наразі провадять ремонтні роботи поряд зі Scott’s Monument. Він і вона — це маски, які блукають посеред міріад інших масок. У цю мить маска трагічна, в іншу — весела, рухи і міміка вкрай чутливі, а водночас хаотичні, неочікувані. «Він і його дружина поринали в нікуди» — ця фраза може бути взята за мотто всієї книжки: ми наразі поринає в ніщоту, забуваючи про те, навіщо нам потрібний цей доторк до буття. «Цими днями він не міг сказати, що було в неї на думці», — зазначає оповідач. Ларошфуко казав, що ми щодня, щомиті вдягаємо маски, але головне, щоб вони не приросли до облич. Наразі в Європі маємо процес відчуження від самості, зокрема у великих містах, наповнених туристами та громадянами різного кольору шкіри й різних ментальностей. «Вони йшли — це тривало годинами, все далі й далі у суботній безлад центру міста. Вони йшли зовсім не так, як він планував...». Тепер прогулянка (плин людського тіла в просторі і часі) не має мети, пауз, мотивацій: це хода не людей, а тіней, які не мають часу і бояться дивитися на світ, а тому занурені у світ власного «Я».

Досить близьким до цієї теми є оповідання (або ж новели, як врахувати психологічний пуант твору, хоча зрозуміло, що в модерністському світлі важко розмежувати новелу від оповідання чи оповідної медитації) «Чудовий день» Дженіс Гелловей. Ця шотландська авторка змальовує психологічний стан жінки, від якої йде чоловік, іде на цей раз назавше. Кетрін існує у світі власних відчувань, її чоловік Ейден, батько Денні, залишає родину. Але навіть не це вражає найбільше і найгостріше. Здається, що чоловіка не було в родині вже давно, він існував знову-таки лише як тінь, абстракція, соціальна функція, але не як батько. Ситуація фрустрації, гіркої самотності й невмотивованих назовні вчинків (що засвідчує своєрідну імпресіоністичність письма). «Я люблю тебе, сказав він. Підняв комір, готуючись пірнути під зливу, в таксі, що чекало на нього. Ніколи цього не забувай. Я справді тебе люблю». Після першої драми в оповіданні друга частина виводить оповідь із внутрішнього рівня на зовнішній. Того самого вечора Кетрін та Денні йдуть в оперу і дивляться славнозвісну постановку «Чіо-Чіо-сан» (власне, «Мадам Батерфляй» Дж. Пучині). Власне, ця опера ніби оприявнений назовні світ Кетрін та її родини. Чіо-Чіо-сан на початку того шляху, який пройшла Кетрін. «Це Чіо-Чіо-сан, прошепотіла Кетрін. Вона виходить заміж.

Денні уважно подивився. А навіщо?

На це було складно відповісти». Світ мистецтва — це психотерапевт, який допомагає людині звільнитися від власного болю, який доповнює людську екзистенцію чимось одвічним, а тому величина власної трагедії пропорційно зменшується: людина відчуває, що те, що з нею зараз відбувається, вже було з мільйонами інших людей. Тому і фінал оповідки нібито оптимістичний: «Кетрін тихо наспівувала у закриті по­віки свого сина, у його прекрасне обличчя в сонному незнанні. Завтра вона зателефонує майстру із замків. Це було зважене рішення, подумала вона. Рішення, на яке можна покла­стися. З ними все буде гаразд, з нею і Денні. Одного дня, вже дуже скоро, в них усе буде просто чудово». Ця остання фраза — інтертекстуальна референція до «Мадам Батерфляй», позаяк саме з цих слів («В ясний довгожданий день мине наше горе») і починається класична опера.

Світ поезії, який представляють Джон Бернсайд (цикл «Світлої пам’яті») та Дон Петерсен («Мої останні тридцять п’ять смертей» і «День»), іще герметичніший. Поезія постає відлунням психологічних візій, які переважно мають мінорний лад. Часом композиція виходить у світ сакруму (вірш «Благовіщення» із наративно-елегійного циклу «Світлої пам’яті» в Д. Бернсайда), проте й релігійне світло Абсолюту не звільняє душі. Здається, що після Ніцше людина так і не змогла знайти свого нового Бога, а старий, зрозуміло, не може задовольнити нової свідомості. Тема чарівності життя, казковості, ілюзорності перехрещується з темою смерті, передсмертної миті. Звичайно, неможливо  чітко визначити центральну тему, позаяк усе у віршах збудовано на імпресіях та медитаціях, ірраціональних, понадчуттєвих, метафізично-інтуїтивних явленнях поетичного суб’єкта.