Дмитро Дроздовський

Пам’яті Георгія Косікова

Смерть видатного професора Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова, доктора філологічних наук, блискучого знавця французької та світової літератур Георгія Костянтиновича Косікова (29.07.1944–29.03.2010) стала ударом для світового літературознавства. Принаймні, якщо у світовій науці ще якось легше одразу пригадати імена тих дослідників, яких можна поставити в один ряд із Косіковим, то в російському літературознавстві він був неперевершеним і унікальним. Людина дерзання і проривів, науковець-креатор і новатор у методології гуманітарних наук. Його літературознавчі розвідки й концепції мали значний вплив на розвиток і українського літературознавства. Проте Георгій Костянтинович був не лише науковцем, а й неперевершеним перекладачем. А також і великим Вчителем, який залишив після себе потужну школу зарубіжників, «франкофонів». Він прагнув поєднати світ пострадянського хаосу з критичною й відповідальною думкою Західної Європи. Прихильник структуралізму і, зокрема, Ролана Барта, він усе життя залишався пошанувальником європейської літератури доби Відродження. Саме завдяки Г. Косікову французька література і літературознавство ставали до нас ближчими.

Так, коли в радянському літературознавстві 80-х років переважно ще панували історико-літературний і описовий методи в різноманітних радянських модифікаціях, Косіков відкрив для російського літературознавства Ролана Барта, який увійшов у науковий обіг в українському літературознавстві також і завдяки Г. Косікову. Костянтин Георгійович робив унікальні інтерв’ю з видатними європейськими інтелектуалами-літературознавцями, зокрема з Ц. Тодоровим. 2006 року уряд Франції нагородив Косікова орденом офіцера Академічних пальмових гілок — відзнакою, яку заснував іще Наполеон у галузі науки та освіти, з формулюванням «за заслуги перед французькою культурою».

Серед найвизначніших праць Г. К. Косікова, що, безперечно, випередили свій науковий час або ж посвідчили якісно нову модель літературознавства і критики, можна назвати такі: «От структурализма к постструктурализму (проблемы методологии)» (1998), «Зарубежная эстетика и теория литературы XIX–XX вв. Трактаты, статьи, эссе» (1987). Чи не найбільшою заслугою науковця було те, що він відкрив для вітчизняної науки видатних французьких теоретиків і письменників. Абсолютно нове, не радянське бачення літературного процесу представлено в численних коментарях, вступних статтях до видань світового письменства: «Проблема личности в романах Натали Саррот» (1972), Виан Б. Пена дней: роман (1983), Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика (ця праця, вперше опублікована 1989 року, витримала три перевидання і стала науковим бестселером), Готье Т. Эмали и камеи (1989), «Поэзия французского символизма. Лотреамон. Песни Мальдорора» (1993), Барт Р. S/Z (1994), «“Адская машина” Лотреамона» (1998), Барт Р. Нулевая степень письма (2008) тощо.

Косіков захоплювався структуралізмом, зрештою, він весь час прагнув змінити саму методологію гуманітарних наук. Був блискучим знавцем французької філології, перекладачем, який дерзав і у своєму дерзанні був неперевершеним. Косіков перебував у авангарді світової гуманітарної думки: учасник численної кількості світових літературознавчих конгресів, він привозив у Росію нові форми знання, нові методи викладання, зрештою, нові альтернативні історії розвитку світової літератури. Педагог і енциклопедист, людина, безперечно, ще «старого часу», себто до-постмодерного (бо завжди тримався основ етики, моралі й відповідальності в кожному тексті), Косіков шанував структуралізм, досліджував творчість Н. Саррот і Б. Віана, а проте любив «дерзкого» і запального Франсуа Війона й елегантного Теофіля Ґотьє. Для Косікова особливо принадною була доба символізму, хоча до останніх днів своїх на кафедрі історії зарубіжної літератури філологічного факультету МДУ ім. М.В. Ломоносова читав курси, пов’язані із європейським Відродженням (він викладав у цьому Університеті від 1970 року). І справді, Косіков сам був людиною Ренесансу: його науковий світ — це крізьчасовий мультиверсум, у якому разом співіснує Монтень і Бодлер, Бахтін і Барт, Жаррі і Лотреамон, Ґотьє і Ґумільов, Крістева і Пропп…

Науковий світ Г. Косікова — це завжди гранична відповідальність за кожну думку, це колосальна обізнаність із масивами світової культури, гранична відповідальність за кожну думку, що сьогодні майже не трапляється. Наукове мислення Г. Косікова — це мислення системне, що базується на усвідомленні повноти знання за умови безконечної потенційності не-знання. Водночас, Георгій Костянтинович як ніхто інший розумів ціну слова, яке має не промайнути, а залишитися в часі, навіть по смерті науковця. Сам перекладач, він чудово знався на естетичних якостях світової літератури. Косіков був «провідником» між російською та французькою літературою та літературознавством. Зрештою, відлуння його подвижницької роботи мало свій вплив і на розвиток української літературознавчої думки.

Косіков скрізь мав схильність (і можливість) бути першим. Як відомо, МДУ ім. М. В. Ломоносова — один із найвизначніших університетів Росії, що орієнтується на світові наукові здобутки, цей університет підтримував усі дерзання своїх «підопічних». Лише в такому разі, маючи потужний тил у себе вдома, на своєму факультеті й кафедрі, науковець може досягти світового визнання. Крістева та Барт спочатку полонили «уми» французької еліти та «вітчизняних» інтелектуалів, а вже потім їхні праці поширилися на інші континенти. Косіков працював задля утвердження найвищих зразків художності в російській культурі, він прагнув робити все можливе, щоб російська наукова думка розширювала свої обрії, позбавлялася тенденційності та ідеологічного ангажементу, залучаючи досвід інших національних традицій. Науковець створив для себе власну планету на межі французької, російської та світової культур, на якій жив протягом багатьох років, осяваючи шлях молодим науковцям. Безперечно, Георгій Костянтинович є одним із тих метрів, які спромоглися лишити після себе потужну наукову школу.

Також Г. Косіков був одним із тих критиків іще в 60-і й 70-і рр., які мали безпосередній доступ до оригінальних текстів світової літератури — і класичних, і сучасних. Він прагнув ознайомити радянського читача з найцікавішими французькими романами зі сторінок «Літературного огляду», «Сучасної художньої літератури за кордоном», «Питань літератури» тощо. Ще 1967 року в журналі «Современная художественная литература за рубежом» (№ 6) він писав про роман «Потоп» нещодавнього Нобелівського лауреата в царині літератури Ле Клезіо. Його героями, з якими він мав можливість спілкуватися без перекладачів і посередників, були Клод Сімон і Ежен Йонеско, Альфред Жаррі і Жан-Поль Сартр та багато-багато інших. Саме Георгій Костянтинович був одним із тих методологів, які розробляли програми з вивчення історії світової літератури (й зокрема літератури доби Відродження) у вищій школі.

Останній лист у моїй електронній скриньці від Георгія Костянтиновича датовано 11 січня цього року. Ще торік я планував запросити його на Міжнародну конференцію до 200-річчя М. Гоголя, що проходила в Театрі ім. І. Франка. На жаль, не вийшло. По-перше, графік був занадто розписаний. По-друге, Георгій Костянтинович не міг дозволити собі «перевантаження» після хвороб. Чомусь останнім часом сил ставало менше. Певно, життя таких гігантів має особливий «плин»: один рік може дорівнювати трьом чи п’яти. Ми мали домовленості, що цього року, вже на Фестиваль «Марія», присвячений А.П. Чехову, він обов’язково приїде. Але не все складається так, як плануєш…

Г. Косіков — це символ новітнього етапу літературознавства в пострадянський час. Це певний взірець для сучасних науковців, які прагнуть осмислити феномен світової літератури за доби глобалізації та зміни світоглядних і методологічних орієнтирів. Мені ж здається, що Г.К. Косіков ніколи й не був «радянським», його метод завше виривався з меж традиції, він виривався з полону правил і створював власні правила наукового дискурсу, за якими гратимуть уже нові покоління, послідовники, учні й однодумці великого російського «франкофона», який волів через науковий і художній діалог витворити нову свідомість — незалежну, вільну, самобутню, демократичну. Французька література в цьому проекті була еталоном. Косіков завжди був над традицією літературознавства, над часом. Його розрада — це світ одвічних голосів Верлена і Бодлера. Можливо, нарешті він дістав можливість посісти гідне місце в надземному пантеоні видатних французьких мислителів.