Не-професор поезії Оксфорду Рут Пейдел

«Читання — це мистецтво…»

 

 

Торік почесним професором поезії в Оксфорді стала жінка… британська поетка Рут Пейдел (раніше цю посаду, засновану від 1708 року, обіймали Метью Арнолд, Уїстан Г’ю Оден, Шеймас Гіні та інші відомі британські письменники).

Ця новина облетіла інформаційні агенції світу за майже півтори доби. А за тиждень світ облетіла інша новина: Рут Пейдел сама пішла з цієї посади, щоб не розбурхувати скандал, який зчинився після її «перемоги».

Можливо, ця подія й не мала б такого резонансу, але ми живемо сьогодні у світі, що прагне позбутися будь-яких форм нерівноправності. Часом ця втеча від історичних помилок перетворюється на травму, про що іронічно в «Західному каноні» пише американський «професор поезії» Гаролд Блум: тепер узагалі нічого поганого у США не можна писати й мовити про поетів чорного кольору шкіри, а зокрема про поеток чорного кольору шкіри, навіть якщо їхня поезія далека від довершеної поетичності.

Здається, на європейському континенті ситуація трохи інакша. Але ні, над британською академічною традицією тяжіє привид Вірджинії Вулф, яка висловилася свого часу про те, що жінка на початку ХХ століття є дистанційованою від академічної чоловічої корпорації. Цей довгий шлях жінки до рівноправ’я не увінчався перемогою й досі, про що засвідчує досвід східних країн. Проте наразі новина надійшла з Англії. Можливо, цей інформаційний імпульс передовсім був адресований тим частинам світу, які колись були британськими колоніями і де досі жінка не має того самого соціального статусу, що й чоловік. Проте і в слов’янських країнах швидко стало відомо, що новий професор поезії в Оксфорді — Рут Пейдел (Ruth Padel), поетеса, журналістка, науковець. До речі, палка прихильниця теорії Чарльза Дарвіна (свого далекого родича).

Так, наприклад, 12 лютого 2009 року Британський музей природничої історії підготував експозицію, відзначаючи 200-річний ювілей Дарвіна та 150-ту річницю з дня виходу його фундаментального «Походження видів». Поетеса Рут Пейдел, яка написала серію біографічних віршів про шанованого родича, а також вступ до нового видання «Походження видів», на одне із запитань журналістів відповіла так: «Еволюція — основа розуміння біології. Якщо ви не розумієте еволюції, то не зрозумієте біології. І якщо тепер у царині знань відбувся регрес... а так мені здається, бо от люди запитують мене: “А ти віриш у його теорію?” Так, ніби йдеться, яку нову марку мила тобі вибрати…».

Отже, прихильниця біологічного еволюціонізму, Рут Пейдел таки не здобула статус професора поезії. Власне, здобула його в боротьбі, але змушена була позбутися цього звання, щоб красиво вийти з доволі некрасивої ситуації, коли на неї в медіа та в Інтернеті почав чинитися тиск, коли почали з’являтися десятки матеріалів про те, нібито вона в «передвиборчих перегонах» послуговувалася «чорним PR», щоб забруднити репутацію своїх опонентів.

Тому Рут Пейдел – перша жінка, обрана почесним професором поезії Оксфордського університету, вирішила скласти свої повноваження через те, що її запідозрили в нечесній боротьбі за цю посаду. Зокрема, виникли питання щодо причетності Пейдел до кампанії, спрямованої проти її конкурента на виборах – Нобелівського лауреата з літератури поета Дерека Уолкотта. Раніше Уолкотт вимушений був зняти кандидатуру через анонімні листи, де його звинувачували в сексуальних домаганнях в 1982 році. Їх було надіслано членам Конвокації – раді випускників і професорів Оксфорду, що ухвалює рішення про те, хто обійме посаду почесного професора. Як з’ясувалося, перед голосуванням Рут Пейдел розповіла про звинувачення на адресу Уолкотта журналістам. Пояснюючи своє рішення, вона підкреслила, що діяла винятково в інтересах студентів. При цьому, стверджує вона, інформація про домагання давно відома й не була сенсацією.

Про це (а водночас і про вічну поезію) ми спробували з’ясувати в інтерв’ю, яке погодилася дати для читачів журналу «Всесвіт» пані Пейдел.

— На початку ХХ століття Вірджинія Вулф у есеї «Власна кімната» (Room of One’s Own) прагнула висвітлити проблему  не-участі жінки в академічному житті, показуючи приклади дистанційованості жінки від «чоловічої академічної корпорації». Що змінилося з того часу? Ваша перемога засвідчує остаточну зміну доби, про яку писала століття тому Вірджинія Вулф? А чи ваша відмова від перемоги буквально за кілька днів засвідчує, що в наш час етичні параметри існування в корпорації змінилися?

— Часи змінилися з дня написання того славетного есею! Оксфорд і Кембридж (маю на увазі університети) також тепер інші, вони змінили своє ставлення до жінки-науковця, зрештою, перша жінка-науковець у Оксфорді з’явилася тридцять років тому. І з того часу всі живуть у мирі і злагоді, керуючись тими самими правилами.

— Чи поділяєте ви думку, що, як зауважують деякі літературні критики, є жіноча і чоловіча поезія? Яка тоді між ним відмінність, якщо ця думка має право на існування?

— О, в цьому запитанні для мене є щось містичне! Можливо, поезію, в якій домінують стереотипні жіночі риси — як емпатія, асиметричність мислення і велика кількість флюїдів… — можна назвати жіночою, натомість протилежний тип поезії — чоловічою, скажімо, цій поезії притаманна сухість, стриманість і формальна довершеність. Але що мені важить значно більше, то це індивідуальність поета, його власний голос, хоча я усвідомлюю, що кожен із нас — це суміш, дисперсне поєднання різних елементів. І також багато важить зміст. Звичайно, і вино можна приготувати з будь-чого, так само й поезія може бути створена з будь-чого (якщо за це береться майстер). Але все ж таки я не поділяю такої думки, що поезія може бути жіночою й чоловічою. Це містифікація або логічна хиба. Поезія залежить від індивідуального таланту, майстерності.

— Якими були ваші відчуття після того, як Ви були обрані переможцем? Які переваги надала б Вам ця перемога і звання професора поезії в Оксфордському університеті?

— Ні, я б не називала себе лауреаткою! Літературна лауреатка Великої Британії — Керол Ен Даффі (Carol Ann Duffy), а я з жовтня 2009 року могла б бути лише професоркою поезії в Оксфорді. Я навіть не знаю, які вигоди мала б від цього свого «почесного» звання. З офіційних «привілеїв» можу назвати стипендію в 5,000 фунтів стерлінгів, а також мої обов’язки тричі на рік виступати з відкритою лекцією. Ось і все. А решта життя — знову за кадром.

— Ви стали б першою жінкою — професоркою літератури в Оксфорді. Як Вам здається, чи можемо ми сьогодні говорити про остаточний відхід від тих періодів, коли жінка не мала рівних привілеїв із чоловіком, зокрема і в академічному світі? Чи бачите Ви соціальні зміни на користь жінок і перспективи після голосування на вашу користь?

— Ви маєте на увазі перспективи для жінок? Але ж наразі багато жінок у британських університетах. І письменниць сьогодні більше, ніж письменників. Для «ярого» фемінізму підстав не існує. Поезія ж лишається сама по собі, незмінною і вічною, і вона більше нічого не означає, лише саму себе.

—  Як вам здається, якою є поезія ХХІ сторіччя? Чи змінилася поетична традиція у Великій Британії, скажімо, за останні десять років?

— Дякую за це запитання. Для мене це завжди загадка: те, власне, як ми взаємодіємо з традицією, прагнучи зруйнувати її, перебуваючи в діалозі з нею, а разом із тим перебуваючи в діалозі із сучасністю. Як і в часи Вордсворта, так і сьогодні, в час глобалізації та постсучасності, ми відповідаємо на виклики часу, але також прагнемо не випускати ниточки, що єднає нас із минулим. Ламання традиції, зрештою, — це також традиція! Спосіб оновлення духовної та жанрової сутності поезії.

— Які сьогодні тенденції ви могли б назвати в сучасній британській поезії? Чи можна написати історію про британську поезію постміленіумної доби в час, коли нібито історія літератури вже не видається можливою?

— Важливий аспект побутування поезії в сучасній Великій Британії такий, що в нас велике розмаїття поезії — стільки наразі існує способів написання доброї поезії, що мені всіх і не перелічити! Я очолюю два склади журі літературних змагань, зокрема і змагання MsLexia. Всі подані на конкурс вірші настільки добре написані, що вони просто живі для мене — тому так важко поставити фінальну крапку і визначити переможця! Але було б цікаво написати феміністичну історію британської літератури бодай від ХІХ ст.

— Що дає поезія читачеві? Якими є властивості добре зробленої поезії? Чи може взагалі поезія бути доброю чи поганою?  

— Добра поезія має промовляти до свого читача — і різні вірші говоритимуть до різних читачів, немає одного семантичного поля поезії, немає одного способу читання віршів і одного способу їхнього продукування. Але багато чого залежить також і від читача, який має бути добрим читачем, аби сприйняти поезію, готовим навчатися її розуміння. Не варто забувати, що читання — це мистецтво, тож ми всі маємо вчитися, щоби краще опанувати це мистецтво; щиріші, чуйніші читачі побачать у тексті вірша більше! Зрештою, це змушує і письменників більше працювати над їхнім мистецтвом слова. У такій повноті існує мистецтво.

— Які  Ваші вподобання в літературі, зокрема в поезії?

— Я більше не маю нічого спільного з академічним простором; колись я викладала грецьку мову та античну літературу, писала наукові розвідки, але 1985 року припинила наукову діяльність. Мої вподобання в поезії такі: вірш має бути фантазуванням, у якому розгортається імагінативна логіка, він має бути «коштовним» (себто майстерно зробленим), енергійним, ризикованим і живим.

— Що робить поезію можливою до промовляння? До діалогу з читачем? Які «вічні цінності» поезії, якщо вони є? Чому, скажімо, Шекспір втілює ті цінності, на думку сотні літературознавців? У чому незбагненна сутність поезії?

— Так, Шекспір мав екстраординарне розуміння людства та вітальності життя, зрештою, саме з цієї винятковості і виростає його дивовижна, здатна до трансформацій енергетичних потоків мова, яка заряджає читача вже так багато століть. Ось що важить найбільше — рух від рядка до рядка та між рядками, рух від думки до думки, коли поезія змушує читача замислитися, зрештою, той чарівний запал, який здатен перенести читача всередину поезії і залишатися подалі від реальності певний час.

 

Розмову підтримував Дмитро Дроздовський