Дмитро Дроздовський

Небесна Вірменія…

Подорожні нотатки з Міжнародного форуму перекладачів та видавців у Вірменії

 

Сьогодні геополітичний вектор України — це входження в європейський простір осмисленої етичної свободи. Але світ на Сході не менш цікавий, зокрема якщо взяти до уваги простір колишніх республік. Три роки тому в Єревані відбувся І Міжнародний форум перекладачів і видавців, що мав на меті сформувати простір нових контактів після п’ятнадцятирічного колапсу, коли попередні напрацювання було майже знищено (перед цьогорічним форумом було відкрито сайт, який має об’єднати перекладацькі та видавничі зусилля на пострадянському просторі.

 

Час post-USSR

Змінився час, змінилася література, змінилися механізми ринку та книговидання. Якщо раніше багато чого вирішувалося в кабінетах із ідеології (проте, як не парадоксально, але з літературного конвеєра виходили і справді дивовижні твори як оригінальні, так і перекладні), то тепер багато що вирішують новітні референтні групи й масові смаки. Щодо кланів та референтних груп, то цим уже нікого не здивуєш: у всі часи були такі оказії. А от зі смаками щось справді зробилося не те. Поруйнована свідомість перехідного часу після падіння СРСР опинилася на роздоріжжі. 90-ті — це час, коли зовсім не до естетики. Впали наклади журналів та газет, багато чого відійшло в безповоротне минуле, а щось вийшло з пекла в стані жевріння й немочі. Люди думали про кусень хліба, а не про літературу. Це покоління за волею долі, жорстокої й несправедливої, опинилося в естетичній резервації. Воно не знайшло себе у світі, позаяк світ реальності був занадто спрощеним у своїх прагненнях до матеріального блага. А світ ідеальний, незбагненний, духовний залишився поза увагою.

З часом ми опинилися перед купою сміття (як відомо, в періоди криз виживають переважно графомани — ось парадокс історії літератури. Саме графомани дивом знаходять кошти на видання своєї продукції). Та, зрештою, повіримо, що на все у світі є свій Божий замисел.

Сільва Капутікян, пригадую, починає свою повість «Каравани ще в дорозі…» (в рос. перекладі «Караваны еще в пути») з такої думки, нібито на каравелі Колумба (до речі, 12 жовтня вкотре відзначено День Америки) був і вірменський моряк Мартірос, а отже, Новий Світ відкрив і представник її нації. Для письменника важливо показати самобутність своєї культури, що випросторюється в часі і темпоралізується в просторі. Ще десятиліття тому письменник мав більше можливостей для потрапляння в інші світи — навіть в СРСР перекладали багато. Безперечно, левову частку складали ідеологічні автори, але так траплялося, що й за тих умов у республіках можна було натрапити й на цікаві книжки. Наразі ми нічого вже не знаємо про літературні угруповання сусідніх країн.

Саме цей замисел спричинився до появи Міжнародного форуму перекладачів і видавців країн СНД і Балтії, який у цьому році втретє відбувся в Єревані з 7 до 10 жовтня. Форум 2009 року мав назву «Практика перекладу і ринок: механізми взаємодії національних літератур». Перші два форуми (2007 р., 2008 р.) мали переважно теоретичний характер. Форум набув популярності й викликав живий інтерес не тільки в перекладацькім співтоваристві країн СНД і Балтії, а й поза їхніми межами. Всього в III Форумі разом із Вірменією взяли участь близько 150 делегатів. Саме III Форум присвячено практичним питанням перекладу національних літератур. Перші кроки були вже зроблені після II Форуму: створено сайт Спілки перекладачів країн СНД і Балтії (http://www.twunion.org), підготовлено до друку «Анотований каталог письменників та перекладачів країн СНД і Балтії» (від України до каталогу увійшли А. Багряна, Н. Бельченко, О. Божко, П. Вольвач, С. Драченко, Ю. Завгородній, Т. Зарівна, Д. Лазуткін, В. Левицький, О. Лучук, Т. Лучук, І. Магдиш, А. Месропян, М. Нестерчук, Л. Таран, А. Тимченко, Н. Федорак, Д. Чистяк і автор цих рядків).

Під час форуму було проведено такі круглі столи: «Специфіка вибору перекладної літератури на вітчизняному ринку»; «Механізми фінансування і використання національних засобів при виданні переказів»; «Підготовка перекладацьких кадрів: питання вивчення мов країн СНД і Балтії».

Мені як редакторові відділу журналу світової літератури «Всесвіт» випала честь разом із іншими колегами-перекладачами та видавцями взяти участь у роботі ІІІ Форуму. Одразу скажу, що до відльоту в Єреван було певне занепокоєння: здавалося, що все це може перетворитися на посиденьки або ж на демагогію радянського штибу. З іншого боку, вже давно назріла потреба розпочати якісно інший діалог із колишніми «союзними» республіками. Так, друзі «по нещастю» колись мають зробитися справжніми, з якими ти маєш спільні інтереси. Вірменська культура аж ніяк не є далекою від України. Сам Київ — місто побратим із Єреваном. На сцені Національного театру ім. І. Франка вже кілька років іде «Бути…» Лариси Кадирової про легендарну вірменську акторку Сірануйш. Та й, коли згадую Вірменію, одразу виринає з пам’яті вірш Ліни Костенко, присвячений Сільві Капутікян.

 

Україна і світ… «Каравани ще в дорозі...»

Але яка ж Вірменія сьогодні? Що змінилося? І чи зможе Вірменія стати новим літературним вікном у світ уже нових республік. Зрозуміло, що новосформований форум аж ніяк не повинен стати ілюзією, що світле майбутнє в СРСР іще можна побудувати. Кожна країна з колишніх республік має свою історію, мову, самобутність. Так, Вірменія — це країна книжки і Духу. Вона змогла зберегти свою мову, на відміну від України. В літаках на вірменських напрямках чути вірменську мову, тож одразу розумієш, що ти летиш у країну, яка має історію, традиції, яка визнає правила роду і вагу історії. В літаках, що прямують до України, не часто почуєш українського слова (щоправда, зробив для себе, подорожуючи з «Аеросвітом», маленьке відкриття: у журналі, запропонованому пасажирам, рейс до Києва з Москви позначено не на основній мапі польотів російських авіаліній, а на меншій додатковій, що відображає європейські вектори (Москва—Мадрид, Москва—Лондон, Москва—Амстердам тощо). Приємно, що така зміна відбулася і що вона знаходить своє утривалення в Росії. Але все ж таки про досвід важливої співпраці з колишніми республіками Союзу забувати аж ніяк не треба. Сьогодні важливо налагоджувати нові контакти й, зокрема, в царині культури, позаяк культура — той механізм, що формує найпотужніші історичні зв’язки. В тій-таки повісті Капутікян «Каравани ще в дорозі…» змальовано, з яким трепетом Сільва чекала на зустріч із представниками вірменської діаспори в різних країнах світу, як їй важило сформувати діалог і дати відчути іншим людям, якою стала Вірменія… Але такі зустрічі потрібні не лише для представників материкових країн та діаспори, а й у межах країн, яким сам Бог подарував можливість бути разом. Тим більше, що, як жартують вірмени, український Крим — це в географічно-кліматичному плані також Вірменія…

 

Цінність особистості

Як відомо, добрі справи не бувають і без добрих людей. Я знайшов відповідь на своє питання, чому цей форум перекладачів та видавців відбувається саме у Вірменії. Передовсім через міністра культури Республіки Вірменія пані Асмік Погосян. На врочистому відкритті ця енергійна й інтелігентна жінка сказала: мовляв, не треба мені дякувати, я виконую функцію щодо збереження свого роду, культури, традиції, що розпочали ще століття до мене. Думаю, не кожен політик міг би так ставитися до себе. Пані Погосян створила атмосферу співпраці й толерантного ставлення, позаяк третє тисячоліття немислиме без діалогу культур. «У Вірменії з давніх-давен вважалася місія тлумача як першопрохідника в розвитку культури та національної самосвідомості. У наші дні в складних умовах політичного та економічного співіснування держав зросла і змінилася роль перекладача, покликаного як ніколи долати відчутну роз’єднаність між народами і сприяти просуванню літератур до читача — з новим мисленням, іншими моральними та матеріальними орієнтирами й поглядом на світ», — зазначає пані міністр.

Уніфікація і глобалізація мають стати процесами зближення для пізнання, а не для злиття. Знову пригадую епізод із повісті Сільви Капутікян, коли в Парижі в одній ресторації вона бачить уже старенького вірменина з ванського району Вірменії, мешканці якого мають особливу діалектну вимову… Та цей чоловік утратив її. Страшно жити в часі, коли представник чарівливого Вана вже не розмовляє по-своєму, підсумовує авторка.

На відкритті були представники від МЗС Республіки Вірменія, від інших урядових структур та мистецьких об’єднань і організацій. Зазначу, що Форум щороку відбувається ще і за підтримки Міжнародного фонду гуманітарної співпраці держав─учасниць СНД (Росія). Проект також здійснює Вірменська громадська організація культурної співпраці із зарубіжними країнами.

Перший день форуму розпочався з виставки. Видавництва з різних країн представили свою продукцію. Це не була виставка-продаж, а виставка, що мала на меті надати можливість видавцям із різних країн заявити про себе, встановити контакти, зав’язти дружбу та проговорити подальші спільні проекти. Були на виставці і представники видавництва «Иностранки» з Росії. Звичайно, поява «Всесвіту» викликала жвавий інтерес: більшість гостей знали про славетний український журнал, що існує з 1925 року, проте більшість були впевнені, що цього часопису вже не існує після 1991 року…

Скажу, що Форум знайшов час відвідати Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Вірменія Олександр Божко. Не часто Посол України в якійсь країні знайде час, щоби поспілкуватися зі своїми співвітчизниками, влаштувати важливі зустрічі для підтримки України. Проте Олександр Іванович — людина, яка глибоко розуміє потребу в такому діалогові, яка тонко відчуває українське слово (зрештою, у 80-ті роки нинішній Посол України у Вірменії працював у журналі світової літератури «Всесвіт»). Було відчутно, що ця людина відчуває, наскільки сьогодні Україна мало представлена в світі, наскільки важливо знаходити точки співпраці і також використовувати кожен візит своїх співвітчизників для представлення рідної країни.

Зустріч у Посольстві України у Вірменії була потрібною. Буваючи в інших світах, часто доводиться відчувати брак комунікації з боку України. Україна постає простором незнаним. Андрія Шевченка в світі знають значно краще, ніж Тараса Шевченка, хоча й українські очільники запевняють, що Шевченка перекладено чи не всіма мовами світу від Латинської Америки до Австралії. Все це оманлива ілюзія. Ми не знаємо, якою сьогодні є вірменська література, одиниці можуть згадати імена з класичного канону білоруської, вірменської, узбецької, естонської літератур… Якщо в радянський час журнал «Всесвіт» мав тисячні наклади, власне, доходило вже і до мільйонного, то тепер порядок цифр інший. Складається враження, що читачі часом уже не потребують естетичної інформації, пересичені інформацією клозетного рівня. А з такої психології не гартується те, що з людини робить людину. Під час організованої в Посольстві зустрічі ведучим був А. Апінян, співголова Спілки вірменських письменників, який переймався проблемами української культури. Ішлося на зустрічі і про потребу якісних підрядників творів Шевченка; було зазначено, що важливо відкрити відділення вірменської мови та літератури в сучасних університетах інших країн (на Форумі була присутня і представниця видавництва  Національного університету «Острозька академія»). Іван Паров’як, директор видавництва Львівської політехніки, та перекладач Анушаван Месропян показали власні здобутки — переклади сучасної вірменської літератури українською мовою.

 

Вірменія. Sacrum…

Вірменія — країна посеред гір, а гори — це сакральний простір, вони не дають можливості утривалити себе в буденному, вони нагадують про височінь. Гори Вірменії — це і небезпека, і величезне виснаження, позаяк людям доводиться будувати собі житло в горах. Ми звикли до горизонталі, до простору широчіні, а у Вірменії в центрі світу — священний Арарат, що оповиває своїм трансцендентним духом людей. І тоді маленька людина перетворюється на велета, який здатен викорчувати все каміння зі свого маленького поля, аби вижити.

Існує притча, що коли Бог дарував народам землі, то ледачі вірмени проспали своє щастя, тож були змушені задовольнятися землею, де за ніч із-під надр земних, наче трава, виростає нове каміння. Й людина вимушена знову і знову викорчовувати його. Але саме тому вірмени і зберегли свою самобутність, свій гордий дух. Попри страшний геноцид, попри заворушення і смертельні війни (згадати хоча б про Нагірний Карабах), Вірменія вціліла. Збереглася вірменська мова.

Під час перебування в Єревані всіх учасників було запрошено до Матенадарану — сховища книжок. Важко описати це місце словами, позаяк часом життя дарує нам досвід, який неможливо омовити. Сказати, що Матенадаран — храм книжок, розподілених у просторі й часі, що відображають розвиток вірменської цивілізації, — нічого не сказати. Інститут стародавніх рукописів «Матенадаран» ім. Месропа Маштоца (він подарував писемність вірменам) — найбільше у світі сховище давньовірменських рукописів і науково-дослідний інститут в Єревані. Створений 1920 року на базі націоналізованої колекції рукописів Ечміадзінського монастиря. Фонди на 1987 рік налічували понад 119 тис. одиниць. Вражають у Матенадарані збережені видання, що відображають стародавні уявлення про світ. Ці мапи відтворюють наявний і досі розподіл світу на Європу (на тих картах значиться Рим), Карфаген, Африку. Дивують і математичні досягнення. До вірменської науки проникали віяння з Давньої Греції, з Арабського Сходу. Вже в ХІІІ сторіччі вірмени знали непрості геометричні закони, аксіоми та теореми; вони могли вписати трапецію в коло, знали основні геометричні просторові пропорції тощо. Вражає й саме художнє мислення, що випросторює себе на сторінках давніх вірменських книжок. Орнамент у Вірменії — це не просто прикраса, не декор, а спосіб світобачення.

Форум промайнув як одна мить, та хочеться вірити, що за рік до Форуму-2010 вдасться реалізувати новостворені проекти, вдасться налагодити діалог культур, щоб повернутися до Вірменії вже з відчуттям виконаного обов’язку та відповідальності перед героїчною вірменською історією.