Від упорядника і перекладача
Пропонована читачеві «Всесвіту» поетична добірка — зібрання вибраних поезій видатної німецької поетеси Аннети фон Дросте-Гюльсгоф (1797–1848), яка силою художнього слова, коштовністю виразів та глибокорелігійним католицьким світоглядом створила зразки вишуканої, духовно пережитої і проникливої лірики. Перебуваючи осторонь від літературних течій, Дросте випадала з поля зору фахівців та перекладачів.
Аннета фон Дросте-Гюльсгоф
В И Б Р А Н І П О Е З І Ї
ПЕРЕКЛАВ З НІМЕЦЬКОЇ БОГДАН ЗАВІДНЯК
Відплата
1.
Der Kapitän steht an der Spiere...
Капітан з-за щогли ефіру
Вивчає синій краєвид,
І на шатена пасажира,
Він погляда в далековид.
Та двоє раптом остовпіли,
Коли розвіявся туман,
«Що там?» — чужинець у півсили.
«А, біс це», — буркнув капітан.
З підгнилого уламка балки
Чоло пітне недужий звів.
Етеру синь, і мерехт плавкий,
Ох, мізк гарячий паленів!
Похмуро очі простір креслять
Немов до пекла крок ще є,
Й: «Б а т а в і я» та «п’ я т с о т д е с я т ь» —
Загробні букви впізнає.
Нахмарилось і пополудні
Судно кряхтіло у плавбі:
Шипіння й рики з дна огудні,
І шум, і стогін, далебі.
«О? Божа Мати! Пропадаєм!»
Матрос вола з високих рей,
І тріск глухий прокравсь, і краєм
Поволі корпус зник з очей.
Та хворий на уламку вправно
До балки дотулив чоло.
Потік кипить, і в вир захланно
Його це море потягло.
Таран не слуха, мчить відлого,
І зводить тіло сильний біль,
І, як нарвал, єдинорогом
Летить він у безодню хвиль.
Надовго? — він не знає цього,
Та з глибу вів промінчик вдаль,
І сплив поволі з рештка свого
На дикий мерехкий кришталь.
Судно! — команда! — в темнях вира;
Та ні, на розі всіх шляхів,
Він сплески цього ж пасажира
На скрині-човнику уздрів.
За скриню безпорадну, ницу!
Він хриплим голосом вола:
«Тримайсь! Я хутко, дай лівицю!»
І все гребе в поті чола,
Та підганя уламок шпорий,
Як мевине гніздо в імлі;
«Тримайсь! — вола плавун цей хворий, —
Здалось, я бачу край землі!»
Він підгріба хвилину, другу,
Лиш незнайомця роздививсь,
Та раптом чує дужу руку,
Бо ж той стягти його чіпивсь.
«Будь милосердний! Я ж загину».
Та чує потиск, знову вир;
Лиш крик над хвилями пролинув,
Пливе на балці пасажир.
Отож він плив щосили морем
І ковз крізь дику синяву,
Він марив берегом смерковим
В сіризні вод, лиш на плаву.
Ще довго простором носило,
Чайчиний крик лиш навздогін,
Та врешті судно пругом сплило,
Viсtoria!* Спасенний він!
2.
Три місяці пройти ще мали,
Фрегат на берег ліг, чому
Мов ті тюлені засмагали,
Хлопчиська, злізши на корму,
Й дівчата в пошуках пригоди,
Щоб глянути хоч на щабель;
Хоч і розбитий — страх наводив,
Страшний корсарів корабель.
А в передмісті там, де невід,
Копальня й насип гальки де,
Там на піратів грізних невідь
Нізвідки люд зирнуть іде.
Із балок реї змиршавілих,
Там шибениця, мов щогла,
Від одчайдух розпаленілих
У дюнах плавневих зросла!
Яке сум’яття за бар’єром! —
«Тепер звільнися — ну ж бо, бевзь —
Франконців чорних ведуть миром,
Той відпиратись вперто взявсь». —
«Мовляв, зазнав він катастрофу»,
Вола дідок: «Бач, який зух!
Немає совісти», — й Голгофу
Йому вчинили в один дух.
На шибениці, пасажир чей
Хрипить, махає, просить, мов
До кожного злодюги кличе:
«Нащо тобі невинна кров?
Будь милосердний! — Чом вмирати
За якесь слово, ще й брехні,
Ох, нащо душу віддавати!»
Та вже пора, й знеслись ступні.
Він бачить як юрма обвила —
Він чує гуд, стовпився люд —
——
* Перемога (лат.).
Тепер дізнав він, — неба сила
— Ксьондзівська казка для приблуд!
Ще очі гордий лет підкреслять,
Він погляд втупив в небо всім:
«Б а т а в і я» і «п’ я т с о т д е с я т ь»
Враз прочитав на брусі тім.
1841
Хлопчина на млаковинні
O schaurig ist’s, übers Moor zu gehn ...
Ох, жахливо йти цим болотом,
Як кишить од пустельних димів,
Де чад, мов примари покотом
І вуски доокола кущів,
Під кожним кроком джерело скоче,
Як шипить зі шпарки й булькоче,
Ох, жахливо йти цим болотом,
Як вітрець в комиші прошумів!
Жметься хлоп’я і з Абеткою вмить
Тіка, мов біжать навздогін;
На ріні пустельній вітер свистить —
Що шелестить між хворостин?
Це примарний слуга болотяник*,
Що проциндрив ласий панський торфяник;
Ух, мов віл навіжений мчить!
З ляку шука хлоп’я притин.
А з берега клюками буха,
Зловіщо сосною в верхах,
Тіка хлоп’я, напнувши вуха ,
Мов спис, крізь стебельний цей жах!**
А як журчить і шуркоче он там!
А, це пряля непідвладна мольбам,
Лєнора*** — проклята прядуха,
Що пряде кужіль у комишах!
Вперед, вперед, все мерщій, ачей,
Наче схопити хтось хоче!
Під його п’ятами клекче глей,
І з-під підошов скрегоче
Як позамогильна мелодія;
Це його — скрипаля-злодія,
Це Кнауф невіра — скрипун оцей,
Що поцупив весільні гроші!****
Трясовиця й печери паща
Стогне і вереском зворуша;
Ой леле, Марґрет вола пропаща:
«Леле, бідна моя душа!»
Хлопчик вплиг, як сарна ранена;
Не було б обабіч ангела,
То кісточки в драговинястих хащах
Копаль би побляклі зрушав.
Та земля міцнішає в’язко,
І біля верби, край тина,
Світельце, мов вітчини ласка,
Стоїть на межі хлопчина.
Глибоко диха й назад ледь погляд
Кинув, все ще непевно, поряд:
Ох, як в очереті ж бо жаско,
Яка страшна млаковина!
1842
———
* Згідно з народними вестфалійськими віруваннями, у певних спустошених місцях блукають душі чистилища, які ще не досягли терміну покут. — Тут і далі прим. перекл.
** У світовій літературі ця поезія близька до відомої поеми «Тем о’Шентер» шотландського поета Роберта Бернса, теж побудованої на народних повір’ях і в якій теж наявні привиди (Марґарет — Meg), блискавиці, що викликають жахливі образи, тощо. Як відомо, Аннета сама була творцем однієї шотландської балади (1825–1826).
*** Гріх Лєнори полягав у тому, що вона пряла в неділю, не пошановуючи свята. Легенда про Лєнору була дуже поширена в германських і слов’янських народів. Німецькі легенди містять сюжет, поширений у народі нижньої Німеччини, в Мекленбурґу, Ганновері та поблизу Мюнстера. Свою баладу «Лєнора» (1773) подав поет Йоганн Ґотфрід Бюргер (1747/48–1794), яку переклали Жуковський і Катенін. Детальніше див.: дослідження І. Созоновича («К вопросу о западном влиянии на славянскую и русскую поэзию»). Український поет Павло Білецький-Носенко (1774–1856) обробив сюжет балади Бюргера у творі «Ївга» (1828). Щоправда, у баладі Бюрґера немає згадки про «гріх Лєнори», згаданий у Дросте.
**** Поміж подарунками, які гості залишали на весільному підносі, часто траплялися й монети.
Замковий ельф
In monderhellten Weihers Glanz ...
У блиску місячнім ставка
Як водяний дракон*, гуськи,
Сів замок у зубцях вінка
Із моховиння, й дах з луски.
Поодалі старі дубки
В пошані з хвилями напрочуд,
Мов сива варта, залюбки
З вельможами в літах, шепочуть.
У дверях брила кам’яна,
Хоругви, вершник, перехрест**,
Курбетом фуркнувши коня,
Возніс віки вже до небес.
А поруч з ним Тантал один,
Віки вже спраглому бульдогу,
Схиля він шию до води,
У висхлій пащі віхтя моху.
Лунає північ тривало,
У замку все неспиться;
Шмигають світла зухвало
В коридорах і світлицях.
Подвір’ям сплине по стінах
Колихкий ліхтарик впідплиг;
На березі на колінах
Чуває в комиші мандрівник.
«Аве Марія! Ласки плин!
Зглянься в цю ніч над нею!»
Побожний повів селянин
Своє Богомілля з зорею.
Він знає добре, що ж бо ці
Своїй Вельможі блиски в листі;
І дрібно зерня вервиці
Ковзнули пальці мозолисті.
———
* Мається на увазі замок у Гюльсгофі. У цій баладі Дросте довільно опрацювала теми народної вестфальської традиції.
** Фраґмент скульптури, яка прикрашала вхід до замку, описано Дросте у «Bei uns zu Lande auf dem Lande» зі словами одного античного латинського тексту: Eques vexillum crucis sublevans cum mоlоssо ad aquam hiante / «Вершник, який здіймає хоругву, з бульдогом, що похиляється мордою до води»/. Тантал — міфологічний персонаж, засуджений на муки голоду і спраги.
Упродовж його молитов
Поганський туман злинає,
Як, судячи, певно, з розмов,
Ельф у ставок поринає.
Це знак, тим, хто з графських родин:
Чи ж первісток мав би зродитись?
Не вірить цьому селянин,
Щоменше, йому не згодитись.
Він блимнув вгору, в ніч ясну,
Безпривидну в її колі,
Злічив водночас в довжину
Із гіллям довгим тополі.
Та тихо! У дубів гурті —
Чи кроки це? — Діточі скоки?
Він чує, по землі твердій
Йдуть коротко і жваво кроки.
Тихше! Шелестить, чи сарна
За воринням там, у росі
Відважно, ніченька ж гарна,
Уважно щипле окрайці?
Він спантелику дума: — ніч
Ясна собі; лист блеще трохи,
Однак не бачить в чому річ,
Кого наближуються кроки.
Поволі, скриплячи в плечі,
Важкі ворота вправо йдуть,
І знов поволі, риплячи
До зеленмуру пристають.
Християнин побожний звивсь,
Перехрестився, Віри Сонцю:
«Коли ти дідько, поступись
На крок мені ж бо, богомольцю!»
Ох, що шелестить у листві,
Ох, що злітає, мов пір’я,
Ох, що шкваркоче у ставі,
Синьо комиш паленіє!
І тріском, як спада стріла
Синім вогнем до ґрунту ривком
В ту мить, де замкова імла,
Окрик лунає понад ставком.
Нагнувся старий полого,
Йому, мов крізь скло, заблисло
Фосфорне тільце вологе,
Й гасло, як гас пломенисто;
Змило руку, стліло око —
Мов світляк в очереті гляне?
Стікала чуприна боком,
І скельця зблисали водя́ні.
Ще зором селянин ціпким
У ніч проглипнув, і на став;
Заклацало вікно над ним,
Хтось голосно волати став:
«У град мерщій, хутчіш в сідло,
Пришпорте різкою звірину,
Бо ж перемога! Помогло,
Графиня народила сина!»
1840
Смерть Енґельберта, архієпископа Кельна*
1.
Der Anger dampft, es kocht die Ruhr ...
Лука димить і Рур кипить,
Свистять їдким Остом** билини,
То риссю через поле мчить,
То, як паволока, проплине
І в’юнко спадає в ріку,
Проти хвильного поспіху
Грудьми і копитами висне.
Ще фуркіт, стрибок і воля,
Стрепенув румак мокрі боки,
Знов раз і два, як у колі,
До двадцятип’яти навзнаки:
Вперед, через ліс і пустинь,
Де хаща відлюдна гусне,
Проламуючи чагарники.
Під дубом, од бур лихоліть,
Рукою віття обійнятий,
Ізенбурґ в задумі стоїть
І спогадами перейнятий.
Ще, може, що чує з-за віт
Як лицар Рінкерад поблід,
І мимрить на мові пернатих?
«Графе, — шепоче, — тримайтесь,
Вас хочуть, бачу, обманути;
Кров’ю Христа, не давайте,
Як псам похнюпо вернути!
Хто міг Вам руки зв’язати
Й дозволив будь-що казати?» —
Ізенбурґу ж ніби й не чути.
«Графе, — шепоче, — хто це був,
Коли ружа з хрестом не в злуці?***
Хто Вашого шваґра зробив
Чужинцем на власній землиці?
Дав Ваші права в наругу,
Клеймить отцям за послугу?» —
Гіллям Ізенбурґ похилився.
— І хто вже Вам, хто восхотів,
В гріховній сорочці, щоб стали,
Із свічою ганьби в руці,
Старим лицемірам волали
«Кирії» їм до «ектеній»!? —
Аж в бурі тріщить шаленій
Гілляка, що вдвоє подала.
«Мій хлопче, — Ізенбурґ тоді, —
Ти гадаєш в могилу я зліг?
Облиш мене на самоті —
Та зажди, я коней чую біг!»
І заслухано схилились:
Шолома пір’я розвилось
І мов крук над галуззям прошмиг.
2.
Який же моторошний ліс
В туманні дні у падолисті,
Як дивно пустищем поніс
Галуззя стогін й вітру свисти!
«Хлопче, чуєш, — це зброї тріск?» —
«Ні, мось’пане, пташиний писк
Негода бажає нам звисти!» —
——
* Це історичний сюжет: у 1225 році архієпископ Кельна Енґельберт (пізніше проголошений святим) був замучений коло Ґевельсберґа Ізенбурзьким графом, своїм племінником, коли вертався з Синоду.
** Вітер зі сходу.
*** Натяк геральдичною мовою (Хрест означає Кельн, рожа — Берґ), на знак того, що Енґельберт не визнав шваґрові Ізенбурзькому права на посідання Берґа.
Владний прелат скаче далі,
Кельну архієрей завзятий,
Як радник він і вікарій
Хоче кайзеру показати
Залізну руку прелатства —
Два пажі й вершники, з братства
З ним скачуть іще три абати.
Без страху, тюпцем він у сні,
Від чудної собору краси,
Узда на його, на коні,
Де він гриви ще пестить власи,
То тихо й сильно вітер йде;
Дрижить, коли крапля паде
З віт і листви, туманом сльози.
Запаморочлива нава
Церкви: мережива, завитки —
Та чути посвист, облава,
Шолом і хват на шиї, руки!
Гурт вепрів. Стали абати,
Наче полова, зникати.
Й зійшлись між собою вершники.
Ганебний бій! Десять на двох!
Та князь зумів звільнитися вмить,
Шмагає румака і, ох,
Через ізвор верхи він стремить;
В свист різкою — «Ох, Рінкерад!» —
З румака сповзає прелат
І стрімголов у хащу летить.
«Ату, ату, забийте пса,
Псиська нахабу!» Тут зграя псів
У ліс кільцем забігла вся
Спереду, ззаду, з обох боків;
Віти тріщать — плечі од лат —
При стовбурі бука прелат
Нині пійманим вепром осів.
На меч безнадійно зирцем,
З піхов висяк широкий клинок,
Уліво пробіг під плащем,
Спробував панцерника пасок;
Тепер до бою став боєць,
Так б’ється з воїном отець,
Кожен удар, як вогню ривок.
Вниз летить дубове листя,
Понад лісом дзенькіт і брязк,
Багряна кров струмиться
Крадькома по руках, черепах;
Знезброєний прелат, а все ж
Кремезного так не візьмеш —
Зрадник торкнув ножем його в пах.
Вола Ізенбурґ: «Припиніть,
Занадто!» — з вуздою на лемент;
Ще тягне слуга його, зрить,
Гидоту за чуба зі стремен.
«Занадто, забирайтесь геть!»
Вже зникли й вітру коловерть
Як літ сови слідом у темінь. —
Гомін бурі гне діброви,
Листу поблещує крапля,
А над калюжкою крови
З дупла прошмигнув гребінь дятла;
Що це згори так хрускоче,
Як сарна ноги волоче,
Ох, голубе, пташко заклякла!
«Мій любий, коханий мій пан,
Чи битись із вбивцями конче?
Мій святий, о благий твій сан!»
Хустинка на шиї тріпоче,
Він начавив, а рана бризь,
І тут, і там, і всюди скрізь,
Ох, рана на рані дзюркоче!
«Чи є хто?!» На мить він приліг,
А потім, щоб трохи дихнути;
Чи, може, зітхнути не міг,
Та пальцем не міг ворухнути? —
«Гов, та чи є хтось!» — «Аго-гів!»
Ехо несло і він зрадів:
«Мають вершники наші бути!»
3.
В Кельні на Райні клячить,
Там біля шибениці тітка,
На колесі тіло лежить,
Черві і воронам об’їдки;
Зруйновано герб фамільний,
Зліг замок його в руїни,
Душа в Божій милості, видко.
Тіло князя вгортає дим,
Лампади й кадильні ладани —
Гнилий сморід понад ним,
А град хлеще в ребер впадини;
В соборі погребенний спів,
«Tedeum» з тисяч голосів
За це мучеництво праведне.
Коли ж колесо бюрґер зрить,
Квапить коника свого хвацько,
Зблідла жінка іще клячить,
Ворон жене хусткою крадьки:
Він дався в сільці обману
Герой її, світло сану —
І, ох! Діточок її батько!
1841
Поезія
Frägst du mich im Rätselspiele ...
Ти питаєш загадково,
Хто ця Фея — ніжний світ,
Що до трьох скарбів подібна,
Сяє променем в одвіт?
Чи ж пораджу? Відгадаю?
Не хитрую, люба, я,
Глибоко в душі лунає
Здогад: це ж Поезія! Всяк промінчик, світло й вогник,
Не підвладний барвам, він
Над усім полум’яніє,
Барви надиха один,
Все правий і не посісти. —
Я тобі назву скарби:
З бірюзою в аметисті
Перла граються собі.
Так, до бірюзи подібна,
Що із чесних віч пала,
Відступа на чистім світлі
Потаємна її мла;
Її виток невідомий,
Наче з неба дар сплива
І блакить святого неба
В любі круглиться слова.
І на аметист подібна,
В сукні фіалковій, мов
Скривджена, вмирає звично
На руках зрадливих знов;
Що кумирам віддалися,
Впали каменю служить,
Лиш в однім, вогнем займися,
Блиск не згасне ні на мить;
На перлину схожа ніжну,
Росянисту — юних сил,
Та недужій докучає,
Спрагла таємничих жил;
Бачила зеленкуватий,
Як в хустинці з мулу, блиск?
Перлі завжди ж бо тривати,
Хворому ж то що за зиск?
Осмієш мою відгадку,
Мов відлуння, шепіт твій:
З венеційського кришталю
Келих, — Муза, а напій,
В нім отрута — й співом лине
Лебедина пісня ця,
Тоді в друзки дзвінко, й гине.
Так вщуха Поезія!
1841
