Про автора
Народжений у 1962 році в Польщі. Українець. Історик, педагог, публіцист. Головний редактор часопису «Рідна мова». Заступник голови Об’єднання українців у Польщі та Українського вчительського товариства. Автор статей, в яких висвітлюються освітні проблеми українців у Польщі та книжки „Ukraińcy w Polsce 1918-1939. Oświata i szkolnictwo” Wrocław 1996 r. Автор програми «Стратегія розвитку українського шкільництва у Польщі». Виступає як експерт із проблем навчання української мови в Польщі.
Мешкає у місті Валч
(західнопоморське воєводство).
Директор психологічно-педагогічного центру.
Марко Сирник (Польща),
спеціально для журналу «Всесвіт»
Лех Качинський: в своїй хаті своя правда, і сила, і воля!
Пам’яті видатного польського Президента
Ці рефлексії про трагічно загиблого президента Польщі Леха Качинського не претендують на роль єдиної об’єктивної правди. Правди про особу і про політика. Це радше — суб’єктивна оцінка. Може, навіть не оцінка, а особисті враження — людини-українця, народженої поза кордонами України, громадянина Польщі. Зваживши те, не буде, мабуть, дивним, що особливу увагу і місце в тих міркуваннях буде займати ставлення покійного Президента, як до самої України, так і — ширше — східної політики Польщі. А також — питання українсько-польського примирення та політики історичної пам’яті.
Не вдасться уникнути певного роду переднього слова. Чергові президенти Польщі після 1989 року (за винятком короткої президентури генерала Войцеха Ярузельського), Україні та східній політиці Польщі приділяли особливу увагу. З різних причин та міркувань. Зокрема і з політичної концепції Єжи Ґєдройця та польської еміграції, згуртованої навколо паризької „Культури”. Водночас, ми також мали і своє переосмислення історії — причин поразки у війні з нацистами у 1939 році та, згодом, ялтинських угод, які віддавали Польщу в зону впливів СРСР. Напрацьовано концепцію, яка полягає в тому, що без вільної України немає вільної Польщі. Саме без України, бо вона вважалася ( і вважається) найважливішою державою у пострадянському просторі. Державою, у якій наявний найбільший економічний (зрештою — не лише) потенціал. Польща - «адвокат України» — і це не лише доброзичливість, безкорисна підтримка, а й також продумана політична концепція, забезпечення своєї незалежності і своєї безпеки. І не конечно вже вона мала би бути спрямована проти когось — вголос кажучи — проти Росії. Польща і, властиво, політики, які були прихильниками згаданої концепції, просто зробили власні висновки з власної ж історії. «У Британії немає вічних друзів, у Британії є вічні інтереси» — і так треба було б (на думку автора) — дивитись на цю проблему. Польща Леха Качинського (як і раніше Александра Кваснєвського) була безкомпромісним прихильником незалежності України та введенням її в структури НАТО чи Європейського Союзу. І ці інтереси Польща відстоювала — це належить сказати вголос. Згадати хоча б Помаранчеву революцію 2004-2005 рр., і палкий спротив президента Качинського війні в Грузії, який не лише з’явився на тбіліському майдані, а й поїхав під самі російські стійки. Подія незвичайна, зваживши, зокрема, що саме цьому президентові приклеювався ярлик людини, яка в подібних сутичках участі не бере — це м’яко кажучи. Це його — між іншими — політика (й політика його попередника на посту глави польської держави) привела до схвалення програми ЄС зі Східного партнерства. Це завдяки стійкості польської політики упродовж довгих років в Європі почали трішечки розуміти, що таке Україна, що таке Київ — що не можна східної політики вести без урахування інтересів України. І не вдасться вирішувати справ Європи без Києва — враховуючи лише позицію Кремля (в якого, здається, союзники могутніші за Варшаву). «Україна не Росія!» - хотілося б знову прокричати...
Це зовнішня політика.
Лех Качинський — професор права. Президент Польщі, колишній президент Варшави, колишній міністр юстиції, колишній голова Найвищої контрольної палати Польщі, колишній дорадник і діяч Солідарності…
Палкий польський патріот. Цього не відмовляли йому навіть його політичні опоненти. Це завдяки його наполегливості в Польщі введено свято Дня прапора — 2 травня. Зміцнював і пригадував потребу бути патріотом своєї держави на кожному кроці. І хоч це сприймалося трохи дивно — таке воно якесь застаріле, несучасне, немодне — в жалобний період виявилося незвичайно важливим. Відзначенням патріотизму і любові до своєї нації, своєї держави, поляки віддавали шану загиблому президенту. Траурний період у Польщі — це час національного піднесення, справжня громадянська лектура. І велика перемога Леха Качинського.
І найтяжче питання — польсько-українське примирення та історична пам’ять обох народів. Різної пам’яті. Згадавши написане вище, важко було б очікувати, щоб у цьому питанні в президента Качинського була якась різко інша позиція, ніж «сторожа» польської пам’яті і польської історії. І не лише щодо України, українців чи польсько-українського протистояння в часи Другої Світової війни. Хоч — треба і про це сказати — емоції навколо згаданого питання в Польщі не надто впливали на політику самого президента, який взяв слово щойно після атаки кресових організацій, в час 65-х роковин волинської трагедії. Але раніше — у 2006 році в Павлокомі (село в Польщі, де встановлено пам’ятник українським жертвам польських відділів у 1945 року), де Качинський нагадав слова, які мають (як для мене) стати вказівкою, як нам далі жити (полякам і українцям): «...і прости нам провини наші, які і ми прощаємо винуватцям нашим». Не можна жити в ненависті. Так само не можна розглядати взаємної (складної) українсько-польської історії лише через призму цих двох народів. Осмислення того, що на наші відносини дуже довго впливали інші, є передумовою розуміння спільної історії. Як і того, що далеко не завжди цей вплив був позитивний.
Покійний президент принципово ставився до німців (німецько-польської історії), як і росіян (історії російсько-польських відносин). Згадати хоча б ставлення до концепції Еріки Штайбах і проекту побудови в Берліні Музею-меморіалу жертвам Другої Світової — вигнаним і переселеним народам Європи, ідею підрахунку польських жертв цієї війни чи втрат Варшави від нацистів та виставлення Німеччині рахунку за втрати Польщі.
І так само розумів російське питання. Справа Катині — це не лише питання вшанування жертв польських старшин, розстріляних за наказом Сталіна у 1940 році. Це символ пам’яті народу, повернення цієї пам’яті та історичної справедливості. Це для Качинського було незвичайно важливим.
Що ж буде після Качинського?
В польській пресі нерідко можна прочитати, що помер останній політичний романтик. Якесь зерно правди у цьому вислові є. Безперечно, ця політика не буде вже такою проукраїнською. Ймовірно, що наступний президент Польщі буде виводитися з рядів Громадянської платформи прем’єр-міністра Дональда Туска. Це означає прагматизм, більшу увагу до справ Європи (спільної політики ЄС) коштом як України, так і східного напряму в цій політиці.. І коштом відносин із США. Польські політики більшу увагу приділятимуть Росії, Німеччині — більшою мірою будуть враховувати їхні інтереси. Це помітно вже тепер. Ліві сили у Польщі (дуже слабкі) представляють саме такий вектор — уже, зрештою, 36-річний кандидат у президенти від Союзу демократичної лівиці Гжегож Напєральський виразно вказує на два напрями зовнішньої політики Польщі — Брюссель та Москва.
Є ще Ярослав Качинський із Права і справедливості — брат загиблого президента. У випадку його перемоги в президентських перегонах, ймовірно, певною мірою дотеперішня концепція польської політики щодо України буде тривати. Але вже не беззастережно. Україна має сама вибрати свій шлях, й має подолати внутрішні проблеми. І передовсім має зберегти свою незалежність — як політичну, так і економічну, зокрема і енергетичну. Щоб комусь захотілося бути її «адвокатом».
А може — щоб жоден адвокат її став непотрібним.
