Тетяна Рубінська

Небесна любов Юстейна Ґордера

[Юстейн Ґордер. VITA BREVIS. Лист Флорії Емілії до Аврелія Авґустина / Пер. з норвезької Наталії Іваничук. — Львів: Літопис, 2009]

До кожного сучасника слід ставитися обережно, як і до класиків. Кожен із сучасних авторів може стати класиком, а є такі, хто вже став класиком. Значно краще бути вдячними і обізнаними глядачами, аніж страусами і невігласами. Ми маємо знати, хто творить слова, якими говорить сучасне людство. Ми маємо циркулювати у безкінечному колі літер, звуків, у виточках метафор, перебільшень, лілот, означень, звертань, вставних; конструкції кола потрібно щораз укріплювати і модернізувати, використовуючи при цьому здобутки минулих практик. Коло розширюється на щораз нові всесвіти, і тільки з нашої вини може звузитися до розмірів Землі.

Книга може бути уособленням, нехай абстрактним і умовним, але все це потрібно виразити якомога в більш матеріальних речах, навіть маючи душу, ми маємо тіло, навіть маючи істини, ми мусимо мати їхні записи. І від нас залежить, будуть ці записи чернетками чи настільними правилами життя. Що таке книга без любові? Ну яка книга здатна зворушити серця, не вміщуючи найнезрозумілішого, найсправжнішого, найнестримнішого і найбажанішого почуття. Так уже сталося, що чоловік і жінка мають здатність відчувати одне до одного любов найвищого таланту, ім’я якій — кохання. І з огляду на свій талант кожен розуміє його на свій лад і гармонію. А коли між чоловіком і жінкою стоїть Бог, то не тільки кохання, а й життя може скластися зовсім не так. Бог — не є коханням. Бог є любов’ю. Кохання звісно вміщує любов, але не є остаточно нею. І ця часткова відмінність змушує часом чоловіків і жінок вдаватися до крайнощів, впадати в розгубленість і зраджувати одне одному, хай навіть вишукано. «Але хіба не витонченою формою зради є втеча від коханої задля спасіння власної душі?» — палко запитує Флорія Емілія в листі, адресованому Авґустину Аврелію, єпископу з Гіппо. Ніхто не знає, чи лист справді існував, чи його отримав Аврелій, чи це пізніша копія. Хай би як там було, але нічого випадкового не буває, а отже, історія, яку розповідає Юстейн Ґордер про рукопис, що його він надибав у маленькій антикварній крамничці, мусила мати місце не тільки в житті автора. «Vita Brevis» — це літературна версія листа, якого Флорія писала для коханого Аврелія, котрий залишив її заради небесної любові. Навіть якщо цей лист не справжній чи тільки копія з оригіналу, — це не так важливо, адже ми не науковці, митець слова розуміє, що значно важливіший вміст і наповнення. А тут — цілий монолог однієї людини до іншої, людини, котра віддано і беззаперечно кохає іншу, говорить словами коханого. І твір перестає звучати монологічно й одноголосо. Лист стає тільки полем битви за щастя, діалогом двох наляканий сильним почуттям людей, котрі не зуміли дати раду одне з одним, врешті впоратися з собою.

Флорія й Авґустин тонули в міцних обіймах одне одного, насолоджуючись і відчуваючи всю глибину кохання. Вони не лише були повітрям кохання, вони ще і вдихали його, п’яніли і впивалися, допоки Аврелій Авґустин не замінив словом «гріховність» таку взаємовіддану тілесну близькість. Він залишив Флорію із сином Адеодатом, якого у своїй «Сповіді» назвав «тілесним сином гріха». І кожне слово Емілії — це не тільки апеляція до почутого в «Сповіді», а й до здорового глузду Аврелія, до його людських почуттів, адже людина і до Господа не може відчувати нічого іншого, окрім земного, бо вона плоть і кров. «Дитя зачинають у любові. Так гарно й мудро владнав Бог світ, що зачаття відбувається не брунькуванням». «Людині часом важко зробити вибір, тож не дивно, що часом той вибір буває неправильним», — якось заспокоює Флорія свого коханого. Її душа повна глибоких переживань і болю, і разом із тим вона знаходить силу, щоб переконувати й говорити дуже тверезо, хоча й дуже емоційно. Тільки жінка може бути виваженою і чуттєвою водночас. «Якби ти покинув мене заради іншої жінки, я б, певно, хотіла її побачити. Але моєю суперницею була не жінка, з якою можна стрітися віч-на-віч, а філософський постулат. Щоб краще тебе зрозуміти, мені необхідно було пройти той самий шлях, яким ішов ти. Я мусила опанувати філософію... Моя суперниця була не лише моєю суперницею. Була то суперниця всіх жінок, ангел смерті, котрий сповіщає про загибель кохання». Флорія Емілія так сильно кохала, що пішла слідами коханого. Вона стерпіла, що не була офіційною супутницею Авґустина, що він мав наречену, що загинув її єдиний син від коханого чоловіка, жорстоку неприязнь матері Аврелія Моніки, навіть побиття «мало не до смерті за те, що дозволив своїй ніжності ввести Тебе в спокусу». «Ти бив і лютував, єпископе, бо я знову стала загрозою для спасіння Твоєї душі... Моя смерть мала б для тебе таке ж значення, як і кастрація. Я не так потерпала за свою шкіру, як була зламана й розчарована. Мені було соромно за мого Аврелія... Раптом я стала нічим. Заради спасіння своєї душі Ти міг просто відвернутися від мене. Я стала скривдженим агнцем, якого принесли в жертву для того, щоб для Тебе змогли відкритися небесні врата... А тоді ти заплакав... Ти склав руки, як до молитви, і благав прощення то у мене, то у свого Бога». Емілія була прогнаною і покинутою. Вона навіть прийняла обітницю, якої від неї вимагав Аврелій — ніколи не знати іншого чоловіка. То що це, як не кохання, з усіх своїх боків, паралелепіпедних і кубічних, і космічних, і таких приземлених, і таких заземлених, аж закопаних, і таких неправильно зіпсованих, і таких досконалих, як самі небеса? І навіть зараз, коли Флорія залишена і самотня, вона не перестає надіятися на «звернення» Аврелія до того кохання, котре було передоднем і передбожевіллям. «Бідний Аврелію! Як же ти соромишся того, що ти мужчина». Флорія Емілія навіть наводить слова Горація, що хоч вилами проганяй природу, а вона все одно повернеться. Аврелій точно знав, що таке справжнє кохання, але, мабуть, уже забув. Часом люди, котрі знають, що таке справжнє кохання, втікають від нього, злякавшись. Кохають, щоб кохану людину не зробити некоханою. Аврелій втік, аби переконати себе, що не кохає, що все облуда й омана, що до неба не той шлях. Авґустин стверджує, що тільки через надто велику любов до Флорії відштовхнув її. «Кохану людину зазвичай намагаються втримати», — відповідає на це Флорія. Знаєте, якби трохи раніше, ще коли я тільки-но прочитала книгу Юстейна Ґордера, то і рецензію побудувала б зовсім не так, всіляко підтримуючи і доводячи правильність Августина. Власне так і було.

«Коли ж відірвали від мого боку жінку, з якою я ділив своє ложе і яка стояла на перешкоді моєму одруженню, моє серце, до якого вона так дуже припала, стало болючою ранкою і ще довго кривавило», — каже Августин у Шостій книзі «Сповіді». Він шкодує, бо не може протистояти до кінця своїм почуттям. «Ти щиро віриш, що Твій Бог проклене Тебе, бо Ти дозволив собі насолоджуватися запахом мого волосся. Невже за спокуту таких гріхів Він дозволив розіп’яти на хресті свого єдиного сина?» Аврелій каже, що Бог хоче, аби чоловік жив аскетичним життям. «Я не вірю в такого Бога», — заперечує жінка, доведена до відчаю, адже як може бачити і любити Бога той, хто покинув кохану, хто сам був коханим. Такий гріх навіть не спокутувати виправданням небесної любові і жертви.

«Скільки ж душевних мук мусив Ти стерпіти, бо ж усе більше схилявся до переконання, що заради спасіння своєї душі повинен відмовитися від кохання!» — Флорія навіть тепер могла зіставити ті переживання і болі коханого, які їй також боліли і болітимуть. Вона зовсім не втрачає надії, що така хвороба і засліплення Аврелія пройдуть, вона дорікає, але не засуджує, бо знає, що шлях у кожної людини — свій. Тільки на цій дорозі люди часто втрачають своїх близьких. І коли це стається добровільно, коли закоханий чоловік сам покидає закохану супутницю заради небесної любові, то це не тільки неприродно, а ще нездорово і, мабуть, потребує співчуття.

Будь-яка небесна любов має земне коріння. Аврелій Авґустин у всіх своїх книгах без упину пише про «чуттєвість» та «гріховну жагу». «Невже Тобі ніколи не спадало на думку, що, може, з погордою ставишся до Божих дарів?» — запитує Флорія, знаючи, що на риторичні запитання, запитання, в котрих відповідь очевидна, ніхто не відповідає. Кохання — також талант, який не потрібно закопувати. Це унікальний талант, майже остаточна рідкість. Розкіш, яку дарує Бог. Августин пише, що «вже не вмів відрізнити солодких чарів кохання від темряви похітливості», а вона знову запитує: «І що ж манило тебе, як не те, щоб самому полюбити і щоб мене полюбили?» Емілія шукає причин, котрі змусили так стрімко повернути долю коханого, що Флорія залишилася у цілковитій прірві, яку ні перейти, ні перекричати. «Можливо, Ти соромишся передусім нашої глибокої дружби. Багато мужчин більше стидаються дружби з жінкою, ніж плотської любові до неї». Між закоханими палав вогонь, від якого спалахували не тільки душі, а й палахкотіли тіла. «Справжню небезпеку я відчула щойно тоді, коли ти почав називати мене Євою... Твоя найбільша помилка не в тому, що Ти покохав жінку фізично, тут Ти був ні гіршим, ані ліпшим за інших. Ти покохав ще й душу Єви — ось найнепростенніший Твій гріх».

Життя і тіло — наші дві неминучості. Ми не можемо позбутися того, що є життям, і того, що є нами. Однак їх чекає певного роду скінченність — смерть. Ось що нас лякає і змушує тремтіти із страхом і сумом. Ми часто так боїмося, що і тіло, і життя робимо смертю передчасно. «Але стривай. І скороминучі блага чарівні..., — каже голос жінки. — Ми живемо невічно, Аврелію. То хіба слід уривати для себе відпущені нам дні?» Флорія звинувачує Аврелія у небажанні бачити за деревами лісу, навколишній світ. «Якщо навколишня краса Тебе не тішить, то дай себе осліпити». То чи існує щось незнищенне, «за що могла б ухопитися душа»? Августин у «Сповіді» безкінечно говорить про внутрішнє око і свою любов до всього того, що не має тілесної оболонки. «Мене аж холод пронизує. А якби хтось мав таку владу, щоб змусити птахів замовкнути тільки через те, що своїм внутрішнім вухом він чув миліший спів? Або ж змусив би зав’янути всі квіти й дерева, бо своїм внутрішнім носом занюхав приємніші пахощі, ніж пахощі природи? Уяви собі когось, хто б силою своєї влади поруйнував усі будівлі та мистецькі пам’ятки на світі, бо вся його любов звернена лише до безтілесних речей!» Відмовляючись від тілесного, ми ризикуємо опинитися ніде або ж упасти на коліна перед Стриманістю, як раби під її пантофлем. «Як на мене, то зневага до життя з усіма його втіхами заради голої екзистенції, яка, можливо, є лише абстракцією, мала би називатися людською зверхністю».

«Життя таке коротке, що ми не сміємо дозволити собі винести остаточний вирок коханню... Життя таке коротке, Аврелію. Ми маємо надіятися на життя після смерті». Ми маємо жити і приймати із вдячністю всі насолоди і втіхи, оминаючи часто поняття сорому і гріховності. Там, де двоє коханців, там не має заборон. Але в усьому головне знати межу. Вона надто хитка, а люди надто слабкі, тому і виникають кордони, війни, тому рушиться фортеця вседозволеності, коли бодай один уже не є за ширмою, а лише — стороннім глядачем, що крадькома заглядає на кохану. Ось вона — мить відчуження. Ось вона — мить смерті кохання. «Ти є лише людиною», — підсумовує Флорія, коли Аврелій, як дитина, плаче. Що коли Бог осуджує нас, коли ми відкидаємо його радощі і відвертаємося від тепла та ніжності? Адже кохання — це не лише одне тіло. Це ще і дві душі в одному тілі. Можливо, існує якийсь Бог, що знає нас... Якщо ж його немає, тої душі-близняти, то ніхто в усьому всесвіті не знає нас краще, ніж Ти і я... Яка то була для Тебе насолода зривати мене! Як Ти п’янів від моїх пахощів! І ось ти продаєш мене заради спасіння своєї душі. Яка невірність, Аврелію, яка ганьба! Ні, не вірю я в Бога, який вимагає людських жертв. Не вірю в Бога, який спустошує життя жінки заради спасіння душі чоловіка». Флорія навіть апелює до Бога, в якого вже не вірить. Вона губиться у протилежностях, не знаючи, якими можуть бути докази, щоб бути сильнішими і переконливішими, аніж вона говорить. Вона молиться. Вона просить Бога бути, а Аврелія повернутися.

Фіґове дерево може не цвісти чи не приносити плодів, але фіґи воно приносить завжди, особливо, коли це те фіґове дерево, під яким зароджується кохання. І в зародку воно зовсім інше. Він зовсім нестримний. «Я відчула, як ти поклав руку на моє рамено, ніжно прихилив до себе і прошепотів: «Життя таке коротке, Флоріє!» Міцно стиснув моє зап’ястя, ніби враз сповнився рішучості ніколи не забувати тієї миті. Отоді й попросив дозволу вдихнути пахощів мого волосся. Так і вчинив...насолоджувався так, ніби хотів усю мене вдихнути в себе... Ти хотів сказати, що я назавжди належатиму Тобі, бо душі наші навіки переплелися». «Обійми мене міцно. Життя таке коротке, і зовсім невідомо, чи судилася нашим тендітним душам вічність. Можливо, ми живемо тільки тут».

Я в жодному разі не хотіла закликати до тілесних втіх і насолод. Я тільки прагнула сказати, що душевне і тілесне може поєднуватися в одній людській особі. Тіло і душа живуть у нас пліч-о-пліч. Ми є із собою віч-на-віч. Не потрібно лякатися і боятися. Страх самих себе — звична річ. Нам трошки корисно боятися себе. Нам трошки корисно боятися кохання як самих себе. Хтось інший у тобі і ти у комусь. Тільки ж не потрібно шукати того, чого може і не бути, при цьому не стишувати пошуку ніколи. Не варто роздмухувати там, де потрібно стишувати, не варто брати старт там, де вже є вивіска із написом: «Фініш». Навіщо непотрібні зусилля, коли сила нам ще знадобиться. Кохання — дар і талант, це найгірше — втрачати подароване. У нас є найкращий шлях — гармонія, у нас є безліч сили волі. І ми можемо народжувати кохання. А головний висновок буде таким: «Життя надто коротке, щоб не кохати!»