Адже на межі
ХІХ—ХХ ст., у часи національного
Ренесансу, такий герой, який бореться з Темним лицарем, був вельми
необхідний
народу, котрий відроджується у боротьбі з Темрявою. Доля Лачплесіса,
сина
ведмедиці, драматична й трагічна, як і доля самого народу. Він у битві
з Темним
лицарем падає, забравши з собою ворога на дно вічної річки Даугави, і
досі
продовжує боротьбу. Тож і залишає народові надію на краще життя, аби,
як казав
І. Франко, «бути
повноправним Ґаздою
у власній оселі». А щодо оселі,
то вона вся тут, обоготворена,
вознесена у поемі «Страумені» Едвартса Вірза (1888 — 1940),
поета-символіста.
Це пісня, мелодія віри та довіри до своєї хати. Тут немає жодного
«героя»,
лишень вічна поезія життя з циклічним і незмінним рухом людей та
природи.
Юрій Садловський
Перекладено за виданням: Virza Edvarts. Sraumēni. — Rīga, 1989.
Едвартс Вірза
Страумені
Опис старої земґальської* хати
впродовж року
З
латиської переклав Юрій Садловський
Дар Марселині
1
Напевне, кожен у тихий літній день хотів би подивитись у глибінь озера, річки чи ставу. Коли хтось хоч на мить туди загляне, того одразу зачарує краса осяяних речей. Ці речі так не приваблюють, коли їх бачиш на сирій землі. Адже існує велика різниця між правдивими речами і тими, які віддзеркалюються у воді. У спекотний день ви бачите їхнє відображення: ось береза колихається і гнеться на вітрі, і жодного звуку; птах виспівує на гілці, але пісні його не чути; ось схрестилися довгі списи ковалів, але їхнього шерхоту теж не чути, як не чути й сухого шурхотіння метеликів на їхніх верхівках. Так схожий до вічного супокою сей, повний рухів, але завжди німий, світ віддзеркалень!
——* Земґале — етнографічний район Латвії.
Пам’ять є ніщо інше як відтворення в наших умах життя минулого. Тож ходіння по слідах пам’яті є ходінням царствієм мертвих. Навколо нас пролягає природа чи то зеленою могутністю, чи то білим заціпенінням, працює, плаче, сміється людина, а Бог в усіх цих рухів відбирає голоси. Лише поет, який постійно розмовляє з Ним, може розбудити цю заколихану мову. Він з неба спускає драбину просто на чиєсь обійстя, і цією драбиною на землю сходять його прадавні мешканці. Однак, перш ніж ми познайомимося з ними, нам потрібно ознайомитися з дорогою, що веде до цієї хати, а особливо — із самою хатою. І це необхідно. Адже хату людина будує за своїм образом і подобою, а вже коли побудує, тоді вона починає жити власним буттям. Кожного мешканця своя хата формує. Що давніша хата, то більший її вплив на своїх мешканців. Духи померлих, які топчуться у кутах і перемовляються вночі, сидячи біля тепла домашнього вогнища, застерігають своїм невидимим і невідчутним тягарем молодих господарів про їхні самовільні вчинки. Незліченними нитками їх прикріплюють до давніх бід та радощів дому. І коли ви бачите молоду господиню, що ото вискочила з хати й побігла чи то до комори, чи то до хліва, або самого господаря, котрий подався до стайні, то, мабуть, розумієте, як у схиленій голові та в швидкій ході господині чи у зігнутій спині господаря повторюються рухи колишніх власників хатини! Як ото дерево, яке попало сюди з далеких країв, в’є галузки за сонцем та вітрами своєї нової батьківщини, так ото сила минулого кожної хати розкладає і перетворює людей. Усі ми, так міцно зв’язані руками та ногами, самі величаво тягнемо за собою кайдани давно минулих днів.
Якби ви надумали потрапити до цієї хати з півночі, тоді вам довго потрібно було б іти сосновим лісом, який уже встиг перегрітися сьогодні під пекучим сонцем. Прокислий запах, що здійнявся в сутінках від притухлого сміття та опалих шпильок, перебиває смолистий запах. Розчинившись, смола стікає брунатними цівками сосен і заповнює увесь ліс паром пахучого ладану, який сонце кадить на честь неба. Немає найменшого шарудіння, якщо не брати до уваги зміїв, які, гріючись собі у гарячих пісках при дорозі, почувши ваші кроки, раптом заворушилися на сухому вересі. Іноді можна чути, як на соснах скручується у згорток кора, відгалужується від ярусу й падає. Також можна почути далеке воркотіння голубів, а як ото зозуля десь закує, то здається, що над вами спускається холодна тінь листяного лісу.
Але саме тут ви дійшли до роздоріжжя і не знаєте, куди повернути. Ви присіли собі на старий широкий пень, який, мабуть, тут ще з часів землемірів, і якусь хвилю лише биття серця є тим єдиним стукотінням, яке ви чуєте. Та раптом уже зовсім близько чути торохкотіння коліс, і за якусь мить уже видно візника, в якого ззаду воза стирчить обмотана соломою коса, а в зубах — довга, вигнута люлька. Це — селянин, який їде на луг. Коли ви його розпитуєте про дорогу на Страумені, він виймає з роту люльку, якийсь час розглядає вас здивовано (бо як можна таку хату не знати!) і тоді, мовчки показуючи в бік широкої дороги, їде собі далі.
Ви знову самі, але за якийсь час вашої подорожі відчуваєте зміни. У царині смолистого та сухого лісу вас обвіює свіжий подих трави. І коли виходите на узлісся, перед вами пролягає велика зелена галявина, посеред якої стоять супокійно, звільнившись від невгамовної земної царини, дуби. Це луки ріки Лієлупе, де не було ще жодного косаря. Осоки ряхтять та блискотять на сонці, качки звідусіль пурхають у повітрі й тоді знову важко падають у воду, ховаючись у тіні очерету, квіти розсипають пилок, і ваші ноги від цього стають зовсім жовтими.
Уже навіть нема в кого спитати, бо саме в цю пору весь люд у Земґале спить у стодолах та садах. Але тепер і без питань можна впізнати Страумені. Високий гіллястий дуб, мов зелений архангел, стереже цю хату, а клени та липи скупчилися навколо. Високий березовий гай гріє там на осонні свої стрімкі вершечки, і його стани леліють вам назустріч яскравою білиною. Здаля всіх цих дерев окремо не видно, оскільки вони злилися разом у кругленькі купки, затуливши будівлі, і лише білені вапном стіни клуні виблискують крізь них. У сю пору ви єдиний ходак по зеленому польовому шляху, глибокі горнила якого обросли білою конюшиною, і він такий вузький, що аж обидва житніх поля посплітали над ним своє колосся. Ще зовсім недавно тут хтось був, трава скошена і до купи конюшини притулена коса, на лезі якої зеленіє сік. Ви вже зовсім близько підійшли до хати, але ніхто так і не зауважив вашого наближення. Усе тут поринуло в обідню дрімоту, і здається, що навіть хміль, який в’ється навколо саду, заснув. Ви його відхиляєте вбік — і перед вами відкривається сад і за ним обійстя. Яблуні тут великі й старі, гілляки яких переплелися вгорі. Висока й соковита трава росте під ними, і над усім садом чути гучне хропіння. Ви придивляєтеся уважніше і бачите під середньою яблунею чоловіка, який лежить горілиць і з роззявленого рота якого доносяться ці перисті звуки. Обідній сон охопив його несподівано — і він упав на траву й заснув, поклавши собі під голову маринарку. Якийсь птах, пройнятий цікавістю, низько над ним опустившись, співає на гілці свою пісню, усолоджуючи супокій найдосконалішого Божого творіння. У дровітні витягнувшись спить великий перістий пес і, не розкриваючи очей, сонно відганяє лапою мух, які обліпили його писок. Важко порозлягавшись в оборі — у тіні від даху та великих ясенів, — жмакаючи куняють корови, нерухомо спозираючи кудись.
Тоді раптом ви чуєте якийсь одноманітний звук, який набагато витонченіший, аніж рокотіння млина. Він стрімкий, тихий, але його чути аж ген, бо довкола нема жодних інших звуків. Подивившись уважніше, ви помічаєте перед льохом, попід великим і темним кленом, на лавці жінку. Між колін вона тримає цебер, невпинно збиваючи ложкою масло. Горщик зі сметаною поруч, і вона вся поринула в роботу. Голова, з якої постійно спадає хустина, поринула у спогади. Волосся в неї темне, обличчя засмагле, а в глибоко посаджених очах блискотить небесна привітність. Уродливість на її обличчі залишила такі глибокі сліди, що навіть час безсилий забрати її з собою. Тут він лише покинув милосердя, прощення й осягнення всіх речей — сей чудний цвіт, який розпускається восени людського духу, наповнивши його тихою сонячністю. Хоча сидить ця молотниця в затінку, та тоненький промінь, пробившись крізь листяні нетрі, падає їй на голову і робить подібною до святих жінок, котрих бачимо на образах. У хаті все спить, здається, що навіть задрімало напіввідчинене вікно, і лише вона робить свою роботу в оцю обідню спекоту попід густими гілками, обвіяна прохолодою, яка тягнеться з льоху. А ось коли тінь великого дуба нарешті досягне хліва, вона понесе чоловікам, які косять конюшину, покрите росою масло, а також свіжий та дірчастий житній хліб, і сімейство, споживаючи це, вихвалятиме господиню.
Ви озираєтесь навколо хати і якщо чимось схвильовані, то ваш неспокій зникає так само, як у того мореплавця, який бачить з буремного простору корабель, що похитується у тихих водах порту. Стежини, перетинаючись від покоїв моріжком подвір’я, пролягають до комори, хліва та клуні, такі рівненькі, а ряхтять, мов брусок. Таке враження, що ними кожну хвилю човгають ногами туди-сюди, але зараз лише кіт, позіхаючи, сновигає собі ними, піднявши догори хвіст. Майже всі споруди вибудовані з кругляків, і дахи, які їх стережуть, або солом’яні, або черепичні. Біля кожної будівлі складені речі, що їм належать, і вони, мабуть, дуже старі та давно використовуються, оскільки держаки на них блискотять.
Щоб оці хатини не були суцільним склепінням будівель, їх міцно перегороджує паркан із ялинових стовпців. Усі вони вже вкриті мохом, а ті, які встигли струхлявіти, замінені новими стовпцями. Попід повіткою лежать охайно складені дрова; смолисті, що використовують для розпалу, лежать окремо від тих, що палять щодня. А якби ваш погляд зупинився на одній із будівель, ви б напевно побачили, як в окремих місцях, де промайнув усе руйнуючий час, доклалась людська рука, яка усе це полагодила. І поки вас ніхто не бачить, ви, оглядаючи ці будівлі та стежачи за діяннями господаря, перейняті бажанням самому будувати. Коли поети говорять про вічність людської праці, вони мають рацію. Вічна не лише поезія та здійнята високо в небо вежа, а вічна також будова і царство, над якими вознеслося незаспане око дбайливого господаря. Стоячи посеред двору і довго оглядаючи хату, ви немовби полинули поглядом у глибоку та чисту криницю і побачили там обличчя юності свого народу. Так-так, насправді се юність народу, коли молоді тримаються батьків, мов ці гілочки, що приросли до них, і спільна в них тиша, і спільна в них розмова. І ця частка упорядкованості, ясноти, покори, яку ви бачите в цій хаті, на якусь мить віддзеркалюється в безмежному небі, що висить над моєю давньою рідною землею.
Сей обід, під час якого всі мешканці Страумені сплять, так подібний до великого обіду Творця, опісля виконаної Ним роботи. Але якщо Він свою роботу скінчив, наповнивши світ вічним і незмінним, то роботі цього люду ніколи не буде кінця, і про Божий супокій вони згадують лише у своїх молитвах. Їхня найбільша мудрість і найбільше щастя пов’язані з розумінням Божого порядку та пристосування до нього. Вони це збагнули і тому сплять такі щасливі на землі, дозволивши деревам простягнути над ними зелені та широкі віяла, аби вгамувати цю денну спекоту.
Тим, хто працює, властиве передчуття півня, цього найдивнішого птаха. Як півень у найбезпросвітнішій темряві відчуває світанок, так і сей люд у найміцнішому сні знає час, коли саме треба прокинутися. Вони майже разом прокидаються — один у траві, другий у хаті, третій у хліві — та, глибоко позіхаючи, ідуть на подвір’я, де велике сонячне світло засліплює їм на мить очі. Тут і дідусі, над головами яких спочиває святість, і молодь, в якої кипить кров, хоч їхні оченята іще міцно затулені уві сні, і дітлахи, на чолах котрих, як ото на небі, колись зійдуть ніколи не бачені зорі. Господар бере в руки звід і напивається з відра води, яка краплинами заливчасто спадає в криницю, і я, присівши на цямрині під вербою, слухаю розповіді про стару земґальську хату, про край мій, про вже давно померлих земляків.
Далі читайте паперову версію журналу
Про перекладача
Юрій Садловський — поет, перекладач, доктор філології. Народився у Львові 6 травня 1970 р. Від 1988 р. і до 2009 р. навчався, жив і працював у Латвійській Республіці. Донедавна викладав українську мову та літературу на філологічному факультеті Латвійського Університету, а також був учителем латиської мови та літератури у ризьких середньоосвітніх закладах.
Член Спілки письменників Латвії та Асоціації українських письменників, а також член Міжнародної асоціації франкознавців і член Правління Об’єднання українських товариств. У минулому — редактор літературного-мистецького журналу «Стоки» та дитячого часопису «Ляля» (м. Рига). Ініціатор, організатор проведення різних міжнародних конференцій, семінарів, літературних заходів у Латвії та Україні. Автор багатьох поетичних збірок, а також укладач першого «Українсько-латиського розмовника». Зараз живе і працює у Львові.
