Олек Веремко-Бережний 

Дебют у «Всесвіті»

Перекладацька клептоманія чи текстовий тероризм?

Перекладач позичає музу

Літературний переклад завжди нагадує фантастичний апарат із культового фільму Кроненберґа «The Fly» («Муха»). Книга й перекладач потрапляють до його кабіни, наче вчений Сет Брандл та муха. І ось із других дверей вже виходить синтетичний покруч, невиправна мішанина з молекул людини та мухи. Отака мутація загалом і призначена сприяти адаптації мандрівного твору в чужомовному ареалі. Та поки текст пройде той карантин, де він має позбутися неперетравних нашою лексикою сенсів, у ньому нерідко селяться такі злоякісні новоутворення, що до нашого читача вже мало що з живого первісного твору доповзає. Перебираючи в пам’яті картотеки рецензованих мною іноземців, усе частіше буваю не певен, чи завжди варто цитувати фрази, вийняті з їхніх перекладених, тобто вже з не зовсім їхніх, а можливо, вже й зовсім не їхніх книг.

 

У пастці лінгвістичного сервісу

Свого часу я вже брався за роман букерівського лауреата Дейвіда Мітчела «Сон номер 9». Почав із перекладу російського (наш тоді й не анонсувався), а продовжувати вирішив, уже маючи на руках «кальварійське» видання. Український переклад належить Олексі Негребецькому, товмачеві, передусім відомому роботою над серіалами «Альф», «Телепузики» та багатьма заморськими мультфільмами.

Перший розділ роману постав переді мною нездоланним бар’єром: це була інша книга. В знайомому сюжеті наче проросли новими повноцінними епізодами глибоко заховані раніше деталі, а Мітчелове почуття гумору повністю поміняло свій асортимент жартів. Підозрюючи росіян у лінощах, я й утретє стартував із першого речення — тепер озброївшись текстом оригіналу.

Виявилось, головний герой навіть жартома не збирався красти бейджики у працівників офіс-центру. Не доводилось йому і визнавати помилку в уявному конструюванні адвокатського кабінету — оскільки фантазія його не так іскрила, як фантазія нашого перекладача. Бойова сцена в першому розділі теж наполовину поставлена знавцем джіу-джітсу Негребецьким, і це саме він дозволяє герою проявити холоднокровні шпигунські навички. Та за дві сторінки вже змусить його понад норму побути невигадливим страшком. А фільмовий наглядач аж ніяк не запевняв, що пусті на позір камери в його в’язниці містять в’язнів-невидимців.

І кожен із діалогів додає впевненості, що в книзі немає жодної розмови, до якої б перекладач не вписав своїх реплік або й тем для обговорення.

Задумавши описати цей трапунок, я намірився був оздобити матеріал епіграфом із книги Карлоса Руїза Сафона. Доля знущалася: я пам’ятав той роман також за російським перекладом, але, знайшовши відповідний епізод в українському, вжахнувся: «Дурниці. Нещодавно те саме я почув від одного туриста, який був переконаний, ніби Гемінґвей винайшов тушковану фабаду під час кориди на день святого Ферміна. То цей дивак купив примірник «Гамлета» з автографом Шекспіра, поставленим кульковою авторучкою! Уявляєш? Тож пильнуй — у нашій справі не можна довіряти навіть алфавітним покажчикам!» А причина мого подиву отака: у відомій мені раніше історії йшлося не про «Гамлета», а про «Фуенте Овехуну» Лопе де Веги.

Чим далі просувалося порівнювання перших розділів обох варіантів, тим гірше я розумів сюжет: «ті часи» там описані чи «наші», «шкіряні гетри» чи «штопані шкарпетки», «туша» чи «скелет», «сім котів» чи «шість», «літературні здібності» чи «зайва рослинність на обличчі»?

А коли розшукав зрештою іспанський оригінал, то мав цілковиту загадку.

 

Магія  чисел

Якщо хто вважає, ніби числівник перед лицем перекладача — нудна й передбачувана справа, він просто не знайомий із методом Олекси Негребецького. Виявляється, англійські вісімнадцятий та дев’ятий поверхи українською мають бути «десятим» та «шостим» (пропорція малозрозуміла). Перекладач хижо відібрав у головного героя чотири з точно підрахованих 7290 прожитих днів, а потім одразу передумав і додав 1464. Можливо, ця непевність спричинена вдвічі збільшеною Негребецьким кількістю цигарок у пачці героя: невідомо, чи перекладач підкинув зайві, чи не дозволив персонажу курити настільки інтенсивно, як те задумав Мітчел.

Різниця в часі — теж поняття неоднозначне. Наприклад, дві англійські години складаються з шістдесяти українських хвилин. Надалі такий розрахунок потвердиться й у другому розділі книги, де шість місяців випробовувального терміну зробилися «тримісячним іспитовим строком». Що ж, це гірше хіба для росіян, вони живуть швидше за інших, адже, як свідчить, їхній переклад «Сну номер 9», дев’ять тижнів підданих Її Величності дорівнюють «двум с половиной месяцам». Після ж конвертації в український час, ці самі «nine weeks», певно, виявилися настільки мізерним відтинком часу, що Негребецький не удостоїв і згадки.

Втім, подекуди ми спостерігаємо хитріші розходження: «за шість хвилин третя» («six minutes to three») — це, по-нашому, «14:58», а «five to one» — то вже «12:51». Тому, певно, й вівторок в українському перекладі довелося перенести на «четвер». Дивно, що Негребецькому не вдалося замінити цифру «9» у самому заголовку Мітчелового роману.

Натомість від Мітчела Негребецький вимагає більшої розважливості у використанні числівників. Жарт героя про те, що він після не найвдалішого початку телефонної розмови продовжує говорити вже на п’ять октав нижче, — це, на думку нашого тлумача, зайве перебільшення. Тому нехай буде «на три октави».

Усі ці арифметичні трансформації — лише легенький текстуальний візаж і аж ніяк не впливають на сенси сюжетних подій. Але ж, погодьтеся, доволі цікавить одне: НАВІЩО?! Можливо, це якесь незначне особисте відхилення, на кшталт клептоманії — поміняти якомога більше пазлів у довіреному тобі тексті. Дрібне диверсантство чи проба своєї могутньої влади співавтора?

У згадуваному вище перекладі Сафонової книги «Тінь вітру» часопростір теж роз’їдено перекладом, наче концетрованою кислотою: грудень 1935 року зробився в нас червнем 1936-го, сорок солідних грошових одиниць дуро несподівано (але адекватно) подрібнилися на двісті песет. Український переклад також дещо збрехав, ніби автор мав упевненість, що в тогочасних книжкових анотаціях замість рекламної приманки могла міститися сувора критика презентованого твору. До речі, жодного Шекспіра в оригіналі не було, тож український читач перетворився на висміяного Сафоном туриста, що не надто обізнаний із роками життя Лопе де Веги. Тільки-от у цьому випадку нарікати на нашого фахівця не слід: переклад доволі правдивий, просто робився він, як і забаглося видавництву «КСД», з перекладу англійського.

 

Ласкаво просимо до реального світу

Негребецький має власне тверде розуміння реальності, що змушувало його раз по раз конфліктувати з повним фантазмів та ілюзій романом Мітчела. Ось, наприклад, офіціантка.

В Мiтчела вона допрацьовує зміну й перевдягається: «She is wearing a purple sweater and white jeans». Про що в нашої людини читаємо: «В реальному житті вона носить фіолетовий светр та світлі джинси». А робота у фартуху та гумових рукавичках — це життя нереальне? Мара, Майя, Матриця? Аж пригадалося, як одна порноактриса розповідала в інтерв’ю емісарові журналу «Maxim», що в реальному житті (!) вона значно розбірливіша. Ось тобі й відповідь на канонічні роздуми Сартра про те, чи є офіціант під час роботи справді офіціантом, чи це тільки камуфляж особистості.

Та невеличкий недолік у тому, що до Мітчелового твору ці екзистенційні алюзії не мають жодного стосунку. Тим більше, це в його, Мітчеловій, реальності светр може бути суто «purple». А в нашій він «фіолетовий» (Негребецький), «пурпуровий» (варіант із російського перекладу) чи й «багряний», тобто точність цієї «реальності» не виставлено на максимум.

Згадана офіціантка особливо розпалила Негребецького. Тож, коли автор пише, що вона просто стоїть до героя спиною і що в неї найпрекрасніша в світі шия, то перекладач, про всяк випадок, кидається переконувати недовірливих: «Серйозно. Цілий синдикат любовних поетів не опише, яка гарненька і вигнута в неї шия. М’яка, мов свіжозварене яйце». Негребецький взагалі знав більше за Мітчела про зовнішність Мітчелових офіціанток, але особливо героя подивує хлопчачий гаманець, який власниця гарної шиї носить у сумочці. Дізнавшись про це, здивувався б і автор.

В оригіналі героя вибуховою хвилею викидає з дверей офіс-центру, він скочується сходами вниз і бере таксі. В переказі Негребецького героя шарахкає вибухом, аж він забуває повторити Мітчелів жарт про пістолет, здатний підірвати свого власника; далі так само долає сходи, але замість того, щоб пірнути в таксі, біжить повз кафе, щоби знов мати нагоду милуватися гарненькою шиєю офіціантки. Ось як бачить перекладач те, що не помітив менший за нього поет, Мітчел: «Шия її — оаза м’якого спокою в цьому розбурханому світі».

Колись моя дружина Юлія рецензувала це «кальварійське» видання для київського сітіґайду «Афиша» і звернула увагу на епізод, де знайома нам офіціантка лишає головному герою свій номер, але, коли він телефонує, то дівчина чомусь дивується, звідки ж він той номер узяв. Я перескочив більше половини книжки з метою перевірити цю сцену. На жаль, для Мітчела та його читачів, такі вибрики — цілковито його (британських рук) еквілібристика. Але й тут не обійшлося, щоб Негребецький не подарував своїй улюблениці зайву жартоподібну репліку, аби посилити конфуз головного героя, над чим і без того непогано постарався автор.

Ситуація була б зрозумілішою, якби Негребецький не знав тієї англійської. Насправді ж він зовсім не схильний перечіпатися через численні фразеологічні бар’єри, як це стається з російським перекладачем Нуянзіним: «black marketeer» у нього, звісно, просто спекулянт, а не «чорношкірий торговець», а молодиці не купують сандвічі попід піцерією, як нас у тому переконує російський варіант, а таскають на собі рекламні щити.

Але при цьому Негребецький з якогось дива не може втриматись, щоб не перекласти племінницю як сина, чоловіка — як дружину, чорний стіл — як гіацинт, китайську армію — як військо Об’єднаної Кореї. Та, попри лінгвістичні й зоологічні дані, сома поміняти на щуку.

Зазвичай, як у випадках із офіціанткою, Негребецький намагався додати тексту послідовності (зрештою, коли офіціантка просить когось підійти до телефону, логічніше припустити, що це саме вона набрала номер, а не відповіла на дзвінок, як в оригіналі роману) чи експресії (наслідучи авторську стилістику, перекладач урізноманітнює книгу своїми деталями: «Голос її нагадує штучний алмаз»). Та іноді його метод працює проти Мітчела. У випадках, на зразок заміни «This is not a supermarket» на «Це тобі не сільський базар», перекладач потихеньку скасовує нав’язливе бажання письменника змалювати безвихідну урбаністичну атмосферу, яка і є домiнантною в його баченні сучасного Токіо; Негребецький натомість пропонує нам якусь ґрайндхаусну феодальну Японію.

Коли минулого разу я порушував питання адекватності українського перекладу (див. мій матеріал «Переклади мене через паркан. Фокуси-покуси українських драгоманів», Український тиждень; 2009, 31), мої опоненти більш-менш справедливо нагадували, що перекладач зазвичай отримує мізерну, як на таку масштабну роботу, платню. Але ж, як бачимо у випадку «Сну номер 9», перекладачеві відверто переплачували, коли він так натхненно підійшов до роботи.

Як читач я не проти багатшого тексту. Та, сподіваюся, British Council і Міжнародний фонд «Відродження», котрі допомагали «Кальварії» у цій справі, вмовили й Мітчела теж.

Негребецький не автомат, не якесь там онлайн-віконце, а насправді вдумливий читач. Він детально, детальніше, ніж те описано, уявляє світ роману. І вже не може позбавити нас яскравішого варіанта. Втім, він має справу з букерівським лауреатом, хай як би мало це для нього значило. І ми, за великим рахунком, хотіли б теж мати справу з букерівським лауреатом. Та, щоб ця зустріч відбулася, нам варто братися до оригіналу або ж погоджуватися на значно правдивіший російський переклад.

Упевнитись може кожен: Олекса Негребецький провів грандіозну роботу. Читаючи обидві книги, ми уявляємо вправного імітатора з надлишком фантазії та схильністю до текстового тероризму.

 

«Відродження» у відрядженні?

Нещодавно я вже мав привід дивуватися подібній «підтримці» з боку фонду «Відродження» (в тій самій статті «Переклади мене через паркан…»). Нагадаю, що, крім іншого-різного, розповідав, як 2004-го року побачив світ український переклад книги Умберто Еко «Роль читача. Дослідження з семіотики текстів», де перекладачка Мар’яна Гірняк — під пильним наглядом наукового редактора, тобто своєї колеги з кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства, відомої знавчині Еко Марії Зубрицької, — магією бурхливої уяви прикликала до життя цілого письменника, якого ще не знало світове літературознавство. Навряд хтось провадив справжнє редагування, але офіційні дані сповіщають: перекладач, редактор, науковий редактор, два художні редактори та експерти Міжнародного фонду «Відродження» зійшлися на думці, що за аналізом Еко такі персонажі, як Майк Хаммер та Джеймс Бонд, були синтезовані своїми авторами під враженням від творчого доробку маловідомого в нас, але знакового на всенькому Заході, містера Ґранда Ґвіньйола. Навіть не помітивши, що ім’я цього майстра надто схоже на доволі вживаний мистецький та мистецтвознавчий термін «гран гіньйоль», вони не забарилися виділити цій таємничій постаті почесне місце в іменному покажчику, десь між Гемінґвеєм та Ґалілеєм.

Загалом, книжка відбулася. Ніхто тепер, за всіма звичайними правилами, не заборонить вам написати дисертацію про «вплив творчості Ґранда Ґвіньйола на гуманітарну думку ХХ ст.». I щоб ви не були занадто голослівними, для початку я підкажу вам навіть одну книжку, яку написав Ґвіньйола. Завдяки Міжнародному Фонду «Відродження» маємо змогу потроху вивчати цього непересічного літератора.

Зазирнімо до 54 с. Бодріярової «Божистої лівиці» (Київ, Кальварія, 2006), яку переклав гарний стиліст Леонід Кононович за такої самої експертної підтримки того самого Міжнародного Фонду.

Серед численних яскравих за дотепністю та образністю знущань Бодріяра над французькими комуністами, особливо мене вразив такий пасаж: «Власне, це ні революція, ні історичний поворот, а щось на зразок постісторичних і дуже запізнілих родів (якщо такими можна вважати остаточний викидень), щось на кшталт дуже своєрідної появи на світ побічної дитини, яку капітал нагуляв із французьким суспільством. Ось воно зароджується, росте, вибухає — і одним махом захоплює геть усе. Точнісінько як в «Альєні». Лівиця — чудовисько з «Альєну».

Що ж це за «Альєн», який не лише не потребує роз’яснень, а й сам прикликаний Бодріяром пояснити суть політичного явища? Можливо, це балада Війона чи Ґете, маловідома картина Босха, середньовічний бестіарій або назва цирку-шапіто? Гадаю, експерти фонду все поставили на те, що «Альєн» — хрестоматійне дітище Ґранда Ґвіньйола, його знаменита gore-елегія (шановні перекладачі, увага: в цьому рядку не йдеться про жодне «горе»).

Тут Бодріярове бідкання «Отак ми, інтелектуали, потрапили у пастку» набухає додатковими смислами.

Цей Ґранд Ґвіньйол зі своїм «Альєном» уже зробився ідеальним автором. Тож мене не дивує, що Мар’яна Гірняк, перебуваючи під таким самим враженням, слухняно спостерігала, як Умберто Еко протиставляє одного лише Ґвіньйола всьому феноменові «нового роману». Гірняк не помітила, що Еко просто дозволив у цьому реченні обійнятися двом старезним хрестоматійним поняттям, що обидва походять із Франції, — «Grand Guignol» та «le nouveau roman». (Добре, «роман» тут писався з маленької літери, бо й сюрреалісти з магічними реалістами обзавелися би додатковим попередником).

Так само й Леонід Кононович — упізнав бо ж в іншому місці Бодріярової книги фільм Стенлі Кубрика «2001». Упізнав і читачу це приміткою пояснив. Якби Кононович поділяв з Бодріяром не лише зневагу до ірраціонального іміджу лівих партій, а й відзначився схожою на бодріярівську увагою до маскультури (і в цьому не було б нічого ганебного, адже ще не потонув у Леті той час, коли Кононовича відзначали на конкурсі «Коронація слова» за його динамічні детективи), то він би помітив, що іменитий філософ мав свої сантименти з кінострічками про космічні вояжі, несподівані побудки з кріогенного сну та патології штучного інтелекту. Доживи Жан Бодріяр до 2009-го, то, скоріш за все, за інерцією переглянув би й «Пандорум». Але ні Кононович, ні редактор Григорій Латник, ні науковий консультант Олег Білий не дозволили собі припущення, що «невичерпна духовна й політична скарбниця, жрець критичного й філософського вогнища», як Бодріяр сам себе величає, прирівняв політичну ситуацію до сюжету кіножахливчика «Чужий» («Alien»). Бачимо, як титулований філософ, користуючись якомога простішим порівнянням, наче стає навшпиньки, тягнеться до менш підготовленого читача, а тут раптом приходить суворий Кононович — і лінійкою йому по руках.

Згадую один дотеп Леоніда Кононовича, який я почув від нього під кінець його (спільної з Василем Шклярем) автограф-сесії. Кононович застібнув куртку, але не спішив покидати книгарню, вдивляючись у нерівний шрифт назви на книзі Жадана «Anarchy in Ukr.». I коли Шкляр поцікавився, що ж так затримало його колегу біля стенду, відомий перекладач Бодріяра та Бланшо відповів: «Та, щось не по-нашому написано». Як бачимо тепер, щодо англійської Кононович навряд жартував.

До речі, обов’язковий для Негребецького «транссексуальний» переклад стрічається і в перекладачів-науковців. Всезнайка Умберто Еко в перекладі Мар’яни Гірняк натякає читачам, нібито письменник Кінґслі Еміс нині повинен вважатися матір’ю, а не батьком письменника Мартіна Емiса (скандальне таке літературознавство вийшло).

Випадки з «Роллю читача» та «Божистою лівицею» просто змушують оприлюднити таке-от оголошення: Шановні перекладачі! Остерігайтеся поліглотів. Розумієте, цій інтелектуальній еліті чомусь видається за гарний тон, коли ти італієць, який пише англійською, ввернути французьке слово, коли ж француз — дозволити собі бодай раз англійське.

Рано чи пізно помиляється кожен, та всі ми також пам’ятаємо прислів’я про те, що тричі — це вже закономірність. Ну, скажімо, перекладач свою справу зробив, перетягнув з однієї мови до зовсім іншої не найпростіший есей. Можливо, цей перекладач антиглобаліст або боїться техніки, тож принципово не зазирав до Вікіпедії крізь жоден броузер. Але чому інституції, що так переймалися освітою українців і напинали широкі груди фахівця, обіцяючи нам на виході високоякісний продукт, цілком задоволені, коли мислитель не в змозі донести до нашого читача просту, здавалося б, думку. Боюся, на нас чекає банальна відповідь, робота, на яку з гордістю зголосилися ці експерти, їм просто не по зубах. Я описав веселі трапунки, але, зізнаюся, самому мені не дуже кортить щоразу підставляти щоку під ту «лівицю», що нею одною така робота і виконується.