Богдан ЗАВІДНЯК
Духовна спадщина Аннети фон Дросте-Гюльсгоф
Анна Єлизавета Франціска Адольфіна Вільгельміна Луїза Марія Фрейін фон Дросте-Гюльсгоф народилася 10 січня 1797 року в замку Гюльсгоф, коло Мюнстера, в сім’ї з титулом баронеси. Окрім неї, від батька Клеменса Авґуста II фон Дросте з Гюльсгофів і матері Терези Луїзи фон Дросте-Гюльсгоф (дів. прізвище фон Гакстгавзен), народжуються два брати (Вернер Константин і Фердінанд) та старша сестра Ганна Марія Генрієтта («Дженні»).
Навчання майбутньої найбільшої німецької письменниці проходило вдома, не відвідуючи школи. Вона отримала ґрунтовне знання класичних мов, французької мови, математики, природознавства та музики.
У віці від семи до одиннадцяти років талановита Аннета Дросте створила близько тридцяти довершених віршів. Згодом постали трагедійна композиція, драма «Берта» (1813, спершу названа «Blanca oder die Alpen») та поема «Вальтер» (1818), в яких головним героїм виступає людина по відношенню до її оточуючих осіб, із своєю світоглядною позицією, оскільки між нею і світом стоїть певне «невідоме», «щось», що викликає в її душі почуття меланхолії. Берта поглинута в романтику почуттів, віддана своєму духовному світу, а герой Вальтер стає пустельником.
До балад двадцятих років належить «Колісниця Венери» («Venuswagen») — німецька назва рослини «наперстянки». Жінка після розлучення з милим іде парком. Їй в обличчя летить листя наперстянки, шепочучи, застерігаючи: «Панно, верніться, пекуча смертельна ніч!». Жінка, прибігши до свого замку застає мертвим слугу, що стояв на вході. Що цікаво, — саме з цим листям, квіт якого летів їй в обличчя. Годі відповісти на питання, хто ініціатор злочину? За загадковістю — метою балади, приховуються й обставини вбивства, недомовленість, так майстерно вплетена у фабулу розповіді викликає сплеск почуттів.
Чимало балад Дросте нагадують шіллерівські («Відплата» /«Die Vergeltung»/). Інші, побудовані як віршовані новели («Вендета» /«Vendetta»/).
І он «Духовний рік» — своєрідний Іtinerarium mentis in Deum — перлина німецької релігійної поезії , яка не має жодних паралелей у чужих мовах, хоч напрошується порівняння з «Недільними і святковими сонетами» Андреаса Ґрифіуса (1616–1664). Відомі теми циклів Василя Щурата «Із глибини воззвах» та «Велика гармонія» Б.-І. Антонича — прикрас української духовної лірики — невеличкі за розміром, хоч і схожі вірші духовного переживання, як і ті, створені маловідомими авторами, що чимало з’являлися в пишно обкладених виданнях тієї ж Німеччини.
Спершу поетеса керувалась Маріїнською тематикою і культом Дитятка Ісуса. Але згодом народжується програма розширити твір подіями літургійного року як етапом історії душі. Отож, як же визначити — це книжка молитов чи сповіді? Бути християнином — це не значить користуватися привілеєм, це завдання проявляти себе в кожній хвилі життя. Віра — це усвідомлення того, що в нас живе Бог. Коли згасає це усвідомлення, гасне й віра. Головний мотив твору «Духовний рік» — це пошук Бога. Історія Марії і Йосифа, які паломниками до Єрусалиму загубили хлопчика Ісуса та віднайшли в храмі, коли він дискутував з ученими (Лука, 2, 42-52), спонукує до роздумів: Аннета теж губила Христа, адже, вважала вона, не можливо знайти його в серці, ні в роздумуваннях над природою, що дає лише порожню світську науку, а тільки у вірі. Треба вийти з темряви, в якій душа, як паралічна, гризеться своєю виною, піднятися до сонячного світла, сповіщати життєдайність Христової благовісти, повернути до Бога загублену вівцю. Власне від Євангелія про Доброго Пастиря (Іван, 10, 11-16) Дросте виступає проти поганих «пастирів»: можновладців і політиків, що провадять духовне виховання народу; батьків, які шукають для дітей тільки світське; батьків сімейства, які занедбують свої обов’язки; вчителів, які вчать занепалим доктринам.
Духовний рік складається із 72-ох пісень на щонедільні і святочні Євангелія, в однім непорівняннім і гармонійнім різновиді метру. Це — титанічна боротьба за віру героїчного серця проти геніального розуму. Але просто сказати, що ця грандіозна поема це боротьба за віру, ще не розкриває суті: це боротьба за «віру любови», тобто за Любов. Полум’я лілеї засвічене серцем Христовим. Велика поетеса була однією з тих вишуканих душ, які здатні Його любити істинною любов’ю. Спершу так солодко відчувала Його кожної години і слідувала за Ним крок за кроком зі «слухняною недбайливістю». Потім стіна сумніву між нею і Коханим зменшується. Настає її «зимовий час». Тепер її невмируща любов сяє як засліплюючий світоч поза темрявою. Вона побивається і волає, закрита у сліпому ув’язненні підвалля душі. Це побиття її жахає і підносить, руйнує і мучить. Сила почуттів викликає трагедію.
Ще влітку 1826 року несподівано помирає любий батько. Старший брат Вернер Константин, одружується і переймає родовий спадок; Аннета змушена покинути місце її дитинства. Мати переїздить з двома дочками Дженні та Аннетою, і старенькою Аммою, після добрих статків до Рюшгавза, неподалік родинного гнізда, «Замку на воді» (Вассербурґу), що між Гавіксбеком (Havixbeck) та Рокселєм (Rоxel) поблизу Мюнстера. Сучасники оповідають, що Аннете могла подорожувати до Мюнстеру, незважаючи на дорогу в кілька кілометрів — годин десять, відвідуючи знайомих, оповідаючи їм легенди та бувальщини. Тут, у щільній крайовій тиші, Дросте відкривала свій внутрішній світ, поглинаючи в природу її Вітчизни, таємничий ландшафт степів та пустирів, і мальовничо описувала його як жодний поет до неї.
Озброєна молоточком-рискалем, вона мандрує ландшафтом, збирає мушлі, і закам’янілі породи, підслуховує невидимі порухи та шурхоти, аж до прогризу гусеницею листка. Це усамітнення, ледь не через відвідування інших місць, часом переривалось; вона сама була лише ще коротко два рази у Райні. Глибоко торкнула смерть дорогих їй людей: 1829 року помирає її брат Фердінанд та літературний колега Шпрікман. Свої дні у Рюшгавзі вона проводить тепер лише зі старою Амме та з матір’ю, які до її поетичних вправ не мають жодного вирозуміння.
В 1829 році Аннета починає працю над «Буком євреїв».
Дія цієї новели опирається на реальні події які мали місце і були описані в одному з архівних документів. Аннетин дядько А. фон Гакстгавзен опублікував відповідні матеріали у 1818 році, а етнографічні деталі твору підкреслюють справжність цих подій.
Події відбуваються в густих лісах села Б. у князівстві Падерборн у другій половині XVIII століття. В полі зору читача — історія селянина Фрідріха Мерґеля, хвацького молодика, якого спокуса поживитись змушує зійти на манівці (у творі, який налічує п’ять розповідних фаз, Фрідріх Мерґель постає у дев’яти, дванадцяти, вісімнадцяти, двадцятидвох і шістдесятилітньому віці). Вбивство єврея-лихваря Аарона змусило Фрідріха ковтнути чимало сліз на чужині. Повернувшись лише через двадцять вісім років у рідні околиці своїм виглядом він викликав як жаль, так і цькування в свою адресу — людина Ніхто, із зміненим ім’ям. Одинокою мрією цього бідолахи було спочити за церковним звичаєм в мирі на рідному кладовищі. Проте всілякі перешкоди не давали можливості отримати довгоочікуваного спокою. Саме скоєний в минулому гріх вбивства водить Мерґелем довкола німого свідка цієї події — столітнього бука, який описаний з усією майстерністю літературного генія Дросте. Неминучість повернення до букової кори запевнювали викарбувані на ній літери івриту, проте зустріч з деревом мала відбутись таким самим шляхом як і зустріч єврея Аарона із смертю. Тіло Фрідріха Мерґеля застали звішеним на одній з його гілляк. Невідворотність цієї події переважила в уяві авторки подати деталі і мотиви цього наступного «вбивства». Фатум це, чи доля? — для людини-християнина важливіше залагоджувати конфлікти з совістю у присутності Бога, дорогу до якого письменниця намагається привідкрити своєму герою. Нелегко відбувається з’ясування подій. Все повне загадкових обставин, докази злочину доволі ілюзійні, панує зустріч енергетики кримінально-детективного жанру з вишуканими відступами художньо-романтичного стилю. Відповідь не має даватись легко. Необхідно докласти чимало зусиль з боку людини: довідатись про морально-релігійне становлення героя, його подружнє життя, спадковість і виховання. Джерелом вчинків є сама душа людини, тож пошук винуватця злочинів у формулі «зуб за зуб» не можна проводити у зовнішній, фатумній площині. Дросте більше бентежить не тріумф помсти, а доля її бідолашного героя, що наразився на «внутрішні» негаразди з боку присутності «сили лиха». Воно є винуватцем того, що сталося, паралізувавши вільну волю доволі симпатичного молодика — її героя.
Отож не легкою справою для літературознавців залишається спроба визначення жанру цієї невеличкої новели. Чи це психологічний нарис, релігійна оповідь, детективна історія, чи теодицея, модель залагодження соціально-релігійних конфліктів? Те, що неодмінно впадає в очі, так це містична сила бука євреїв, роздвоєння особистості і сюрреалістичні та романтичні мотиви. Але найбільше — реалізм описаного побуту селян, їхніх звичаїв, колядок, працьовитість і винахідливість у важких умовах заробітку на хліб, що змушує їх на крадіж лісовини; коли затерлась ними межа між правом і несправедливістю; коли середовище в якому проживає Фрідріх оповите путами вседозволеності, а винного у його занепаді — годі відшукати.
Помста постає в образі сокири. Чи може вона припинити калічення людської долі? Чи варто зберігати її як «речевий доказ» злочину? Може краще пустити її в хід історії? Ох, як ці питання не давали і не дають заснути діячам світового терору, які не спромоглися здійняти своєї голови вище «сокири». Мабуть, як прощення Фрідріхові, героїнею знаходиться ще один вихід з невідомості — звичайний збіг обставин, забуття (у турецькому полоні), наче нічого й не відбулося, немов все це були тільки чутки, і ніхто нікому не заподіював шкоди. Як своєрідний акт прощення, коли не можна людині піднести руки до примирення, коли всі соціальні передумови, що писані «теоретиками помсти», відбирають силу духу в людині цією спокусою «заробітку» який приносить тільки лихо. А цей нахил до реалістичного жанру вивів Дросте за межі епохи романтизму, представником якої вона все таки була.
Безперечно, вдумливому читачеві не можна буде не зауважити відомого кантівського «категоричного імперативу»: «поступай так, якби максима, з якої випливає твій вчинок, за посередництвом твоєї волі повинна була б стати загальним законом природи», — як закону охорони людської гідності (не роби іншому того, чого б ти не хотів, щоб вчинили тобі); ще спадуть на думку старозавітні сентенції: «око за око», «зуб за зуб» які виявляться недолугими перед новозавітним образом Доброго Батька в символіці рідної Вітчизни, милостинею і оплакуванням серцем побратимів. Цей образ не одинокий у творчості Аннети Дросте. Він з’явиться й у загадковій баладі «Домовик баришника». Самому читачеві залишено на розсуд провести своє «незалежне розслідування» обставин, що сплетені у сюжетний клубок розповіді в новелі. У ній для читача передбачена й його присутність. У дзеркалі з якого зникає Фрідріх з’являється можливість спостерегти себе на його місці, відновити лакуни які епізодично зростають задля того, щоб бути продовженими згідною, чи обуреною відповіддю душі читача.
Поруч із «Вершником на білому коні» Теодора Шторма, «Моцартом на шляху до Праги» Едварда Меріке «Єврейський бук» Аннети фон Дросте входить у трійку найкращих новел ХІХ століття.
У 1834 році літературним радником поетеси стає професор філософії Бернард Шлютер. Майже сліпий він був людина з чистою душею, та — глибоко релігійним чоловіком.
Продовження рядків Духовного року відбувались, чи не завдяки його спонуці, який підбадьорував Аннету і бажав би бачити продовження цього віршованого циклу, після видання 1838 року.
Він не передчував жодного демонічного реалізму поезій Дросте. Його поради відповідали нахилу до моралізування і повчання, але теж і благодійно впливали на твори Дросте.
Клопотами Шлютера та Вільгельма Юнкмана 1838 року вперше у мюнстерському видавництві Ашендорф (видавець Едвард Гюфер, книга мала 220 сторінок) видаються Аннетині вірші. Зваживши на вищенаведені арґументи щодо залежності молодої поетеси від матері перший її твір був розцінений як скандальна образа. Томик був лишень позначений заголовними буквами її прізвища: «Вірші Аннети Елізабет ф. Д. Г.» і пройшов без успіху. По шести роках продалося не більше як сімдесят чотири примірника (Збірка «Останні дари», яка прославить її ім’я, вийде друком у 1844 році).
Поруч з властиво духовними піснями до цього тому, окрім інших творів, увійшли три епічні поеми Притулок на Великому Святому Бернарді, Заповіт лікаря і Битва при Ущелині Ленер [Ленерському зворі, або Льонер]. В епосі (1834 року) «Притулок на В.Св.Бернарді» поетеса проспівує пісню пісень любові до ближнього та милосердя. «Заповіт лікаря», навпаки, передає погляд у жахливу безодню життя (переважно світу людини), що більш-менш визначає усі ці попередні віршування.
Коротко про сюжетні лінії твору «Притулок на В.Св.Бернарді». Разом і з своїм внуком постарілий мисливець за сарнами Бенуа долає перевали Сан-Бернар і Сан-П’єр у Сан-Ремі, після того як у нього померла дочка та зять. У цих місцях у нього живе його друга дочка. Раптом серед ночі знімається буревій. Знайшовши притулок в одному з будинків, вони застають у ньому мерців. З перестраху змушені тікати, бідолашні замерзають посеред дороги. Тутешні ченці вирушили на пошуки заблукалих подорожніх разом із своїми собаками, один з яких на ймення Баррі приносить хлопчика до монастиря. Згодом знайшли й пристарілого мисливця, та, на жаль, мертвого. За реалізмом, зображеним до дрібниць (інтер’єр альпійського готелю; собака Баррі, який справді був і помер 1813 р. тощо) криється сила природи, зловіща у своїх блискавицях і місячному сяйві, з-під якого проглядають тіла загиблих подорожніх, і які можуть бути єдиними свідками зображеної Дросте трагічної події. Тут грізна природа, мов іграшкою, забавляється людською долею, і стоїть супроти ченців, терпеливих і смиренних у своїй рятівній місії.
Ледь потішаючу картину передає «Битва при Ленерськім зворі» (1837/38), сюжет якої вона запозичує з історії Вітчизни і використовує англійський прототип (відгомін Байрона). З лютим військовим випадком пов’язується жахливий і суворий настрій вестфалійської пустелі (степу). Ось як характеризує цей твір проф. Collège de France Артур Шюкэ: «Після двох оповідань, для яких сценою послужили Сен-Бернар та Богемські гори, Анна фон Дросте-Гюльсгоф розробила сюжет, пов’язаний з історією Мюнстера, своєї батьківщини, обравши героєм Хрістіана Брауншвейгського: таким чином була утворена «Битва при Ленербруху», в якій більше двох тисяч строф та чимало місць, написаних з духовною силою і дивовижною правдивістю: герцог та його табір, Тіллі та його офіцери, лють партій; контрасти між благородною любов’ю та надмірність дикої солдатчини. Анна була закохана у казку з привидами. Не можна схвалити деяку грубість і неправильність її виразів. Проте вона вміє описувати таємничість Вестфальських ланд, легенький туман, що звивається над вересом, мов привиди, скатертину озер і їхні колихкі рослинки на воді. Вона оригінальна, в неї є уява та лет, багата на почуття та витонченість, пристрасть і глибину думки»1.
Восени 1841 року Аннета вдруге приїздить до Боденського озера, перебуваючи з сім’єю її сестри Дженні, з якою одружився 1834 року германіст Ласберґ. Незабаром до Меерсбурзького замку приїхав і Лєвін Шюккінґ, в якому до квітня 1842 року працюватиме у бібліотеці Ласберґа. 1831 року Лєвін Шюккінґ залишив мальовничо-вишуканий літературний портрет Аннети:
«Ця, наче цілком одухотворена, злегка похилена, ніжна до безтілеснення постать, мала щось незвичне, залишене від ельфів. Вона була майже казковим витвором. Спадаючи, широке, високе і розумне чоло було обведене незвично багатим надлишком світлого волосся, яке кріпилося, намотане до вершка на тім’ї. Ніс був подовжений, витончений і гостро підтятий. Вражаюче вишуканими були й красиві маленькі вуста, які під час розмови відкривали вишукані перлини зубів. Але вся голова була дещо похилена вперед, і чи то за звичкою, її короткозорі очі цілковито були потуплені на предметі. Та коли вона інколи підносила голову, прямо ставлячи її напроти того, хто стояв перед нею, а особливо тоді, коли вона чи глузувала, чи жартувала — тоді й підіймала, посміхаючись, свою голівку. А коли вона глузливо висміювала когось, при тім лягало на її обличчя щось від потішно-грайливого самоусвідомлення, від безвинної запальності — так, гостро спалахуючи світлоблакитними очима, вона вдивлялася у тебе. У будь-якому випадку, ці очі були помітною частиною її обличчя…»2 .
Ця зима у Мерсбурґу становить щасливий період в житті Аннети. Подалі від її критично наставленої матері вона обирає самотність. У ці короткі зимові місяці вона проявляє справжню любов до Лєвіна, поглинута виром віршів, які за свідченням самого Шюккінґа більшою частиною тільки він сам міг би прокоментувати. До книг цього періоду належить видання «В нашому краю і в нас у селі» (1841).
————1 Артур Шюкэ. История немецкой литературы, пер. с франц. Е. А. Некрасовой, под ред. проф. И. И. Гливенко. Москва–Петроград, 1923, с. 216–217.
2 Annete vоn Drоste. Ein Lebensbild vоn Levin Schücking. Leipzig, 1942, c. 15–16.
Та осінню 1843 року Шюккінґ одружується, і в дворянському оточенні Аннети, він почуватиметься зрадником. Ще в 1844/45 роках постануть два гарних її вірша В траві та Безсонна ніч; надрукуються «Вестфалійські нариси вестфальським пером» («Westfälische Schilderungen aus einer westfälischen Feder», 1945), де крамарям Саарського краю протиставляються ідеалізовані звичаї патріархального Падерборну; вірші «Піренейські народні повір’я» («Volksglauben in den Pyrenäen»), і вона замовкне як поетеса.
Беззоринкова ніч поезії «Безсонна ніч» надходить з якоїсь хворобливої днини, з важкого заходу сонця, «з розпаленілих хвиль» і з «війська туману».
В цьому вірші відповідно «ліричне Я» береться життєвим порухом лише з далеку: дальні кроки, рип останніх дверей, рух тварин у хліву, — залишаючи враження покинутості цього світу.
Сама ж Аннета відчувала, що з баладами і Духовним роком вона підвела певний підсумок своєї творчості, і підійшла до іншої манери відрізку її внутрішнього прояву.
В листопаді 1839 року в одному з листів вона пише, що вважає свої ранні поезії (видання 1838 року) «як покійні» («Wie eine Tоte»). «Я хотіла б це так залишити», «але з останнім штрихом пера у Духовному році земський рік знову стає усіма своїми дикими струмами наді мною.» Додаючи, вона ще говорить про її небезпечний стан здоров’я і загрозу несподіваного кінця. Вона повинна застерегтися.
Отож скоро Аннета буде поглинута хвилями «земного року» («Irdischen Jahres»), але вона не приходить до раптового кінця; вона здійняла похмілля щастя і задоволення, одноразового і короткого, але з глибоко багатими наслідками: Дросте-поетеса знайшла себе у глибокому переростанні своєї сутности, і засвідчила у прорвалому плині віршів, які ж бо є підстави і таємниці життя світу, який продовжується у тісному зв’язку.
Так у вірші An Philippa («До Філіпи», 23/24 травня), що постав на Вартенському озері (Wartensee), вона відчуває, що це надходить осінь її життя: «daβ Sich mein Hоrizоnt geschlоssen» і «daβ mein Abend Kam».
2.
Дросте всім своїм єством цікавилась тим, що її оточувало, проте всіляко намагалась відгородитись від насування цивілізації капіталізму, яка приводила до поділу людей на прошарки та побільшувала негаразди. Ця цивілізація несла загрозу патріархальному устрою життя і кризу релігії. Її принципова позиція визначалась історією Мюнстера, де ніколи не було кріпацтва, де існуючий суспільний устрій все ще себе оправдовував. Отож погордливе дворянство сприймало проникнення капіталізму у їхні родини як посягання на їхні звичаї і рішуче виступало проти нього, захищаючись хоругвою релігії. Письменниця Дросте вірила у можливість консервативного прогресу і підтримувала старий устрій, адже відхилення від заведеного порядку нею вже від юнацьких років вважалося за гріх. Жодний німецькомовний автор не був так залежний від цензури, як Аннета від дозволу своєї матері. Без її згоди не могло бути опубліковано жодного рядка. Тому-то таке ставлення до всього «нового», безперечно, викликало в її душі біль і непорозуміння, конфлікт душі з Богом.
Сьогодні можна виразно говорити про те, що Аннета Дросте ціле своє життя вела духовну боротьбу. Простежуються етапи цієї боротьби, зринаючі герої, яких вона воскрешала у віршах: воскреслі під її пером упокоєні в Бозі герой балади архиєпископ Енгельберт, засновник замку у вірші «Der Fundator», покійний лісник (з вірша «Покинута хижка»), численні лампади на лісових кладовищах і сам її досвід пережиття миті смертної години («У траві») засвідчують, — поетеса вміла вдивлятися в потойбічну далеч природи романтиків і хистом свого поетичного таланту відкривати у творах абсолютно новий світ, позбавлений позірних вартостей земного існування, проте стійкіший і надійніший од нього.
Ось нині рівно сотня літ,
Як він на марах кинув світ,
Узявши хрест і посох срібний,
І вогник на могилі дрібний
Сьогодні сотню літ горить.
Слуга у крісло сів на мить,
На хлопчика вже не подібний.
(з вірша «Засновник»).
Відсутність померлих замінювала вона на відтворене живою уявою життя старих предметів чи улюблених істот. Тут не відчувається жодного естетизму, натуги ремесла, тут не скажеш, що «піт смичка стікає по струні»1. Тут чується поштовх серця, трем руки, ясність думки і правда про життя і смерть. Вона сама, не навчившись розпізнавати життя і смертну мить, могла сказати: «Чи живу я, чи померла» («Старий замок»). Таких слів вже ніхто не повторить, не навчиться, не ставши перед таємницею життя і смерті лицем в лице. Тут глибинний релігійний досвід, повернення до Батьківщини — Світла Пасхи, тут щось на порядок вище від літератури, і слід тільки гірко пожалкувати з того факту, що напрацювання її таланту в духовній царині залишається практично невідоме у широких духовних колах в Україні.
————1 Строфа з поезії І. Нижника.
Перед величністю поезії Дросте усі літературознавчі «ярлики» — пізній романтизм, бідермайєр, реалізм, сюрреалізм — бліднуть. Її поезія — це глибоке натхнення, вагомість, суворість, урочистість, похмурість, яка немовби лучиться з даром такого маляра, як Каспар Фрідріх, з одчайдушним напруженням розповіді такого оповідача як Томас Гарді, її поезія стоїть осторонь від літературних шкіл самотньою подвижницею звитяги духу. Сама ж Аннета Дросте так пояснювала своє покликання і незалежність від літературних шкіл:
«Що спонукало цей покій
Зіставити у друзів колі?»
Питаєте, бо ж, мов крадій,
Вам на Парнаськім видноколі.
Тож на питання відповім:
Я від народження такою.
Як право дав небесний лімб,
І Божа ласка наді мною. («Моя професія»).
Від Ґете вона перейняла вміння правдивого зображення образів та модель змальовування світу душі людини, від Мьоріке — багатство барв, мелодійність мови та пісенний стиль творчості, від Штіфтера — висвітлення світу маленької людини.
Словом, це живописна техніка письма. У неї знаходимо і світлотіні Рембрандта, і «носіїв світла» у пітьмі світу — Тінторетто, назрівання негоди у бентежних пейзажах Рюїсдаля, і ніжні риси матері природи на полотнах «богатиря пейзажу» Шишкіна, живий образ Христа у творах Полєнова, а чарівним «осіннім днем» під Левітановим пензлем струмить чи не самотня, у чомусь чорному, Ледвінина постать.
Літературний заповіт (21 липня 1847 р.) Аннети Дросте був складений вже у 1837 році: Вся моя мова і кожне слово,/І кожен потиск моєї руки/ і ласкавий погляд моїх очей,/ і все, що я написала,/ це не подих і не повітря,/ і не бентежний порух пальців,/ - це мого серця палка кров,/ що проникає назовні крізь тисячі воріт.
І не дивно, що родинним гербом роду Дросте служить окрилена риба, мов поєднуючи дві стихії — водяну і повітряну. Собі ж залишила невеличкий фамільний склеп під огорожею, спочивши погідного дня на цвинтарку, неподалік од хатини, з якої їй відкривались обрії озера і безмежного неба:
Все ж небо, все мені тільки,
Це одніське мені для пісні,
Кожен вільний птах у блакиті
- Полетіла душа з ним у висі.
Лиш для кожного бідного променя,
Мій краєчком відливчатий тон,
Кожній ручці гарячій мій потиск,
І кожніському щастю мій сон.
Неповторна творчість баронеси Аннети фон Дросте-Гюльсгоф буде оцінена належним чином тільки у другій половині ХІХ сторіччя.
Довідка про перекладача й автора статті
Богдан Теодорович Завідняк (нар. 1966 р.). Доктор філософії, викладач кафедри філософії Українського католицького університету (Львів). Випускник Папського університету св. Урбана в Римі (1992–2001). Перекладач і упорядник «Вибраних творів» Аннети фон Дросте-Гюльсгоф, філософських творів, зокрема з італійської двох підручників з Метафізики та онтології (Т. Альвіри, Л. Клявеля, Т. Мелендо, 2002 та Б.Мондіна, 2009), низки творів світової лірики. Автор поетичних збірок: «Фіалкова флейта» (2006) та «Калинове вікно» (2007), філософського нарису: «Онтософія у ХХ столітті: фіаско чи успіх?» (2006) та ін.
