Елла ГОНЧАРЕНКО
«В перших лавах другорядних письменників»
(передмова)
Оповідання «Дощ» (1921) досить часто називають хрестоматійним1. Ця оповідь віддзеркалює процес формування Вільяма Сомерсета Моема як письменника, людину-велета, яка не боїться сказати те, що є насправді. Іноді його навіть вважають одним із найбільших циніків світової літератури. Та чи можна назвати циніком людину, яка знає все про людську природу?
Лише час від часу у фіналах його виняткових розповідей або в мереживній глибині романів це знання людської природи проривалося назовні прицільним, безжалісним глузуванням. Характери його героїв напрочуд різноманітні – так могла написати тільки людина з багатим життєвим досвідом, яка дивиться не на поведінку людини, а в глибину її душі, як це й було в оповіданні «Дощ», найвідомішому оповіданні, переклад якого ми пропонуємо українському читачеві. Спершу оповідання «Дощ» було опубліковане в квітневому номері нью-йоркського журналу «Smart Set» в 1921 році і назва його була «Міс Томпсон». Назва ж «Дощ» закріпилася за твором лише після публікації в збірці «Трепет листя».
Збірка «Дощ та інші оповідання» (1977) Моема та особа їх автора викликали, викликають і, можна з упевненістю сказати, викликатимуть до себе різне ставлення, але лише не байдужість. Моем вважає, що абсолютизація будь-якої уявності породжує нетерпимість та акцентує увагу на тому, що життя рано чи пізно руйнує ідеали, обираючи своїм знаряддям саму людину. І розплата за це буває жорстокою, як у випадку з преподобним Девідсоном з оповіді «Дощ». Фінал оповідання «Дощ» та доля преподобного Девідсона повністю віддзеркалює ставлення автора до фанатика-християнина, бо перемога Седі Томпсон – це не просто чергова вихватка повії, це крик душі всіх, кого ця релігія терзає та мучить. Девідсон не свою віру та релігію захищає, він насаджує її лише для того, аби приховати свої тваринні чоловічі інстинкти, котрі щоразу виринають на поверхню. За такої ситуації Седі Томпсон викликає жаль, а не зневагу. Вона прагне перегорнути нову сторінку свого життя, та навіть в Паго-Паго її наздоганяє хтивість місіонера. Лише факт його смерті зриває з нього личину святості та добропорядності і відображає справжню суть чоловіка, а не священика.
Знавець людської душі й характеру, Моем зумів виразити все з витонченою стилістичною точністю. Особливість його художнього погляду на світ – сприйняття всього, що відбувається навкруги в трагікомічному ключі. Висміюються і суспільні канони, і щоденна суєта, і навіть власні переконання й уподобання. Про свої погляди на світ Моем говорить відверто, іноді спростовує і загальноприйняту мораль. За своєю художньою манерою Моем – реаліст, говорить правду лише про те, що знає. Водночас Вільям Сомерсет Моем суворо дотримується форми: вивіреності діалогу, лінії розповіді, деталізації, незмінної сухуватої іронії – всього, що входить в поняття «Моемівський стиль», характерний для його кращих романів та оповідань, розкутий та відкритий – і по-англійськи стриманий: кожне слово точне, вивірене. В цьому й криється вся суть феномену успіху Моема-письменника. Проте цей славнозвісний «Моемівський стиль» являє собою надзвичайно складне завдання для перекладача, адже його завдання – не просто перекласти слова та речення, а й відтворити атмосферу початку двадцятого сторіччя, коли було написане оповідання «Дощ», допомогти читачеві зрозуміти всі аспекти життя того часу, тобто зберегти авторський стиль з метою якомога ліпше наблизити читача до відповідної доби. Тож правий був письменник, коли писав: «Гарний стиль не повинен зберігати сліду зусиль. Написане повинно виглядати щасливою випадковістю».
——[1] Моэм, Сомерсет. Узорный покров. Острие бритвы: Романы / Пер. с англ. М.
Лорие; Предисл. В. Скороденко. - М.: Радуга, 1991.
На наш погляд, молодій перекладачці вдалася спроба відтворити авторський стиль Моема, його інтонацію та лексику, а також пояснити реалії, які відображають додаткові змістові відтінки, що є результатом національного «бачення світу» читачами іншої культури, надати кожному слову потрібної конотації, передати сленг головної героїні, але це не власна ініціатива, а саме та лексика, якою володіла бідолашна Седі Томпсон. Хоча жертва вона, чи звичайна повія, вирішувати читачеві!
Незважаючи на свою світову популярність, Сомерсет Моем відчував у відношенні критиків до себе деяку поблажливість і в мемуарах під назвою «Підсумовуючи» (1938) самокритично визначив своє місце на літературному Олімпі: «в перших лавах другорядних письменників».
Дніпропетровськ
