Дмитро Дроздовський

Останній монолог російського бітника

Пам’яті Андрія Вознесенського

1 червня не стало Андрія Вознесенського.

Йдуть найвеличніші, залишаючи по собі тонни дрібного планктону. Вознесенський був людиною-танкером, яка виламувалась з усіх можливих систем. Система — це передовсім злагоджений механізм. А Вознесенський — більший за будь-який механізм, бо Поет існує на височині.

З Вознесенським пішла епоха… Епоха вільнодумства і спротиву антилюдяності. Російські шістдесяті були часом змагання за Людину, часом опору і непокори тоталітаризму. Вознесенський знайшов себе в естетизмі. Фактично (як і Бродський) він був іще одним «тунеядцем» на тілі імперського Радянського Союзу. Як відомо, таких «тунеядців» і так вистачало — це ж усі члени Політбюро, їхні васали, васали їхніх васалів… А Вознесенський показав абсурдність такого прагнення. Людина народжена для мети-в-собі. Його вірші 70-х років були викличними, але не авангардними в плані поетики. Авангард Вознесенського (згадати хоча б збірку «Антисвіти») — в пориванні до людини, у прагненні жити поза ідеологічними обмеженнями.

Світ Вознесенського — це антисвіт стосовно радянської дійсності. Поет у своєму житті був досить близьким до мистецтва театрального. Театр, як відомо, твориться на діалозі й співпереживанні. Це свідчить передовсім про те, що поезія Вознесенського була «діалогічною», вона розмовляла з людиною в Часі.

Тому й діставалося йому добряче: Хрущов верещав, що Вознесенський може забирати свого паспорта і забиратися геть (лише дзвінок Кеннеді врятував «тунеядця»). І Поета, безперечно, прихистили б в інших країнах. У середині ХХ ст. США були тим притулком для інакодумців, які тікали з країн соцтабору. Так тікав Солженіцин, творець іншого російського антисвіту. Але доля Вознесенського інша.

Він тікав, але й не тікав водночас. Андрія Андрійовича любили й ненавиділи, його друкували і знімали з друку, вважали майстром і нездарою. Проти нього було розпочато кілька проектів, спрямованих на дискредитацію. Як цькували шістдесятників? Чинили «облави», робили засідки? Ламали фізично і психічно… Але з естетом Вознесенським було не так: радянська влада запустила міф про те, що він — Поет-буржуа, якого шанувала влада в усі часи. Але що ж цей поет зробив? Він опору не чинив, навпаки, був пошанований політверхівкою; книжки поета виходили масовим накладом, коли на інших поетів ставили лови. Усе це сумні речі, які сьогодні хочеться хіба що просто констатувати, аби записати в історії творення культури ХХ ст. Переживати це ще раз тяжко. Розумієш, що література ХХ століття — це література змагання й виламування духу з матерії тіла.

Сьогодні часи нібито інші. Прийшли нові поети, які вважають, що писати треба обов’язково без рими, бо рима замала для нових велетів. Прийшли ті, хто бояться слова «нація», «народництво». Вознесенський ніколи не мав такої проблеми: він писав по-новому, зухвало, ламаючи традиції. Але водночас він майстер класичних форм, його поезія заглиблена в просторі людського існування. Свого часу Вознесенському випало бути співрозмовником Сартра і Гайдеґґера. Був приятелем Артура Міллера і Роберта Кеннеді. Він розумів, що людина живе в мові.

Національна культура — це традиція і постійне виламування з традиції. Поет може писати з римою і без, з ритмом і без, головне — поезія промовляє до серця. Не потрібно накладати штучних обмежень на поезію. Вознесенський ніколи не був старомодним, ані у слові, ані в одязі. Естет до останньої краплі, який не знав умовностей часу. Тому й звістка про трагічний відхід Метра спричинила великий біль у серці світової культури. В поезії Андрія Андрійовича завжди думка переважала, в думанні людина зростає, в осмисленні слова людина віднаходить себе.

В його віршах годі шукати пафосу чи дидактики, але ця поезія має лікувальні властивості для душі. І головне — ніхто не може сказати, що ця поезія «народницька», «плакатна». Вознесенський є взірцем у російській поезії другої половини ХХ століття, оскільки довів, що тема «Людини» невичерпна, але твір без «людського» — штучний.

Що й казати про драматичну поему «Юнона і Авось»! Цей твір увійде в історію російського мистецтва. Хрипло-ламкий голос Караченцева дивовижним чином поєднався з трагічним мелосом поетичного слова. Зрештою, ця поема не поетична, а трагічна, але містить граничне поєднання віри й страждання, любові й безнадії… Так сьогодні не пишуть: тепер поезія тримається на образах, які мають приносити читачеві насолоду… А ще 20 років тому поезія мала роздирати душу, щоби гола душа не могла підчепити cholera sovietica.

Зрештою, Вознесенський мав імунітет від тоталітарності. Він прийшов у простір літератури, маючи за взірець Бориса Пастернака, якому надіслав свої вірші. І Пастернак підтримав молодого й талановитого поета. В ті часи подібна практика була цілком природною: справжні Майстри були незабронзовілими бонзами, вони боялися, що колись віршований чи прозовий твір може стати досконалим. Так, свого часу надіслала вірша Максимові Рильському Ліна Костенко. А кому, цікаво знати, надсилатимуть вірші молоді поети років через десять-двадцять? Метрам, які вже в сорок вважають, що культура — це я, а я — це культура? Світ мистецтва мілішає й черствішає.

Вознесенський був людиною «старої епохи», в якій людина змагалась задля вільного життя з системою, шанувала своїх колег, мала справжніх друзів, бо знала, що лише разом можна протистояти системі зла. Це були митці, які пройшли гартування вогнем життя. Але вони до нестями любили це життя. І любили свою країну.

Перебуваючи на відстані, вони творили свою справжню високу культуру на інших континентах. Водночас, не варто недооцінювати вплив Вознесенського на американську культуру, зокрема поезію. Він був близьким приятелем Алена Ґінзберґа.

Бегите — в себя, на Гаити, в костелы, в клозеты,
в Египты —
Бегите!

Ревя и мяуча, машинные толпы дымятся:
«Мяса!»

Нас темные, как Батыи,
Машины поработили.

В судах их клевреты наглые,
Из рюмок дуя бензин,
Вычисляют: кто это в Англии
Вел бунт против машин?
Бежим!..
(«Монолог бітника», 1967)

Я був подивований, коли кілька років тому взнав, наскільки популярною у 70-ті–80-ті рр. була поезія Вознесенського на Гаваях. Вознесенський був одним із небагатьох поетів, які закарбували у слові свою зустріч із Мерлін Монро. Він був «американським» поетом, який ішов своїм «російським» шляхом: не копіюючи американську поезію, а прагнучи оновлення своєї поетичної традиції.

Можна знищити тіло, але ніколи дух. Дух поезії Вознесенського не розчиниться в Часі, а повертатиметься до свої нових читачів, коли вони будуть на тій висоті, з якої відчуваєш високовольтну лінію духу.