Віталій РАДЧУК

ДЕРЖАВА ТЛУМАЧІВ

 
Є чимало різних вправ і тестів, щоб перевірити ті чи інші навички перекладача. Хоч це й дивно, але декого осібний приклад переконує краще, ніж цілісний продукт праці¹. Іноді для зарядки чи розрядки на заняттях з практики перекладу автор цієї розвідки пропонує студентам витлумачити по-українському з англійської мови пари простих висловлювань, як-от: I saw him dying. I saw that he was dying. Проблема в тому, щоб розрізнити ці речення за змістом, тобто зрозуміти їх правильно. Але по тому настає ще одна і цілком відмінна трудність — як виразити зрозумілу думку. Тобто, з’ясувавши смисл для себе, треба ще й втілити його дохідливо для зовсім іншого кола людей засобами його мови. Суть треба донести — не розхлюпавши, а спорудивши з неї між мовами міцний міст. Або, як рече книжна мудрість, експлікувати для реципієнта зміст у план вираження на фазі синтезу. Кожен з двох етапів перекладу («Що воно значить?» і «Як це переказати?») таїть небезпеку специфічних для етапу помилок. Товмач, який нічого не допетрав і дивиться в текст як баран на нові ворота, здатний хіба що торохтіти власними фантазіями, вигадками, відсебеньками. А той, хто чужу думку осяг сповна, але німує, нишпорячи за словами по порожніх кишенях, схожий на пса, про якого ходить помовка, що він усе розуміє, але нічого сказати не годен. Біда, коли тлумач — баран або пес. Певна річ, два етапи — це умовність, а насправді творчість у перекладі має два крила. Бувають спроби розділити їх між різними людьми: букваліста «олітературює» редактор, автора підрядника заримовує поет, філолога-заїку сценічно доводить режисер тощо. За такої «спеціалізації» одне крило кожному, по суті, замінює протез, а тому її рідко супроводжує справжній успіх².

——

© Віталій Радчук,2005.

 

Так-от, наведеною парою речень можна вже чимало прояснити, навіть встановити кваліфікацію. Хто плутає їх, той просто не довчив іноземної мови. Для певності досить і кількох таких пар. Але перекладач рідко творить текст чужою мовою — на те у неї на батьківщині є свої перекладачі. І взагалі перекладачеві вірять, коли він любить і плекає своєю працею рідну мову. Шкільний переклад — буквальний і неоковирний: Я бачив його помираючим. Або: Я бачив його, коли помирав. Такий накидає загадку: хто ж помирав? — яку доводиться розгадувати на користь живого свідка. Студентський — вже нормативний: Я бачив, як він помирає. Хоча попервах вагань і хиб тут доволі: Я бачив його помираючого (його мертвим, його смерть, як він помирав, як він помер). Професійний повинен бути творчим: Він помирав у мене на очах. А віртуоз виявить знання життя, помножене на неабиякий творчий досвід і відчуття стилю: Він помирав у мене на руках. Друге речення теж можна перекласти по-різному, але майстер тим і відрізняється від початківця, що він годен дати не один якийсь перший-ліпший переклад, а дуже багато різних і правильних варіантів тлумачення: Я зрозумів, що він при смерті. Я збагнув, що він помирає. Я усвідомив, що йому кінець. Я здогадався, що він кінчається. До мене дійшло, що він гине. Мені майнув здогад: його зараз не стане. Він віджив своє — сяйнуло в голові. Мені стало зрозуміло, що йому вже не жити. Було ясно, що він конає. Сумнівів не залишалося: він догасає. Я утямив, що він догорає. Все, подумав я, пропав чоловік. Бачу: він покине цей світ. Ага, міркую, він помре. У нього агонія — дійшло мені до тями. За ним прийшла смерть — зміркував я. Скоро відійде на той світ — подумав я про нього. Само собою, події надається певний регістр: Розумом я осяг, що настав йому час відійти у вічність. Відчуття мені казало, що його забирає Всевишній. До свідомості мені дійшло, що він на смертнім одрі (на смертнім ложі, на Божій постелі, на ложі смерті). За інших обставин і контекстів: Я змикитив, що сердега ось-ось простягне ноги. Капут настав бідоласі — второпав я. Мене осяяло: над нещасником стара з косою. Я розчовпав, що нетязі прийшов каюк. Я доглупався, що сіромі капець. Хана горопасі — розшолопав я. Кметю: не бути чоловікові. Амба безталаннику — розчумав я. Цьому амінь — спало на думку. Я допетрав, що неборак відійде до пращурів. Ага, кумекаю, цього скоро понесуть вперед ногами. От і кирпата свашка до чоловіка — майнуло в тямці. В цей ряд можуть стати сотні варіантів.

Ф. де Сосюр уважав, що «в мові немає нічого, крім відмінностей» і її механізм ґрунтується на протиставленнях³. Коли заходить про вжиткові тонкощі значень, то й синонім синоніму може стати антагоністом-антонімом — у межах однієї мови, не кажучи про різні. Тому так важливо, щоб палітра перекладача була якомога розмаїтішою і якнайповнішою. І щоб кожна деталь органічно вписалася в цілісний твір певного жанру, регістру і стилю.

Для початківця переклад закінчується, щойно він знаходить трухляву й хистку кладку на берег іншої мови. Його мета — здолати мовний бар’єр самому, не обтяжуючи себе вантажем для когось. Але що робити, коли рідна мова не відтінює йому нюансів чужої, як і чужа — рідної, коли жодна мова через втручання в неї іншої не відтінює самої себе і не структурується в пам’яті як самодостатня і самобутня? Або коли обидві, обслуговуючи різні сфери й не тлумачачи одна одної, розбігаються по чарунках свідомості у вигляді диглосії — немішаної, «чистої» двомовності за Л. Щербою? Не здолавши цих вад у робітні, перекладач ризикує залишитися ремісником-недоучкою, вічним кадидатом у науку. Він не бачитиме за деревами лісу, вихоплюватиме з контексту вислів за висловом, а то й слово за словом, як жарини з полум’я, не помічаючи, що поодинці вони гаснуть...

 

* * *

В Україні стрімко зростає інтерес до перекладацької професії. Причина цього очевидна — новий статус країни як незалежної держави, що встановила дипломатичні відносини й розширила співпрацю з багатьма важливими партнерами. Ще дві — інформаційний вибух і глобалізація на рубежі тисячоліть, внаслідок яких професія стала масовою в усіх розвинених країнах і вимоги до неї різко зросли. Роботи перекладачам додалося в багатьох сферах, їх покликано до теренів раніше не знаних. Природно, що все це збурило в самому перекладацтві нові віяння. Відбувається переоцінка ролі, завдань і способів перекладу — при тому, що в кожній мовній спільноті цех тлумачів плекає традиції свого ремесла. Тарасова земля завжди була свідомою важливості перекладацької справи, зокрема для свого культурного розвитку. Вона зродила таких титанів-подвижників перекладу й заводіїв перекладацького гурту, як І. Франко, М. Рильський, Г. Кочур. Такого словника, як «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша» (Київ, 2002), не має жодна мова світу, бо й подібного генія перекладу, який би так переймався мистецтвом тлумачення, схоже, не було ніде на планеті. «Вимовиш оці слова — перекладач, художній переклад, — писав Г. Кочур, — і мимоволі на думку спадає Микола Лукаш, так, ніби в його імені самі ці терміни персоніфікувалися»⁴.

Зрозуміло, чому за доби царату і радянського тоталітаризму тутешній інтерес до перекладацтва, що обіцяв вихід на нові духовні обшири, був під пильним контролем і штучно стримувався. Стиснута пружина потреби у зламуванні мовних бар’єрів не могла не розпрямитися, щойно повіяв вітер свободи. Якщо в 1991 році перекладацький фах опановували тільки в Київському університеті ім. Т. Шевченка, де перекладацький відділ був з 1962 року, та ще в Харківському університеті ім. В. Каразіна, де цей фах з’явився 1966 року, то за роки незалежності держава Україна відкрила його у близько 80 вищих навчальних закладів⁵. Цікаво, чи є ще у світі країна, яка б дипломувала стільки перекладачів? Для порівняння: у сусідній Білорусі кадри для перекладацької ниви досі готує один-єдиний заклад. Тоді як в одному лише Києві станом на 2004 рік таких — 20. Дехто примудряється навчати ремесла заочно, у ліцеї, на курсах. На наших очах Козацький Край обертається на Державу Тлумачів. Кваліфікованих усе ще до скрути не вистачає: про намір запровадити спеціальність оголошують усе нові й нові ВНЗ. Що прикметно — не зупиняючися перед очевидними труднощами. Підручників з перекладу по їхніх бібліотеках годі шукати. Конче бракує і перекладознавців: теоретиків, методистів, істориків, критиків, а особливо аналітиків від практики, редакторів, профільних наставників з публічного мовлення.

Отже, спеціальності «переклад» у вищій освіті України вже понад 40 років. У вересні 2002 року дві провідні у своїй галузі кафедри теорії і практики перекладу університету ім. Т. Шевченка, відповідно — з германських і романських мов, відсвяткували з цим ювілеєм ще й своє 20-ліття. Обидві виникли 1982 року зі спільної колиски — кафедри ТПП зразка 1971 року, а влітку 2003 року їх тут стало вже три: виокремилися переклад з англійської та німецької мов. Якраз 1971 року відомим перекладознавцем В. Коптіловим було захищено першу в Україні докторську дисертацію про переклад, але на факультеті, сказати б, вітчизняної, а не «іноземної» філології. Поділ кафедри ТПП на дві 1982 року припав на час неабиякого сплеску зацікавленості перекладознавством в українській вищій школі, що відобразилося зокрема на сторінках понад 20 випусків заснованого 1979 року журналу «Теорія і практика перекладу»⁶. В 70—80-х роках переклад плідно досліджували вчені викладацького гарту: В. Коптілов, А. Білецький, Ю. Жлуктенко, М. Новикова, Р. Зорівчак, І. Корунець, О. Чередниченко, О. Семенець та десятки інших. Було запроваджено спеціальність «перекладознавство» в номенклатурі ВАК. Але вельми знаменно й те, що перші 9 років (1962—1971) флагман вищої освіти України навчав спеціальності «переклад» без наявності відповідної кафедри, а в розкладі усний і письмовий переклад розділилися тільки 1996 року⁷. Дехто з методистів і сьогодні живе застарілим переконанням, яке живиться комплексом провінційності: буцім професійний світогляд і власний творчий арсенал перекладачеві мати не обов’язково — доволі сяк-так балакати парою мов, а оскільки одну — свою — він нібито вже знає, усе зводиться до опанування іноземної. Звичайно ж, англійської. Ба! — тільки англійської. Нею незабаром говоритимуть усі — служба посередництва не знадобиться, перекладачі вимруть⁸. Але спершу, при нинішніх темпах поширення фаху, всі себе перекладачами назвуть, принаймні в Україні...

Тим часом, коли шанувати діалектику, слушним слід визнати як твердження, що перекладачами не народжуються, а стають (хай і самотужки, але завжди завдяки школі), так і протилежне — що перекладає всяк зроду, бо це є природною властивістю людського розуму. Якби ж то суспільна свідомість могла строгіше відмежувати професійний переклад від побутового, а вищі школи й творчий цех — зійтися на тому, де проводити ту межу і які взяти для неї критерії! Чи встановлює таку межу диплом, тобто оцінка за випускні переклади? Впадає в око, що предмет «практика перекладу» в деяких ВНЗ починається аж у 5-му семестрі, та й то однією парою на тиждень. Завзятіші студенти з потреби вже заробляють собі перекладами на хліб, а творчої робітні не бачать. Закінчили півбакалаврату, а в авдиторії по-справжньому перекладати й аналізувати переклади так і не пробували. Чи то й не біда? Якщо студентів-військовиків уже на 2-му курсі відряджають по галасвітах перекладачами, а вони, необтерті, таки сяк-так тлумачать, причому здобувають подяки й відзнаки, доводячи, що чогось варті й без вишколу, то, може, й не потрібна їм далі в розкладі основна дисципліна з їхнього фаху?..

Може, ще щось виправдовує такий стан речей? Додаймо сюди брак гнучкості для розмаїття мов у розкладах ВНЗ, де в одну прокрустову адмінсхему нерідко вкладаються і близькоспоріднені слов’янські, і далекі за будовою східні, і широко знані англійська, французька та німецька (з яких приймаються вступні іспити), і рідкісніші, як-от італійська, нідерландська, шведська та грецька. Утім, здоровий глузд таку схему ламає, надто в недержавних закладах, де практика перекладу частіше фігурує вже на 2-му курсі. У Львівському національному університеті ім. І. Франка з ініціативи проф. Р. Зорівчак та в Запорізькому держуніверситеті завдяки зусиллям проф. А. Науменка студенти вчаться перекладати з 1-го курсу. Зрозуміло, що тлумачити з польської (а Польща — наш сусід і партнер) — далеко не те саме, що тлумачити з арабської чи японської, адже й для освоєння близької та далекої мов потрібні різні терміни й методика.

Але, до речі, ні на слов’янські, ні на східні мови фах «перекладач» у відчутних масштабах досі не поширено. Загальна тенденція тут — не помічати потреб. Винятками є хіба що переклад з російської мови в Черкаському держуніверситеті, Чернівецькому національному ім. Ю. Федьковича, Приазовському технічному (Маріуполь), та зі східних мов в Інституті філології і Військовому інституті КНУ, а також в Інституті східних мов Київського національного лінгвістичного університету. Окремо слід згадати ще Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету, де вчать перекладати з польської, російської і новогрецької. Структурно далекі у спільному культурному ареалі мови етноменшин і країн-сусідів, як-от гагаузька й угорська, назагал до уваги не беруться. Ліцензується майже виключно переклад з англійської (на англійську) та ще з німецької і французької, рідше — іспанської. Найбільшу кількість мов — 33 — студіюють в Інституті філології столичного університету ім. Т. Шевченка, де викладають переклад з кількох західноєвропейських і кількох східних. В інших країнах теж діє принцип: елітний фах — для елітної мови. У Петербурзькому університеті, скажімо, опановують 145 мов, але переклад — лише з інформаційно, культурно й демографічно найпотужніших. Отже, досі панує думка, що перекладати з багатьох мов (тим збагачуючи свою культуру) і не треба навчати — досить дати знання самих цих мов. А можна обійтися й однією іноземною, з якої при такому ставленні до інших скоро, либонь, і справді не доведеться перекладати. В усякому разі тутешньою, адже мова захищається перекладами від хиріння й зникнення. Тлумач, який недовчив рідної мови і сяк-так переписує текст укрлишем, називаючи ґатунок брендом, заяву — аплікацією, цінник — прайс-листом тощо, либонь, і не міркує над тим, що він зраджує цех, риє могилу своєму покликанню. Як тут не згадати О. Потебню, який застерігав: «Розглядаючи мови як глибоко відмінні системи прийомів мислення, ми можемо очікувати від передбачуваної у майбутньому заміни відмінності мов однією загальнолюдською лише зниження рівня думки»⁹…

В Україні, як і деінде, перекладачів при вишколі наставляють або на загальний профіль, або на галузевий. Київський інститут перекладачів поєднує обидві орієнтації: денне навчання призначено в основному для вступників після шкільної лави, тоді як на вечірньому, не покидаючи роботи за фахом, можна за 2,5 року здобути другу освіту, власне — підвищити перекладацьку кваліфікацію. В Українському інституті лінгвістики і менеджменту при АНВШ (Київ) набір оголошують на «перекладача-менеджера» (звичні 5 років навчання) і «лінгвіста-перекладача» (так само 2,5 року, друга освіта). Підприємства, організації й установи чималих міст, де є ВНЗ, як-от Донбаський гірничо-металургійний інститут в Алчевську, часто залучають до перекладу викладачів-іноземників, які зрештою і формують спеціальність, наповнюючи її злободенним змістом. З іншого боку, самий профіль закладів, де запроваджено переклад, пов’язує його з певною сферою. Такими, наприклад, є військові інститути в Києві, Харкові, Львові, Національна академія СБУ, Національна академія прикордонних військ (Хмельницький), Міжнародний науково-технічний університет у Києві і його Ялтинський інститут менеджменту, Запорізький інститут державного та муніципального управління, Запорізький інститут економіки та інформаційних технологій, Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту, Дніпропетровський університет економіки і права, Одеський інститут підприємництва та права, Донецький інститут соціальної освіти, Хмельницький державний університет (донедавна Технологічний університет «Поділля»), Таврійський екологічний інститут у Сімферополі, Інститут економіки та нових технологій у Кременчуці, Білоцерківський державний аграрний університет, Севастопольський національний інститут ядерної енергії та промисловості, Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, шість осідків університету «Україна» (з 2001 року) тощо. Технічних перекладачів готують Київський і Харківський політехнічні університети¹⁰, Київський національний торговельно-економічний університет, технічні університети в Дніпродзержинську, Запоріжжі, Маріуполі, Миколаєві (морський), Севастополі, Херсоні та інші технічні ВНЗ. Ще вужчу спеціалізацію обрали Аерокосмічний університет ім. М. Жуковського у Харкові (під дахом «прикладної лінгвістики» — 2003 року, разом з далеким за профілем університетом «Львівський Ставропігіон») і Національний авіаційний університет у Києві (2000 року). Від 2002 року в Академії адвокатури України (Київ) навчають і на перекладача-правника. З 2003-го в Національному педуніверситеті ім. М. Драгоманова запроваджено фах «літературний переклад і видавнича справа», а в Міжрегіональній академії управління персоналом (Київ) і в Міжнародному гуманітарному університеті (Одеса) — галузевий переклад. Нарешті, звернула увагу на переклад і підвідомча культура в особі Київського національного університету культури і мистецтв.

Вочевидь, спеціалізація перекладачів — на часі, адже фронт роботи значно розширився. Але й універсалізм — не вада. До нього тяжіють передусім класичні університети Києва, Львова, Харкова, Запоріжжя, Донецька, Одеси, Сімферополя (Таврійський), також Сум, Черкас, Луганська, Миколаєва, Київський національний лінгвістичний університет, Київський гуманітарний інститут, Міжнародний інститут лінгвістики та права (Київ), Київський міжнародний університет,  Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету, педагогічні ВНЗ у Харкові (ХДПУ ім. Г. Сковороди), Горлівці, Кіровограді, Луганську, Тернополі, Дрогобичі. Прикметно, що наша осяжна медицина з її розгалуженою мережею ВНЗ досі не забажала виучувати собі перекладачів сама. Так чи інакше, сьогодні нема підстав побоюватися, що, розгалужуючися, фах посередника розчиниться в сотнях інших. При тому, що концептуальна невизначеність, безприцільність деяких ВНЗ у перекладі — це ще далеко не універсалізм. Але не зайве пам’ятати про пастки, що їх таїть звуження свідомості фахівця. Як казав Б. Шоу: «Ми дізнаємося щодалі більше про чимраз менше, і так доти, доки не знатимемо все ні про що і нічого про все». І варто зважити на небезпеку підміни фаху, коли під його вивіскою, хоч би й через переклад, просто навчають іноземної мови.

На межі весни й літа 2002 року, з 30 травня по 1 червня, у пансіонаті «Лісова пісня» серед чарівної природи Шацьких озер на Волині відбулася знаменна подія — Перша всеукраїнська науково-методична конференція «Актуальні проблеми підготовки перекладачів». Через два роки, 27-29 травня, там само — ще одна схожа. Провів їх Волинський інститут економіки та менеджменту — заклад, що став однією з експериментальних лабораторій новітньої методики викладання перекладу, покликаної до життя, як і сам інститут, потребами і реаліями незалежної України. Живий і цікавий досвід представили в дискусіях Київ, Львів, Луцьк, Донецьк, Суми, Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Горлівка, Запоріжжя, Чернівці, Луганськ, Хмельницький¹¹. 22-24 квітня 2003 року на базі того ж ВІЕМ у Луцьку відбулася й перша всеукраїнська студентська конференція з перекладознавства. На 2005 рік інститут планує другу. У Гурзуфі на базі Сумського державного університету щовесни проходять міжнародні конференції з методології перекладу (2004 року — вже п’ята). У Київському національному університеті ім. Т. Шевченка перекладознавство фігурує тепер чи не на всіх конференціях з філології. Це вже, вважаймо, традиція. Вельми примітні проведені тут два велелюдні наукові форуми за програмою «Темпус-Тасіс»: «Переклад на порозі ХХІ століття: історія, теорія, методологія» 29-30 травня 1997 року і «Мови, культури та переклад у контексті європейського співробітництва» 26-28 лютого 2001 року з нагоди Європейського року мов¹². А також конференція «Григорій Кочур і український переклад» 27-29 жовтня 2003 року¹³. Ледве не кожний поважний з’їзд словесників тепер має у своїй програмі перекладознавчу секцію, а філологічний вісник — студії чи й рубрику з проблем перекладу.

Таким чином, межа століть позначилася черговим підйомом зацікавленості до науки про переклад, а ще більше — до науки перекладати, тобто до самої праці з фаху. На часі — продовження розмови, розпочатої названими конференціями. І насамперед варто наголосити на тих злободенних проблемах, які є ключовими для розвитку перекладацтва в Україні.

Чи не найпершою з них є професіоналізм перекладача. А значить — і престиж спеціальності, її статус в освітній номенклатурі.

Як бачимо, ідея готувати перекладачів стала дуже привабливою для ВНЗ і навіть модною. При всіх інших рушіях і мотивах неабияку роль грає матеріальний чинник: сьогодні кваліфікований перекладач не має проблем з тим, щоб заробити собі не лише на хліб, але й на кав’яр. Наприклад, досвідчений синхроніст і не кахикне в мікрофон, якщо день його роботи оцінять нижче $100 або нижче $50 за пару годин; сторінка письмового перекладу в умільця коштує $10, а нотаріального — то й усі $20. Логічно, що недешево має обійтися і вхід до числа обранців професії. Тобто — трудомісткий тренаж на знання справи, або, як дехто вважає, університетський диплом. Але коли випускник стає до серйозної роботи, диплом нерідко посвідчує згаяні студентські роки. Показово, що більшість штатних перекладачів по видавництвах, фірмах, перекладацьких бюро жодних дипломів з фаху не має. Серед таких і найкращі. З іншого боку, більшість дипломованих перекладачів за фахом не працює. А, власне, чому?

Тут є над чим замислитися всім, хто навчає перекладу.  І всім, хто тільки збирається видавати дипломи перекладача. А ще й батькам, зацикленим на тому, щоб вивести своїх вундеркіндів у супермени¹⁴. Очі загораються ентузіазмом при думці про фах у юнаків і юнок — потенційних абітурієнтів, які ні сном ні духом не відають про те, яких неймовірних, а головне творчих зусиль вимагає від інтелекту ця каторжна праця (залишмо на мить у стороні те, наскільки вона може бути просто цікавою). Либонь, легше стати трибуном, ніж синхроністом, легше — поетом, ніж тлумачем класики. Недарма М. Рильський признавався, що йому значно важче перекладати, ніж писати власні твори. Слід гадати, легше й підготувати нейрохірургів, космонавтів чи балерин, аніж фахівців у такій делікатній сфері, як зведення мостів між людськими світами, культурами й особистостями. Зрештою, будь-яка галузь не терпить безпорадності та невдах, але котра ще плодить стільки масових рожевих надій на самореалізацію і болісних розчарувань щодо свого хисту?

Перекладачеві довіряють важливі слідчі й дипломатичні документи, державні й комерційні таємниці, найінтимніші подробиці приватного життя. Коли зважити, кинувши поглядом у минуле, що від розбіжностей у тлумаченні текстів нерідко виникали криваві війни: конфесійні, громадянські тощо, — які клали на вівтар історії цілі покоління й народи, то, мабуть, варто перейнятися відповідальністю і пієтетом до ролі посередника у святому таїнстві порозуміння. А чи вміємо ми навчати перекладу? Ось тут, як кажуть, і заковика.

Найперше питання, яке тут чомусь завжди постає, — настільки банальне, що його, здавалось би, з міркувань етики й здорового глузду взагалі не повинно було б бути: чи перекладача навчає перекладач? Чи викладачі перекладу самі є майстрами слова, професіоналами у перекладацькій справі? Чи опанували вони перекладацьку роботу так добре, щоб братися за навчання студентів у вищій школі? Попросту кажучи, чим переклади вчителя кращі від інтерпретацій учня? Чим визначний і вартий уваги практичний досвід наставника? Адже зрозуміло, що секретів ремесла може навчити тільки майстер, а хто сам перекладає абияк, нічого путнього вкласти в учня не годен. Творчий цех тут віддавна плекає здорову традицію. І. Франко редагував переклади П. Куліша. В його тлумаченнях 10 драм Шекспіра він зробив близько 6000 виправлень, в одному тільки «Гамлеті» — понад 800¹⁵. М. Рильський, М. Зеров і коло сучасних їм віртуозів слова викохали в такий спосіб цілу школу. В. Мисик вчився в А. Кримського, І. Світличний і Д. Паламарчук — у Г. Кочура, А. Содомора — у Бориса Тена, А. Перепадя — у М. Лукаша (і навіть «Дон-Кіхота» Сервантеса допереклав «лукашизмами»), свої проби носили колись на правку до метрів майже всі кити сьогоднішнього мистецтва перекладу. А ними Бог наш край не обділив — є в кого переймати досвід і новим початківцям.

До речі, хіба не парадоксально, що серед мастаків у тлумацтві і, зокрема, серед лавреатів перекладацьких премій (ім. М. Рильського, ім. М. Лукаша), майже немає осіб, у яких був би диплом про вищу перекладацьку освіту? Чого ж тоді диплом вартий? Знову й знову постають ті самі невідступні запитання. Чому більшість випускників, отримавши диплом перекладача, працює не за спеціальністю? І чому фірми, бюро перекладів та видавництва наймають здебільшого перекладачів без дипломів, чому вони беруть на роботу тих зрілих особистостей, які опанували ремесло самотужки і здатні залучити до своєї праці нових підмайстрів, теж недипломованих? Річ, звичайно, не в тім, що за недавніх часів М. Рильського, М. Лукаша, В. Мисика, Г. Кочура таких дипломів не видавали, а в тім, що їх не видають і сьогодні ті ж А. Перепадя і А. Содомора чи Д. Білоус. Не видають і там, де хтось із визнаних авторитетів своїм досвідом щедро ділиться на практичних семінарах. У Львові, скажімо, при університеті ім. І. Франка в 2000—2001 роках діяла творча Перекладацька майстерня під орудою М. Габлевич, відтак у Києві за ініціативи Молодіжного гуманітарного центру при НаУКМА і підтримки фонду «Відродження» активно працює Лабораторія наукового перекладу (координатори — А. Кулаков, В. Єрмоленко, І. Супрунець)¹⁶. Не видають навіть там, де майстер викладає переклад, як-от В. Коптілов, О. Мокровольський, В. Житник і О. Терех у Києво-Могилянській академії, яка досі не запровадила цей фах, длубаючи припічок від надміру скромності. До речі, саме вона першою в 1997 році ввела так званий сертифікатний предмет «професійний переклад», чим поставила його ще далі від шкільного і побутового¹⁷.

З іншого боку, хоч як це й дивно, у більшості поважних закладів, що заходилися щойно плекати для країни перекладацькі кадри, дуже слабо уявляють специфіку навичок і складність вимог цієї професії. Спроби ж манівцями обійти густі терни на шляху до вершин майстерності — безрезультатні й марні. Будьмо відверті: викладачі, хоч би й при високих наукових ступенях, здобутих здебільшого в суміжних галузях філології, узявшися наставляти в ремеслі студентів, нерідко самі перекладають не краще, ніж вчили їх і їхніх підопічних у середній школі. Тобто за навчальним словником, хай би й товстим. А вже щоб назвати бодай кілька опублікованих своїх перекладів, рецензій на свої творчі взірці, подати відгуки про якість тлумачення від організаторів міжнародних конференцій, зустрічей тощо, які могли б засвідчити професіоналізм саме у сфері міжмовного посередництва, — то про це годі й говорити. Нема таких — і все. А що? Коли дозволено, не маючи диплома, перекладати фірмі, то чому перекладачів не може штампувати, сяк-так опанувавши двомовний словник та граматику, будь-який кандидат наук? До речі, це кандидат у науку чи від науки? Вдумаймося в те, чому так безопірно усталилася безглузда сполука і чому ми не кажемо претендент мистецтв. А ще — чому вчений ступінь філолога у нас здобувають за дисертаційне дослідження (коли лат. дисертація і є дослідження).

Тому й не дивина, що в науці перекладати запанувала абсолютизована кантівська засада «від знання до вміння» (von Kennen zum Kцnnen). Якусь мовну частковість: герундій, пасив, прислівник, префікс тощо — студент, не затримуючи на ній уваги, перекладає щораз правильно, легко, спонтанно, притьмом, блискавично і, що важливо, в цілості живої думки, а йому розводять складники тексту по різних кутках «сітки годин», примушуючи розбирати величезне депо дитячих паровозиків, які потім стає трудно збирати. А краще було б вишуковувати реальні проблеми самою практикою, та якнайпильніше — індивідуальні труднощі в кожного студента. Можна назубок вивчити граматику, словник і правопис, а писати й говорити безграмотно. Згадаймо притчу про стоніжку, яку спитали, як вона ходить, і що та, спантеличена, не змогла зрушити з місця, аж поки не сконала. І дотепне зауваження Геґеля у передмові до «Науки логіки»: знання логіки так допомагає думати, як знання анатомії допомагає рухатися, а знання фізіології — перетравлювати їжу¹⁸.

 

 

ПРИМІТКИ

 

1 Результати перевірки вмінь перекладачів-початківців у ВНЗ України на прикладі тлумачення фабульної цілості подано у статті: Радчук В. Перекладацька проба // Мовні і концептуальні картини світу. Вип. 11, кн. 2. — Київ, 2004, с. 106—111.

2 Втім, щодо підвалин фахової здібності є думка не так інша, як акцентована інакше. Авторитетна, проте комусь і незручна. 1953 року в одній з рецензій М. Лукаш відзначив: «Зараз цілком слушно поставлено питання про усунення підрядника як проміжної стадії літературного перекладу. Проте з хорошим підрядни­ком (плюс хороший коментар) перекладач, який доб­ре володіє рідною мовою, може дати хороший пере­клад, тоді як незнання мови, на яку перекладаєш, виключає всяку можливість успіху, навіть при бездо­ганному володінні мовою оригіналу». Цит.: Стріха М. Микола Лукаш — критик і перекладознавець // Теорія і практика перекладу. Вип. 18.— Київ, 1992, с. 17.

3 Сосюр, Фердинан де. Курс загальної лінґвістики. — К., 1998, с. 152—155.

4 Кочур Г. Феномен Лукаша. — Всесвітня література в середніх навчальних закладах, 1990, № 12, с. 50.

5 Ці відомості зібрано відстеженням оголошень і завдяки роботі у Фаховій раді з філології, функції якої (ліцензування й акредитацію ВНЗ) тепер перебрало на себе Міністерство освіти і науки.  У рекомендованому МОН «Довіднику для вступників до ВНЗ України на 2004 рік» (упоряд. Я. Болюбаш та ін. — Київ, 2004) спеціальність «переклад» анонсовано (без зазначення мов) тільки для 30 закладів, ще в 5-х посвячений вгадає її за «прикладною лінгвістикою». Якщо вірити цьому «найповнішому», як тут сказано, джерелу, в університеті ім. Т. Шевченка переклад викладається хіба що курсантам Військового інституту (с. 148, с. 343). Тоді як університет має п’ять кафедр перекладу: кафедра ТПП Інституту міжнародних відносин, кафедра військового перекладу і згадані далі три в Інституті філології.

6 З легкої руки О. Фінкеля, автора  першої в Україні і СРСР ґрунтовної книги з фаху «Теорія і практика перекладу» (Харків, 1929), поняття теорії стало широким узагальненням, яке тепер рясно множиться в назвах кафедр і посібників, а скорочення «ТПП» у мові освітян відбило часту вживаність клішованої сполуки. Проте, строго кажучи, завдання теорії цілком відмінне від завдань інших галузей перекладознавства: історії, методики і критики. Причому різними науками є методика самого перекладу і методика вишколу перекладачів. Це розуміли й уклададачі збірника «ТПП», що відбито у його рубриках. Показово, що й В.Коптілов в обох виданнях посібника під такою назвою (Київ, 1982, 2003) поділяє перекладознавство на теорію (загальну, часткову і стильову), історію і критику. У цій структурі часткова теорія (для кожної пари мов — своя) більше сходить за методику. Крім того, в працях самого В. Коптілова, особливо у книжці «Першотвір і переклад» (Київ, 1972), виразно проглядає і філософія галузі — методологія перекладу.

7 Того ж 1996 року з ініціативи проф. О. Чередниченка — декана, який тлумачив президентів України, — складено й першу програму курсу з усного перекладу. На сьогодні в Інституті філології КНУ читаються курси з теорії, історії, критики, галузевих (жанрових) методик  перекладу, з методики викладання перекладу, з редагування перекладів, з перекладу ділового, юридичного, науково-технічного, усного послідовного, синхронного, художнього, комп’ютерного тощо. Фактично відділяється переклад і від практики з другої іноземної мови, хоча в навчальному плані їх досі записано разом як один предмет. Окремої уваги заслуговує програма з фаху «перекладознавство» для молодих учених, що її вміщено у збірці: Факультет іноземної філології. Програми вступних іспитів до аспірантури. — Київ, 2001, с. 173—181.

8 Про те, вимруть чи ні, див: Радчук В. Глобалізація і переклад. — Всесвіт, 2002, № 5-6, с. 127—136.

9 Потебня А. А. Мысль и язык. — Киев, 1993, с. 163.

10 З приводу назв НТУУ»КПІ», НТУ»ХПІ», НаУКМА та багатьох інших подвійних і потрійних (імені когось), де місткі, точні й горді слова інститут, академія та університет послужили кубиками для чиновницьких розваг, вже доводилося зауважувати в «Урядовому кур’єрі» (стаття «Станція «Університет»» від 5 травня 2001 року), що ці одіозні й вельми несолідні багатослівні витребеньки лише збивають з пантелику, знецінюють слово і звучать не краще, ніж «ковбасний завод з виробництва цегли».

11 Доповіді у науковому часописі: Філологічні студії, № 2, Луцьк, 2002; № № 1, 2, 3 (25—27), Луцьк, 2004.

12 Матеріли у збірках.: La traduction au seuil du XXI siиcle: histoire, thйorie, mйthodologie. — Strasbourg-Florence-Grenade-Kyiv, 1997; Мовні і концептуальні картини світу. Спецвипуск. Київ, 2001.

13 Виступи у книзі: Григорій Кочур і український переклад: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Київ — Ірпінь, 27-28 жовтня 2003 р. — Київ—Ірпінь, 2004.

14 Сиріч, у надлюдей, коли бути політкоректним і не накликати гніву «гендерних феміністок». Останнім часом в Україні професія перекладача різко ожіночнюється, про що свідчать зокрема набори до ВНЗ. Оскільки переклади складають значну частину того, що ми читаємо, жіноче розуміння текстів і цінностей невдовзі більшою мірою визначить наше сприйняття світу. Явище, як кажуть, чекає своїх дослідників.

15 Зорівчак Р. П. Іван Франко як перекладознавець (До 125-річчя від дня народження). — Теорія і практика перекладу.  Вип. 5. — К., 1981, с. 7—8; Ажнюк М. Т. Стиль «Гамлета» В. Шекспира как проблема перевода. Автореф. дис. канд. филол. наук. — Киев, 1979, с. 6.

16 Вочевидь, науковий переклад сьогодні чекає пильнішої уваги від самої науки (у широкому розумінні — з освітою включно). Переломом у цеховій свідомості став семінар перекладачів, проведений Міжнародним фондом «Відродження» 9 вересня 2000 року на VII Форумі видавців у Львові, де різко означилися суперечності між вимогами наукового перекладу і школою художнього, яка до нього широко залучається, оскільки досі має найкращі кадри, серед яких і справжні подвижники своєї справи. Вочевидь, рано робити висновок, — з огляду на розширення сфери українського перекладу, а з іншого боку, беручи до уваги видавничу кризу (чи організаційну в колі письменників, НСПУ і АУП?), — що золотий вік художнього перекладу минув. Проблема, які б не були її соціальні причини (слабшання волі творчого гурту, брак державної підтримки тощо), — в іншому: за нових умов і реалій визнаним метрам-митцям стало важче налагоджувати безпосередню передачу досвіду молодому поколінню ентузіастів перекладу, яких не бракує.

17 На пропозицію автора статті, що узявся тоді викладати цей односеместровий курс. Про групу з 23 осіб, які пройшли відбір (записалося 73 охочих при плані 10-12, тож 50 довелося відсіяти шляхом конкурсу), слід сказати окремо, бо це був унікальний випадок напруженої праці на межі людських можливостей, несамовитого завзяття в жорстких умовах, вчасного й натхненного виконання всіх завдань усіма і палкої творчої полеміки в класі. Багато хто з цієї групи зараз працює саме професійним перекладачем, інші в роботі без перекладу не обходяться. Навіть на тлі таких мотивованих особистостей, «вершків» НаУКМА, дивовижним виглядає талант американки Олівії К’ю, котра з потреби заробітку за кілька місяців перед курсом опанувала українську мову краще, ніж деякі наші філологи й можновладці за все життя, і по вишколу відразу стала до праці перекладачем на рівні фахових вимог. До речі, про самі вимоги. Кілька сторінок перекладу — щоденна норма у фірмі. Отже, бодай стільки ж і хоч би попервах середній студент має перекласти вдома, розібрати й відредагувати в авдиторії за... тиждень. Це — окрім усних вправ на переклад тощо. Перекладач ООН С. Ткаченко оповідає, що йому доводиться перекладати по 15—20 сторінок тексту в день, а при авралах, звичних для сесій ООН, — то й по 40—50. Звичайно ж, не абияк. Вишкіл оцінюється не обсягом перекладеного, а набутими навичками. Листаж їх не замінить: «закон переходу кількості в якість» діє скорше на шкоду, якщо чіткі параметри бажаного не визначено наперед перевіреною методичною системою.

18 Hegel, G. W. F. Wissenchaft der Logik. Band 1, Buch 1. — Leipzig, 1965, S. 13.