Джейн Гіршфілд ( Jane Hirshfield, нар.1953 р.) — сучасна американська поетеса. Народилася у Нью-Йорку. Навчалася у Прінстонському університеті, після закінчення якого вісім років свого життя присвятила дзен-буддистським практикам при дзен-центрі у Сан-Франциско (із них три роки провела у монастирі). Пізніше викладала в Каліфорнійському університеті, в університетах Берклі і Сан-Франциско. Займалася перекладами японської поезії. Видала шість поетичних збірок: After (2006),), The Lives of the Heart (1997), The October Palace (1994), The Gravity and Angels (1988), Alaya (1982). Є також автором збірки літературно-критичних есе Nine Gates: Entering the Mind of Poetry (1997).
Найновіша збірка поезій Джейн Гіршфілд — Аfter була названа газетою Washington Post однією з найкращих книжок 2006 року, вона була серед номінантів на премію Томаса Еліота.
П’ята поетична збірка (Given Sugar, Given Salt (2001) відзначена премією американської Національної асоціації літературних критиків. Джейн Гіршфілд є почесним членом Академії американських поетів, а також фондів Ґуґенгайма і Рокфеллера. Її поезії неодноразово друкувалися у таких виданнях як The New Yorker, The Atlantic, The Nation, Poetry, The Best American Poetry та багатьох інших.
У даний час займається проведенням семінарів із поетичної майстерності у коледжі Беннінгтона.
На думку Джейн Гіршфілд, поезія — це та сфера людського буття, де «мислення серця, розуму і тіла зливається в одне ціле». Якщо до винайдення писемності, роль поезії у суспільному житті полягала у збереженні знання у тій формі, в якій воно легко запам’ятовувалося і відтворювалося, «і усі технічні аспекти поезії розвинулися, аби якомога точніше зберегти важко здобуте людством розуміння і знання», то через тисячі років, із запровадженням писемності, ця роль змінилася. Завданням поезії на її сучасному етапі є зведення різних вимірів людської свідомості до спільного поля. Якщо ми нехтуватимемо зв’язком між життям людини і життям скель, дерев і тварин, а також із погодою, «ми втратимо усяке відчуття пропорцій щодо того, якими ми повинні бути у всесвіті, серед широкого різноманіття інших форм буття».
Джейн Гіршфілд
У вісімсотому році
посуху,
надзвичайну кількість
пожеж, коронований принц Савара
був (у вісімсотому році,
після гарячих дебатів)
проголошений імператором Японії,
попри те, що його вбили за п’ять років до того.
Кажуть, що його дух
став набагато спокійнішим,
і відтоді імперія процвітала:
навіть кокони шовкопрядів
на листі шовковиці при новому дворі
стали білішими і міцнішими.
Складалися вірші,
співалися радісні пісні,
проводилися належні церемонії у затемнених покоях,
а пізніше, коли його влада зміцнилася,
Великий імператор відійшов від неї;
аби, як було проголошено,
уважніше спостерігати за різноманітністю людських доль.
Із збірки The October Palace (1994)
Звичка
Мешти, які щоразу взуваєш
Спершу лівий, по тому правий.
Чайна ложка солодкості
У ранковому трунку, яку завжди
Розмішуєш сім разів — не більше і не менше —
У надтріснутому блакитному горнятку.
Обмацування кишені, перевіряючи наявність
Гаманця, ключів,
Перед тим, як зачинити двері.
Як ми могли повірити
Обіцянці цих маленьких ритуалів,
Що сьогодні ми — ті ж самі «я», яких ми знали вчора,
І якими будемо завтра?
Як інтимно, не задумуючись,
Ми струшуємо зубну щітку після використання,
Чи миємо першою певну частину тіла у ванній.
Можливо, ми так ніколи і не дізнаємось,
Які звички ми запозичили в інших, а які є лише нашими.
Нестерпно визнавати,
Якою мірою вони є нашим визначеним наперед життям.
Відкрийте дорожню валізу —
Там улюблений червоний светр,
Яскраве плетиво намиста, кульчики із бурштину.
Кожен підтверджує: «Так, це мій вибір, мій».
Але зі звичкою все інакше: вибирає вона.
А ми, її вірні конячки,
Відкриваємо рота, ледве зобачивши вудила.
Із збірки Given Sugar, Given Salt (2001)
Полотняний мішок
Людина наповнена горем
Так само, як полотняний мішок наповнений камінням чи піском.
Ми кажемо: «Дай мені мішок»,
А одержуємо тягар.
Ще важчий, якщо мішок залишили під дощем.
Помилково вважати, що каміння чи пісок — це наше «я».
Помилково вважати, що горе — це наше «я».
«Я» переносить горе, як нав’ючений мул перевозить прив’язані до його боків тюки,
пильнуючи, щоб залишався додатковий простір, коли проходить поміж дерев.
Мул не є вантажем із мотузок, цвяхів, сокир.
«Я» не є ні гірником, ні зодчим, ні перевізником.
Як це було б — узяти наречену,
Але відмовитися від її важкого приданого?
Чи дозволити випасатися у високих травах сухореброму мулу думки,
Чиї довгі вуха погойдуватимуться при цьому, наче хвости двох радісних собак?
Із збірки After(2006)
Зрілість
Зріле — це
те, що легко опадає.
Не лише налите соком яблуко
чи груша,
але і засохлі брунатні пасма
осіннього ірису — із його серцевини.
Дозволити своєму тілу
полюбити цей світ,
що у всій своїй зрілості,
так легко
віддався твоїй опіці,
і який з тією ж легкістю,
і таким же зрілим,
відбере себе у тебе,
також є свідченням часу жнив.
І як би різко
тебе не випробовували —
ось це горе, он та велика любов —
вони також будуть зрізані цим рівним ножем.
Із збірки The October Palace (1994)
Ребус
Ти працюєш із тим, що тобі дано —
Червоною глиною горя,
Чорною глиною впертості, із якою ти продовжуєш іти далі.
Глиною, що має наліт турботи і безтурботності,
Глиною, що пахне річковим дном чи порохом.
Кожна думка є життям, яке ти прожив, чи не зумів прожити,
Кожне слово є стравою, яку ти з’їв, чи залишив на тарілці.
Є мед настільки гіркий,
Що ніхто добровільно не наважиться його спробувати.
Але глина вбирає його: мед втоми, мед марнославства,
Мед жорстокості, страху.
Цей ребус — промах і впертість,
Річкове дно, прожите мною життя —
Коли я навчуся читати його,
Спокійно, повільно, не розфарбовуючи надією чи бажанням?
Не розуміти його, а просто бачити.
Як вода, вбираючи цукор, солодшає, а вбираючи сіль, стає солоною,
Ми перетворюємося на те, що обрали.
Кожне «так» і кожне «ні» продовжує жити,
Одне стає драбиною, інше — ковадлом або чашею.
Драбина поступово опускається у власну темряву,
Ковадло занурюється у свою мовчанку.
Порожня чаша залишається на місці.
Як можу я збагнути запитання, яке поставила глина?
Із збірки Given Sugar, Given Salt (2001)
Кімната
Кімната не відвертається від горя.
Її не стрясає гнів.
Перед бажанням вона ні схиляється,
Ні злякано не відсахується від нього.
Із незворушним виглядом
Вона бере
І повертає назад;
Жоден стібок на матраці не змінюється.
Підвіконня однаково вітають
Як спеку, так і холод.
Батареї буркочуть чи замовкають, коли їм належить.
Двері не ухиляються,
Підлога не хитається, сумніваючись,
І не здригається від страху.
Нетерпіння не піднімає занавісок,
Ліжко не є ані дратівливим, ані ненаситним.
Який би неспокій ми не відчували б у кімнаті,
Ми самі його туди привнесли.
Отак щоранку я напучую свої ребра,
Вказуючи на дверні завіси, штукатурку, деревину —
Ви така ж матерія, як і вони.
Подивіться, як досконало це можна робити.
Витримайте ще один день те, що вас просять.
Із збірки The Lives of the Heart (1997)
Якби тебе зобразили у вигляді картонної фігурки,
Ти було би завжди нахилене вперед, а твоя нижня частина розпливалася б
у численних штрихах, які передають водночас швидкість руху й нетерплячку.
Твій бог, звичайно ж, Гермес,
Посланець, винахідник,
Що любить спостерігати, як подорожній
Обирає на роздоріжжі будь-який шлях.
Що для тебе кара? Перебування речей у стані спокою, так, як вони є.
Коли я звертаюся до тебе, як тут,
У другій особі, ти мовчазно присутнє.
Ти є також і в подарунках, які приурочені до чогось.
Будучи засобом, а не метою, ти переважно скромне,
Слухняне, наче залізнична колія, що веде до того, що відбудеться, або ж ні.
А ще твоя робота вимагає,
Як швидкості, так і метаморфоз:
Від ночі до дня, від снігу до дощу, від лопатки живої свині до м’яса.
Коли ти приєднане до дієслів, ти іноді перетворюєш їх
На прикметники, прислівники, іменники,
Фокус, який я думаю,
Приніс би тобі величезне задоволення,
Якби ти було здатне його отримати. Але ж ні.
Ти живеш поза гумором, пихою, невдоволенням, горем.
Що би тобі не доручили,
Ти несеш його, і тобі, немов планеті, байдуже до власної долі.
Та все ж саме ти
Є люб’язним слугою часу і простору, який приводить нас до себе самих,
що не покидає домівки нашого тіла
Від моменту народження, аж доки не прошепоче ледь чутно: «прах до праху».
Тож ми кажемо: «До вечора», «До завтра»,
А ось у вчорашньому дні тебе, як і нас, уже немає.
Із збірки After (2006)
Присвячується судженню: есе
Ти змінюєш життя,
Як артишок змінює смак
Усього, що куштуєш після нього.
Ти не є ні артишоком, ні піаніно, ні котом,
Ти взагалі об’єктивно не існуєш.
А те, що від тебе є у кота — суттєве, але обмежене:
Оцінка того, чи відстань між двома предметами
Може бути подолана одним стрибком.
Піаніно, цей вірний слуга,
Взагалі немає у собі нічого від тебе,
Воно до послуг будь-кого,
хто лиш попросить; я також завжди цього прагнула.
Проте, людина, у якої ти є, схожа на залізний
Кран, куди доходить вода із віддалених гірських джерел.
Невтомно ллються твої впевнені висловлювання,
Холодно-чарівні.
Та якщо судження спричиняє зубний біль, воно на це не зважає.
Тільки не судження. Зуби недовговічні. Біль недовговічний.
Судження визначає те, чому залишитися —
Незворушні судження еволюції чи судження
Хлопчика-короля, який вступає до Персії: «Спаліть її», — каже він,
І вона горить. А якщо дрібна сльозинка з’явиться у кутику ока,
То це лише пелена, для нього — це не більше, аніж жучок,
Що із своїми шестиногими дітками, рятується від вогню,
Яким палає село.
Біолог Гелдейн1 — в одну із хвиль найбільшого зворушення —
Висловив думку, що жуки користуються у Бога особливою любов’ю,
«оскільки Він створив їх так багато». Адже судження може бути і поетичним.
«Я бачила, як ти до самого кінця несеш на своїх плечах, призначене тобі
долею, так само обережно, як мисливський собака несе перепілку».
Та як би я не захоплювалася тобою у такі моменти, я не можу любити тебе:
У мені забагато тебе, що безжально оцінює свою власну вартість.
Коли я повністю зітру тебе у собі,
Зірву із себе твої оцінюючі прикметники,
Здеру із моїх плечей і стегон кожен із твоїх іменників,
Коли світ стане ґедзем, баржею, що перевозить вугілля, і світанком кольору
Зимового масла — не прекрасним, не холодним, лише кольору масла —
Тоді, можливо, я любитиму тебе. Бо не матиму на то іншої ради.
Наче безпорадне новонароджене вовченя, що не має іншого вибору, окрім
Як шукати молоко вовчиці і вважати його солодким.
генетичних феноменів.
Із збірки After (2006)
——
Джон Гелдейн (1892 —1964) — англійський біолог,який застосував математичний аналіз у дослідженні
Присвячується думці: есе
Багато здібностей вважаються притаманними лише людині —
Але ж зяблики і оси теж використовують інструменти, а мова
Приходить у цей світ у різних формах.
Можливо, саме ти, Думко, є суто людською.
Хоча я не можу знати напевно,
Сумніваюся, що дельфіни, які співають, мають думки.
Ця гадка, звичайно ж, є тобою.
Якою б точною не була оцінка комаром своєї їжі,
Вона не є думкою. Це також моя думка.
Розмірковувати про тебе — це потрапити у
твої обійми? хащі? пастку?
Коли ти з’являєшся у мені, рішуче набираючи все більшої ваги,
Я відчуваю, що віддаляюся від інших, стаю самотнішою.
Навіть якщо інші поділяють тебе, це нічого не змінює.
Дарвін казав, що жоден факт чи опис, нездатний довести твердження,
не може використовуватися.
Міое1 писав: «Яскравий, яскравий, яскравий, яскравий, місяць».
Вчора ввечері були цілі миті, коли ти відпускала мене.
«Океан океан океан» — такий звук творив пісок із залитих місяцем хвиль,
Які розбивалися об нього.
Я не відчувала жодного протиріччя із будь-якою частиною мого життя.
Навіть із тобою, Думко, що плавала у солоних водах із водоростями
І планктоном, який світився,
Лоскочучи мої ноги і ребра, аби нагадати мені, де закінчуються Інші і починаюся Я.
Непоганий жарт, — згодилася я із тобою, супутнице Думко.
Із збірки After (2006)
——
Міое (1173 — 1233) — японський монах, видатний буддистський діяч, автор філософських трактатів, пророцтв, кодексів поведінки, полемічних творів тощо. (Прим. перекладача)
Мить, на яку можна поглянути лиш мигцем
Мить. Мить. Мить.
— тотожні у тобі
стрімкі гори і міста, що виростають і руйнуються,
дитячі пісні, навіть райдужні жучки.
Сарані не зжерти усього твого листя.
Ти недоторканно зелена у центрі.
Вовк також пробігає повз тебе і крізь тебе, коли він їсть.
Виявом зневаги було б оплакувати тебе,
яка не оплакує нікого, просто не може.
Ти не підвладна змінам,
І виконуєш роль хору, з яким нічого не стається.
Живе виступає наперед: обираючи — увійти чи зникнути.
Я, що створена лише із тебе,
Промовляю ці слова всупереч твоїй настанові, яку неможливо виконати —
Ніж не може розрізати себе,
Та все ж ти просиш мене водночас бути тобою і пізнати тебе.
Із збірки After (2006)
У 79 мій друг каже: «Я почуваюся зараз по-іншому.
Я думав, що ми можемо змінитися, але тепер я уже не такий певний цього.
Ми — шимпанзе.
Шимпанзе, що борються. Я починаю втрачати свою давню надію».
«Як вперто він продовжує боротися, — думаю я, —
продовжує боротися із людською натурою, у собі і в інших».
І я, що ніколи не вірила у переміну,
бачу, як він змінюється, і починаю надіятись.
Із збірки After (2006)
Швидкість і досконалість
Як швидко закінчилася пора абрикосів —
Достатньо було вітру однієї ночі.
Я припадаю до землі, підіймаючи один, потім іще один,
І з’їдаю ті, що можу, доки не проявилися сліди від ударів.
Із збірки Given Sugar, Given Salt (2001)
Оптимізм
Я усе більше починаю захоплюватися життєлюбністю.
Не простою пружністю подушки, чия піна
знову і знову повертається до тієї ж самої форми,
а винахідливою стійкістю дерева: виявивши, що світло із одного боку
не так давно перекрите, воно підставляє йому інший бік.
Сліпий рефлекс, правдивий.
Але ось із такої наполегливості виникли черепахи, річки,
Мітохондрії, смоківниці — уся ця густозаселена, невмируща земля.
Із збірки Given Sugar, Given Salt (2001)
Я уявляю себе через роки
Я уявляю себе через роки, як оглядатимусь на себе —
на цю «я», на цей ранок,
коли вона п’є каву у перший день нового року,
вкотре майже нездатна розсікти своїм пером налите свинцем повітря.
Спантеличена своїм життям, наче Мідас, який опинився у світі несподіваного металу,
І був вражений, що це не те, чого він очікував, про що він просив.
А та інша «я», яка спостерігає за мною із відстані десятиліть,
Що вона скаже? Чи дивитиметься вона на мене з ненавистю чи із співчуттям,
На мене, чиї рішення зробили із неї те, якою вона буде.
Із збірки After (2006)
Настає день
Настає день,
коли язик втомлюється
вимовляти «я».
Та рот усе ще заповнений
цим «я», яке мусить говорити.
Яке все ще бажає
і є допитливим.
Яке вірить, що воно також має право.
Що робити?
Язик радиться із зубами,
про які він знає,
що вони переживуть
як рот, так і «я».
Вони оскалюються — це їхня природня позиція —
і не кажуть нічого.
Із збірки After (2006)
Присвячується мові
Це спершу, це наприкінці:
Нема нічого, чого б ти не сказала.
Незворушне прийняття — твоя найдосконаліша риса,
Тож ти, наче залізний казан —
Зберігає усе, що б в нього не помістили.
Ми думаємо, що саме вогонь смажить м'ясо,
Але це також і ти, мово:
Ти вчиш нас
Як розводити багаття і як смажити м'ясо,
Ти є виразником усіх наших планів і намірів.
Ми вважаємо, що думаємо нашим «я».
Скидається на те, що це також в основному ти —
Часом лише твоя тоненька павутинка,
Часом гора.
Призахідне сонце забарвлює в помаранчеве
Біле черевце яструба, що пролітає над головою —
Це не була ти,
Хоча тут і тепер це ти.
Якщо голодна дитина каже «помаранча»,
Її смакові бруньки збільшуються.
Якщо незіпсута людина промовляє «голодна дитина»,
То її смуток посилюється.
Ти, звичайно, не всемогутня.
Насправді, ти мало на що здатна без допомоги м’язів, матерії.
Та все ж, присутня чи відсутня, мово, ти змінюєш нас.
Як змінився Ісса1, пишучи після смерті своєї дочки:
Цей світ роси
Є світом роси.
Та все ж.
Яка велика частка тебе
Не увійшла у ці рядки, залишившись незваною.
Це замовчування — твоя тінь, передає мені його страждання.
Цілими днями
Я телефонувала незнайомим людям,
Знову і знову повторюючи декілька слів
Поміж «будь ласка, якщо маєте хвилинку» і «дякую».
Я не чекала, що надаватиму цьому значення, і не надавала його. Та все ж.
Твоїми засобами є повітря, пам'ять,
Зуби, язик, папірус, бруски дерева, залізо,
Пальці, що зображають знаки, транзистори і чорнило.
Ні колесо, ні двигун не є твоїм знаряддям.
Теренцій2 був твоїм знаряддям,
Кажучи латиною:
«Ніщо людське мені не чуже»3.
Це також істинно і щодо тебе,
Бо із усіх людських здібностей, ти є нашим найточнішим віддзеркаленням,
Адже ти втрачаєш чи набираєш вагу, стаєш сильною чи незграбною,
Прискорюєшся чи уповільнюєшся разом з нами.
Дитя, що виросло серед вовків ти називаєш дитям-вовком,
Не людиною у повному розумінні цього слова.
Ти притаманна, у пізнаваних нами формах,
Лише істотам,
Що здатні передавати тебе іншим,
Які нерідко живуть, огорнуті смутком і втомою, іноді надією.
Один мій друг, якому інколи буває сумно, сказав таке:
«Якщо ми можемо сподіватися, це означає також, що ми можемо і жалкувати».
Ти, нестримна мово, присутня як в одному, так і в іншому.
Так само як і в торгах, переконанні, суперечках, плітках,
Залицянні, жартах.
Страх, голод, лють наштовхуються на тебе:
Те, що живе у тобі — це те, що тобі треба було засвоїти.
І все ж добре, що іноді ми покидаємо тебе
І бездумно і спокійно, нічого не плануючи,
Гуляємо берегом холодного, солоного, непокірного моря, яке нас не слухає.
Лише тоді, без тебе, ми здатні побачити тебе у всій повноті,
Наче ті мандрівні монахи,
Які жодне місце не називаючи домом,
Почуваються вдома усюди.
Із збірки After (2006)
——
Кобаяші Ісса (1763-1828) — один із найвідоміших і найбільш шанованих японських творців хайку. (Прим. перекладача)
Теренцій (195/185 — 159 рр. до н. е.) — видатний давньоримський драматург, автор комедій. (Прим. перекладача)
Відомий вислів Теренція: “Homo sum, humani nil a me alienum puto”. (Прим. перекладача)
Присвячується мінімальності
Ти схиляєшся до небуття,
Але ще цілковито не розчинилася в ньому.
І тому тебе усе ще можна прославляти.
Дерево, втрачаючи своє листя, входить у твоє царство.
Ранній снігопад виявляє твою присутність у всіх речах.
Твоїми двома вимірами є лінія і величина відхилення.
Ось чому бажання,
Хоч воно і пожирає свій об’єкт, залишається не сповненим.
Пізні полотна Тернера1
Є свідченням твоїх тендітних бездонних глибин.
А також краса шакухачі2 і віолончелі.
«Зимова темінь. Дощ. Не чути співу цвіркунів».
— Ти тут, щосили тягнучи за кінець мотузки.
Згадуючи тебе, я згадую також і співчуття.
Я не можу цього пояснити.
Ні того, як ти живеш у чайній піалі
Чи у камені, що довго пролежав на дні річки.
Ні того, як ти іноді можеш передавати свою протилежність,
Означаючи надлишок, але не великий — «Брате, можеш позичити трохи грошенят?» —
Запитує один сухоребрий чоловік в іншого.
Будь-яка кімната, хоч яка гамірна, вказує на тебе,
Виголошуючи:
«Тут живе лише цей, а не той чи інший».
У математиці скромний знак < вказує на тебе.
Твоя пора року, звичайно ж, листопад,
Твій фрукт — хурма, що достигає на морозі.
Твій звук — каркання ворони, чи звук автобуса, що спочиває вночі на узбіччі.
Без видимого ефекту,
Та все ж ти нагадуєш про світло зірок забарвленням коров’ячої шкури.
Твоє твердження, як і ти, є простим, і цікавим лише людській душі:
Попри величезний обсяг того, чого нема, усе ж таки щось є.
Із збірки After (2006)
——
1 Тернер Джозеф (1775-1851) — англійський художник-романтик, один із найвидатніших пейзажистів ХІХ ст. (Прим. перекладача)
2 Шакухачі — японська бамбукова флейта. (Прим. перекладача)
Усе минає
«Усе минає», —
З якою гіркотою супроводжує ця думка кожну втрату.
«Усе минає», —
Це також і обіцянка, що дарує розраду.
Журба і надія —
Два кінці скакалки,
Дочки-близнючки нетерпіння.
Одна одягнута у сукню з вовни, інша — в платтячко із бавовни.
Із збірки Given Sugar, Given Salt (2001)
