Марґеріт Юрсенар

Останнє кохання хана Ченгі

З французької переклали Галина Чернієнко та Інна Науменко

Коли Ченгі Осяйний, найбільший сластолюбець, який здивував своїм сластолюбством усю Азію, дожив до свого п’ятдесятиліття, він відчув, що час готуватися до смерти. Його друга дружина Мурасакі, принцеса Пахощі Фіалок, яку він так кохав попри численні й нерозбірливі зради, раніше за нього пішла в ті Світи, куди душі потрапляють згідно з заслугами, отриманими протягом свого мінливого і важкого життя. Ченгі дорікав собі за те, що не міг певно пригадати її усмішку чи вираз обличчя перед тим, як вона збиралася плакати. Його третя дружина, Господиня Західного Палацу, зраджувала його з його молодим небожем, так само, як колись він зраджував свого батька з підлітком-імператрицею. Та сама вистава відбувалася на очах у челяді, але він знав, що цього разу йому випала роль старого, і Ченгі волів би перетворитися на тінь. Саме тому він роздав своє майно, розпустив слуг і збирався завершити свої дні в хижці, яку заздалегідь збудував на схилі гори. Він востаннє ішов містом у супроводі двох чи трьох відданих слуг, які не полишали його ще від юности. Незважаючи на ранню годину, жіночі обличчя притулялися до вузьких шпарин у віконницях. Вони голосно шепотіли, що Ченгі все ще дуже гарний, і це ще раз підказувало ханові, що час йому зникнути.

До прихистку, що загубився серед дикого поля, діставалися цілих три доби. Хатинка стояла під столітнім кленом; була осінь, і листя цього чудового дерева золотим килимом покривало дах. Там його усамітнене життя було ще біднішим і ще важчим, ніж під час довгого вигнання в роки бурхливої юности; цей вишуканий чоловік нарешті з лихвою споживав смак найвищої насолоди, що вимагає вдовольнятися найнеобхіднішим. Настали перші холоди, схили гір вкрилися снігом, наче бахматими складками одягу на ваті, який носять узимку, туманом затягнуло сонце. Зранку і до сутінок у скупих відблисках світла від жаровні Ченгі читав Святе Письмо і в цих суворих рядках знаходив ту насолоду, якої більше не відчував у найзворушливіших віршах про кохання. Невдовзі він помітив, що у нього слабшає зір, ніби сльози, які він виплакав через своїх тендітних коханок, випекли йому очі, і вже час зрозуміти, що для нього морок почався раніше смерти. Час від часу, волочучи натруджені обморожені ноги, із столиці прибував виснажений гонець і шанобливо переказував послання від родичів чи друзів, які хотіли б ще раз до безкінечних і примарних зустрічей у потойбічному світі побачитися з ним за життя. Але Ченгі боявся, що викличе у своїх слуг лише жаль чи повагу, ті два почуття, яких він боявся і які залюбки поміняв би на забуття. Він скрушно хитав головою, і колись знаний своїм поетичним талантом та каліграфією, відсилав гінця лише з чистим аркушем паперу. Поступово зв’язок з столицею став рідшати; череда нескінченних зимових свят, якими колись він керував ледь помітним рухом віяла, вирувала далеко від хана; і у Ченгі, безсоромно кинутого у журбу самотности, безперервно загострювалася хвороба очей, бо він більше не соромився плакати.

Дві чи три його колишні подруги пропонували йому розділити його сповнену спогадів порожнечу. Найніжніші листи приходили від Панни-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів: та коханка була незнатного роду і не дуже гарна, але вона віддано служила фрейліною при інших дружинах Ченгі і протягом вісімнадцяти років, невтомно страждаючи, кохала хана. Час від часу він приходив до неї з нічними візитами, і цих зустрічей, ще рідших, ніж зірка захмареної ночі, вистачало, аби освітити нещасне життя Панни-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів. Не маючи ілюзій щодо своєї краси, ні щодо розуму, ні стосовно свого походження, Панна, єдина серед численних коханок, була щиро вдячна Ченгі, тому що вважала себе негідною його кохання.

Оскільки всі її листи залишилися без відповіді, вона найняла скромний екіпаж і поїхала шукати притулок відлюдника-хана. Жінка сором’язливо постукала в двері, сплетені з сухого гілля, стала навколішки, покірно і ніжно усміхнулася, аби вибачитися за те, що потурбувала. В цей час Ченгі ще міг впізнавати обличчя відвідувачів, якщо дуже близько підходив до них. Його затопила нестерпна злість від цієї жінки, що пробудила в ньому найболючіші спогади мертвих днів, не так своєю присутністю, як пахощами парфумів, якими були просякнуті її рукави і якими користувалися його померлі коханки. Вона тужливо просила його залишити її хоча б як служницю. Невблаганний, він вигнав її першого разу, але вона мала друзів серед тих кількох старих, що доглядали за ханом, час від часу вона дізнавалась від них, як його справи. В житті жорстока, вона тепер спостерігала на відстані, як сліпне Ченгі; немов гаряча жінка, що прагне зустрічі з коханцем, вона терпляче чекала приходу сутінок.

Коли вона дізналася, що він майже зовсім осліп, ця пані зняла своє міське вбрання і надягла коротку сукню з грубої тканини, — подібну носили всі молоді селянки — заплела коси, наче для роботи в полі, взяла скриню з тканинами та глиняним начинням, ніби зібралася торгувати на ярмарку. Вбрана таким чином, вона наказала, щоб її відвезли поближче до місця, де серед кіз і диких павичів мешкав добровільний вигнанець; решту шляху вона пройшла пішки, аби бруд та втома допомогли їй зіграти її роль. Краплі легкого весняного дощу падали на м’яку землю, заливаючи останні відблиски дня: саме тієї години, одягнений у грубу чернечу рясу, Ченгі повільно прогулювався стежиною, з якої його старі слуги старанно прибрали найменші камінчики, аби він не перечепився. Його байдуже, безпорадне і згасле від сліпоти і віку обличчя нагадувало сіре дзеркало, в якому ледь прозирала колишня краса, і Панні-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів не потрібно було прикидатися, аби заплакати.

Жіноче ридання змусило Ченгі здригнутися, він повільно повернувся в бік плачу.

— Хто ти, жінко? — схвильовано запитав він.

— Я Укіфюна, донька селянина Со-Хея, сказала Панна, не забуваючи про сільський акцент. Ми з матір’ю йшли до міста, щоб купити шовку та казани, бо з появою молодого місяця я одружуюсь. І ось я загубилася серед гірських стежок, я плачу, тому що боюся кабанів, нечисті, чоловічої жаги та мерців.

— Ти геть мокра, дівчино, — сказав хан, обіймаючи її за плечі.

Жінка справді промокла до нитки. Дотик його руки, такої знайомої, змусив її здригнутися від кінчиків волосся до п’ят, але Ченгі подумав, що вона тремтить від холоду.

— Заходь до моєї хатинки, — сказав хан приязним голосом. — Зігрієшся біля мого вогню, хоча в ньому вже й більше попелу, аніж вугілля.

Вона пішла за ним, намагаючись рухатися простуватою ходою селянки. Обоє сіли біля майже згаслого вогню. Ченгі простягнув її руки до вогню, але Панна сховала свої пальці, занадто ніжні для селянки.

— Я сліпий, — зітхнув за якусь мить Ченгі. — Ти можеш спокійно зняти мокрий одяг, дівчино, і голою грітися біля вогнища.

Панна слухняно зняла своє сільське вбрання. Її худе, наче вирізьблене з найблідішого бурштину тіло порожевіло від вогню. Раптом Ченгі прошепотів:

— Я обманув тебе, дівчино, я ще не зовсім сліпий. Я бачу тебе крізь туман, який огортає твою красу. Дозволь мені покласти руку на твоє плече, ти все ще тремтиш.

Таким чином Панна-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів знову стала коханкою хана Ченгі, якого вірно кохала більше вісімнадцяти років. Вона не забувала робити вигляд ніби плаче і соромиться, як уперше закохана дівчина. Її тіло залишилося на диво молодим, а зір у хана був дуже слабким, щоб помітити пасмо сивого волосся.

Коли їхні пестощі закінчилися, Панна стала навколішки перед ханом і сказала:

— Я обманула тебе, хане. Насправді я Укіфюна, донька селянина Со-Хея, але я не заблукала в горах; слава про хана Ченгі поширилася степом, і я прийшла за власним бажанням, аби пізнати кохання в твоїх обіймах.

Хитаючись, як сосна, що гнеться від поривів крижаного вітру, Ченгі підвівся і закричав пронизливим голосом:

— Горе тобі за те, що ти прийшла, щоб нагадати мені про мого найлютішого ворога — красеня-хана із зрячими очима, чий образ приходить до мене що не ніч… Йди геть…

І Панна-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів пішла, жалкуючи про щойно скоєну помилку. Наступні тижні Ченгі провів на самоті. Він страждав, зрозумівши, що все ще відчуває зваби цього світу і ще не зовсім готовий до зміни своєї тілесної оболонки та відродження в потойбічному житті. Зустріч з донькою селянина Со-Хея пробудила в ньому любов до створінь з витонченими зап’ястками, з тугими персами, з хвилюючим догідливим сміхом. З того часу, як він осліп, його єдиним способом сприйняття краси світу став дотик, і краєвиди, серед яких він переховувався, не були його втіхою, тому що шум струмка не нагадує голос жінки, а вигини пагорбів та кучеряві хмари створені для тих, хто може їх бачити, та й далеко вони від нас, щоб їх пестити.

Через два місяці Панна-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів наважилася на другу спробу. Цього разу жінка ретельно одягнулася, бризнула на себе парфумами, але простежила, щоб сукня була затісною і не занадто елеґантною і щоб майже непомітні, але прості парфуми підкреслювали недосвідченість молодої жінки з поважного, але провінційного роду, і яка ніколи не бачила ханського двору.

Для цієї нагоди вона найняла носіїв і розкішний, але невишуканий паланкін. Жінка все влаштувала так, щоб прибути до хатини Ченгі серед ночі. В гори прийшло літо. Ченгі сидів під кленом і слухав стрекіт цвіркунів. Вона підійшла до нього, прикриваючи віялом обличчя і сором’язливо прошепотіла:

— Я Шюхо, дружина Суказу, дворянина в сьомому коліні з провінції Ямато, я здійснюю паломництво до храму Ізіди, але один з моїх носіїв скалічів на ногу, і я не можу продовжити шлях до світанку. Покажи мені хатину, в якій можна переночувати, не боячись наклепів і де зможуть відпочити мої слуги.

— Чи є краще місце, де молодій жінці не страшні наклепи, аніж будинок старого сліпця? — з сумом проказав хан. — Моя хатинка замала для твоїх слуг, вони можуть відпочити під цим деревом, а я поступлюся тобі єдиною підстилкою, яка є в моєму домі.

Він підвівся навпомацки і повів її стежкою. Жодного разу він не підвів на неї очей, і вона зрозуміла, що хан повністю втратив зір.

Коли вона лягла на постелю з сухого листя, він знову меланхолічно сів на порозі хатинки. Хан був сумним, бо не знав, чи гарна ця жінка.

Ніч була теплою і ясною. Місяць кидав слабке світло на наче вирізьблене з білого нефриту обличчя сліпого. Через певний час Панна підвелася зі свого лісового ложа і також присіла на порозі. Зітхнула й зронила:

— Чудова ніч, а я не засну. Дозволь мені заспівати пісню, що переповнює моє серце.

І не чекаючи відповіді, вона заспівала романс, який колись хан з насолодою слухав з вуст своєї улюбленої дружини — принцеси Пахощі Фіалок. Занепокоєний, Ченгі нахилився до незнайомки:

— Звідки ти, молода жінко, що знаєш пісні, які я так любив в юності? Арфо, яка виконує стародавню музику, дозволь доторкнутися до твоїх струн.

І він провів рукою по її волоссю. За мить запитав:

— Ох, твій чоловік певно кращий і молодший за мене, молодице з краю Ямато?

— Мій чоловік не молодший і не кращий, — просто відказала Панна-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів.

Так, у іншому образі, Панна ще раз стала коханкою хана Ченгі. Вранці, коли вона допомогла йому зварити юшку, хан сказав:

— Ти така досвідчена та ніжна, жінко, що я не думаю, що й сам хан Ченгі, який знався на коханні, взагалі мав ніжнішу коханку, ніж ти.

— Я ніколи не чула про хана Ченгі, — сказала Панна хитаючи головою.

— Як? — зі злістю закричав Ченгі. — Невже його так швидко забули?

Весь день він ходив похмурий. І Панна зрозуміла, що вона помилилася вдруге, та Ченгі не проганяв її і, здавалося, був щасливий, що може чути, як шелестить її шовковий одяг по траві.

Настала осінь, що перетворювала дерева на зграї чарівниць, одягнених у пурпурове та золоте вбрання, але яким судилося зникнути з першими морозами. Панна описувала Ченгі ці брунатно-сірі, брунатно-золоті й брунатно-малинові барви, намагаючись вдавати, що кожного разу вона з’являється випадково, а не для того, щоб йому допомогти. Вона безперестанку радувала Ченгі вигадливими вінками з квітів, витонченими в своїй простоті стравами, новими піснями, покладеними на давні зворушливі й болючі мелодії. Вона застосовувала ті самі зваби, що й у резиденції його п’ятої співмешканки, куди зрідка він заходив до неї, але неуважний через інші любовні історії, він часто не помічав її.

Наприкінці осені з боліт прийшла пропасниця. Комахи літали в отруєному повітрі, і кожен подих перетворився на ковток з отруєного струмка. Ченгі захворів, і лежачи на своєму ложі з сухого листя, розумів, що йому більше не підвестися. Йому було соромно перед Панною через свою слабкість і через принизливий клопіт, якого вимагала його хвороба, але цьому чоловікові, який усе своє життя у будь-якій події шукав чогось одночасно і неповторного, і хвилюючого, залишилося смакувати лише те, що ця нова і злиденна близькість додавала до убогих ніжностей їхнього кохання.

Якось уранці, коли Панна розтирала йому ноги, Ченгі обпер голову на лікоть і навпомацки шукаючи руки Панни, прошепотів:

— Молода жінко, яка доглядає того, хто незабаром помре, я тебе обманув. Я хан Ченгі.

— Коли я прийшла до тебе, я була лише простою провінційною жінкою, — сказала Панна, — я не знала, хто такий хан Ченгі. Тепер я знаю, що він був найкращим і найжаданішим серед усіх чоловіків, але тобі не треба бути ханом Ченгі, щоб тебе кохали.

Ченгі подякував їй усмішкою. З тих пір, як його очі перестали бачити, здавалося, що його погляд ворушив вустами.

— Я скоро помру, — натужно прошепотів він. — Я не жалкую, що розділяю долю з квітами, комахами і світилами. У світі, де все минає, наче уві сні, усім хочеться жити вічно. Я не жалкую, що речі, істоти, серця смертні, бо знаю, що якась частина їхньої краси зумовлена невідворотністю смерти. Що мене засмучує, то це те, що вони унікальні. Колись певність, що кожна наступна мить мого життя стане відкриттям, яке більше не повториться, складала найяснішу частку моєї таємної насолоди: тепер я помираю від сорому, як обранець долі, який єдиний був запрошений на учту, що відбувається лише один раз. Дорогі речі, у вас є лише один свідок — сліпий, який помирає… Інші жінки будуть квітнути, такі ж усміхнені, як і ті, яких я кохав, але їхня усмішка буде іншою, і родимка на бурштиновій щічці, від якої я божеволів, на мікрон зрушиться з місця. Інші серця розіб’ються від нестерпного тягаря кохання, але їхні сльози не стануть нашими слізьми. Спітнілі від бажання руки, сплітатимуться під квітучим мигдалем, але той самий дощ з пелюсток ніколи двічі не опаде на одне і те саме людське щастя. Ах, я схожий на чоловіка, котрого зносить повінь, а він намагається знайти земну твердінь, аби залишити на ній кілька пожовклих письмен і кілька віял із зів’ялими барвами … Чим ти станеш, коли мене вже тут не буде, Спогаде-Про-Блакитну-Панну, щоб з ніжністю пригадати її, мою першу дружину, про чиє кохання я дізнався лише після похорону? І ви, сумні спогади про Панну-З-Альтанки-Кручених-Паничів, яка померла на моїх руках, тому що заздра суперниця хотіла кохати мене сама? А ви, Підступні Спогади про мою занадто гарну мачуху і про надто юну дружину, які одна за іншою примусили мене відчути, як ото воно бути спільником чи жертвою зради? А ти, Пронизливий Спогаде про Панну-Цикаду-З-Саду, яка уникала мене через свою сором’язливість, і я був змушений шукати втіхи з її молодшим братом, дитячі риси якого нагадували цнотливу жіночу усмішку? А ти, Любий Спогаде про Панну-Довгої-Ночі, яка була така лагідна, що погодилася бути лише третьою в моєму домі і серці? А ти, бідний, Короткий Спогаде про доньку селянина Со-Хея, яка кохала в мені тільки моє минуле? Але особливо ти, ти, Солодкий Спогаде про крихітку Шюхо, яка зараз розтирає мені ноги і в якої не буде часу, щоб стати спогадом? Шюхо, яку я хотів би зустріти набагато раніше, але ти, як найсолодша ягода, дозріла лише пізно восени…

П’яний від суму, він зронив голову на тверду подушку. Панна-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів, тремтячи, нахилилася над ним і прошепотіла:

— Чи не було в твоєму палаці, ще однієї жінки, ім’я якої ти забув назвати? Чи не була вона ніжна? Чи не звалася вона Панною-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів? Пригадай…

Але вже риси хана Ченгі набули тієї безтурботности, яка дарована лише мерцям. Кінець страждань стер з його обличчя ознаки вдоволення чи гіркоти і, здавалося, переконав його самого, що йому все ще вісімнадцять років. Панна-З-Містечка-Зів’ялих-Квітів кинулась на долівку і заголосила всупереч стриманості, пекучі сльози ураганом спустошили її обличчя; вирване волосся, немов віхті шовку, літало цілими віхтями. Єдине слово, яке Ченгі забув, було її ім’я.