Ганна Канова

ВІДКРИВАЮЧИ РОБЕРТА САУТІ...

Минуло понад 237 літ з тієї пам’ятної дати для шанувальників англійського красного письменства, коли народився Роберт Сауті (12.08.1774 — 21.03.1843) — майбутній поет Озерного краю. Батько його торгував мануфактурою у Бристолі.

Здобувши початкову освіту вдома, самотужки засвоївши грецьку мову та латину, юний Роберт Сауті 1788 року був відданий до Вестмінстерської школи, де навчався впродовж чотирьох років. За свідченнями біографів та епістолярію самого автора, Роберт мав неабиякий літературний хист і вже тоді почав брати участь у виданні шкільного журналу, чим викликав невдоволення керівництва школи, бо на сторінках часопису «Флагеллант» насмілився обговорювати питання доцільності тілесного покарання. Назва журналу (з лат. «flagello» — шмагати, бичувати), що створювався з метою викриття та викорінення громадських вад і мав відверто сатиричний характер. Маніфестом цього журналу став вищезгаданий памфлет Сауті, в якому 17-літній автор, сповнений просвітницького пафосу, виступив із памфлетом «Проти різок».

Резонансна справа виключення Сауті як опозиціонера та вільнодумця зі стін «традиційного» навчального закладу не забудеться критикою, і за два роки про молодого автора будуть говорити як про якобінця та атеїста. Останній «ярлик» не матиме з реальними релігійно-філософськими шуканнями молодого поета нічого спільного, бо, надихаючись деїстичним світоглядом Руссо, Сауті у 1792 році зрештою напише: «Людина, що руйнує релігію, позбавляє нас єдиного реального щастя»¹.

——
¹ Рогова А. Г. Эпистолярное наследие Роберта Саути: Дис. … канд. филол. наук: 10.01.03. — СПб., 2004. — С. 126.

У 1792 році Роберт Сауті продовжує навчання в Оксфордському університеті і за два роки знайомиться із Семюелем Тейлором Колріджем. Полишивши освіту в університеті, обидва молоді поети-демократи, палкі прихильники Французької революції разом надихаються ідеєю створення «Пантисократії» — своєрідної інтелектуальної комуни, де кожен зможе гармонійно розвивати свої творчі здібності.

Інтелектуальна утопія, що так захопила «неоплатоніка» Колріджа та «якобінця» Сауті, мала тривіальну перешкоду: на здійснення задуму елементарно не вистачало коштів, тож молоді письменники натхненно взялися заробляти «пером». Спільним дітищем Колріджа та Сауті стала драма «Падіння Робесп’єра» (1794), що побачила світ через багато років і вийшла за авторством С.Т.Колріджа. Вдалим творчим «плодом» цього утопічного проекту стала також грандіозна епічна поема Сауті «Жанна д’Арк» (1796), в якій автор намагався ідеалізувати французьку національну героїню. Поема отримала схвальну оцінку тогочасної критики.

Цікавим пунктом спільного проекту молодих «пантисократів» стало одруження на рідних сестрах Фрікер: Сара стала дружиною Колріджа, а Едіт — дружиною Сауті. Весілля Роберта й Едіт проходило цілком таємно, бо рідний дядько Сауті — преподобний Хілл Тайлер, був категорично проти цього шлюбу, тому одразу ж після завершення таїнства вінчання подружжя мало розлучитися майже на півроку.

Починаючи з 1807 року Роберт Сауті разом зі своєю родиною оселився у Кезвіку — мальовничому куточку Озерного краю на півночі Англії, де він прожив до кінця життя поруч із родинами Семюеля Тейлора Колріджа та Вільяма Вордсворта. Історія вищезгаданого «подвійного» шлюбу сестер Фрікер часів «Пантисократії» мала своє продовження в Озерному краї. 1807 року сім’ї Колріджа та Сауті несподівано об’єднались. Сара Колрідж, покинута чоловіком, після розлучення переїхала з дітьми до будинку сестри, тож велике сімейне коло Роберта та Едіт Сауті поповнилося новими членами сім’ї. Довгі роки Сауті буде для них батьком, наставником і другом¹.

Маючи феноменальну пам’ять та надзвичайну працездатність, Роберт Сауті залишив по собі численний спадок, де серед оригінальних поетичних творів міститься також ряд розвідок, присвячених світській і релігійній історії², подорожні записки, абсурдний (nonsensical) роман в 7-ми томах «Доктор»³ і опубліковану в його рамках першу англійську літературну версію «Казки про Трьох ведмедів» (1837).

З огляду на широке побутування цього фольклорного сюжету⁴ зважимо на те, що, за версією Сауті, до будиночка чемних, ввічливих і вихованих ведмедів вдирається не нахабне дівчисько (за пізнішою версією), якому можна було б вибачити недопустимі подробиці поводження з приватним майном ведмежого сімейства, а вередлива і капосна стара (жінка)⁵. З’ясувавши, що шановане сімейство ведмедів пішло до лісу на ранкову прогулянку, ця нахабна бабця згідно з усталеним сценарієм псує меблі та їжу ведмедів, вживаючи крім того погані слова (wicked words). Апофеозом цього неподобства стає сон у ліжечку малого ведмежати. Від початку автор обережно зазначає, що маленька стара жінка (А little old Woman) не була «хорошою і чесною», а далі вже називає її не інакше як «нахабною та лихою» (an impudent, bad old Woman; the naughty old Woman).

——
¹ У численному епістолярії Сауті залишилися свідоцтва його щирого захоплення талантом Хартлі Колріджа. Сауті вважав, що цей хлопчик, змалку виявляючи ознаки творчого генія, у майбутньому зможе підхопити естафету у свого талановитого батька.
² «Книга церкви» («The Book of the Church», 1824), «Захист «Книги церкви»» («Vindicae Ecclesiae Anglicanae. Letters to Charles Butler, Esq., Comprising Essays on the Romish Religion and Vindicating the Book of the Church», 1826).
³ «Доктор» («The Doctor», 1834–1847).
⁴ Ober, Warren U. The Story of the Three Bears. Scholars Facsimiles & Reprints. — 1981. — 308 р.
⁵ Англомовну версію казки можна переглянути за таким посиланням: http://www.edsanders.com/stories/3bears/3bears.htm

Побіжно зазначимо, що у 1894 році відомим фольклористом Джозефом Джейкобсом була зафіксована усна версія казки «Scrapefoot», за якою до будинку потрапляє хитра, вередлива лисиця, тож, можливо, Сауті свого часу скористався синонімією слова «vixen» (лисиця; сварлива жінка, мегера).

Традиційний фінал цієї повчальної історії за версією Сауті завершується втечею старої капосниці через вікно, яке добропорядні господарі будинку лишили відкритим для ранкового провітрювання помешкання.

З часом, поступово відходячи від поетичної творчості, Сауті знаходить себе як історика та громадсько-політичного й літературного критика. Але несподівано поетичний талант Сауті знадобився для суто утилітарних цілей. У 1813 році Роберт Сауті, за сприяння Вальтера Скотта, був обраний поетом-лауреатом, що додало йому фінансової стабільності і водночас стало приводом для ущипливої критики на адресу «співця» англійського монаршого дому з боку молодої генерації англійських романтиків, очолюваної Байроном.

Посада поета-лауреата за часів Сауті передбачала грошову пенсію у розмірі 300 фунтів. Окрім того, до посади додавався титул баронета і відповідне місце у парламенті. На прохання Вільяма Вордсворта і Вальтера Скотта Роберт Сауті обійняв цю посаду і, перебуваючи на ній упродовж 30-ти років (1813–1843), став офіційним поетичним хронікером усіх без винятку значних подій у колі монаршої родини. Від титулу та парламентського місця він відмовився з тим, щоб не відволікатися від літературної діяльності.

Роберт Сауті набув широке визнання як біограф відомих історичних персоналій¹. Як теоретик літератури та відомий критик, автор есе і рецензій для періодичних громадсько-політичних часописів Сауті ввійшов у історію як суворий критик «сатанинської школи», до якої він зарахував Байрона та Шеллі. В 1820 році поет-лауреат пише на смерть короля Георга III поему «Видіння суду», яка швидше за все пішла б у небуття, якби не нищівна однойменна сатира лорда Байрона. Сварка Байрона й Сауті на той час тривала вже кілька років, то затухаючи, те спалахуючи з новою силою.

——
¹ «The Life of Nelson» (by 1900 at least 30 eds.); «The Life of Cromwell» (New York, 1854, 1868); «The Life of William Cowper» (in 8 vols. 1853–1855; biography repr. Boston, 1858); «Lives of the British Admirals, with an Introductory View of the Naval History of England» (London, 1895, 1904; vol.3, 1848), etc.

За десятиліття скоріше дружнє ніж творче коло англійських романтиків Вордсворт—Колрідж—Сауті на найменують «Озерною школою». Серед поетів-лейкістів кожен буде матиме свою яскраву авторську манеру письма, що, в свою чергу, вже на початку ХХ ст. дасть можливість Н.Гумільову у передмові до видання балад Роберта Сауті зазначити: «Сауті називають найбільш типовим представником «Озерної школи», як Колріджа — найбільш яскравим і Вордсворта — найглибшим»¹.^.

Згадка про першу ґрунтовну літературознавчу оцінку, висловлену Н. Гумільовим у передмові до нині раритетного видання балад 1922 року, є не випадковою. Якщо історія «російського Сауті» налічує близько двохсот(!) років і сотні сторінок перекладів, то українська сторінка тільки-но починає відкривати грані поетичного таланту англійського поета і знайомити вітчизняного читача зі справжніми перлинами його творчості. Неослабний інтерес кількох поколінь російських перекладачів до балад Сауті започатковано в далекому 1813 році, коли творчістю барда Озерного краю, зацікавився В. Жуковський². Саме з легкої руки В. Жуковського серед російських перекладачів користується особливою увагою шостий том повного зібрання творів Роберта Сауті.

Останнє російське видання перекладів балад Сауті (2006)³ презентує довгий ряд відомих імен, серед яких В. Жуковський, О. Пушкін, А. Плєщеєв, Ф.Міллер, Н. Гумільов, М. Лозінський, К. Бальмонт, Вс. Рождєственський, Арк. Штейнберг та ін. Історія ж «українського Сауті», розпочинається з перекладів нашої співвітчизниці Світлани Богдан, яка обрала найяскравіші твори поета: «Бленгеймська битва», «Божий суд над нечестивим єпископом» і «Стара з Берклі».

Не даремно головною стихією, що прославила ім’я Роберта Сауті в англійській літературі, став жанр «готичної» балади»⁴.

——
¹ Роберт Саути. Баллады. Переводы под редакцией и с предисловием Н. Гумилёва. — П., 1922. — С. 5–8.
² Євген Вітковський у післямові до російського видання 2006 року зазначає саме цей рік (1813) як початок «російського Сауті», бо перший переклад балади «Рудігер» (1797), за варіацією Жуковського «Адельстан», був опублікований у «Віснику Європи» саме на початку 1813 року. Далі дослідник уточнює горизонт перекладацької зацікавленості Жуковського творчістю англійського поета, бо до сьогодні у приватному архіві російського поета і перекладача перебуває тридцятитомне видання Сауті (1814–1815).
³ Саути Р. Баллады / Составл. Е.Витковского. — М.: Радуга, 2006. — На англ. яз. с параллельным русским текстом. — 576 с.
⁴ Витковский Е. Роберт Саути — мастер карнавала и гиньоля. За кн.: Саути Р. Баллады / Составл. Е.Витковского. — М.: Радуга, 2006. — С. 533–547.

Балада «Бленгеймська битва» (1798) відтворює трагічну сторінку «Війни за іспанську спадщину» в історії Баварії, датовану 13-м серпня 1704 року, коли поблизу селища Бленгейм, на лівому березі Дунаю, об’єднані сили французів та баварців зазнали нищівної поразки у сутичці з набагато чисельнішими військами англійського герцога Мальборо (Мальбрука) та австрійського принца Євгенія Савойського. Як свідчать історичні хроніки, ця битва зламала престиж французького короля Людовіка XIV.

Автор підкреслює кричущу безглуздість «героїки» будь-якої війни.

Похмурим «готичним» колоритом вирізняється балада «Божий суд над нечестивим єпископом» (1799), що переносить читача в епоху Середньовіччя до Німеччини початку Х століття, де жорстокий єпископ Гаттон, підступно знищує довірливих людей, які прийшли просити в нього порятунку від голоду. Коментатори зазначають, що донині на Рейні біля міста Бінген височіє «Башта єпископа», де відбувається завершальна частина балади¹.

Справжньою перлиною жанру «готичної»² балади виступає «Стара з Берклі», або «Балада про те, як стара жінка їхала на чорному коні і хто сидів попереду» (1799). Балада Сауті набула широкої європейської популярності. Тож вітаючи перший україномовний переклад, згадаємо, що, за свідченням коментаторів, сюжет про боротьбу Сатани за душу старої відьми-нечестивиці зустрічається принаймні у трьох латинських хроніках IX століття як опис реальної події³.⁴

Загальновідомим є факт про те, що саме В.А. Жуковському судилося стати першим перекладачем цього твору⁵. Промовистою є згадка про баладу в листі до О.І.Тургенєва, що датується 20-м жовтня 1814 р.: «Учора народилася в мене ще балада-приймачок, тобто переклад з англійської. Вже там-то чортів, там-то гробів! Але це остання в цьому роді. Не думай, щоб я на одних тільки чортах прагнув в’їхати до нащадків...»⁶. Резонанс появи оригінального перекладу віддзеркалено в легенді про те, як під час декламування Жуковським «Старої Берклі» від страху знепритомніла одна з фрейлін імператриці⁷. Більше того, за свідченням Світлани Сакури, ця історія стала відомою самому Роберту Сауті, якого О. І. Тургенєв відвідав у 1828 році у його маєтку в Кезвіку⁸.

Не зважаючи на те, що у варіанті перекладу назви цієї балади В. А. Жуковський свідомо іронізував над «готичним» первнем образності Сауті, перетворивши «Стару жінку з Берклі» на «Стареньку» (рос. «старушку»), саме цей твір пройшов у 1814 році через горнило цензурної заборони. Пізніше автор перекладу, спробував надрукувати твір під зміненим заголовком «Відьма». Однак невсипущий цензор поновив заборону через те, що «Балада «Стара», яка нині об’явилася «Відьмою», підлягає вся забороні, як п’єса, у якій диявол тріумфує над церквою, над Богом»⁹. У кінцевому варіанті Жуковському довелося радикально змінити ті строфи, де мова йде про появу самого Сатани й про його перемогу над слабкими людьми, що молитовно намагалися вберегти тіло старої. Жуковський свідомо переробив той епізод, в якому говориться про те, що Сатана зайшов у церкву. За версією переспіву, Сатана примусив стару відьму вийти з церкви, стоячи за її порогом.

Найцікавішою для українського читача видається спроба В.А. Жуковського відобразити саутівську відьму у дзеркалі слов’янської демонології. Виявляється, що від початку «Старенька», за задумом перекладача, мала називатися «Київською старенькою»...¹⁰

Містика слов’янського коду згодом буде підхоплена і надзвичайно яскраво розкрита у сюжетній схемі гоголівського «Вія». Вперше версію про безпосередній зв’язок між баладою Сауті та повістю Гоголя висловив століття тому Сергій Шамбінаго у книзі «Трилогия романтизма» (Н.В. Гоголь)» (1911)¹¹. Не менш цікавим у полі дослідження виявляється ефект читацької рецепції, що, рухаючись герменевтичним колом, сягає саутівського першоджерела, майстерно перекладеного В. А. Жуковським. Так, у квітні 1937 року відомий радянський письменник Борис Житков, цитуючи найбільш «готичний» фрагмент перекладу Жуковського, напише такі рядки: «Ця от Вієва балада про стареньку, за якою він приїхав на чорному коні, — ця от вся одним кричущим духом іде — несамовитого відчаю й жаху, і от туди-то влетіла крижана свідомість вічності й невідворотності. І біс його знає, де й у чому це розпорошено»¹².

М. В. Гоголь виявився майстерним містифікатором образного джерела свого твору, ввівши в оману наступні покоління дослідників авторським коментарем до «Вія», у якому зазначалося, що Вій є очільником гномів і взятий автором прямісінько з малоросійської демонології¹³. Як бачимо, переміщуючи свого Вія до фольклорно-міфологічної стихії, Гоголю вдалося перевести Сатану Сауті до категорії персоніфікованої вигадки, нехай жахливої, але все ж таки мари, що легко б розвіялася, якби Хома Брут, не перелякавшись смертельно, плюнув відьмі «на самісінький хвіст», звичайно попередньо перехрестившись. Такі міркування Тиберія Горобця та Халяви у підсумку змішують «готичне» першоджерело балади Сауті з потужним струменем Гоголівського бурлеску, сповненого «макабристичних чарів»¹⁴.

На особливу увагу заслуговують також перекладені Світланою Богдан «Станси, написані в бібліотеці» (1837).

Епістолярій письменника із невблаганністю хронікера фіксує розгортання життєвої драми Сауті. У цій хроніці багато сумних і трагічних сторінок, пов’язаних із найдорожчим — із сім’єю. Будучи молодим, втрачаючи близьких та друзів, Сауті не знав, що з восьми дітей, народжених у щасливому шлюбі з Едіт, лише четверо переживуть батька. Кохана дружина на схилі літ захворіє на невиліковну психічну хворобу і помре на руках у чоловіка, навіть не впізнаючи його. Доньки та менший син розпочнуть власне життя і будуть лише зрідка відвідувати батьківський дім. Єдиним свідком поступового згасання свідомості самого Сауті стане Керолайн Боулз, молода жінка, якій він свого часу пророкував щасливе письменницьке майбутнє. Літній письменник зв’яже своє життя з Керолайн на недовгі чотири роки, останні три з яких він проведе за звичкою в стінах своєї улюбленої бібліотеки, читаючи і вже не розуміючи жодного слова...

Цікавим видається факт, що поетичні рядки «Стансів» були написані зрілим Сауті у Кезвіку в 1818 році, а вперше опубліковані тільки у 1837-му. Тож «Станси, написані в бібліотеці» стають пророчим автокоментарем другої половини життя письменника, коли він, уже літній, майже зовсім самотній знайде єдину розраду в колі авторів, які пішли в небуття, але лишили йому найліпше — свої книги, яким судилося, як і творам самого Сауті, довге яскраве життя...

My hopes are with the Dead; anon My place with them will be, And I with them shall travel on Through all Futurity; Yet leaving here a name, I trust, That will not perish in the dust.

Я на Мертвих свої покладаю надії, Бо між них скоро буду і сам. Разом з ними у даль помандрую тоді я: Через Будучину в небеса. Але вірю: ім’я, тут залишене мною, Не розсиплеться прахом, не згине з пітьмою.

——
¹ Саути Р. Баллады / Составл. Е.Витковского. — М.: Радуга, 2006. — На англ. яз. с параллельным русским текстом. — С. 553.
² Євген Вітковський у вищезгаданому виданні балад називає Роберта Сауті майстром «гіньольної» балади, виводячи цей термін, очевидно, з практики сценічних постановок французького театру «Гран Гіньоль», відкритого в 1899 році в Парижі. Назви п’єс, спектаклів і окремих сценічних прийомів, основою яких було зображення різних злочинів, побиття і катувань, презентували специфіку гіньольного театрального дійства.
³ Прозову версію цієї легенди, що оповідає про «Відьму з Берклі», датовану ХІ століттям, можна переглянути на сайті http://www.twistedtree.org.uk/witchofberkeley.htm.
⁴ «Джерелом цієї балади Сауті слугували середньовічні хроніки, у яких зустрічалися легенди про грішників і чаклунок, що заповідають випросити їм небесне прощення заупокійними молитвами, зокрема, латинський текст 852 р. Матіо з Вестмінстера, що містить розповідь про Берклійську відьму, яка перед смертю благала сина випросити їй прощення в Бога». Цит. за: Сакура С.С. В.А.Жуковский, переводчик баллады Р.Саути «Старуха из Беркли» // Науковi записки КДПУ iм. В. Винниченка. — Кiровоград, 1999. — Серiя фiлологiчнi науки, вип. 20. — С. 282–287.
⁵ Там само. — С. 282–287.
⁶ Письма В. А. Жуковского к Ал. Ив. Тургеневу. — «Русский архив». — М., 1895. — С. 128.
⁷ Ця легенда згадується коментатором у примітках до листа Б.Житкова. Див. кн: Жизнь и творчество Б.С.Житкова. — Л.: Детгиз, 1955. — С. 513.
⁸ Світлана Сакура у дисертації також зазначає, що «через 10 років у 1838-му, забувши подробиці цієї історії, у передмові до шостого того свого «Зібрання творів», полемізуючи з Пейном Кольєром з приводу характеру балади (П. Кольєр зараховував її до пародійних балад (a mock-ballad)), Сауті писав: «Зовсім по-іншому була вона сприйнята в Росії, де, після того як була перекладена й опублікована, була заборонена з тієї дивної причини, що діти надто боялися її. Про це мені розповів один російський мандрівник, що відвідав мене в Кезвіку»».
⁹ «Русская старина». — 1887, т. LVI. — С. 485.
¹⁰ Див. примітки в кн.: В.А. Жуковский. Собрание сочинений: в 4 т. — М.; Л.: Гос. изд-во худож. литературы, 1959. — Т. 2.
¹¹ Посилаючись на це джерело, апріорі не враховуємо розвідки, де містяться численні, здебільшого екзотичні версії походження цього образу. Хоча новітні літературознавчі, а не фольклористичні студії зазвичай реактуалізують саме першу версію з’яви гоголівського Вія.
Див., наприклад: Сакура Светлана Степановна. Жуковский и английские романтики: Дис... канд. филол. наук: 10.01.05 / Харьков. гос. пед. ун-т им. Г. С. Сковороды. — Х., 2003. — 188 л;
Подольская Галина Геннадьевна. Баллады Роберта Саути в контексте русской литературы XIX — первой четверти XX вв. / Астрахан. гос. пед. ун-т. — Астрахань, 1998. — 231 с.
¹² Жизнь и творчество Б.С.Житкова. — Л.: Детгиз, 1955. — С. 513.
¹³ Вій є колосальним витвором простонародної уяви. Таким іменем зветься у малоросіян начальник гномів, у якого віка на очах ідуть до самої землі. Уся ця повість є народним переказом. Я не прагнув ні в чому змінити його й розповідаю майже в самій простоті, як чув.
¹⁴ Див.: Бураго Д.С. Гоголевский «Вий» как составная «Киевского мифа» // Мова і культура. — Вип. 11, т. ХІ (123). — К., 2009. — С. 228–232.