Жан Марі Ґюстав Ле Клезіо

ПОТОП

Роман

З французької переклала Галина Чернієнко

«Всесвіт» вдячний «Видавництву Жупанського» за можливість публікації журнального варіанту роману.


    Очі не мають кордону
    Lizié napas éna balizaze
        Креольська мудрість

Cпочатку були хмари і хмари, важкі й чорні, їх шматував вітер, який на обрії стримувало гірське пасмо. Все потемніло, й предмети покрилися рівною, схожою на сталеві леза, лускою, кольчугою, що подрібнювалася, марнуючи дещицю світла, яке ще лишалося. Інші предмети, самі для себе джерела світла, почали злегка мерехтіти, болісно пригнічені безмірністю невиразного, але близького руху, спотворені своїм власним порівнянням з тим різновидом ворога, проти котрого їм випало розпочати супротив. Рух потроху виснажувався; не те, щоб він втратив силу чи спосіб, а тому, що не стало снаги витримувати напади всеосяжного холоду, непорушности сталого характеру, яка відвойовувала, безперервно гризла, перетравлювала ґрунт за п’яддю п’ядь, проникала в лоно пожвавлень, розбивала встановлену раніше гармонію відмінностей, проймала осердя речовини, знищувала самі джерела життя. Ніжна, легка, як папір, властивість тіні покривала обшир, множила гало, особливо підкреслювала силу яскравости у точці, яку лелітка, що блиснула з битого скла вздовж тротуару там, де вантажівка-цистерна його розтовкла, щось відбивала, як сто років, на суміжному з безкінечністю просторі з люттю приблизно трьох сонць.

Названий краєвид, а саме чотириста квадратних метрів бетону, структурованого цементом і залізними балками, став незвичною крижаною пустелею. Пустелею, кинутою на живий ґрунт, пустелею що вирівнює, гнучкою й шкарубкою водночас, замкненою, тобто наділеною власною, абсолютно властивою їй системою, де рух мопеда + луна від цокання жіночих підборів + стічна вода між жолобками бруківки + перспектива решіток + майже цілковита відсутність пронизливих звуків + 14 поверхів + холодне, ніби мармурова плита, повітря, і барабанний бій штучного, з запахом поліестеру, дощу відбивали точні такти, яких варто було дотримуватися у цих правилах нелюдської гри.

Наче зареєстровані в сталому всесвіті, елементи поєднувалися, дотримуючись нового чинника, години, атмосферного тиску, ступеня вогкости і температури, щоб швидко дістатися до якоїсь жахливо божевільної площини, де все може бути зіграним багато разів, безліч разів. Якийсь дитячий лабіринт, де всі дороги ведуть до того самого місця, того точного пункту, де нема скарбу, і де разом на чатах і пірат, і крокодил. Дивний твердий непорушний світ, де жоден струмок не тече навмання, де жодна квітка не прориває панцерів ґудрону, де жодне дерево не живе, жодні двері не відчиняються, жодна сиґарета не падає і не гасне без згоди з єдиним гігантським неназваним богом, що четвертує будь-які речі, позначає їх, нанизуючи на свій категоричний пакт.

Де всі предмети, всі атоми вписуються в А. І всі елементи, всі структури, хай би якими вони були, означені формулою магічного квадрата:

А А А А

А А А А

А А А А

А А А А

себто, не припиняють спрощуватись, гнити до стану неможливости описання останнього, в якому подія і предмет, ланцюг і ланка зменшуються до єдиного виразу А. Мопед рухається частиною вулиці між поворотом Х і ліхтарем Y із шумом, що стихає, і відблисками на втулках. Але мопед зменшився згідно з розміром вулиці, силою звуку та інтенсивністю світла. Невдовзі рух припиниться у своєму просуванні, і, можливо, ще тисячу років, чи більше, він постійно приводитиме в дію від ліхтаря Y до закруту Х цю частину поквапливої ритмічної гонки, що має стати його душею. Тут завжди дощитиме, але це вже не буде дощ; тротуар повертатиме праворуч, але це вже не буде тротуар; уже не буде мопеда, не буде закруту, не буде ліхтарів, запалених чи ні, обдертих стін, ляскання ланцюгів і мокрих шин, холодних запахів, димів, важких від води; то буде маленька, тиха і квітуча картина, замерзлий образ, мертвий ще до того, як він мав час стати безсмертним від гри, якої більше не розуміють. Як «Краєвид з Порт-Луїсом і Труа Мамель»,¹ чи «Переправа через Березину», або ще «Ґравюра, що зображає Темзу і Парламент» і т.п. Усе так закінчиться. А поки вода продовжує текти вздовж жолобків, багато чого пливе зусібіч до калюж на дорозі. Таким був початок.

Але це не має значення, тому що, бувши до початку гри, світ припинив бути. Була певна кількість, дещо вища за середню, на користь ідеальних кривих і правильних кутів. Останні останніми впали, тому що вони вже являли, крім «Закладу Ембера & Феліппо», «вулиці Паґаніні», «Пам’ятника Мертвим» і «Кіно Атлантис», якісь інтелектуальні поняття, певну кількість також примарних і мало характерних запахів диму, супу, землі чи навіть просто запахів, придатних для сотень різних ситуацій. Кольори так само, наділені назвою три чверті часу, могли викликати ілюзію абстрактного. Червоні, білі, брунатні, зелені, блакитні. Часто саме через них виднокрай дробився на частини, покривався тріщинами.

Білий, наприклад, був першотріщиною; наче на склі чи замерзлому озері, щілини відгалужувалися навколо центральної тріщини. Починаючи від білого, розлом збільшувався, видимий, мало-помалу розпадаючись на предмет і його прибудови. Було: біле – кругле – бліде світло – 3 метри 12 – дзижчання й миготіння – спека – криця, бронза, литво – вертикаль…

Повільно щілина поширювалася на околиці; в перспективі один предмет міг нею зламати інший простим накладанням. Аналогії відходили від тисячі різних точок, і єдиного продовження двох прямих мало вистачити за примарно геометричною системою. Кожний кут зору множив подрібнення матерії таким чином, що було легко закінчити руйнування 12-поверхової будівлі і 198 вікон принаймні за шістдесят секунд. Череда шибок з дещо фіолетовим виблиском невтомно розпочинала початкову фазу й узагальнювалася рухом підйому знизу догори. Паралельно рухові час ущільнювався своїми околицями, тривалість випиналася, а початок і кінець розсипалися, довершена сфера була усталена. Так само перше і дванадцяте вікно більше не відрізнялися в тому самому ідеальному розгоні відбуття і прибуття, отже, перша і двадцять четверта година, перша і шістдесята секунда одночасно сколихнуті у непевному ритмі часу, що вже не минає, прибували, від’їжджали, народжувалися чи закінчувались мільйони разів, захищені просуванням певної чорної години, певною неґативною секундою, зворотна дія якої, чутлива і фатальна, як друге звучання метронома, описувала стан механічної довершености.

Ось як речі мали відбуватися на цій землі, на цьому клаптикові складної землі; вона, здавалося, розпадалася, як труп звіра; залишаючись непорушною на вигляд, але насправді зношена, понівечена, обкраяна геть з усіх боків. Грані будівель, поверхні вулиць, обриси кварталів, повітря і звуки, видні здалеку, здавалися чимось міцним, на кшталт бронзи, мармуру; і все-таки, туго напнуті через близькість свідомости, ось як вони відкривали внутрішнє гниття. Було видно, як вони кишать, темніють, укриваються хмарами і туманом. Плутанина вкутала туманом лінії, покривала барви пухом і вовною, роздроблювала раніше чисті елементи, порушувала логічні порядки, заперечувала значення понять. Усе рухалось, все одночасно звучало. Шуміло море, тиша й гуркіт змішалися, повсюди гриміло і блискало. Були мопеди в пір’ї, чоловіки й жінки покривалися цяточками, а небеса – шахівницею. Забарвлення, досі невиразне, структурувалося в чорно-біле. Потім відповідно до основних розбіжностей нагромаджувались то частина світла, то частина тіні. Форми зводились до їхнього найбільш схематичного зображення, прямого, спірального, кутового. Звуки, запахи, залишки їжі групувалися, утворюючи між собою стада. Якась велична і точна фреска утворювалася від підривної роботи в підривній роботі, безжально, безпристрасно. Всякий, хто був схоплений холодом, негайно покривався тріщинами. Його спека і холод падали йому до ніг як шкури, і невдовзі виднілося, як його оголене тіло виринало із сум’яття, гостре, як лезо, і відбивалося на решті витвору з викривленнями і потворними судомами. Потім статуєю, потім ґравюрою, кількома гранями він горів у формі смолоскипа на світі, що нарешті став ясним, проявленим, у невимовній чистоті й красі, різновид пекла розуму.

Неможливо втекти; кожна річ і кожна істота несподівано заклякали на льоту. Була якась мить, коли починався хаос, якось, коли світло всохло, коли грані обвуглювались на поверхні, чистішій за папір і твердішій за камінь. Усе було ворожістю і поглядом; коло замикалося щільніше, якісь мури товстішали, зближаючись. Усесвіт перетворився на камеру, і вікна відчинялися в інші вікна. Очі людей сплітали нездоланну мережу, і те, що було раніше вільним, що тоді коливалося, ставало шаленим. Незґрабні фіґури займали місце предметів, дерева ставали ятаганами, будинки порізами бритв, квіти вкривались шпичаками. Чотири небокраї погойдувалися разом і здіймалися вертикально. Було, як в укріпленому замку з піднятими зусібіч мостами. Тепер починалася історія скупчених хмар, тепер вступали в гру перші пригоди тіні й чорного; посеред блокованих горизонтів місто крутилося навколо власної вісі, як носоріг, уражений у серце. Вітер обернувся на камінь і, все ще продовжуючи дути, завмер. Він був стелою, спорудженою на пам’ять про рух, і його щільність, спрямована донизу, важила мільйони тонн. В одній частині цього подрібненого міста облаштувалися тиша і холод. Лінійний бульвар, зніяковіла ріка, скута кригою, застигло чекала. Голі дерева безупинно, знову і знову тягнулися вгору своїм гіллям. Вишикувані одні проти одних, вже неживі, але ще не в руїнах, будинки роззявлялися в порожнечу, на їхніх побілених блідістю стінах рівними злетами, але більше, ніж раніше, відчинялися вікна: вони були сповнені кошмарними уявленнями, жахливими і механічними примарами, ніби шибки потяга, що проходить повз вокзал. Вони були знаками чогось тьмяного й могутнього, що вийшло зі сну стомленого мозку й уникло заціпеніння і забуття, монотонне, облямоване чорним, завжди присутнє у цьому краю після пожежі.

Більше не було зв’язків між ними, хіба що в довічно накреслених вертикальних чи горизонтальних перебігах. Усе, що було зроблене в інших часах, в інших місцях, ще в них містилося. Воно було саме там, на цій будівлі, автоматично, іншим бути й не могло, те повне бачення, що складалося з суми дослідів і з суми ймовірностей, воно порушувало і обмежувало своє поле. З міста до міста, від паперті до паперті, від дерева до «кадиллака», в решітках, в лабіринтах, у вулицях, у кутах сходилися до цієї величезної, прямої грані білої стіни 12 поверхів, 198 вікон, 18 дверей, переміщення туди-сюди ліфтів, униз-вгору, згори-вниз, зліва-направо, діагоналями, зиґзаґами, ромбами, хрестами тощо. Вони досягли цієї сонорної стіни, гулу припливу, свистків потягів у тунелях, кроків, що відчеканюють сходинки цегляних сходів, шуму двигунів, сирен поліцейських машин, скреготу шин, завивання реактивних літаків. Саме там, до речі, утворилося велика галаслива порожнеча у вигляді химерного стадіону, де, ніби самотня паща, гучномовець продовбав собі печеру.

Пізніше впав і сам фасад. Елементи життя стали ще меншими, якщо таке можливе; так само пляма пального, що випаровується і, здається, утворює шпичак до неба мірою втрати своєї поверхні, світ кублився сам у собі. Він покинув межі будівлі, відсунув свої кордони до кількох рядів вікон. Протягом певного часу він знайшов себе включно між восьмим і другим горизонтальним рядом та десятим і третім вертикальним. Потім він ще відступив, ковзнувши вздовж стіни, вириваючи дорогою часточки світла і звуки. Зараз він дістався до останнього вікна на третьому поверсі, вікна номер тридцять дев’ять. І саме там життя вирішило заявити про себе, інтенсивне і яскраве, життя сконденсувало у своїй зірці сотні квадратних метрів міста. На цій плиті з фіолетового скла світ утворив круту опуклу гору, вона без перестанку перекидалася, вирівнювалася, відновлювалася, борсалася, мерехтіла. Там ще, можливо, час плинув у плівці спогадів, потужно гупаючи об скло, розпочавши свій таємничий і глибокий бій. То було ядро колишньої відносности, кольорів без кольорів, назв без назв, нечутних звуків, рухомих і прозорих запахів. Вікно номер тридцять дев’ять очистило цілий світ, полишаючи мертвих і голих істот, відкриваючи навколо себе риб’ячі хребти, кістки, рифи. В іншому місці все було білуватим. Скелети скверів і вулиць, тіні людей і собак лежали тут і там під сонцем сумління. Вони поволі старіли, присипані лушпинням і піском, ніби величезні мушлі, викинуті морем. Чорніша і наполеглива, як око дитини, тридцять дев’ята шиба будівлі нездоланно притягувала їх до себе, примушуючи кишіти слідами своїх бажань. А сухе волосся збігалося до свого осердя на кшталт світлових променів. Дощ барабанив по цих останках тихим липким дзюрчанням, і між кожною краплею води, між кожним сонорним розколом народжувався вихор, який знову спрямовував елементи до центру шибки. Луска на землі була тверда й нечутлива, як у риби на боках. Нависало оніміння, велика печера тиші підіймала свій дах. Наче вивернутий гучномовець, паща вікна ковтала суму всіх звуків міста і робила тишу трагічною. Ніхто не міг її витримати поглядом: то було друге сонце, чорне й болюче, воно простягало свої нічні промені. Розплавлена матерія кипіла в його кулі, проникала сама в себе, безперестанку потопала. Крига народжувалася всередині спіралей вулкана, а тиск на шибу був такий сильний, що, здавалося, від нього тремтіла вся земля, і щось непомітне могло викликати вибух.

Там також об’єднався весь холод землі і неба. Він спорудив собі мур, і від пласкої поверхні гострі, як крижані скабки, промені проникали у плоть і в центрі утворювали рани. Нове відчуття між звуком, запахом і світлом було викликане таким чином у серці матерії; воно народилося під впливом цієї заплутаної пульсації, билося у певному ритмі, переливалося на зразок життя і, здавалося, тривало вічність, суміш твердости й крихкости, мертвий час між двома таємничими небезпеками, можливо релігія. Воно було невидимим, однак знайомим гало, дитячою хвилею, чимось солодким і феєричним, схожим на ореоли святих уявлень.

У центрі розпаду краєвид існував у вигляді напівспогаду, напівґалюцинації. Він ніс сліди тіні, залишки рельєфу, гало знебарвлених, випраних тисячу разів кольорів. Він рушав, викликав тріщини в усіх напрямках, леткий і ірреальний образ, що кружляв ув осяйному промінні. Спочатку була вулиця, завжди та сама, досконало прямолінійна, в інії, гола, напружена. Бруківка сталевих відтінків і таке саме небо. Дерева зростали невтомними, чорні й густі, на засніженому тлі стін. Під землею їхні корені простягалися так само далеко, як і гілки; вони весь час рилися між грудками, чіплялися за землю, яка обвалювалась, хапали шматки вологого життя, що кишіло червами і гнилизною, і фільтрували їх, як пальці море. Біля п’ятнадцятого почорнілого платана на хіднику праворуч парував каналізаційний отвір. Закручені сферою, порожні пачки з-під сиґарет змішувалися зі звуком підошов, що рипіли на ґрунті. Розбита пляшка з-під пива на краю круглої плями, що залишилася після зниклого смітника, безупинно повторювала множини потворного зібганого світу. У центрі приблизного запаху бутану на квадратах неба-решітки хрестом позначився літак, залишивши тисячу віртуальних хрестів на кожному квадраті тієї самої гри, тим часом не припиняючи вигравати партію, яку вже зіграв сам із собою.

Раніше швидкоплинні фіґури відбивалися на землі, на стінах, проростали в кожній площині матерії. Порожня пачка з-під сиґарет, кинута там півтори години тому, лежала на ґудроні на холоді. Існувала лише ця яскрава синя пачка, заглиблена, чисто виконана посеред величезної протяжности брунатного. Її креслення було виконане в жанрі прямокутника з розчавленими кутками, які підкреслювала тонка цівка чорнила. Рельєфи стали тінями, простими тінями, одна до середини, розділяючи шрифти, інша до долішнього лівого кута, ще одна, довга і пряма, вздовж правого боку. Вже не було вітру, здатного підняти це тіло, не було дощу, здатного забруднити його, не було віника, що зміг би його піднести і штовхнути, дуже швидко, на дно смітника, напханого старими газетами й помаранчевими кірками. Хай би що там робилося, хай би якими були рухи чоловіка в спецівці, який там проходив уночі, все було марним. Вирвана зі своєї подоби, порожня пачка з-під сиґарет бавилася сама з собою, ніби на хвильку піднята гральна карта, що відкриває іншу карту.

Вона лежала там, плаваючи у вохрі і мокві. Тиша захопила світ концентричними колами. Овоїдальне сонце відбивалося до безкінечности від блоків; все іскрилося у білому і стражданні. Якась млява, відділена від субстанції музична арія тяглася, наче послання. Ґрафіті пережовувало свої слова кохання чи політики. Могло намалюватися щось гостре. Під покровом грубого, очевидного ритму думка могла просуватися у напрямі власної деструкції, додаватися до небуття кольорів і рельєфу, змішуватися з іншими відчуттями, то вперед, то назад, в чистому і правильному русі води, замкненої у чайнику, й з’явитися ще раз через цю зовні логічну череду швидкости й млявости, погойдатися, накреслити декоративний мотив у візантійському стилі, нагадати спіраль, різновид гвинтових сходів, що безкінечно рухаються вздовж стін вежі, змінюючи враження чорного й світла, все більше й більше концентруватися і все-таки розширюватися, змішуватися з безкінечністю, упиратися, жорстоко розчавлюватися об скляну твердиню, відшліфовану крицю, дзеркало брутальности і ненависти, а потім, зупиняючись на останньому такті співу, прив’язатися в часі, як завершальний клинок, в одній точці, у злочині зруйнованої тональности, в єдиному, назавжди промовленому звуці, застиглому слові в центрі коркової мішені. Віддалений жах замінив атмосферу. Предмети втікали одні від одних. Кольори вибухали, неначе бомби, і їхні часточки здіймалися пиловими хмарами. Потім, раптом відтягнуті з першого плану видимости, ці хмари оберталися на пухнасті зморшки, на лет бабок чи птахів і швидко, з буремними здриганнями, опускалися. Лінії ламалися: тверді й нахилені, вони бігли вздовж туманів, змальовуючи вічні перегони. Їхнє проявлення тривало лише під час блискавки, але, як і блискавка, воно навічно закарбовувалося на сітківках. Інші речовини, менш легкі для розуміння, вибухали і швидко випаровувалися. Речовини, що вийшли з леткого, нестерпного, з сумнівних властивостей. Вже мертві, але ще неназвані. Похідні з якоїсь попередньої чи пізнішої епохи, метали спікалися. Глухе, безбарвне, безтілесне, те, що виділяє людський мозок, плавало без мети.

На порожній пачці з-під сиґарет, паралельно вузлові сил вікна номер тридцять дев’ять, виріс різновид цього гриба. Зараз він був більший, ніж пухлина, майже ознака вулкана чи отруйна складка землетрусу. Тишком-нишком, одержимий спогадом про музику, про ритм, про блакитний колір, смаки, запахи, тиск підняв свою повітряну шкаралупу, і, надута й важка, вона зайняла центр бруківки, вийшла за її межі, гойдалася на ній, як пухир, тремтіла, забарвлювалася пурпуровим, гриміла від гніву. І раптом вибухала, але щоб перетворюватися далі, між підніжжям ліхтаря чи в небі, на балконах, на вершині дзвіниць, на похмурих рейках, у лелітці, в ободі велосипеда, між прісним запахом каштана, на кінчику вії чи в лоні вагітної жінки, всюди, всюди, де вона могла розквітнути, розвинути своє яйце, розчавити інертну плоть, розлягтися в болоті, забруднити чіткі барви, скаламутити воду повітря, закрутити будь-яку точку простору, викликати в ній пухир, породжений впливом червоного заліза.

Таким було видовище світу, і елементи були включені у простір, як друкарські шрифти. Не було більше велосипедів, старих пачок з-під сиґарет, лушпиння. Ніби вони були засуджені, приречені, позбавлені голови, їх кинули на купу, холодні й похмурі, вони стали відходами, прицвяхованими смертю.

Щось на зразок обшарпаної штори висіло біля підніжжя будівлі. Потім якийсь недопалок, порожня бляшанка та ще якийсь проспект. Вони ні з чим живим не були пов’язані, і тільки їхнє відступництво утворювало поверхню. З одного гладенького паперу, на якому фотографія пакистанської дівчинки і фрази, які псувалися безперервно, переказували таку саму заплутану народну оповідку з власними назвами і датами. Нааз, Притібала, Мехмуд, Даттарам, Вед Мадан, Шаші Капур, Туттін Бек 19 18 49, щось невиразне утворювалося, набирало форми. Слова у довільному порядку замінювали уривки реальности і на різновиді білого аркуша, вивороті велетенського проспекта, вписувалися одні під іншими. Потім залишалися там зафіксовані, безглузді, не сподіваючись більше бути розшифрованими. Літери йшли одна за одною, іноді спотикалися чи стиралися, зривалися і падали. Це була просякнута холодом реальности абстрактна, незрозуміла для читання поема, яка відновлювала фізичний стан, безпосереднє розуміння. У спокої, в спокої пласка безхмарність. Гори – розчавлені, ріки – випиті, а плями землі засохли. Залишалися лише слова, окремі випадкові слова, уражені маленькими вибухами на білому папері, який конвульсивно просувається; вони чіплялися, самотні і голі, як цвяхи, як десятки цвяхів.

12-й поверх

11-й поверх

10-й поверх сонце

9-й поверх

8-й поверх

7-й поверх

6-й поверх

5-й поверх

4-й поверх

ніч 3-й поверх р

2-й поверх р

1-й поверх р

товар найвищого ґатунку р

голь сиґарета тррах! р

ооооо складка р

ааа автокар

тсктіптонг!

ля ля ля

«Спада»¹

дерево дах будівля

ПОМАРАНЧ

Імбер & Феліппо Імбер &

желе з порічки

пір’я для подушок ^{січень лютий березень кві}

бруківка

Хаос був змальований, розщеплення довершеним; і, однак, від цієї землі, цієї купи безплідних відходів підйом відбувався знизу догори. Речі сяяли, і на цих променях починаєш злегка підноситися, поки прибудеш кудись. Всесвіт був вибудований, неначе зворотня піраміда; кожен елемент утворював свій кут, і мірою відриву від основи зона порозуміння починала розширюватися, відкриваючи свій розкішний віночок. Кожен предмет, кожна жива чи мертва істота на цій поверхні були точкою, з якої струменіли дві лінії до неба; то був знак у формі вихора, він виривав вас з обіймів реального і втягував у легкі глибини.

Внизу місто було розчавлене; в окремих місцях будинки й сади до нудоти змальовували свою геометрію. Бліда мовчазна бавовна затикала дахи й стіни. Величезні сліпучі блоки впиралися в землю, квадратові. Дроти беззупинно подовжувалися, труби борознили цемент вздовж тротуарів, наче корені. Єдина, дещо похмура, нота дзижчала під залізними і кам’яними панцерами і викликала вібрацію устілок взуття. Вмостившись у візочках, кілька чоловіків зимували в кутках на місцях. На еспланаді, принаймні метрів за сто від ріки, валялись гнилі помідори й картопля. То була пустка, спокійна й холодна пустка, фотографія. Ліворуч від заводу з виробництва йогуртів SEBA під вітром на дощі затято гавкав великий чорний пес у центрі, оперезаному колючим дротом. Опівдні, о сьомій і коли була війна, на вершині пагорба завивала сирена. Можливо ця сирена і стала причиною усього.

Якось 25 січня о 15-30 без видимої причини вона почала рухатися; у точно визначену мить, коли її ревіння пролунало в блоці повітря, в ту влучну мить, коли її шум почав циркулярно змітати обличчя бетону, у надзвичайно точну мить, де все, здавалося, зігнулося перед безладом, відбулося таке: на розі бульвару між рядом каштанів і ворітьми СПAДA на мопеді з’явилася дівчина. Вона рухалась уздовж вулиці, поки тривав звук. Зринула з-за споруд, коли крик піднявся до неба, зникла, поглинута іншим блоком будинків через триста метрів у мить, коли крик знову впав на землю, і все зникло. Між цих двох точок це було нестерпно. Вона просувалася, дуже пряма в сідлі свого блакитного мопеда, зібране волосся стягувало дитяче обличчя, очі дивилися вперед. Їхала. Прозорі, легкі колеса крутилися. Втулки дуже блищали, брудні шини чавили асфальт. Стиснуті коліна, голі ноги, дівчина все ще їхала, але це вже була не зовсім вона: під впливом єдиного звуку, пронизливого, сліпого, вона змінювалася; її тіло розпадалося на крихти, перетворювалося на пил і довго зникало; її мопед, просякнутий тиском звуку, обернувся на геть гострий метал. Те, що відбувалося в цю мить без попередження, було щось наче зберігаючий вплив «і» довгого кінцевого лабіалізуючого «і» коротке в «ю». Дівчина продовжувала рухатися серединою мокрої вулиці; її чорно-біле, дуже тверде тіло подалося вперед. Виття сирени безсумнівно було в ній, і хвилі луною виходили з її очей, ніздрів, рота. Вона сама була схожа на механічну іграшку, вона розчинилася в кінці вулиці; щось несказанне втягувало її у знищення. Монолітні маси будинків оточили її, вели, креслили для неї дорогу, якої не уникнути. Будь-яке відхилення зірвало б з неї шкіру і тіло, понівечило б нігті, розтрощило б кістки. На сірому тлі стін трохи крови, волосся і мозку означили б її бунт. Краючи повітря мопедом, дівчина рухалась до кінця своєї дороги. Волога плівка затуманювала їй очі. Її напіврозтулені вуста, здавалося, пили невидимий напій, а скляна пляма фари сяяла. Саме так вона все перетнула, подолала ряд мостів і бар’єрів, шари звуків, запахів, диму і криги. Вона подолала їх верхи на єдиній струні пронизливого звуку, а потім почала зникати в глибині вулиці. Саме в ту секунду, де я, де ми побачили цей різновид дверей, які відчинялися для неї між двох кварталів, сирена стихла. Запала тиша. І нічого, нічого, навіть живого спогаду не лишилося в нашій пам’яті. Після того дня все зогнило. Я, Франсуа Бессон,¹ бачу всюди смерть.

Інколи стоячи, інколи лежачи, я напружуюсь і дивлюся. Притуляюся чолом до холодної шибки і за зачиненими віконницями бачу довгу криву вулицю, якою йдуть люди. Фіолетова тінь впала на ґрунт; саме по ній жінки й чоловіки мовчки ступають, ковзаються, кудись провалюються і зникають. Світильники запалених ліхтарів і відблиски білих крамниць відбиваються довкола; сутінки, опираючись, відступають, неначе шлярка з волосся. Повсюди джерела мерехтливого світла.

Далі читайте паперову версію часопису.