Женет Пейслі (Janet Paisley) — одна з відомих сучасних шотландських письменниць, авторка багатьох поетичних збірок, володарка літературних премій… Як зазначають критики, для Пейслі властивий «ураганний стиль, поетичні дощові завіси з рефлексій та переживань ліричного героя, шквал жіночих емоцій і емансипованість». Що ж до романів, то вони є більш інтелектуалізованими, драматичними. Її прозовий стиль тяжіє до наслідування традицій абсурдизму і маньєризму водночас. Пише Ж. Пейслі англійською та шотландською мовами. Талановита режисерка, авторка кількох сценаріїв. Сьогодні Женет Пейслі живе неподалік від Фалкірка, очолює міжнародні та національні поетичні фестивалі, координує жіночий комітет ПЕН-клубу. Її твори «Wild Fire», «The Killing of Women», «Stick», «Not for Glory» і «For Want of a Nail» було перекладено латвійською, іспанською, угорською, польською, російською, італійською мовами. 2005 року пані Пейслі увійшла до 10 найбільш читабельних письменників Шотландії. 2007 року1 на сторінках журналу «Всесвіт» було представлено добірку поезії Ж. Пейслі. Наразі ж пропонуємо до уваги наших читачів інтерв’ю з Женет напередодні її вересневого візиту в Україну для участі у Форумі видавців у Львові та інших літературно-мистецьких заходах.
«Можливо, я пишу, щоб зрозуміти інших людей краще?»
Інтерв’ю з шотландською письменницею Женет Пейслі
————
1 В Україні виходили такі книжки шотландської авторки: Пейслі Ж. Соромітництво ! : [пер. з англ. Ю. Джугастрянська] / Женет Пейслі ;[Wicked ! ; Sandstone press Ltd]. — Одеса : Видавничий дім «Жовті сторінки», 2008. — 103 с. Пейслі Ж. Чужий врожай : [пер. з англ. Ю. Джугастрянська, Д. Дроздовський] / Женет Пейслі ;[Alien Crop ; Chapman Publishing]. — Одеса : Видавничий дім «Жовті сторінки», 2009. — 103 с.
— Женет, як починалися ваші сходи на літературний Олімп?
— Ще дитиною, коли тільки навчилася читати книжки, я одразу захотіла написати їх у майбутньому. Я писала в школі і вдома невеличкі оповідання, різні історії і вірші. Робота і життя у створеному світі оповідання були кращими, ніж існування у справжньому світі. Вірші — це телескоп, у який можна побачити інший світ, інші почуття. Я також розказувала оповідання моїм шкільним друзям. Дорослі вважали, що оповідання — вигадка, а треба писати тільки правду, про реальне. Але в оповіданні я втікаю від світу в народне життя. В поезіях поєднано біль, страждання внутрішнього світу людини, яка так часто відчуває зайвість у світі. І водночас у поезії — вищість світу. Митцю важко жити у світі фальші та жорстокої омани, а наш «такий реальний» світ — це інколи лише омана. Література препарує життя і показує, чим воно є насправді, щоб не було ілюзій. Вона визначає сенс і показує світло не через призму людської фальші, а через призму самого світу. Ми відсторонюємося в літературі і бачимо себе. Але ж інколи нам це так не подобається, бо там, у тій уяві, ми — справжні.
Я також хотіла бути художницею, скульптором та викладачем. Навчилась майстерностям скульпторів й інколи займаюся скульптурою для себе, але література — на першому місці. Життя моє було важке, та інші люди, я знала, мають важчі... Відчувала себе іншою, тому мусила писати. Зростала в неповній родині, тато нас залишив, і всі тяготи світу впали на мою маму. Батько жив у Лондоні, а ми — в Шотландії. Ми були біднішими, ніж інші. Моя мати була прекрасним «батьком», який дав нам знання про природу та її прекрасну суть, про обов’язок, як жити і бути сильною в цьому світі. Світ важкий, але життя — це випробування, а головне — пройти його, не схибити. Інколи мама була жорстка і могла побити нас шкіряним паском як покарання за те, що були неслухняні, сперечалися з літніми, псували вдома речі. Маю двох сестер. Мама хотіла, щоб ми були добрими й чуйними. Можливо, вона думала, ми будемо поганими без батька, тому потрібна шокова терапія... Тепер уже важко сказати, можна тільки фіксувати спогади для біографії. Ми жили в будинку мого діда. І навіть там не все було гаразд, доводилося бачити звичайних людей у моменти їхнього падіння, жорстокості, підлості.
Я весь час втікала до лісу, в поле… Гралася там, далеко від такого «прекрасно» реального світу, і мені здавалося, що моє життя — справжнє. З дитинства була лідером, вміла викликати повагу до себе серед друзів. Мене, так сьогодні здається, діти боялися. Але я ніколи не розуміла інших людей. Можливо, я пишу, щоб зрозуміти інших людей краще?
— А чи пригадуєте, коли вперше щось написали?
— Я написала вперше, як мені було ще сім років. Коли була підлітком, то писала різні інтелектуальні абсурдистські речі, що мені здавалися вдалими. Я й досі розповідаю про ці витівки в колі друзів — це мій спосіб наближення до людей. Потім я пішла в коледж, щоб вивчитися на викладача. Прослухала курс із літератури, спробувала щось написати, але цей роман я й досі не завершила. Це було про моє життя, тож я й досі не знаю фіналу. Досі. Після цього я одружилася і певний час не писала.
Мій чоловік був владним, іноді жорстоким. Але, з іншого боку, він був дуже веселим і гарним. Я була поруч як мала дитина, а він — наче мій батько. Я не знаю: я одружилася з поганим чоловіком, який робив добрі справи, чи з добрим, який робив погане? В нас було семеро синів. Моя друга дитина померла, померла на другий день після народження, тому що під час вагітності чоловік мене дуже сильно побив. Коли народився шостий син, усе пішло не так. Я була ледь жива. І цей час перебування поряд зі смертю змусив мене замислитися над життям. Це мене змінило. В нас лише одне життя. І це величезний подарунок. Ми маємо робити все, щоб життя було щасливим. Після того я почала багато писати. Це було 27 років тому. Мені тоді був 31 рік.
Мій чоловік прагнув перебаранчати мені літературні вправи. Але я втікала. Коли я була вагітна, то він починав атакувати моїх дітей. Коли народилась остання дитина, я була змушена поїхати. Це був єдиний вихід. У мене було шість хлопчиків, від 2 до 14 років. Я була змушена допомагати їм сама. Все, що я могла, це — писати.
— Що потрібно сьогодні в літературній індустрії для успішного функціонування літератури?
— На жаль, мушу визнати, що авторам потрібні гроші, призи, ґранти, нагороди — все це забезпечує матеріальний бік життя. Я б не змогла прогодувати своїх дітей без цього. Написання книги займає довгий час, особливо якщо це книга віршів. Десять відсотків вартості кожної книги видавництва виплачують авторові. Хіба що кілька авторів заробляють достатньо на прожиття від книжкового продажу... Шотландія невеличка. Драматурги в Шотландії не одержують достатньої платні, щоб гідно жити. Тож ці премії інколи дуже допомагають. Це, крім того, заохочує, щоб ти працювала далі. Приз — це знак визнання та потреби в суспільстві.
Поетам життєво потрібно багато роздивлятися до світу, а головне — бачити. Всі великі письменники — це блискучі спостерігачі. Думаю, важке дитинство навчило мене гарно бачити, обережно та пильно придивлятися у світ. Моє життя навчило розрізняти, що таке добро, а що таке зло, що таке природа, а що таке вигадка, бутафорія. Незацікавленість світом — результат абсолютного спокою, коли людина поринає в себе.
Я також вважаю, що поети — це мрійники, які водночас є раціональними мрійниками, вони можуть бачити кращий світ, кращий вихід зі скрутного становища, кращих людей. Вони можуть роздивлятися, але для цього потрібна гарна мова. Я б говорила музикою, якби могла. Та наразі лише слова — наш інструментарій. Інколи просто для насолоди перечитую словники. Я читаю графіті, постери, ярлики, цінники. Поети шукають слів у світі. Вони люблять світ будь-яким, а тому вишукують потрібне слово, те, що могло б описати їхній миттєвий стан у світі. Ми дивуємося словам, тому, як дивовижно вони змінюються. Поети мають два життя — життя споглядача, тобто життя спостережень. Та звичайне земне життя, що дає досвід. Коли ми пишемо, то несвідомо використовуємо те, що побачили або почули. Це наш безпосередній досвід. І через призму лінгвістичної уяви ми створюємо щось нове.
— А чи потрібне взагалі мистецтво в цю добу інформаційної ейфорії?
— Нам потрібне мистецтво і література, ймовірно, більше, ніж будь-коли. Технологія змінює моделі, через які ми чуємо і бачимо наш світ, дає нам нову мову, але наше розуміння є й завше буде людським, із обоймою людських турбот, тому що ми — не машини, не роботи. Ми не можемо знищувати природи, ми залежимо від природи, і це треба розуміти. Якщо ми житимемо й надалі так бездарно, як живемо, то краще самознищитися, інакше природа сама нас ліквідує. Закони природи вічні. Але, навіть якби ми жили в механічних високотехнологічних міхурах, речі, що оточують нас, мають бути з красою всередині, любов’ю, горем, болем, радістю і задоволенням. Це основні людські потреби, що проходять через лабіринти емоції й позначені в дії та слові. Все це відтворюється через мистецтво.
Нові художні форми апелюють до нас через наші чуття, звук, зображення, запах, смак і дотик. Так мистецтво спілкується з нами. Наші ограни чуття дають можливість зрозуміти й відчути світ навколо. І ці відчуття — незмінні впродовж кількох тисяч років. Світ людських переживань, порівняно з 1 тис. до н.е., не дуже вже й змінився. Автори звертаються, інформують і стимулюють наші чуття через слова. Тільки коли чуття вже не реагують на слова, тоді можна казати про смерть одного виду мистецтва і потребу в чомусь новому.
Один приклад — це віртуальна реальність — новий плотський досвід, штучно створений довкруж нас, можливо, навіть усередині нас. Книга — це також у певний спосіб віртуальна реальність — плотський досвід, який, коли ви читаєте, живе всередині — всі звуки, запахи, смаки, текстури, — всі емоційні зсуви історії відбуваються всередині, тихо і непомітно це змінює нас ізсередини, наділяє досвідом, почуттями. І ми можемо вчитися досвіду з книг і без тих страждань, якими наділяє нас реальність.
— Чи не знищать комп’ютерні технології витвір Ґутенберга?
— Для початку треба почитати Сапфо. Таке враження, наче вона писала сьогодні, а не 27 століть тому. Або давньоєгипетську поезію, що звучить так, ніби її написав якийсь молодий автор ледь не вчора. Але ж її справжній вік 1550–1050 рр. до н.е. Так, форма подання літератури може змінитися, ми можемо слухати вірші з радіо або магнітофона, можемо проглядати CD, але сама жага поезії та літератури ніколи не зникне. Це потреба передусім людини. Нам завше буде потрібно поговорити один із одним про те, хто ми є, для чого ми прийшли в цей світ. Досвід цивілізації відкривається через літературу. Вона, саме література, дає можливість зрозуміти нашу природу. І тільки якщо колись настане останній день людства і планети, а таке може бути лише тоді, коли ми збагнемо таїну світобудови, тільки тоді потреби в поезії вже не буде. Ми розгадали містерію світу. Кінець історії....
Баланс. Я бачу, що світ — це насамперед баланс. День і ніч, добро і зло, праворуч і ліворуч, земля й океан, біль і щастя. А ми між цими полюсами — маленькі істоти, які інколи можуть зробити величезне добро або величезне зло. В нас різні прилади та інструменти порівняно з нашими пращурами. Але в них були інші, порівняно з нами. І хто жив краще: ми чи вони? Ми інколи думаємо, що наша спіраль еволюції найкраща, але це не завжди так. Думаю, навіть кінець Всесвіту буде збалансованим. Ми — лише фрагменти Всесвіту, дуже дрібні. Ми не знаємо, що може змінити цю космічну рівновагу. На моє переконання, людина має прагнути прожити життя якнайкраще, творячи добро. Так прагну жити сама.
— Думаю, ви знаєте вислів Джорджа Сантаяни про історію та історичну пам’ять... Чим для вас особисто постає історія?
— Я знаю цю цитату як «пересторогу людству». Моя п’єса «Straitjackets» — це одна з можливих інтерпретацій цих слів. Ідеться про психологію сприйняття повторень у житті, того, що втратило сенс, але повторюється у стосунках між людьми. Чому ми біжимо від однієї ситуації і знаходимо себе в іншій ідентичній? Ми перетворюємося на копії. Якщо ми вчимося з досвіду, ми повторюємо помилки, допоки саме досвід не дає нам можливості уникати або протидіяти життєвим проблемам. Коли мала дитина вчиться стояти, вона може покласти голову на стіл, щоб триматися. І вона буде так робити, допоки не навчиться ходити. Але саме невдалі спроби — найдивовижніший досвід. І водночас зауважте: дитина падає і набуває досвіду. Через біль і сльози вона розумнішає. Хіба життя не запрограмоване на страждання?
На відміну від людської пам’яті історична пам’ять крокує від минулого часу, який ми ніколи не пізнали, не пережили через його власну культуру. Минуле — це не інстинктивність, а свідомий вибір. Ми можемо й не повертатися туди, не переживати тих часів у нашій свідомості. Ми всі поводимося насправді однаково. За тисячоліття наша поведінка анітрохи не змінилася. І сьогодні маємо стосунки між чоловіком і жінкою, жінкою та чоловіками, чоловіком та жінками, чоловіком і чоловіком. Саме тому я хочу підвести до того, що світ людських переживань не дуже й змінився. І тому багато відповідей закодовано саме в історії.
Релігійні й політичні системи — конструкти, успадковані з нашого минулого. Ми можемо щось прийняти або відкинути, шукати змін або новий статус-кво, але робимо це в межах наявних конструктів. І самі схеми ми ніколи не змінюємо, тільки вишукуємо нові елементи. Нові конструкти трапляються дуже рідко, в моменти катаклізмів, тоді, коли людина постає проти старого, бо інакше загине. Тоді можна казати про глобальні зміни культурологічних та політичних проектів. Історична пам’ять вибудовує історію зі фрагментів минулого. Дуже важливу роль відіграють національний характер та національно-історичний тип, що зумовлює клімат, територія тощо. Так формується стереотип у культурі — шотландці — це ті, хто люблять сперечатися та дебатувати. Як у старому прислів’ї: якщо двох шотландців помістити в одну кімнату, то вони посваряться. Є нації, в яких домінантними рисами є лагідність, толерантність, в інших — нетерпимість, гнів, обурення, агресія. Але в сукупності це — модель нашого світу, що знову перебуває між полюсами.
Ми поводимося відповідно до нашої історичної спадщини в крові. Але все це розмаїття характерів зумовлює розмаїтість вчинків з однією метою — відчути зміни. Країни дуже часто покладаються на перевірені в історії методи, навіть якщо ті не такі вже й ефективні. Якщо щось спрацювало в минулому, то дуже важко збагнути, що в цьому часі воно вже може не спрацювати. І ми вчимося з помилок та жахів, але ці жахи історії самі й створюємо. Дитина може навчитися робити щось за тиждень, а нація — за століття. Ми й надалі розбиваємо голову, щоб навчитися ходити...
Є також питання про генетику і перехід, спадковість пам’яті. Можливо. Великі ділянки мозку, про які ми ще дуже мало знаємо, могли б містити пам’ять про предків, минуле, наші історичні відчуття. Крім того, минуле еволюційно може бути глибоко прихованим. Якщо ми щось пригадуємо, то інколи це зумовлює стреси та душевний біль. Можливо, наша історична пам’ять — у якійсь частині нашої свідомості. В Шотландії, я бачу, історія впливає на людей, допоки вони не починають у ній копирсатися. В нашому минулому, ще за часів середньовічної клановості, розуміння проблем іншого було обов’язком для членів родини. Але й досі люди не забули про первісний ніж кревної помсти, навіть після винаходу рушниць. Минулі інстинкти змінити важко. Ми зовнішньо передаємо досвід із покоління в покоління про минуле, наші традиції та звичаї. А може, це відбувається й на рівні свідомості? От і предмет для досліджень... І все одно я переконана, що наша культура та її схеми повторюються.
— Знаю, що ви — авторка кількох кіносценаріїв, зокрема для фільму «Long Haul». ..
— Так, «Long Haul» — це короткометражний фільм про звичайного водія вантажівки, далекобійника, для якого робота — це шлях утекти від вимогливої дружини і двох синів-підлітків. Він зустрічає на своєму шляху жінку, яка також утікає. Проте він ніколи не здогадається, що ця жінка втікає для самовбивства. Драматичне зіткнення. Зустріч урешті-решт змінює їх обох. Другий повнометражний фільм не вдалося завершити за браком коштів. Я зараз перетворюю цю історію на історичний роман про сучасне життя, про шлюб чоловіка і жінки і водночас про шлюб двох націй, які дотепер воювали між собою. Решта з моєї медійної роботи — для популярних драм на телебаченні.
— Що ви могли б розповісти про сучасних шотландських письменників?
— Шотландія — невеличка країна. Всі письменники знають одне одного, ми часто бачимося на фестивалях, літературних презентаціях. Життя письменника має два рівні — один удома перед комп’ютером, інший — на публіці, в університетах, на літературних зібраннях. Я щотижня зустрічаю велику кількість людей. На жаль, наші телевізійники звикли показувати тільки тих письменників, які мають кілька тисяч у гаманці. Тільки День національної поезії дає можливість разом зібратися всім літераторам і поговорити про наболіле, прийняти спільні рішення щодо гуманітарної політики. Я відчуваю, що звичайним людям дуже потрібні поети, тому маю працювати далі.
— Яких змін у літературі чекати в найближчі десятиліття?
— Мені здається, в майбутньому літератори використовуватимуть синестезійні ефекти, щоб література впливала на всі центри естетичного переживання одночасно. Коли ви йдете вулицею в сонячний день, то сонячне проміння стимулює вашу поведінку, ваші рецептори. Це саме має відбуватися і в літературі. Одиниці вміють писати так, що читачів «проймає». В цьому геніальність, але технології дають можливість вплинути на читача і задіяти всі його зони сприйняття.
Поезія — це такий стимулятор, що одразу працює з усім організмом. Природа поезії — це музика, музика слова. І саме ця музика створює зорові й чуттєві образи. Саме музичність відрізняє поезію від прози. Проза має ритм і почуття речення. Звук форми у шлюбі з сенсом, поняттям — це поезія. Поезія — це магічний акт. Мова з лексико-морфологічного функціонального рівня переходить на космічний рівень впливу на людину. Дуже важко описати, що відчуває людина під час прочитання поезії. Але це відчуття дивовижне. Музика слова лікує, зцілює. Навіть якщо ти не знаєш смислу. Коли я читаю вірш, то не хочу чути жодних висновків, жодних авторських позицій, я просто хочу пережити те, що переживає людина в момент написання. І це тоді частково й мій досвід, моє співпереживання. Головне в поезії — не словесні виверти, а правда від пережитого. Чесність — це другий моральний імператив поезії.
— Сучасний світ і постмодерн... Чи є цей напрям завершальним в еволюції літератури?
— Переконана, що література ніколи не матиме останнього періоду. Але чи завжди нові відкриття, літературні погляди будуть нас дивувати? Інколи це може спричинити колапс. Я люблю всі форми літературного самовираження, якщо вони якісні. Але я не женусь за модними, стильними напрямами. Думаю, не можна порівнювати античну усну традицію виголошування тестів, драматичної дії та сьогоднішні тексти. Кожна доба — це ідея з її філософськими домінантами. Ми в цьому світі можемо перебувати лише в двох позиціях — зовні і всередині. Все інше — хитання, але кожна з цих позицій перешкоджає іншій. Тобто ми маємо зробити вибір з-посеред альтернатив.
Письменники люблять гратися. Взагалі поняття «гри» є атрибутом для письменника. Ми вибудовуємо світи, відкриваємо такі функції мови... Але інколи ця гра просто шокує. Стиль без суті — це лише порожня оболонка, субстанція, що забирає час в інших і нічого не приносить навзаєм. А твір — це засіб комунікації, це канал зв’язку. Канал без проводів, без інформації, без мети — штучний.
Чого я найбільше не люблю, то це ярликів. Їх люблять невдахи-літературознавці, але ці лейбли навіть і поряд не стоять із тим, що створює письменник. Ви уявіть, щоб сучасний письменник не вживав елементів «абсурдизму», «екзистенціалізму», «гротеску», «іронії». Але це — з різних стилів та напрямів. Ми всі, маю на увазі письменників, маємо ті самі інструменти, але кожен виготовляє щось різне. В цьому — майстерність. Творчі люди створюють нові ідеї та нові твори. Один мій друг сказав, якщо тобі вішають ярлик, негайно віддай його іншому, інакше ти вже «в ярлиці», тобто в якомусь літературному напрямі. А я хочу бути собою. Література — це індивідуальність. Кожен письменник — індивідуальність. Саме тому література й існує. Уявіть, якщо замість прізвища письменник скаже: «Мене звуть постмодерніст». Це все одно, що «я належу до постмодерну». Найперше ми маємо бути самостійними й творчими, а не штампувати і шаблонити світ у слові.
— Чи знаєте ви українську літературу? Чи є українські тексти в перекладі в Шотландії?
— Я знаю Тараса Шевченка, сторінки його життя, але тільки трохи поезії. Я прочитала антологію, що містить прекрасні верші Зінаїди Бикової, Марини Долі і Ганни Горенко, — всі з України. Поезія Марини дуже вишукана, вона дає можливість побачити те, що бачить поетеса, і знати те, що вона знає. Я насолоджуюся трагічно-цинічним і гірким гумором, гострими спостереженнями Василя Стуса.
Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —так полохко і тонко палахкочеш
і щирістю обірвано ворочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Або ж:
Вона і я поділені навпіл
містами, кілометрами, віками.
Озвалось паровозними гудками
твоє минуле із кількох могил.
І отрусивши предковічний пил
самотньої душі, понад зірками
ти пролітаєш, вибитий із сил.
Земля — над нами. І земля — під нами.
Вірш, який останнім часом завжди поряд — це «Зоря» Ігоря Римарука. Такий маленький вірш, а торкається неземних висот. Цілий світ у кількох рядках. Я в захваті від цього вірша Римарука.
В тій антології є переклади Миколи Рябчука. Вірші створено з мінімуму слів, це як удари, дуже сильні, незабруднені, чисті. Звичайно, мені доведеться прочитати в перекладі. Але я б хотіла вивчити українську мову. Відчуваю, що ця мова має величезні потенційні можливості та багатства. Це мова дуже високих почуттів, вона може транслювати неземні думки. Так шкода, що маємо дуже мало перекладів української поезії англійською. Саме через поезію та творчість має відбуватися культурний обмін та пізнання культур. Вірші — це такий океан, а ми втрачаємо розуміння цієї матерії слова. Я насолоджуюсь, коли чую вірші в оригіналі, коли їх читає поет — справжній поет — навіть якщо я не знаю цієї мови. В поезії говорять навіть не слова, — музика слова, міжнародна, універсальна. От якби було більше фестивалів, на яких ми могли б почути шотландську та українську поезію разом...
У кабінеті, де я працюю, маю небагато «лісовиків», зодягнутих у червоні пальта, з мішками і мітлою. Я купила їх у Воронежі, коли була на симпозіумі. Мій перекладач, чия мати — українка, сказав, що ці мої фігурки — з України. Якщо так, то незначна частинка вашого фольклору живе зі мною.
