Ганна Трегуб

«Книжка, освітлена вогнями кельтського дійства...»

2009 рік для сучасної шотландської літератури позначився виходом нового роману відомої письменниці Женет Пейслі «Warrior daughter» («Дівчина-воїн»), що побачив світ у видавництві «Penguin book». Як правило, літо — це час, коли автори доволі рідко презентують нові книжки. Проте коли йдеться про роман із кельтської тематики, кращого часу годі уявити. Літо ж бо — центр, апогей кельтського року, час найбільших свят та фестивалів…

Роман Женет Пейслі «Warrior daughter» є другим зверненням авторки (після роману «The weight rose rebel», 2006) до рецепції історичного минулого шотландців. Перед читачем — альтернативний погляд людини ХХІ століття на події понад двотисячолітньої давнини, що розгортаються на островах Скай поблизу північно-західного узбережжя Шотландії десь між ІІ ст. до н.е. та І ст. н.е. В романі йдеться про сім років життя військової королеви шотландських кельтів Скахи, прототипом якої стала легендарна героїня кельтських саг, непереможна в двобої міфічна воївниця Скатах — «Тінь». Одразу ж хочу привернути увагу читачів до того, що перед нами твір, який радикально відрізняється від творінь Вальтера Скота, Олександра Дюма, Моріса Дюрона, Умберто Еко та багатьох інших авторів «класичних» історичних романів. Мушу зізнатися, що критично висловлюватись стосовно роману, який належить до жанру «альтернативної історії», — завдання не з легких. Щонайменше поривання проаналізувати його на предмет відповідності археологічній та історичній наукам нівелюють художню, естетичну цінність такого тексту. Такий підхід є не цілком адекватним там, де йдеться про творення міфоісторичної оповіді. Проте слушно говорити про ті контексти, в яких такий літературний твір постає, та до яких він відносить читача.

Видається, що сучасні європейці, до яких себе справедливо зараховують шотландці, живуть у час динамічних змін у всіх вимірах людського життя й намагаються потроху віднаходити для себе щось стабільне, за що можна було б учепитися, аби не розчинитися в потоці глобалізації та втрати чітких відповідей стосовно того, куди і навіщо уся ця машина, що зветься людським життям, сторчголов летить. І у цьому вирі не лишається нічого кращого, ніж знову звертатися до культурної традиції, до історичного минулого, до легенди та міфу, які транслюють і поєднують різні шари історичного часу та людського досвіду.

Раптом виявляється, що довгі пошуки себе й розлогі відповіді на питання про власну ідентичність не є простим марнуванням часу, яке собі заради розваги дозволяють маститі інтелектуали. «Укорінення, — як у розпал Другої світової війни писала Симона Вейль, — це, мабуть, найважливіша і найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які найважче піддаються означенню. Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти. Кожна людина потребує багатьох коренів. Вона потребує того, щоб сприймати майже всю сукупність морального, інтелектуального, духовного життя через посередництво тих кіл, у які вона природно входить»¹. Видається, що найголовніша проблема, якої торкається авторка роману, — це відповідь на питання, яким чином, через які механізми для сучасної людини можливе описане французькою філософинею «укорінення». «Хто я є?» та «Як я можу бути?» — ось що понад усе цікавить головну героїню, для якої віднаходження належного місця у спільноті, професії, знань, ґендерного статусу та моделі сексуальної поведінки дорівнює усвідомленню себе як людини самодостатньої й унікальної.

————
¹ Вейль С. Укоренение. Письмо клирику / Симона Вейль. — К. : Дух і літера, 2000. — С. 61.

Роман «Warrior daughter» добре ілюструє заперечення імперського та колоніального дискурсів у сучасній літературі. Цей твір радше за все належить до літератури не постколоніальної, а радикально антиколоніальної. У конкретному випадку історичний наратив роману не містить у собі щонайменшої згадки про те, що у світі взагалі існують імперії, які несуть із собою війни. У цьому й полягає альтернативність історичної оптики Женет Пейслі. Література Європи вже достатньо сповнена оповідями про велич і блиск величезних імперій — Римської, Англійської, Французької, Іспанської, Німецької, Російської, Австро-Угорської. Проте прагнення до свободи та плюралізму поглядів створюють у ній нові сторінки, на яких написано і досі пишеться оповідь про держави та народи, які принципово не можуть існувати в неприродних для себе імперських умовах. Ідеться про басків, білорусів, балканські народи, фіннів, українців, ірландців і, зрештою, про шотландців — тих, хто мають вагомі причини добре пам’ятати про власну історію, аби не розчинитися у штучно створеній тотальності, не зникнути, забираючи з собою скарби своєї унікальної ідентичності.

Кілька слів осібно треба сказати про «кельтськість» роману «Warrior daughter». З першого ж розділу складається враження, що читач потрапляє в дивовижно близький для себе психологічний світ. Щось кожного разу штовхає до думки, що кельтське тло роману — себто матеріальна та духовна культура — це лише тло, яке дуже добре відтінює історію людей, що могла статися і в наш час. Проблема віднаходження персональної ідентичності, питання про формування ґендерної культури в суспільстві, толерування свободи окремого етносу, — усе це не має безпосереднього стосунку до кельтів. Згадані завдання ставить собі за мету вирішити людина постміленіуму, тобто нашого часу, але на тлі оповіді про кельтів.

Якщо історія Cтародавнього Єгипту, семітських країн від Вавилону до Юдеї, велич і слава Еллади та Риму до цього часу підживлюють творчу уяву багатьох авторів, то до історії кельтів письменники звертаються вкрай рідко. Для сучасної людини кельти в літературі репрезентовані лише на рівні міфу, саги, фентезі. Як виняток, можна згадати лише твори Вільяма Батлера Єйтса та Шарля Бодлера. Проте Pax Celtica, яку змальовує Єйтс у своїх творах, — це Ірландія, «...трояндно-красний берег-край», земля конахтських та уладських героїв Кухуліна та Конхобара, співця Ойсина, феніїв тощо. Бодлер прагне первісної галло-кельтської дикості, «оновлення крові» за рахунок повернення до природного, буйного і пристрасного стану предків-галлів. Коли ж ідеться про міфічну репрезентацію кельтської Шотландії, то тут лишається лише руками розвести, бо аж надто скупими є згадки про цей північний край у тих поодиноких уривках кельтських міфів, яким пощастило дійти до нашого часу. Ірландський міф про ольстерського героя Кухуліна кількома словами оповідає про далеку північну Альбу (Країну тіней), реальним географічним прототипом якої є острови Скай поблизу північно-західного узбережжя Шотландії. Холодна північ, негусто розкидані поселення, що більше нагадують табори для військового вишколу, суворі й невимовно хоробрі жінки-войовниці Скатах та Айфе — такою є кельтська Шотландія міфологічного, дохристиянського часу. Більше жодних імен, героїчних подій... У міфі ця земля приречена мовчати, бути другорядним, марґінальним світом, окраїною ойкумен.

Видається, що роман Ж. Пейслі покликаний коли не привернути увагу читача до пошуку автентичних шотландських міфологічних джерел, то хоча б створити таку міфонарація, яка б понад часом повернула «країні чортополоху» її кельтську унікальність та колоритність. Відсутність блискучих описів Шотландії на рівні міфу ще не свідчить про те, що це зона сірості, межа цивілізованого світу, де не відбувається вагомих подій, які б не заслуговували на пам’ять віків.

Парадоксально, що той мізерний уривок ірландського міфу, в якому йдеться про Шотландію кельтських часів, зберіг у людській пам’яті унікальний як для європейської міфології образ смертної жінки. Скатах не була ані богинею, ані героїнею, що приборкує морських чудовиськ або демонів. Її героїчна, тобто світовпорядкувальна функція була зовсім іншою: вона вчила бойовому мистецтву. Тодішній світ вимагав більшої кількості людей, що вміли тримати в руках меча та спис ліпше, ніж стилос для письма. Ми, очевидно, так ніколи й не дізнаємось історію молодості Скатах. Це даються взнаки нашарування більше двох тисяч років. Проте коли не знайдемо об’єктивних свідчень, то хоча б домислимо, відтворюючи з туману та диму часу втаємничений образ, як це зробила пані Пейслі.

«Туман, блакитно-білий, як материнське молоко, і вона — та, що біжить крізь нього. Її босі ноги раз по раз потопали та виривалися з полону густої багнюки, ковзали по ній крок за кроком. Далеко позаду невпинно вив пес, що опускав свою високу печальну ноту лише за тим, аби нашвидку перехопити повітря. Довколишнім надвечір’ям розливався притуплений сутінками голос величезних тулумбасів. Бум...бум...бум... ...Нараз її спинила цупка хвиля протесту під дріботіння швидких, за різких для вуха кроків.

«Скааха! Зажди!»

Скааха не йшла. Вона бігла, продираючись литками крізь непроглядний туман та темну ніч, торуючи свій шлях до моря. Якщо вона щонайшвидше дістанеться до води, то ніхто вже не зможе її спіймати. Цього не буде... Вона бігтиме, допоки солоне плесо не сягне їй по груди, примушуючи її плисти. Вона плистиме до болю в руках, аж поки вода не заповнить їй рота та не заллє її вуха до млосного дзвону. Море геть чисто все повимиває, нарешті вирішить усе...» — так розпочинається роман-легенда про жінку, що змагається за віднаходження свого місця у світі. Спокійне дитяче життя Скахи несподівано переривається трагічною смертю її матері, військової королеви Керріґен, що за дивних обставин гине під час кінних перегонів. Замість неї новою лідеркою племені обирають жорстоку Мару, запеклу супротивницю покійної королеви у боротьбі за владу та керівництво островами Скай. Для Скахи та її молодшої сестри Ефе не лишається ліпшої перспективи, ніж залишити рідний край та податися до чужих людей разом зі своїми батьками — ковалем Ардом та воїном Доналом. Аби за 10 років стати королевою та помститися Марі за вбивство матері, повернутися на батьківщину, Скасі передовсім потрібно пройти через горнило життя, яке подекуди буває не лише непередбачуваним, а й дуже жорстоким. Перед читачем постає шлях фізичної та психічної трансформації особистості, перетворення беззахисної дівчинки на сильну і небезпечну жінку. Насамперед небезпечну в плані знань і навичок: виплавка криці, ковальське та зброярське мистецтво, яких її вчить батько, згодом вимощено поступаються місцем бойовому мистецтву та вмінню досконало володіти своїм тілом. По-друге, небезпечну в плані психологічному та духовному: жінці, яка змогла відновити свою гідність після брутального зґвалтування, в цьому світі вже немає чого втрачати та боятися. Тремтіти лишається її ворогам...

Головній героїні роману Скасі поталанило жити у світі, в якому понад усе цінують людську свободу. На островах Скай, які творча уява авторки обрала місцем дії роману, панує дивовижна ґендерна та статева рівність. У цьому світі не існує щонайменшого натяку на можливість залежності жінки від патріархальної родини, яка свавільно може накидати їй моделі сексуальної та соціальної поведінки, накласти обмеження на її самореалізацію. Йдеться не про прирівнювання прав жінки до прав чоловіка, а про їхнє спільне походження та принципову рівність. Обидвоє можуть самостійно обрати для себе суспільну роль — від землероба та рибалки до воїна або друїда. Відповідно до кельтської практики, влада в будь-яких її виявах (від родини й до племінного утворення) може належати як чоловікові, так і жінці. Так само за образу честі обидвоє можуть жорстоко мститися, забиваючи кривдників та ворогів на смерть. За увесь час дії роману Скаха вдається до жорстокості тричі: власноруч привселюдно караючи на горло своїх ґвалтівників, вбиваючи Мару в двобої та знищуючи ватагу заброд, що, скориставшись зі зручної нагоди відсутності володарки островів Скай, вирішили вчинити на них грабіжницький рейд.

Хибно було б твердити, що роман «Warrior daughter» присвячено висвітленню бажаної для сучасності моделі жіночого життя та становлення жіночої ідентичності. Цей роман є цінним ще й через недвозначну демонстрацію авторської візії ролі чоловіка в суспільстві. Попри дух жіночої емансипації, що пронизує цей роман, авторка не знімає зі своїх героїв чоловічої статі відповідальність за духовний комфорт жінки. Смерть матері Скахи Керріген символічно позначає межу дитинства головної героїні. Шлях дорослішання та набування досвіду для неї марковано спілкуванням із різноманітними чоловіками. Її кінцевий успіх спирається на підтримку не найближчих жінок, а на розуміння і поміч найближчих чоловіків — батька-коваля Арда та молодого друїда-воїна Руана. Останній поєднаний зі Скахою глибокими психоемоційними зв’язками, які дуже важко описати в термінах стандартної дружби чи навіть любові. І саме його підтримка та невичерпне терпіння щонайбільше доклалися до витворення тієї Скахи, що наприкінці твору голосно на увесь світ ствердить своє право на королівську владу над островами Скай: «Скажи їм, що острови Діви посіла нова військова королева. Скажи також, що вона є тінню смерті. Скажи, що мене звуть Скаха!»