Павло Михед, Олена САЙКОВСЬКА

Симеон Русакієв — дослідник української літератури

(до 100-річчя від дня народження)

Професор Симеон Русакієв (справжнє прізвище Стоянов; 23.10.1910–10.03.1991) — болгарський літературний історик, критик і громадський діяч XX століття. Учений закінчив відділення слов’янської філології в Софійському університеті імені Кл. Охридського (1937), де з 1948 року працював асистентом кафедри російської і радянської літератури, з 1950 — доцентом, а з 1954 — професором цієї ж кафедри. З 1950 року професор Русакієв став головним редактором журналу «Език и литература». Докторську дисертацію «Тарас Шевченко і болгарська література» захищав в Академії наук України (1965). Пізніше, у 1967–1975 роках, завідував кафедрою російської і радянської літератури, був заступником ректора Софійського університету (1953–1958), віце-президентом Міжнародної асоціації викладачів російської мови та літератури (1967–1973).

Науковець багато уваги приділяв дослідженню української літератури та історії українсько-болгарських літературних і культурних взаємин. Його наукові розвідки присвячені окремим питанням українського літературного процесу, але також можна говорити і про авторську версію історії української літератури, хай і дещо у фрагментарному вигляді. Досліджуючи особливості поетики творчості окремих українських письменників (Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Платона Воронька), професор Русакієв розглядав їх у контексті літературного розвитку і в той же час співвідносив ці явища з болгарським, а ширше — слов’янським літературним і культурним контекстом.

Професор Русакієв читав курси російської літератури кінця 19 — початку 20 століття, російську літературу, написав підручник з російської літератури кінця 19 — початку 20 ст., який витримав кілька перевидань та використовувався студентами ВНЗ Болгарії. Він досліджував творчість російських письменників — М. Некрасова, А. Чехова, Ф. Достоєвського; М. Горького, В. Маяковського, В. Брюсова, С. Єсеніна, О. Серафимовича, Д.Фурманова, О. Толстого, О. Фадєєва, багато його наукових розвідок присвячені творчості болгарських письменників, таких як Цанко Бакалов, Венко Марковски, Петко Славейков, Людмил Стоянов, Георгі Дімітров та ін.

Симеон Русакієв об’єктом дослідження обирав болгарсько-російські, болгарсько-українські взаємозв’язки у різних аспектах: «Петко Славейков і російська література», «Радянська література в Болгарії», «Людміл Стоянов і радянська література», «Георгі Дімітров у радянській літературі» «Маяковський і розвиток болгарської літератури», «Болгарська тема в поезії Платона Воронька».

Свої монографічні дослідження він присвятив творчості Тараса Шевченка та Платона Воронька: «Тарас Шевченко і болгарська літературa» (Софія, 1964; перекл. укр. О. Д. Киткова: Київ, 1968) [9], «Платон Воронько. Особистість і творчість» (Софія, 1964) [5].

У монографії «Тарас Шевченко і болгарська література» [9] професор Русакієв характеризує особистість українського поета (розділ «Великий співець свободи»), визначає його вагомий внесок у розвиток національної літератури й акцентує увагу на впливах Т. Шевченка на болгарську літературу передвизвольної епохи, літератури 1878–1917-х, 1917–1944-х та 1944–1964-х років, про що свідчать назви відповідних розділів книги. Антоніна Якімова називає монографію С. Русакієва «малою енциклопедією» сторічного розвитку шевченкознавства у Болгарії [12]. Дослідник наголошує на виразності національного поетичного мислення Шевченка: «Національна своєрідність його творчості виявляється в характері образів, у колориті картин, у пафосі художника, в особливостях його поетичної мови» [2, с. 23].

Показовою є стаття «Шевченко і розвиток болгарської передвизвольної поезії» [10]. Тут Симеон Русакієв говорить про те, що у розвитку художньої думки останніх десятиліть неволі Болгарії велике значення мали зв’язки болгарської літератури з іншими національними культурами. А Шевченко був тією постаттю, тим «яскравим поетичним сонцем, яке зігрівало того часу наш національний Парнас» [10, с. 37]; він зачаровував своєю глибокою соціальною елегійністю, могутніми революційними поривами, поетичною простотою художнього слова і був одним з найулюбленіших поетів. Про це свідчать численні переклади творів Шевченка болгарською мовою, дослідження поетики його творів визначними болгарськими вченими, серед яких Ангел Пюскюлієв, Р. Блисков, І. Д. Шишманов.

Український поет відіграв важливу роль у творчій біографії найвидатніших болгарських поетів, а його твори, перекладені болгарською мовою, мали великий вплив на творчість поетів-перекладачів. Найбільш яскраво це позначилось на становленні творчої особистості Райко Жинзіфова, Любена Каравелова, Петко Р. Славейкова.

Симеон Русакієв простежує сюжет болгарської шевченкіани. Її початки були закладені ще за життя поета. На час арешту та ув’язнення Т. Шевченка 1847 року в Києві навчалось близько 60 болгар. Професор С. Русакієв припускає, що саме вони були першими з болгар, хто дізнався про Шевченка, ознайомився з його ранніми творами, що мали широку популярність в Україні. Частина з них, хто стали вчителями, справді розповідали своїм учням про Шевченка, його поезію, так як це робив, наприклад, учитель Івана Вазова Партені Белчев, від якого болгарський народний поет уперше почув оригінальні вірші Кобзаря. Велика вірогідність того, що таку роль виконував славіст та педагог О.М. Бодянський, професор Московського університету, який популяризував ім’я Шевченка серед своїх студентів, серед яких були й болгари — Райко Жинзіфов та Любен Каравелов. Активніше знайомство Любена Каравелова з творчістю Шевченка відбулось завдяки І. Прижову, російському публіцисту та етнографу.

Уперше ім’я Шевченка з’явилось у болгарській пресі в 1863 р. Райко Жинзіфов у збірці «Новобългарска сбирка» (Москва, 1863) у розділі «Гусляр Тараса Шевченка» вмістив болгарський переклад кількох творів українського поета — «Топола», «Течит вода в сино море», «Ветре буйний, ветре буйний», «За що ми сет черни вежди», «Удавена», «Катерина». Жинзіфов приділяв значну увагу у своїй творчості рідному фольклору, долі підневільного народу. А романтичні мотиви ранньої Шевченкової лірики, елегійні інтонації, доля ліричного героя, крах людських сподівань, безвихідь, створена соціальною реальністю, залишили помітний слід у творчості Р. Жинзіфова.

Р. Жинзіфов писав своєю говіркою, що викликало певні рецептивні та інтерпретаційні проблеми (питання уніфікації та створення літературної болгарської мови на той час лише почало поставати), але він зумів відтворити настрій, інтонації, образи оригіналу, ритмічну своєрідність вірша Шевченка, його структуру. Перекладаючи й публікуючи свої переклади поезій та поем Шевченка, Р. Жинзіфов проклав великий місток між українською та болгарською літературами.

Професор Русакієв акцентує увагу на особливому ставленні Шевченка до батьківщини; подібне психологічне сприйняття рідного дому він спостерігає і у творчості Р. Жинзіфова, який 20 років прожив у Москві і, перебуваючи далеко від Болгарії, завжди подумки переносився на її простори.

Світогляд іншого Шевченкового перекладача, Любена Каравелова, сформувався головним чином у Росії, де він ознайомився з творами російських письменників-революціонерів: Герцена, Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Писарева та ін. Любен Каравелов був знайомий з перекладами Жинзіфова, але ставився до них негативно. Перший переклад поезій Шевченка, виконаний Любеном Каравеловим, датований 1864–1865 рр. Це підрядковий переклад поеми «Неофіти», що, не довершений, так і залишився неопублікованим. Разом з тим Каравелов опублікував 5 творів Шевченка у 1869–1971 рр.: «Учете се, братя мои» (1869), «Нащо мені чорні брови» (1870), «Породила мене мати», «Тече вода в синє море», «Иван Хус» (частина поеми «Єретик»). Каравелов підійшов до перекладів з великою відповідальністю, що стало однією зі складових його успіху.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. Петко Славейков теж почав перекладати твори Шевченка. Першим був переклад-стилізація «Минають дні, минають ночі»; у 1885 р. Славейков друкує переклади вірша «Думи мої, думи мої» («Мисли мои, мисли мои…»), що був навіяний передчуттям здобуття Незалежності, а також уривки з поем «Причинна» та «Перебендя». Саме після знайомства з творами Шевченка Славейков створює свої історичні та соціально-побутові поеми «Кракра Пернишки», «Изворът на Белоногата», «Бойка войвода», «Милена» та ін. Не без впливів Шевченка Славейков починає використовувати потенціал болгарської народної поезії, її мотиви, образи, засоби виразності.

Так, професор Русакієв розкриває спільні типологічні риси у творчості митців обох літератур, зауважуючи близькість розвитку історії та культури обох народів.

Яскраве явище української літератури, якому Симеон Русакієв присвятив монографію, — це поезія Платона Воронька. Початок вияву інтересу до його поезії засвідчила стаття «Нові поетичні твори Платона Воронька» [4], присвячена аналізу творів, вміщених у збірках «Поки живи, іди» (1968), «У світлі блискавиць» (1968) і «Повінь» (1970).

У ліриці Воронька Симеон Русакієв звертає увагу на інтонації та образність, що наближають його до раннього Шевченка: у віршах бринять найніжніші струни глибокого гуманізму («Балада про біль», «Сон про барикаду», «Беріть моє серце», «В мені і живі, і мертві», «Хто тобі розкаже про мене, нене?», «Дівчина стояла в чистім полі»).

Багато його поезій присвячені відомим українським та російським митцям — Павлові Грабовському («Присвята»), Федору Достоєвському («Він був засуджений на смерть»), Василю Касіяну як спадкоємцеві Шевченкової живописної традиції («Художники»), Максимові Рильському («Ти майстром був»), Миколі Бажану та ін.

У своїх монографіях професор Русакієв представив комплексне дослідження історії української літератури (хоча вони і присвячені окремим літературним постатям). Вчений активно цікавився проблемами та станом розвитку української теоретичної думки, писав рецензії на роботи українських науковців, що свідчить про його глибокий інтерес до української наукової думки та високу наукову компетентність як дослідника української літератури.

Так, у рецензії на працю Володимира Дмитрука «Сторінки вікової дружби. З історії українсько-болгарських зв’язків ХІХ — початку ХХ століття» [8] проф. С. Русакієв писав, що його неабияк тішить зростаючий інтерес науковців України та Болгарії до українсько-болгарських літературних зв’язків, про що свідчать оприлюднені наукові публікації. Особливе місце займають при висвітленні цієї проблеми відомі науковці — акад. О. І. Білецький, Є. П. Кирилюк, В. Т. Дмитрук, які у своїх дослідженнях розкривають зв’язки української літератури з іншими слов’янськими літературами, аналізують значення українських письменників у болгарській літературі, визначають характер їхнього впливу як на літературний процес у цілому, так і на творчість окремих письменників.

Особливо цінним і новаторським у дослідженні В. Дмитрука, на думку Симеона Русакієва, є положення про те, що культурні зв’язки двох братерських народів варто розглядати як двосторонній процес, як взаємний обмін культурними цінностями. Про це свідчать факти проникнення староболгарської книги у Київську Русь, діяльність Кіпріана та Цамблака в Україні, участь українців у боротьбі болгарського народу проти турецької навали, існування книжних пам’яток у Києво-Печерській лаврі, спільна діяльність українських та болгарських діячів у монастирях Києва та Афона, проникнення української культури у підкорену Болгарію, благотворний вплив, який українська культура мала на болгарський народ. Адже на початку ХІХ століття почалася нова фаза розвитку українсько-болгарських культурних відносин. Основне, що їх визначало, — це вихід за межі церковно-релігійної сфери, набуття стосунків світського типу. Ця нова фаза пояснюється історичними умовами тогочасної України у складі Російської імперії та Балкан. У цей час значну роль відіграли дослідники: Ю. Венелін, І. Срезневський, В. Григорович, О. Бодянський.

Існує ще один важливий фактор, що сприяв зближенню двох культур та їх зміцненню, — наявність чисельних болгарських поселень у Києві, Харкові, Миколаєві та Одесі, з яких вийшли Н. Геров, М. Дринов, В. Апрілов, Р. Жинзіфов, Д. Чинтулов, Г. С. Раковскі, Л. Каравелов, Х. Ботєв, що так чи інакше, засвоїли українську культуру, були знайомі з творчістю визначних українських письменників і, зокрема, з поезією Т. Г. Шевченка.

На таких болгарських прозаїків, як Л. Каравелов, Т. Влайков, М. Георгієв, значний вплив справила творчість Марка Вовчка. Дружнє ставлення українського народу до Болгарії яскраво простежується в поетичних творах І. Франка, М. Старицького, Ю. Федьковича та ін.

Особистість та науковий доробок М. Драгоманова, підкреслює у рецензії професор Русакієв, — це особливо яскравий та плідний етап у розвитку українсько-болгарських зв’язків. М. Драгоманов виявляв неабиякий інтерес до болгарського народу, національної культури, докладав значних зусиль до розвитку болгарської науки та розширення міжнародних зв’язків.

Професор Русакієв зазначає, що робота В. Дмитрука стала актуальним і цінним внеском до вивчення українсько-болгарських культурних і літературних зв’язків.

Цікаві рецензії про наукові розвідки українських літературознавців, з якими Симеон Русакієв спільно співпрацював та приятелював: Євгена Шабліовського «Шляхами єднання» [7] та Євгена Кирилюка «Слово, віддане народові» [6]. «Задум цієї натхненно написаної книги («Шляхами єднання»), — зазначає професор Русакієв, — дуже цікавий і плідний» [7, с. 66]. Він реалізується завдяки принципу окремих синтетичних етюдів, що охоплюють основні фази історичного та літературного розвитку України з часів Київської Русі до сьогодення.

Євген Кирилюк, член-кореспондент НАН України, надзвичайно продуктивний літературознавець. Він є автором багатьох робіт як з проблем класичної, так і сучасної української літератури: це, зокрема, «Т. Г. Шевченко» (1951), «Іван Франко» (1956), «Шевченко і слов’янські народи» (1958), «Т. Шевченко. Життя і творчість» (1959), «Українські письменники — революційні демократи і літератури західних і південнослов’янських народів» (1963), «Біографія Т.Г. Шевченка» (1964) — у співавторстві з Є. Шабліовським і В. Шубравським, «Вічний революціонер. Життя і творчість І. Франка» (1966), «Шевченко і наш час» (1968), «Живі традиції. Іван Котляревський та українська література» (1969) та ін.

Книга Є.Кирилюка, з погляду рецензента, змістовна і різноманітна. Професор Русакієв наголошує на тому, що ця наукова розвідка являє собою своєрідну панораму української літератури, що охоплює цікаві проблеми і яскраві художні фігури, а зміст дає можливість побачити Кирилюка-літературознавця. «Це — вчений високої школи, великої ерудиції, який володіє чудово дослідницькою методологією, вправно оперує художніми явищами та історією. Кирилюк любить свій народ, глибоко проникає в його мудрість і благородство, а це є важливою передумовою для розуміння творчого світу письменника, що зображає душевні тривоги народу. Коли читаємо студії Кирилюка, перед нами постає його благородна відданість історичній справі великого українського народу. Кирилюк обрав дуже вдалу назву — «Слово, віддане народові». До благородного слова письменників, яке віддано народові, необхідно зарахувати і слово літературознавця Євгена Прохоровича Кирилюка!» [7, с. 69].

Симеон Русакієв жваво цікавився здобутками українських болгаристів. Він відгукнувся на вихід у Львові збірки українських перекладів поезій Н. Вапцарова. Симеон Русакієв говорив, що її поява ознаменувала новий цінний момент розвитку українсько-болгарських літературних взаємозв’язків. Львів — один за найбільших культурних центрів України, де потужного імпульсу для розвитку набула болгаристика [3, с. 83].

Протягом багатьох років Симеон Русакієв був однією з центральних постатей болгарсько-українського культурного діалогу. Залюблений в українську літературу, він виявив себе науковцем, добре обізнаним з особливостями та основними тенденціями розвитку української літератури різних періодів, компаративістом, що намагався представити типологічний зріз літературних явищ обох літератур у взаємозв’язку з історичним контекстом, глибоким і серйозним читачем, емоційно-влучні та схвильовані зауваги якого засвідчили щиру повагу та жвавий інтерес до української літератури.

Література:

1. Изследвания в чест на проф. д-р Симеон Русакиев (Ред-съст. Никола Димков). — Шумен, 1982. — С. 5–25.
2. Русакієв С. Тарас Шевченко і болгарська література. — К., 1968. — 336с.
3. Русакієв С. Вапцаров на украински // Език и литература. — 1963. — Кн. 4. — С. 83–86.
4. Русакієв С. Новите поетични творби на Платон Воронко // Език и литература. — 1973. — Кн. 1. — С. 45–53.
5. Русакієв С. Платон Воронко. Личност и творчество. — София: Наука и изкуство, 1964. — 242 с.
6. Русакієв С. Синтетичен труд върху историята на украинската литература // Език и литература — 1965. — Кн. 5. — С. 88–92.
7. Русакієв С. Студии в областта на украинската литература. Рецензия // Език и література. — 1973. — Кн. 2. — С. 66–69.
8. Русакієв С. Съветски литературовед за украинско-българските литературни връзки // Език и литература. — 1959. — Кн. 2 — С. 151–153.
9. Русакієв С. Тарас Шевченко и българската литература. — София: Наука и изкуство, 1964. — 380 с.
10. Русакієв С. Шевченко и развитието на нашата предосвобожденска поезія // Език и литература. — 1963. — Кн. 5. — С. 35–54.
11. Шишманов И. Тарас Шевченко, неговото творчество и неговото влияние върху българските писатели преди Освобождението // Спомен за Тараса Григориевича Шевченко.– София, 1914. — 64 c.
12. Якімова А. До 145-річчя перших перекладів болгарською мовою творів Тараса Шевченка // Українознавство. — 2009. — №1. — С. 270.