Данута МОСТВІН

Quinta des Almas

З польської переклала Галина КРУК

 

Ізабелла рухається вулицями Фуншаля. Й водночас пропливає над квітучими верхівками рододендронів “Quinta des Almas”. З обох боків наближається до мене. Я не маю вибору — мушу відкритися назустріч їй. У її досі згаслих очах, у яких було лише пригнічення, помічаю іскри тріумфу. Вона обрала й довела до кінця те, що їй стільки разів не вдавалося. Її шепіт ось уже біля мене. Переслідує мене в снах, із яких немає виходу, і гасне над ранок. Потім знову з’являється вночі, приймаючи образи живих і померлих, від яких переховуюся в завулках невідомих міст. Питає, чи я зрозуміла її рішення, божевільну слушність її вибору. Намагаюся зрозуміти. Не знаю, проте, чи зумію це пояснити. Обіцяю, що знайду слова, які пов’яжу в оповідь. Однак чи дозволить вивести себе на сцену? У такому разі належало б залишити глядачам свободу розуміння. Ось вона вже біля мене возз’єднана в одну особу, але виструнчена і юна, інша, ніж та, якою я її запам’ятала. Довкола неї за правилом взаємозалежности й заперечення вакууму з’являються актори. Виявляють готовність допомогти. Однак  роблять застереження, що ніхто не знає всієї правди, а тільки може переказати її зі своєї точки зору. Розпочинається трохи дивне видовище на межі буття та небуття. У завислому часі, на рухомій сцені, розширеній пірамідами декорацій.

А ось актори:

Тереза, графиня де Бланка. Її тихий жалібний стогін овивається пасмом диму довкола позначених шрамами суглобів на руках Ізабелли, її доньки.

Художник Пeтро, схилений над мольбертом. Обертається, я бачу на його обличчі маску юнака: вилите в бронзі обличчя венеційського Аполлона. Тіло немолодого, розповнілого чоловіка. Замислююся над тим, чи він і раніше носив маску, чи наклав її спеціально для зустрічі в драмі Ізабелли. Але позаяк час у цьому видовищі завис, то не існує ніякого “раніше” і маска є посвідченням Пeтра. Помічаю позирк Ізабелли: захоплення й неспокій. Обіймає ним художника.

——

© Галина Крук, 2005, переклад.

Перекладено за виданням: Danuta Mostwin. Slyszę, Jak śpiewa Ameryka, London, 1998.

 

Зоя з “Cielo a Mare” повертає голову, поправляючи при цьому над чолом чубик з вигадливих кучерів. У кутику вуст —  привид іронічної посмішки. А ось уже якась недомовленість у розхилі губів.

Ольґерд з готелю на South Largo – актор випадковий, а проте важливий. Свідок божевілля останньої війни, яка для нього триває й триває, незалежно від того де він перебуває. Намагався втекти від неї на острів. Безуспішно. Драму Ізабелли бачить насамперед крізь призму війни. Під цим кутом зору погоджується з Терезою де Бланкою.

Філіп де Лаплас вивищується над іншими постатями. Засмаглий моряк. Здається, ніби лише хвилю тому він зістрибнув на берег з палуби вітрильника. Першовідкривач Мадейри, який запізнився на п’ять століть. За його плечима — піонерські заклики. В ньому тече кров Joгo Gonзalves Zarco i Jean de Bethencourt, лорда Granville. По жіночій лінії  кревний Владислава Варненьчика.

Чому Ізабелла відштовхнула Філіпа? Може, він би був їй найкращим супутником у житті? А тепер? Відвертає погляд від Пйтра. З новою надією наближається до Філіпа. Але він відсувається, його притягує викличний погляд Зої.

Поміж акторами кружляють духи: в темних плащах, у каптурах, що прикривають обличчя.  Лише садівник Квазімодо, який від самого початку був духом, з’являється також під виглядом людини. Носить блазенську шапочку з маленькими дзвіночками. Підслуховує й підказує. Ввійдімо залізною брамою до  “Quinta des Almas”, де розгортається дія драми. На Мадейрі рання весна.

Примари ховаються в гіллі високих дубів. Я їх не бачу, але відчуваю їхню присутність. Чую неспокійне шелестіння, ніби хтось легкою ходою пробігає торішнім опалим листям. Але ж це березень, на цьому дивному острові зі стрімкими схилами й видовбаним у скелях коротким і небезпечним аеропортом — весна. Тепер я знаю — примари тут достеменно є, а сухе таємниче шелестіння – це відгомін опалих зерен часу, що їх примари просіюють між довгими пальцями своїх прозорих рук, вишукуючи насінини, що проростуть.

Тереза графиня де Бланка водить мене парком. Її рука сповненим жаху порухом киває на білі хрести, позначки на корі величних дубів.

— Віджив столітній, — каже. Її голос тремтить, ламається. – Піде на дрова.

Розпач Терези передається й мені, я втягнута в її драму. Мене прошиває вістря болісної гірської весни. Несподіваний тріск гілки. Відвертаюся. За нами слідом ступає тінь.

— Хто це?

— Мій чоловік, батько Ізабелли. – Ви з ним знайомі.

— Знайома, але...

— Він так завжди. Плентає. Або зникає в потрібний момент. Розчиняється.

Відчуваю мурашки холоду в ступнях і долонях. Тінь зникла, розчинилася. Після дводенної зливи випірнає бліде сонце, поблискує, але не гріє. У долині на березі моря, там, де ми живемо, тепліше, туристи засмагають на пляжі. А тут, на версі, холодно, сірість і мла.

— Погляньте, пані. — Тереза де Бланка затримується перед велетенським, високим, як тополя, рододендроном, який уростає в павутиння хмар. – Найвищий на острові. Тут 700 метрів над рівнем моря.

Зупиняється, спираючись на палицю. На поораному часом обличчі, в змучених темних очах, повних не знаних нікому видив, догасає вогонь. Кінцем палиці вона креслить знаки на піску стежки. Заклинання майбутнього, щоб воно зосталося тільки абстракцією? Задивлена в нього, каже:

— Переживаю за Ізабеллу. Тремчу за неї. Зриваюся від будь-якого нічного шарудіння. Боюся: знову? А вона спить. Неспокійна, пригнічена. Придивляюся. Чи це моя донька? Моя донька – молодесенька дівчина. А та, що спить у моїй кімнаті, змучена й передчасно постаріла жінка. Можна, я приведу її до вас у готель? Поговоріть з нею. Може, знайдеться якийсь вихід. Може, не все ще втрачено. Ви питаєте, коли це було востаннє? Кілька місяців тому. Вистрибнула з вікна. Поламала собі ребра, ногу. Сильно страждала. І кричала так... я не могла слухати, аж затуляла вуха... І така вона до мене добра. Тепла. Піклується про мене. Ніби боїться, що я їй зникну, що покину її. Знаєте, в ній засів якийсь смуток. Безмір смутку, як море. Позавчора я стояла на подвір’ї перед будинком. Дивилася на дерева, позначені для зрубу. Думала... ні, ні про що не думала. Може, лише про те, що знову повертається весна. Без обіцянок. Переді мною лежить змарноване життя моєї доньки. Тоді вона, мовби відчуваючи, підійшла, поклала мені голову на плече й сказала: “Мамо, я так хотіла, щоб “Quinta des Almas” була повна дітей, твоїх онуків”.

Тереза випросталася. Невеличка, худенька, всохла. Її голос, досі м’який і теплий, знову повернувся до попередніх тонів холодної, предметної й логічної дискусії. Зараз це був голос, звиклий до віддавання швидких наказів, які не допускають жодних заперечень. Я обернулася, шукаючи тіні, яка ступала слідом за нами. Її не було. Але між заростями ставу, до якого ми підходили стежкою, між збуялими кущами азалії, змигнуло страшно спотворене обличчя. Обличчя гнома, бридкого карлика, що вислизнув з нори, придивляючись і підглядаючи.

— Що це?

Тереза вдарила палицею об потрісканий плаский камінь стежки.

— Ви перелякалися, пані! Це Джеронімо. Садівник. Я пожаліла, прийняла його, але він напівідіот. Він колись працював у пекарні та, їдучи ліфтом,  висунув голову. Його жахливо покалічило. Все обличчя. Він нічого не робить, сидить тут у нас на шиї з цілою родиною й домагається, щоб йому підвищили платню. За що? Це все ті червоні. Під’юджують його. Що за часи! Джеронімо! Краще назбирай дров до каміна. Нам потрібне сухе дерево.

Вода в ставі нерухома. З-під комишів, ліниво колишучись, випливла самотня біла качка. Голова зникла в заростях. Лише з-поміж округлих листків латаття визирають затягнуті патиною п’яні очі водяної упириці.

Тереза, спершись на стовбур сосни з білою позначкою, каже:

— Історія родини моєї матері сягає часів Генріха Мореплавця. То були найдавніші поселенці на острові. Будували квінти на віки. Будинків було природно більше, кілька. Ще мій дідусь колись володів двома третинами Мадейри. Але були це передовсім національні герої. Коли в XVII столітті французи напали на острів, його охороняв наш кузен, губернатор Мадейри. А в 1863 році, коли пошесть обсіла виноградники, інший наш кузен привіз з Америки новий сорт винограду... Ах, якби ви бачили “Quinta des Almas”  ще кілька років тому, ще два роки тому – вона була така гарна! Ні, ні, тепер занедбана. Але я її люблю. По стількох віках – відступитись од цього? Відібрати в Ізабелли єдине, що має для неї значення. А  квінту можуть розділити. Сумні новини! Кажуть, у червоних великі плани. Чекаємо виборів. До виборів усе призупинено. Що то буде! Не можу про це думати! Вам не холодно? Мені завжди холодно. Вертаймося, ходімо вже до будинку.

 

***

Ми прилетіли на Мадейру під кінець 1975 року. Були це гарячі часи для Португалії й непередбачені — для нас. Ми потрапили в саме серце передвиборчої боротьби. Після сорока п’яти років утисків, 25 квітня португальські громадяни мали взяти участь у “справжніх виборах до нової конституційної ради”. Підтримувана військом комуністична партія отримала право голосу. З Лондона ми летіли разом з військовим загоном. Впізнавали спопеляючий фанатизм у невидющих очах. Безперервний тихий шепіт взаєморозуміння й затяту твердість облич — для невтаємничених. Вони провадили агітаційну роботу. Ще в аеропорту Фуншала  пов’язали на рукави червоні пов’язки. В очікуванні багажу, оточені цією армією без мундирів, ми помічали дух конспірації, який злютував їх докупи. Обличчя жінок видавалися більш затятими, ніж чоловічі. Всі в чорному, незграбні. Туристів було небагато. Видно, їх налякали події, які насунулися на Португалію. Ми відчули себе чужими, меншістю. Я вже почала була шкодувати про свій приїзд. Треба було їхати деінде. Довкола нас розширювалося горнило острова. Булькотіла великими бульбашками сатанинська потрава: давні невибачені кривди, жага володіння та влади, розпач від навислої втрати того, що досі становило сенс життя. Наш пансіонат “Нова Авеніда” розташований за містом Фуншаль. Триповерхова, широко розкладена на пагорбі англійська вілла з мальовничими гребенями червоного даху, оточена рядами пурпурових поінсетій, кущами азалії та мімози. Тераса з галереями, важкі двері з кольоровими вітражами ведуть у хол. Тепло й чисто, запах накрохмаленої білизни й підсмажених грінок, затишок англійської провінції. Праворуч, з їдальні, чути голоси. Наближається час ланчу.

Наш номер на третьому поверсі величезний, з ліпниною на стелі. Масивні меблі кінця XIX століття, високі ліжка з пишними подушками.

Відчиняю двері на балкон: здається, море підпливає до самої вілли. Вдалині вода єднається з небом. Увесь світ охоплений гімном морю. Широкий акорд співзвучности пов’язує всі сфери — воду, землю й небо, час, людей, усі створіння й рослини. Якусь мить відчуваю: все те, що зустріну на цьому острові, охоплене акордом одної великої пісні. У ній пояснення початку та кінця.

Поруч стає Стась.

— Гарно тут, — каже, — але холодно. Намагаюся зрозуміти, навіщо ми сюди приїхали, чому обрали цей острів.

—  Видно, є якась причина, якої не знаємо.

— Можливо. А може, екзотика Мадейри? Ми не знаємо тут нікого. Староанглійський пансіонат. Я розраховував на сонце й пляж. І їхати сюди аж з Америки! Як звати ту пані, телефон якої тобі дали в Лондоні?

— Зоя.

— Може, спробуй задзвонити до Зої.

Я набрала номер. Озвався теплий гортанний голос. Вона вже чула про нас від свого чоловіка з Лондона. Радіє, запрошує завтра на обід. Тон голосу долає простір, малює ескіз жінки, розфарбовує, надає йому пластики.

— ... а якщо ви не занадто втомлені, то, може б, відвідали хворого. Тут є один поляк, офіцер кавалерії, приїхав із Чикаго. Він зламав ногу. Даю адресу: Phelps Hotel, South Largo, кімната № 402. Звати Ольґерд. South Largo одразу ж за кафедральним собором. Можете йти пішки. Тут усе дуже близько. Тільки я ні: я високо. Зрештою, самі побачите.

Кладу слухавку. Стась запитально дивиться на мене.

— Яка вона?

— Уроча.

— Я так і думав.

— Ідемо на South Largo.

— До кого?

— Я все тобі розповім.

 

***

Вулички з нерівною бруківкою стрімко збігають до моря. Підступно стирчать камені. Бруднувато, бідно. Запах риби, часнику й смаженої картоплі. Сморід суміші цигаркового диму й алкоголю бухає з відкритих на вулицю барів і дешевих їдалень. Готель Phelps. Кособокий будиночок. Тіснява. Запорошений напівморок. Вузькими сходами виходимо на п’ятий поверх. Ольґерд помітив нас іще з вікна. Стоїть у дверях кімнати. Великий, грубокостий, сутулий. Двері кімнати для нього занизькі. Ногу в забрудненому гіпсі тримає випнутою. Рукою з потовщеним від артрозу суглобом сперся на милицю, а другу простяг до нас, запрошуючи. Посмикування кутиків уст: привітальний усміх чи підсміювання з самого себе?

Незважаючи на примітивне оточення, в ньому відчувається молодцювата елегантність. Ольґерд, як я бачу, належить до обраних, яких до кінця життя не покидає молодеча фантазія.

— Прошу до моїх апартаментів. Телефонувала Зоя, тож я чекав. Дуже прошу... і перепрошую.

Кімната, кімнатка, комірчина. Маленька, з меблів – лише найнеобхідніше, розстелене ліжко. Вікно розчинене навстіж.

— Тут страшенно душно. Ввесь час тримаю вікно розчиненим. Вибачайте, що сидітиму на ліжку... нога... Тільки два крісла... але прошу...

Сідаємо. Між нас упихається вулиця: дитячі крики, протягле гукання матерів, хтось співає, хтось бринькає на гітарі солодку мелодію. Музичний автомат порикує американський хіт. Ольґерд підводиться, хотів устати, просить:

— Чи не були б ви ласкаві... так... так... причинити.

Полегшення. Перезираємося. Сміх.

— Що вдієш, — розводить руками Ольґерд, — це не готель для туристів, це справжній Фуншаль. Може, вина? Маю добре вино. На Мадейрі треба пити вино. Склянки тут у шафці. Налийте, будь ласка. Дуже дякую.

П’ємо вино, але забуваємо про Мадейру і про крики на вулиці Фуншаля. Перелік прізвищ і наших місць на карті є лише формальністю для того, аби знайти собі місце в ракеті. Застрибуємо до неї й летимо в минуле, на терени Другої Речі Посполитої. Захоплені пригодою, віднаходимо дорогою знайомі місця і знайомих людей. Меншає років. Ми молоді.

— То ви також з Ґрудзьонца?

— Звісно. Найкраща кавалерійська школа. – Ольґерд попліскує ревматичною долонею своє загіпсоване коліно. – Завтра мені знімуть гіпс.

— А як це трапилося, що ви зламали ногу?

— Ха! Це прокляв мене дух Пілсудського. Бо ви ж бачите, що я ендек¹, такий, із чорним піднебінням. А тут кружляє дух Маршалка – іноді вулицями Фуншаля, а найбільше він уподобав собі “Quinta des Almas”. Я зараз скажу чому, зараз поясню. Чому там? Бо коли він приїхав сюди взимку тридцятого року, то був ще здоровим. І міг цим утішатись. Оселивсь у віллі Філіпа де Лапласа. Ви не знайомі з ним? А  природно – звідки? Але познайомитеся. Це була “Quinta Bethencourt”. Але Пілсудський полюбляв прогулюватися парком “Quinta des Almas”. Це будинок того колишнього дипломата, точніше його дружини. Ви їх знаєте? Ні? Зазнайомитеся. Тут усі знають одне одного, нас тут – як пальців на одній руці. І він вертається сюди. Можу заприсягтися: вертається. Що означає “Quinta des Almas”? Вілла або двір душ. Думаю, радше духів. Або втрачених душ. Бо там... там трагедія. Зрештою, самі побачите.

——

[1] Член партії „Narodowa Demokracja”.

 

Смеркло. Несподівано почалася злива. Бурі хмари шаленіли з вітром. Дощ лив важко й косо. Ми ледве зачинили вікно. І раптом – блакить і сонце. Прохолода й свіжість. Ольґерд глибоко вдихнув.

— Люблю ці їхні весняні зливи. Ці божевільні пориви вітру. Зараз усе цвіте. Йдіть потім Авенідою до Мар – як там пахнуть мімози! Я й сам би пішов, але ж – як! Зараз... я не закінчив із Пілсудським. У травні тридцять п’ятого року, коли він помер, я пішов до Дмовського. Він уже не вставав з ліжка. Кажу: “Пане голово, перепрошую, що турбую, але це дуже важлива інформація, точна. Помер Пілсудський”. А Дмовський: “Бачите, знову мене випередив”. А я з тою ногою... Ну йшов я, йшов тверезий, даю слово. І спіткнувся. Бруківка на цьому острові, перепрошую, чортяча. Я й звалився. Приїхала швидка. Везли мене до лікарні. Що то була за швидка! Оскільки ноги мої не вміщалися, то поліцай притримував мене за плечі, щоб я не випав. У лікарні, послухайте-но, бруд! Таргани. Хворі кричать: “О, barata! Barata йде!” Що таке barata?  Ну, тарган. Зате мій лікар, доктор Ольґерс — кузен Колумба. Тут усі такі... Ви давно знаєте пані Зою?

— Ні, не знаємо. Ми тільки розмовляли з нею телефоном. Це її чоловік у Лондоні...

— О, то ви не знаєте, який у неї вигляд?

— Ні. А чому? Голос — дуже приємний.

— Самі побачите, пані.

— Все таке таємниче. Ви теж таємничі.

— Та чому ж, нема жодних таємниць. Ви питаєте про мою першу дружину. Зараз скажу. Ми зустрілися ще в Білорусії. Був то такий двір на околиці, як у романі. У тому дворі – панянка, а я – підхорунжий на вишколі. Осінь була дуже гарна. Польська золота осінь. У великому салоні морок, лише вогонь у каміні. Всі вже спали. Лише ми  та головешки, що жевріли цілу ніч. Романтично? Ви не вірите, пані? Але так було, було. Закінчилися маневри. Я трохи забув про неї. І якби не війна... У тридцять дев’ятому році перебував я, уявіть собі, у Варшаві. Вже тоді звідкись утікав, але перейти кордон мені не пощастило. Зима була люта. Йду вулицею Новий Світ, а назустріч мені – вона. Очам своїм не вірю. Одразу шалене кохання. Шлюб у костелі. А потім рикшею, один з товаришів – підхорунжий з Ґрудзьонца крутив педалі – на площу Пілсудського, під пам’ятник князеві Юзефу. Там вона кинула свій шлюбний букет. Через тиждень опівночі до помешкання навідалося гестапо. Я дременув через вікно ринвою і в ліс. Її забрали на Павяк.

Змовк. Повіяло пусткою місць, де нас уже нема, подій, що завершуються безнадією, стражданням, до якого можна звикнути. Ольґерд дивився на білу стіну, з якої клаптями облазила фарба. Випив рештки вина, відставив склянку.

— За якийсь час її звільнили, й ми ще побули разом. На селі, загублені серед лісів. То був період у моєму житті... гм, гарний. У нас народився син. І що з того? Знову я мусив кудись утікати. Тепер ви, пані, уже все знаєте.

— Ні. Не знаю. Не знаю, що потім з нею трапилося.

— Ми розлучились. По-дружньому. Стільки років розлуки. Війна, скажу я вам, зводить людей докупи й війна людей роз’єднує. Це не лише військові дії. Цілий світ затрясся. Все перемішалось. Будинки руйнуються і зводяться. Минуле розвалюється. Ніщо не зостається на місці, все несправжнє. Князь Юзеф, який галопував на коні перед Могилою невідомого солдата, той, якому вона кинула свій шлюбний букет, загинув під час повстання. Розбитий пам’ятник відновили на Краківському передмісті. А Пілсудського разом з князем Юзефом “вигнали” з площі. Тепер це площа перемоги. Земля тряслася й западалась під нами, небо кидало в нас камінням, не було на світі такого зла, якого б нам той час не завдав. А постійні переховування, втечі, не відомо, що буде далі. Всюди смерть. Я, скажу вам, дивуюся, що вижив. А ця дівчина! Ця Ізабелла з “Quinta des Almas”, її божевілля, хіба це не результат війни? Запитайте, пані. Везли її евакуаційним поїздом. Маленька була, а досі пам’ятає й тремтить. А... треба випити вина.

— Ви одружилися вдруге?

— Та одружився. З американкою польського походження. Дуже приємна пані.

— І як?

— Не так якось. Не та культура. Але, знаєте, минулого не повернеш.

Я приїхав сюди відпочити. Сам. Вивчаю історію Португалії. Ваблять мене ці останні політичні зміни. Цікава країна. Досі спала, допіру тепер прокидається. Тут усе бурхає. Я познайомився з людьми, листуюсь.

Прощаємося, встигши стати друзями. Ольґерд стоїть у дверях, спираючись на милицю. Ніби такий самий, але інший — не повністю присутній. Ніби сам собі дивується, хитає головою.

— Довгі роки я не говорив про ці речі. Завжди політика... політика. Надокучив вам.

Ми заперечуємо. Домовляємося про наступну зустріч. На Авеніда до Мар свіжо пахнуть розквітлі мімози. Парує молода зелень. Море – ніжно-блакитне. Роздумуємо, навіщо Ольґерд приїхав на Мадейру. Стась киває в бік плакатів на парканах: серп і молот.

— Міг приїхати із завданням. Зараз тут центр розвідки. Це досвідчений конспіратор. Я майже певен, що він працює на американську розвідку.

Різкий вітер б’є в обличчя краплями солоної води. Після задухи готелю “Фелпс” на повні груди дихаємо прохолодним чистим повітрям. Перед нами панорама гір. Видко розкидані на схилах білі вілли й дзвінички костелів. Це Монте. Там угорі живе Зоя.

 

Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії журналу.