Соня Педро Себастьяо1 (Португалія), спеціально для журналу «Всесвіт»
Жозе Сарамаґо — імператор метафор
In memoriam
Чоловік і література
Жозе Сарамаґо2 народився 1922 року в родині збіднілих селян, у селі Азіньяга (невеличке село в провінції Рібатехо), приблизно за сто кілометрів на північний схід від Лісабона (Португалія). Він був гарним учнем у початковій школі, але з фінансових міркувань був вимушений рано полишити школу і продовжувати навчання в училищі, де Сарамаґо опановував фах механіка, оскільки це обіцяло реальні заробітки. Спробувавши себе в різних галузях, він зупинився на роботі у видавничій компанії, в якій пропрацював 12 років. Далі він працював на посаді помічника головного редактора у «Щоденних новинах». Цю посаду він був змушений полишити після політичних подій у листопаді 1975 року. Проте Сарамаґо також прагнув реалізувати себе як перекладач (1955-1981) і літературний критик (1967-1968). 1969 року він приєднався до нелегальної Комуністичної партії, в якій завжди дотримувався доволі критичних позицій. Навряд чи хтось із читачів побачить у романах Сарамаґо «крайню лівизну». Ось як про це сказав англійський письменник Джон Фаулз: «Мені смішно чути, коли Сарамаґо називають комуністом. Він не заслуговує такого приниження. Так, він, безперечно, радикальний, але з головою в нього все гаразд».
——1 Про авторку: Соня Педро Себастьяо — професорка літератури Вищого інституту соціальних і політичних наук (ISCSP - UTL, Лісабон). Викладає культурологію та зв’язки з громадськістю з 2001 року. Захистила докторську дисертацію про взаємозв’язок португальської ідентичності з міфологічними структурами. Основні наукові інтереси пов’язані з культуральними студіями, соціологією культури, міжкультурною комунікацією. Також С. Себастьяо — асоційований член Європейської соціологічної асоціації (ESA).
2 Жозе Сарамаґо — не псевдонім, але разом із тим і не справжнє ім’я письменника. Він народився Жозе де Сузаром. Нове прізвище виникло через сім років після народження хлопчика. Робітник архіву вписав до імені майбутнього письменника прізвисько його родини — Сарамаґу, що в перекладі з португальської простонародної мови означає «дика редиска», яка і прославила Сузара на весь світ як нобеліанта з літератури та видатного письменника сучасності.
1947 року Сарамаґо опублікував свою першу книжку - роман, що мав назву «Вдова», який, проте, вийшов друком під назвою «Земля гріха». Його перша літературна спроба була невдалою, тому письменник почав вважати, що він більше ніколи нічого не напише, що йому просто нема чого сказати читачеві. Так він міркував до 1966 року, допоки не було опубліковано «Можливі вірші» - поетичну збірку, яка ознаменувала його повернення в літературу. 1970 року з’явилась інша поетична збірка «Можлива радість», а 1971 та 1973 рр. він видав збірки публіцистики «З цього світу та з іншого» й «Валіза мандрівника».
Сарамаґо писав п’єси, оповідання, романи, вірші, щоденники і подорожні нотатки. Його роман «Підручник живопису і каліграфії» (1977) з’явився 1977 року. Головна тема у цьому творі: природа митця, художника й письменника. Після цього він опублікував роман «Той, хто піднявся з землі» (1980) - сагу про три покоління бідних збирачів урожаю від післявоєнного періоду до 25 квітня 1974 року (день Португальської революції).
Міжнародне визнання прийшло до Сарамаґо в 1982 році з публікацією гумористичної любовної історії «Балтазар і Блумінта» (Memorial do Convento), роман, події в якому відбуваються в Португалії вісімнадцятого сторіччя. Й досі у програмах із португальської літератури рекомендовано для вивчення саме цей роман Сарамаґо. Це може бути пояснено унікальним письменницьким стилем, в якому пунктуаційних правил немає, ба більше, порушено всі можливі граматичні правила португальської мови. Деякі науковці, інтелектуали та звичайні читачі вважають, що Сарамаґо не володіє португальською мовою, не розуміючи, що письменник має на меті створити власний самобутній стиль художньої мови.
Можна стверджувати, що літературний успіх Сарамаґо прийшов у 80-і. Поряд із романом «Балтазар і Блумінта», почали з’являтися інші знакові речі - романи «The Year of the Death of Ricardo Reis» (1984), «The Stone Raft» (1986), «The History of the Siege of Lisbon» (1989). Роман «Рік смерті Рікардо Реїза» написано у формі діалогу між найвизначнішим португальським поетом Фернанду Песоа (1888-1935) і його літературним двійником під вигаданим іменем Рікардо Реїз із поетичної збірки «Odes de Ricardo Reis» (1946). Ця подія відбувається в 30-і роки, коли ось-ось має розпочатись Громадянська війна в Іспанії, коли до влади мають прийти Гітлер, Муссоліні, Франко і Салазар. Для більшості португальців цей роман - найкращий твір Сарамаґо.
Символічний роман «Кам’яний пліт» («The Stone Raft», 1986) розповідає про відчуженість Португалії від Європи. Сарамаґо в цьому романі занадто іронічний: у своєму описі рідної країни він перемішує погляди прем’єр-міністра, президента США, туристичних менеджерів і представників ЄС. Цей роман було екранізовано 2002 року (Джордж Слуїзер) і представлено на Міжнародному кінофестивалі в Монреалі.
У 1991 році побачив світ «скандальний» роман «Євангеліє від Ісуса», що спричинив чимало полемічних відгуків і літературних дискусій. Роман було вилучено з літературного конкурсу ЄС (його вилучила Соуза Лара, заступник міністра культури Португалії). Цей твір Сарамаґо зображує Ісуса як простого смертного чоловіка, який мав любовні стосунки з Марією Магдалиною, яка, у свою чергу, була повією. Католики висловили протест щодо перелюбів із Сином Божим, описаних у романі. Також, щоб пояснити цей сплеск реакційних відгуків на роман, варто пам’ятати, наскільки потужною є релігійна думка в Португалії.
Як результат, Сарамаґо був змушений разом із дружиною Пілар дель Ріо (іспанська журналістка) переїхати на острів Лансарот, що посеред Канарських островів (Іспанія). Португальці навряд чи колись вибачать письменнику цю любов до Іспанії та прагнення приєднати Португалію до Іспанії в межах уявного Іберійської союзу держав, що описано в «Кам’яному плоту».
1993 року Сарамаґо почав писати п’ятитомний твір «Лансаротські щоденники». 1995 року було опубліковано роман «Сліпота», в якому йдеться про те, як епідемія сліпоти починає поширюватися безіменним містом. Песимізм Сарамаґо найкраще описано у фразі «сліпота - чудовий прихисток для потворності», позаяк сліпота не може розрізняти красу і потворність. В адаптованій кіноверсії режисер Фернандо Мейреллес так метафорично закарбував звернення Сарамаґо до людства: «Якщо можеш дивитися, побач. Якщо можеш бачити, помічай».
1997 року було опубліковано роман «Усі імена», в якому відчуваються впливи кафкіанських психологічно-метафізичних лабіринтів. Вже в ХХІ сторіччі з’явилися друком романи «Печера» (2000, у творі переосмислено алегорію Платона про печеру), «Двійко» (2002), що ілюструє ідею зрощення двох тіл, «Смерть із зупинками» (2005), що зображує стосунки людини та смерті, «Бачачи» (2006), що є політичною сатирою (в романі йдеться про оголошений надзвичайний стан після виборів, коли в урнах усі бюлетені були чисті; цей твір також ілюструє недовіру Сарамаґо до демократії). Можна згадати також і «Маленькі спогади» (2007) - роман про дитячі спогади письменника (від 4 до 15 років), «Подорож слона» (2008) та інші.
Любов і гнів по-португальськи
Стосунки Сарамаґо з Португалією та португальськими читачами були доволі контроверсійними, навіть на момент смерті. Він був кісткою в горлянці для католиків і євреїв, комуністів і не-комуністів, опонентів і прибічників Фіделя. Його публічні виступи завершувались брутальними й гострими, як лезо бритви, словесними перепалками. Ми розуміємо, що Сарамаґо весь час мусив шокувати свого читача. Проте у своїй нестачі чіткості, вправності, раціональності Сарамаґо був цілковитим представником португальської культури. Проте він також був переконаний, що кожний португалець має завершити своє життя разом із Іспанією.
Звинувачений у непатріотизмі, Сарамаґо був змушений пробудити заспану португальську свідомість. Він весь час наголошував на тому, що не може розуміти, чому люди стали такими інертними. А португальці, у свою чергу, не розуміли, як він може критикувати свою Батьківщину й передовсім Бога.
Правда, на мою думку, в тому, що якби Сарамаґо не був настільки контроверсійним, політично некоректним, то португальці просто б не помітили його. Ненависть приходить разом із любов’ю. Саме це дало підстави прем’єр-міністру Португалії Хозе Сократесу сказати: «Сарамаґо залишає велике враження в португальській душі».
Сарамаґо мав здатність грати на нервах своїх читачів, не змушуючи їх, проте, впадати у складні філософські матерії про суть екзистенції. У своїх романах письменник створив пасивні образи португальців, над якими яких він іронічно насміхається. Це як крапля оцту на оголену рану. Рана — це постійне травматичне переживання португальців про те, що вони не найкращі у світі. Сарамаґо показав, що його нація насправді нічого не робить, щоби стати найкращою, натомість вона потопає в постійних порожніх риторичних маніпуляціях.
Португальці не можуть не любити Сарамаґо, як і не можуть не ненавидіти його. Чому? Він був неперевершеним, він створив власний авторський стиль, який порушував усі припустимі граматичні межі португальської мови.
Міжнародний розголос
Дехто називав Сарамаґо «Пророком дурнів» (Адам Ланґер), дехто порівнював його з Кафкою, але здебільшого всі сходились на песимістичному світоглядному гуманізмі письменника, який він сам завше потверджував, говорячи, що «якщо і існує шлях для зміни світу на краще, то цей шлях — песимізм».
У праці 2003 року «Геній: мозаїка сотні прикладів творчої свідомості» американський літературний критики Гаролд Блум назвав Сарамаґо «одним зі останніх титанів напіввідмерлого літературного жанру».
Визнаний у світі як найкращий представник сучасної португальської літератури, Сарамаґо здобув численні літературні премії в Португалії та Європі, а 1998 року отримав Нобелівську премію з літератури1, що остаточно привернуло до нього увагу світової громадськості. Спадщина Сарамаґо нараховує 46 назв — це есе, романи, вірші, п’єси, зрештою, світовий наклад його творів становить 2 мільйони примірників. Сарамаґо став першим літературним імператором у посттоталітарній Португалії після падіння диктатури.
————1 Докладніше: http://www.josesaramago.org/saramago/detalle.php?id=680.
«Заражений» європейським скептицизмом, іронічністю й неореалізмом, Сарамаґо був передовсім людиною з «сумною душею». Комуніст, атеїст, гуманіст, він усе життя змагався з церковною владою, виступав проти політиків, проти нового світоустрою. Його мова — це мова образів, художніх фігур, представлена в літературних параболах і фантазійних оповіданнях. Сарамаґо завжди вагається в тому, що він бачить, що він відчуває, від чого страждає. Він був переконаний, що дефінітивне мислення — ознака примітивізму душі. Сарамаґо шанує символічне, загадкове письмо, яке лишає читача сам на сам із уявою, що дає простір для безконечних інтерпретацій. Сарамаґо — митець, а митці не пояснюють, вони створюють, вони не продукують знання, але пропонують нову естетику для вироблення нового світогляду. Для Сарамаґо проблема людини в майбутньому поставала завжди в центрі уваги. Але яке в цьому просторі місце Бога?
Сарамаґо може бути прочитаний і як віровідступник, і як палкий вірянин. Його останній твір «Cain» («Каїн») — це повернення до Бога, спроба доторкнутися до Божого замислу у світі. Саме наявність Бога в житті Сарамаґо змусила його усамітнитись на острові Лансарот, подалі від людської марноти.
Замість післямови
Чоловік помер 18 червня 2010 року, але імператор метафор житиме вічно у своїх творах «Балтазар і Блумінта», «Бачачи», «Сліпота» та багатьох інших. Можливо, нарешті смуток буде переможено і душа знайде відпочинок у спокої. «Подорож ніколи не завершується», і зараз португальські читачі можуть любити свого письменника ще більше…
З португальської переклав Дмитро Дроздовський
