Роберт Сауті

Станси, написані в бібліотеці

З англійської переклала Світлана Богдан

1.

Моїх днів течія серед Мертвих минає,
І довкола усюди вони;
Хай куди кину оком своїм – споглядаю
Всемогутні уми давнини.
Вони друзі мої найвірніші, і знову –
З дня у день – я із ними проваджу розмови.

2.

Відшуковую з Мертвими радощі раю
І розраду у горі моїм.
А коли враз у думці своїй осягаю,
Як багато завдячую їм,
То палкі мої сльози зволожують щоки,
Бо таку маю вдячність у серці глибоку.

3.

Повсякчас до них звернена думки робота,
Поруч Мертвих живу я роки.
Їхні вади засуджую, славлю чесноти,
Поділяю надії й страхи.
Завжди в їхніх діяннях і розмислах радо
Віднаходить мій розум смиренний поради.

4.

Я на Мертвих свої покладаю надії,
Бо між них скоро буду і сам.
Разом з ними у даль помандрую тоді я:
Через Будучину в небеса.
Але вірю: ім’я, тут залишене мною,
Не розсиплеться прахом, не згине з пітьмою.


Стара жінка з Берклі

Крик ворона різко розрізав пітьму,
І жінка стара зрозуміла його,
І зблідла, відчувши хворобу страшну,
Й лягла у знемозі до ліжка свого.

Просила: «Вже близько мені до кінця,
Негайно ж покличте до мене дітей:
Черницю-дочку, також — сина-ченця.
Покваптеся: смерть підступа до дверей».

Чернець — її син — і черниця-дочка
У поспіху в Берклі тоді прибули.
Побожно тримали вони у руках
Святого причастя безцінні дари.

Пронизливо скрикнула жінка у мить,
Як тільки ступили вони на поріг:
«Негайно причастя оте заберіть,
Бо я не витримую таїнств святих!»

Тремтіли в агонії губи тонкі,
Піт рясно зволожував вигин брови:
«Я мушу терпіти тортури тяжкі,
Та, діти, помилуйте, прошу, хоч ви!»

Вони заховали причастя мерщій,
Яке завдавало старій таких мук.
Був погляд жахливий її, нелюдський,
І слабко звучав її голосу звук:

«Грішила я тяжко, як тільки могла,
І кара вже близько — я чую її.
Та душі дітей своїх я зберегла.
Моліться ж за мене, о діти мої!

Мастилась я мазями з крові людей,
І біси служили мені, мов раби.
Я дихання крала у сонних дітей
І чарами мертвих будила з гробів.


Диявол в геєну мене вогняну
Укине за всі мої справи брудні.
І я, що мерців піднімала зі сну,
Не зможу спочити у власній труні.

Коли я помру, то чиніть, прошу, так:
Мій саван в обряді ви благословіть,
Святою водою скропіть, хресний знак
Наклавши, і також труну покропіть.

Візьміть три залізні товсті ланцюги,
Мене ж покладіть у труну кам’яну,
І ними її обв’яжіть навкруги,
Й припніть до підлоги у церкві труну.

І ті ланцюги освятіть також ви.
Священиків хай п’ятдесят день і ніч
Читають над тілом моїм молитви,
І жоден із них не відходить хай пріч.

Нехай п’ятдесят ще хористів тоді
Приступлять, де ложе моє кам’яне.
Удень і вночі нехай гімни святі
Співають і тим захищають мене.

Хай дзвони церковні, великі й малі,
Удень і вночі подають голоси,
Аби відлякати злих бісів рої,
Які налетять на мій труп звідусіль.

Як служба вечірня скінчиться, відтак
Ви двері церковні замкніть на замки.
Не раз перевірте про випадок всяк:
Хай будуть засуви міцні і тривкі.

Три дні і три ночі так мають пройти:
Женіть до четвертого ранку біду.
Як вдасться нещасний мій труп зберегти,
Тоді я спочинок в могилі знайду».

Були то старої останні слова,
Бо погляд її невидющим враз став,
Без подиху звісилася голова,
І холод смертельний все тіло скував.

Тож діти її учинили отак:
Взяли з молитвами святої води,
Їй саван скропили, також хресний знак
Наклали й труну покропили тоді.

Взяли три залізні товсті ланцюги
І, тіло поклавши в труну кам’яну,
Її обв’язали вони навкруги
Й припнули відтак до підлоги труну.

І ті ланцюги освятили вони.
Священиків аж п’ятдесят день і ніч
Молилися ревно довкола труни,
І жоден із них відійти не міг пріч.

І ще п’ятдесят аж хористів прийшли
І гімни співали навколо одра,
Які захистити би тіло могли,
Як заповідала те жінка стара.

Було то видовище із чарівних:
Священики й півчі стояли, усі
Молились, співали, і кожен із них
Тримав по запаленій свічці в руці.

І дзвони церковні міг чути усяк:
Невпинно дзвонили-бо за упокій.
Як служба вечірня скінчилась, відтак
На двері церковні наклали замки.

У першу з ночей світлом чистим, ясним
Горіли свічки: сяйво вгору пливло.
Але за дверима шугав навісний
Рій бісів, і шум добре чути було.

Огидне ревіння й волання гидкі,
Мов грому удари, стрясали дверми.
Гучніше молились священики і
Виводили злякані півчі псалми.

І дзвони гули, і стояла в свічках
Вся церква, осяяна світлом отим.
Чернець — її син — і черниця-дочка
До ранку по чотках молились святим.

І півень запіяв, і геть від пісень
Його повтікали всі біси нараз.
Священики й півчі також цілий день
Молилися й гімни співали весь час.

Свічки потьмяніли у другу з ночей,
І відблиски сині пішли по кутках.
І кожен з присутніх у церкві людей
Обличчя мав, схоже на лик мертвяка.

А крики і регіт долинули знов,
Неначе чигав під дверима злий звір.
І дике ревіння лунало, немов
Оглушливий шум водоспаду із гір.

Про Царство Небесне і про душі мир
Молились старої і донька, і син.
Але тим гучніше вищав бісів вир,
Чим швидше з дзвіниці виспівував дзвін.

Хористи напружували голоси,
Але не могли не тремтіти ніяк.
Священики Бога молили: «Спаси!»,
Хоч дихання їм забивав переляк.

І півень запіяв, і геть від пісень
Його повтікали всі біси нараз.
Священики й півчі також цілий день
Молилися й гімни співали весь час.

У третю з ночей почав запах гидкий
Поширюватись і тривожити нюх.
Складалося враження, мов не свічки,
А озеро сірки горіло навкруг.

І знов веремія танків навісних
За стінами вила — крутив бісів сказ.
І двері здригалися, наче по них
Вдаряли тараном — сильніше щораз.

Дзвонити не мав уже сили дзвонар:
Скував його ляк по руках і ногах.
Гучнішим був кожен у двері удар —
Все більше присутніх охоплював жах.

Чернець і черниця припали чолом
До плит на підлозі — пойняв душу щем.
На небі святого уже не було,
Якому б вони не молилися ще.

У кожного з півчих ураз голос зник,
І жах мовчазний у повітрі загус.
Хиталася церква із боку у бік,
І стінами наче стрясав землетрус.

І гучно тоді пролунав звук труби —
Такий, що колись, як скінчаться віки,
Будитиме мертвих із їхніх гробів, -
І впали з дверей всі засуви й замки.

І згасли свічки, і запала пітьма,
І кожен з присутніх у церкві затих:
Священики й півчі думками всіма
Лише про рятунок благали святих.

І Він увійшов (на усіх напав трем) —
Той, хто забира душі грішників пріч.
І церква осяялась дивним вогнем —
Неначе червона натоплена піч.

Від доторку рук його кожен замок
Спадав; ланцюги позникали, як дим.
І віко труни, мов осінній листок,
Злетіло від голосу, що наче грім.

Він мовив до жінки старої: «Зведись!
За мною іди, бо Хазяїн я твій!»
Тоді піт холодний на трупі з’явивсь
Від голосу, що так наказував їй.

У савані встала на ноги вона:
Судомило тіло від страху й плачу.
І стогону, що з її горла лунав,
Ніколи ще жоден зі смертних не чув.

Покірно вона за Хазяїном йшла:
Чекав за дверима на них буйний кінь.
Увесь він був чорний, неначе смола,
І дихав вогненно, рвучись в далечінь.

Диявол її посадив, потім сам
Попереду жінки старої він сів.
Мов блискавка, кінь полетів в небеса —
І зник: не лишилося навіть слідів.

Ще довго із мертвих старечих грудей
Пронизливі крики лунали й страшні,
Будили в колисках маленьких дітей,
Аж плакали ті, налякавшись у тьмі.


Божий суд над нечестивим єпископом

Все літо і осінь минули в дощах,
Тож взимку пшениця була на полях.
Лунали повсюди плачі і жалі:
Лежало зерно і гнило на землі.

Голодне бідняцтво ішло повсякчас
До дому єпископа: він-бо якраз
Іще з того року мав добрий запас.
Єпископ Гастон — знав це кожен сусід —
Комори свої забезпечив як слід.

Нарешті єпископ призначив їм день,
Аби заспокоїти бідних людей:
Дістав від найбільшого сховку ключі,
Щоб кожен отримав на зиму харчі.

Безмежно зрадівши новинам таким,
Зійшлися туди звідусіль бідняки.
В коморі велика зібралась юрма —
Старі, жінки, діти — числа їм нема.

Гастон раптом двері замкнув й підпалив.
Народ про спасіння Ісуса молив.
Та, доки молитва до неба ішла,
Комора і люди згоріли дотла.

«Чудове багаття вдалося мені! —
Пишався єпископ. — Заслуги значні
Мої перед селищем: вільне воно
Тепер від щурів, які жерли зерно».

Вдоволений вельми, він після цих слів
Пішов до палат і вечеряти сів.
Вночі, мов невинне дитя, Гастон спав,
Але, що було це востаннє, не знав.

Уранці, як він до кімнати зайшов,
Пройняв його жах до самих підошов,
Коли очі звів на картину вгорі:
Портрет його вигризли з рамки щурі.

З комор чоловік прибіг — білий, мов сніг,
Від ляку тремтить — ледь не падає з ніг:
«Мій пане, настала година страшна!
Поїли щурі всі запаси зерна».

І другий примчав, і звивався, мов вуж.
«Мій пане! — кричав. — Утікайте чимдуж!
Сто тисяч щурів наближаються вже…
Господь хай заступить нас і збереже!»

Єпископ промовив: «У вежі своїй
Замкнуся над Рейном — високій, міцній.
То сховок найкращий в Німеччині всій.
Там берег крутий, кам’яна там стіна,
Стрімка течія і води глибина».

Негайно Гастон тоді вийшов на шлях,
І поквапом рушив, і вежі досяг:
Там вікна і двері замкнув на замки
І позакривав щонайменші дірки.

Знеможений, він на перини упав —
Та крик нелюдський його з ліжка зірвав.
Два ока побачив Гастон вогняні —
І ляк мурашиний побіг по спині.

Та він придивився: то був тільки кіт.
І все-таки зимний пройняв його піт:
Нещасна тварина кричала тому,
Що вчула щурів, які гризли стіну.

Бо ріку швидку вони перепливли,
І берег високий здолати змогли,
І лізли вперед, щоб здійснилося те,
Для чого послало їх небо святе.

Не десять їх там і не двадцять було,
Не сотні — небачене досі число.
Мільйони мільярдів голодних щурів
Ішли, наче втілений сам Божий гнів.

Єпископ тоді на коліна упав,
Все швидше по чотках молитви читав, —
І ближчала лютих щурів пискотня:
Безсило тремтіла камінна броня.

У двері і в вікна полізли вони,
Лилися потоком з щілинок стіни,
Стрибали зі стелі, з підлоги також,
Ішли звідусюди: упоперек, вздовж,
І зліва, і справа, звідтіль і звідсіль —
Вони на Гастона накинулись всі.

Зубами, які наточили об мур,
Вгризався у м’ясо його кожен щур;
Кістки протинали, бо послано їх
Було, щоб суд Божий здійснитися міг.

Бленгеймська битва

1.

Був теплий літній вечір.
Скінчивши справи всі,
Старий Каспар біля дверей
На сонці грітись сів.
В траві, спустившись на коліна,
Онука гралась, Вільгельміна.

2.

Її брат Пітер від струмка,
Щось котячи, біг скоком:
Як грався там, то віднайшов
Цю річ він ненароком.
Хотів довідатись хутенько,
Що це, велике і гладеньке.

3.

Старий Каспар узяв до рук
Предмет цей загадковий
І головою похитав;
Зітхнув і тихо мовив:
«Це череп бідолахи ‘дного,
Що вмер за славну перемогу.

4.

Я їх в садку знаходжу.
Чимало їх довкруг;
І завжди, як за плугом йду,
Їх зачіпляє плуг.
Багато тисяч — всі до ’дного —
Злягло в ту славну перемогу».

5.

Маленький Пітер запитав:
«Що ж за війна була?»
І Вільгельміна погляд свій
Питально підвела.
«І що були то за солдати?
За що їм слід було вмирати?»

6.

Каспар сказав: «Англійці там
Перемогли французів.
Але за що боролись, я
І сам не знаю, друзі.
Та говорили всі до ’дного:
«Була то славна перемога!»

7.

В Бленгеймі батько мій тоді
Десь мешкав тут-таки.
Його житло спалили вщент,
Він вдався навтьоки,
Забравши жінку і дитинку;
Блукав без прихистку й спочинку.

8.

Вогонь і меч по землях цих
Ішли туди й назад,
Багато згинуло тоді
Вагітних і малят.
Але, ви знаєте, без цього
Не може славна перемога.

9.

Казали, вигляд був страшний,
Скінчилося коли:
Під сонцем сотні тисяч тіл
Лежали і гнили;
Та вимагає отакого
Усяка славна перемога.

10.

Дістав хвалу Євгеній-принц
І герцог Марльборо».
Гукнула голосно мала:
«Нечесно ж це було!»
Зітхнув він: «Дівчинко, що з того?
Була то славна перемога.

11.

Звеличений той герцог був,
Бо в битві переміг».
«Що ж доброго, — спитав онук, —
Було з подій отих?»
«Про це я не скажу нічого.
Але то славна перемога».


Станси, написані в бібліотеці

1.
Моїх днів течія серед Мертвих минає,
І довкола усюди вони;
Хай куди кину оком своїм — споглядаю
Всемогутні уми давнини.
Вони друзі мої найвірніші, і знову —
З дня у день — я із ними проваджу розмову.

2.
Відшуковую з Мертвими радощі раю
І розраду у горі моїм.
А коли враз у думці своїй осягаю,
Як багато завдячую їм,
То палкі мої сльози зволожують щоки,
Бо таку маю вдячність у серці глибоку.

3.
Повсякчас до них звернена думки робота,
Поруч Мертвих живу я роки.
Їхні вади засуджую, славлю чесноти,
Поділяю надії й страхи.
Завжди в їхніх діяннях і розмислах радо
Віднаходить мій розум смиренний поради.

4.
Я на Мертвих свої покладаю надії,
Бо між них скоро буду і сам.
Разом з ними у даль помандрую тоді я:
Через Будучину в небеса.
Але вірю: ім’я, тут залишене мною,
Не розсиплеться прахом, не згине з пітьмою.