Юрій ШАПОВАЛ
Краще за правду не збрешеш
Кілька слів від українського читача
Коли головний редактор журналу «Всесвіт», щиро шанований мною Юрій Микитенко запропонував мені написати кілька слів до п’єси Метью Заяца, я був трохи здивований. Хоча, як і належить історикові, який пише не лише про події, а й про людей у подіях, я люблю театр. Понад те, на моє переконання, історія — найкращий драматург. Це переконання після прочитання п’єси зміцнилося, а здивування від несподіваної пропозиції минулося. Натомість залишилося приємне здивування від прочитаного.
Виявляється, той польсько-українсько-єврейський «вузол» (висловлюючись в категоріях Олександра Солженіцина) історичних проблем, про який ми з поляками і євреями згадуємо і дискутуємо, важливий іще для когось у далеких (не в географічному сенсі) від нас світах.
«Не знаю, біс його забирай, як то все почалося....
І так усе швидко сталося...
Почалося переслідування за релігією, той, бачте, єврей, а цей — українець, а оцей — поляк! Такого раніше зроду не було…
Заки Гітлер прийшов до влади у Німеччині, а потім — ця пропаганда пішла, знаєте, як ото степова пожежа. Розумієте?
Але ж ми ніколи про це й не думали, ну, про ту дискримінацію», — так мовить герой п’єси.
І це не просто слова, це — філософія тієї проблеми, що з усією відразливою силою розкроїла, здавалося, усталене толерантне поліетнічне і поліконфесійне життя влітку 1943 року спочатку на Волині, а потім і в інших реґіонах. Йдеться про те, що відоме під назвою «Волинська різанина» (в делікатній інтерпретації — «Волинська трагедія»).
Сталося так, що мені в останні роки довелось бути причетним до вивчення і публікації багатьох раніше секретних документів (віднайдених в українських і польських архівах) про згадану подію. Те, що чинили ОБИДВІ сторони, не підлягає виправданню. Ось, наприклад, уривок із свідчень одного з учасників польського ліквідаційного загону (а такі загони створювались при Армії Крайовій): «Напади на українські села здійснювались за ретельно розробленим планом з включенням до ліквідаційного загону в якості провідника когось з поляків — мешканців села, на яке планувалось здійснити напад.
В нічний час загін входив до села, у вікна однієї частини будинків, в яких мешкали українці, кидали гранати, а другу частину будинків підпалювали. Коли мешканці вибігали з палаючих будинків, то учасники ліквідаційних загонів їх розстрілювали з автоматів і гвинтівок». І ще одна цитата: «Ми не з’ясовували, хто це: діти, жінки чи старі, — всіх відправляли на той світ».
А тепер свідчення учасника УПА про нищення поляків в селі Павлівка (саме того, де у липні 2003 року зустрічались президенти Польщі і України): «...Напали на польський костел, а у цей час була у костелі служба Божа, де знаходилось громадян польської національності до 200 осіб, старих і малолітніх дітей. Костел був оточений і почалось знищення громадян, було відкрито вогонь з кулемета у центральні двері і вікна, після чого було багато знищено тоді громадян і дітей, а яким вдалось втекти, то їх доганяли і вбивали на ходу». І ще одна цитата: «У більшості випадків вбивства поляків здійснювались лопатами, сокирами, вилами тощо».
Не буду «нанизувати» ці зовсім не театральні, а цілком реальні жахи. І цитованого досить, щоб зрозуміти хибність маніхейського бачення історії з розподілом на «хороших» і «поганих» учасників цього процесу. Архівні джерела показують, що криваве протистояння було детерміноване польським і українським обопільним екстремізмом, що робив людей жертвами, виправдовуючи це державницькими (геополітичними) інтересами чи патріотизмом. Проте тут не може бути виправдання жодній стороні і це — як і будь-яке насильство — підлягає засудженню.
Мені чомусь видається, що п’єса Метью Зайця — добра нагода для того, щоб повторити вищенаведені сентенції, які, здається, в сучасній Україні дехто починає забувати…
Є у п’єсі ще одна принципова тема (до речі, цю тему нові «гуманітарні керівники» нинішньої України прагнуть делікатно оминати). Герой п’єси про це говорить так: «А тоді, а тоді ми дізнаємося, що росіяни вже перетнули східний кордон. Вважалося, що вони є великими визволителями чи щось таке. І хто їх запрошував?
А після того, як вони вас упіймали, вони вам кажуть: «Ми, знаєте, визволителі, і все таке, ми визволимо вас від тиранії капіталізму», ну, і вся інша тому подібна дурня. Це схоже на те, як узимку цькують лиса».
Йдеться про входження Червоної Армії до Західної України у вересні 1939-го. Як тут не згадати слова незабутнього Чеслава Мілоша про трепет «перед Імперією, що простує й простує на захід, озброєна луками, списами, бетеерами, на «газіках», у папахах, з картотекою визволених країн…»
І нацистський, і радянський тоталітаризми (між якими, поза сумнівом, є різниця, але є й багато спільного) несли НЕСВОБОДУ полякам і українцям. Якщо цього не розуміти, якщо відновлювати сталінсько-брежнєвські пропаґандистські стереотипи щодо «победы в Великой Отечественной войне», можна приректи себе на новий тур історичної амнезії та дилентантизму.
Нарешті, не можу не завершити моєю улюбленою приповідкою. Ось вона: «Краще за правду не збрешеш». Долі героїв Метью Зайця ці слова яскраво підтверджують. Тут достатньо згадати долю Матеуша Зайця: «Призвано на службу до Совєцької червоної армії.
Вивезено на примусові роботи на тартак до Німеччини.
У колишньому СССР — як солдат.
У Німеччині — як військовополонений.
У Німецькій армії від липня 1944 до 7 травня 1945, Дня капітуляції Німеччини».
Це ніби неймовірно, але все це, як переконаються ті, хто прочитає чи подивиться п’єсу, правда. Таки так, краще за правду не збрешеш. Метью Заяц це добре розуміє. І в цьому — одна із найбільших чеснот його п’єси.
