Метью Заяц
КРАВЕЦЬ З МІСТЕЧКА ІНВЕРНЕС
(П’єса для актора та скрипаля)
З англійської переклала Світлана Шліпченко
______
Перекладено за виданням: Matthew Zajac, The Tailor of Inverness (Рукопис наданий автором)
Copyright, Matthew Zajac, 2010
Copyright, Світлана Шліпченко, український переклад, 2010
Кравець сидить за робочим столом, підшиваючи підкладку до нового піджака. Скрипаль сидить у глибині сцени в кутку на круглому фортепіанному стільчику.
На столі — стара дерев’яна коробка з-під сигар, котушка поруділих од віку ниток,
кашне, зношене старе пальто та здоровезні ножиці. Тут також стілець та манекен. На жердці
— дві білі хлопчачі сорочки, два пошарпані піджаки, в кишені одного з них — окраєць хліба, іншого — шмат сала, чотири військові френчі часів Другої світової війни — польський, британський, радянський, німецький. Дівчача суконка висить над сценою на поліспасті (блочному кріпленні). Задник сцени утворений шматками світлої матерії, що створюють придатну для відеопроекції поверхню.
Повільно грають «Гей, соколи».
Кравець сидить на своєму робочому місці (у «кравецькій позі» — підібгавши під себе ноги), дивлячись у нікуди, і слухає. Тиша. Падає сніг. Рипить сніг — то звук від саней (що повільно проїжджають) завмирає. Він повільно підвиває чи стогне, цей звук схожий на далеке виття вовка. Дальший діалог звучить польською. Переклад англійською (в Україні — українською) з’являється на екрані. Так само — й усі наступні діалоги та вірші, що лунають протягом спектаклю не англійською (в Україні весь текст п’єси з’являється на екрані українською мовою).
— Татку! Ти чуєш — виє вовк?
— Не переймайся тим.
Він знову підвиває, ніби вовк, цього разу голосніше.
— То він там не один, татку!
— Вони женуться за нами?
Лунає дуже голосне виття вовка.
— Я їх бачу, татку! Вони нас переслідують! Вовки женуться за нами!
Він вдає, що б’є батогом. Сани пришвидшують рух. Кінь хропе, переходячи на чвал.
— Давай! Давай! Швидше! Швидше! Хапай заступа!
Він розвертається обличчям до вовків, готовий боронитися.
— Жени, татку!
— Давай, Войтеку, давай!
— Швидше, тату! Жени!
— Давай, Войтеку!
Вовки гарчать, рикають, чути удар батога, б’ють копита, цей звук сягає апогею, а тоді потроху затихає, поки не чути лише рипіння саней по снігу. Ці звуки також зникають. Тиша. Чути віддалене виття вовка. Тиша. Якийсь час кравець просто шиє. Тоді кидає погляд на публіку. Говорить англійською.
— Я тут уже 35 років. Приїхав 1953-го. Гарне містечко Інвернесс. Чудове. Тихе. Тут у мене було щасливе життя. Створив родину. Був у Британському Легіоні. Граю в лото. Маю добрих друзів. Щороку в листопаді відвідую поминальну службу біля Меморіалу Польських вояків в Інвергордоні.
Пауза.
Від того дня, як усе це почалося, — ніколи не озирався назад. Я мав свою швейну машинку, і це все, що мені було треба, щоб розпочати нове життя. Чули недавнє оголошення на радіостанції Макдоналда? «Метью Заяц, відкриває свій бізнес». Кравець, що шиє чоловічий та жіночий одяг на замовлення, і все таке. Від першого ж тижня маю таку купу замовлень, що біс його знає, як я тому всьому даю раду?
Краще, гірше, але так я і жив усі ці роки.
Але насправді все почалося у Ґлазґо, тоді, в 1948. Мій брат Казик уже був там. Я демобілізувався, але, розумієте, мені ще виплачували армійську платню, поки знайду роботу.
Він зітхає і насилу читає.
«Потрібен кравець».
Тож я й пішов за оголошенням.
Ну, і бачите, так сталося, що управляв цим ділом майор Форбз, а він був офіцером зв’язку у польському війську на Близькому Сході, у Північній Африці. Правду сказати, то я тоді вже й забув, як усе це робиться. Я просто собі сидів при доброму старому кравцеві, пан Пенман, його звали, сам він з Баллакулишу. Дивився, як він робить, я багато в нього навчився.
Платили там п’ять фунтів на тиждень, а Форбз каже: «Ти будеш отримувати шість, але нікому про це не кажи».
Мо’, це тому, що я був солдатом, чи щось таке, розумієте? В будь-якому разі, я був за те цілком вдячний, аж поки, десь через рік, все відкрилося. Такий здійнявся рейвах, що довелось усім після того дати підвищення!
Я мешкав тоді в Казикового тестя, на Берклі-стріт, якраз праворуч від Аргайлл-стріт, неподалік від, від Келвінґроу парку, знаєте. Келвін Холл. Тоді я вирішив розпочати свою справу. Йой, і де тільки я не мешкав відтоді, весь час переїжджав, переїжджав. Я мешкав на Аргайлл-стріт, на Ватт-стріт, якийсь час в Іброксі, що в Таунзхеді, на Ройстон Роуд, тоді на Александра Парад, потім перебрався до Мерігілла. Там я зустрів Мері. Мері з Мерігілла. Після того ми одружилися, тож перебралися на Боллан-стріт, Анжела тоді ще була немовлям. Потім ми мешкали на Дамбартон Роуд, маленький будиночок — кухня та кімнатка. Пригадую, платили за нього щось дуже, дуже мало... Фунт на місяць!
Тож за пару років, я побачив оголошення, що потрібний кравець і закрійник, який узяв би на себе майстерню в Інвернессі. І я пішов на співбесіду й отримав цю роботу! І цього разу мені вже платили 8 фунтів, а то, знаєте, був дуже непоганий заробіток!
А Форбз тоді каже: «О, то ми будемо платити тобі всі 12 фунтів».
— А мені в Інвернессі запропонували 16.
— Ну, раз так, то ми не можемо конкурувати з ними, знаєш, 16 фунтів — то 16 фунтів, і те, і се.
Вони, бачите, дійшли аж до 14.
Та біс із ним!
Я пропрацював 2 роки за 8 фунтів на тиждень, і тепер якраз непогано було б отримувати 14!
Тож я пішов і почав працювати у тій майстерні в Інвернессі, і що там був за безлад! Ви не повірите! Я там навів е-е, порядок, знаєте, а потім все якось пішло не дуже із продажем, і боси почали до мене під’їжджати: «А чи не забагато ми тобі платимо, забагато те, забагато се», а Мері все ще була у Ґлазґо, і тоді ми вже мали ще й Катріну.
А тим часом я зустрів кравця, з яким колись працював. А він робив у фірмі Сі-енд-Ей. Він завідував там дільницею з пошиття пальт, ну, шив пальта на фабриці. Здибалися ми у пабі «Гніда коняка», що на Ренфілд-стріт.
Я кажу йому, що наразі я в Інвернессі, але подумую перебиратися назад.
— То приходь до нас в Сі-енд-Ей! Я впевнений, що ти отримаєш роботу! Я переговорю з управляючим!
Тож я пішов туди і кажу: «Слухайте, я ніколи не робив на фабриці, я не знаю, як у вас тут працюють».
А він каже: «Це дуже просто — як їхати на велосипеді. А чи не міг би ти взятися за відділ, де шиють костюми? Що хочеш, то там і роби, але продукцію ми маємо випускати — 200 штук на добу.»
200 костюмів!
«Перший тиждень, як прийдеш, не робитимеш ані ніц, просто ходитимеш по фабриці й підбереш собі машиністів. У тебе буде десь 60 людей у штаті».
Отож я зібрав їх, і моя платня була, отже-ж не повірите — 25 фунтів, а це були ого-го які гроші на ті часи.
Він жвавішає, енергійно жестикулюючи:
Це був е-е, конвеєр, знаєте. Різні люди розміщені так, що одні роблять рукави, інші — спину, ще хтось — перед, а ті — підкладку, і все це іде до різних машин. Кожен машиніст так вимотується — робить свою частину, а тоді штовхає цю деталь у жолобок, щоб доправити її до іншої машини, а там — уже роблять своє, і так увесь час, без перестанку, а тоді — до цілого ряду прасувальників, які, ну, знаєте, розгладжують шви, витягують, де це треба, припресовують прокладку, а тоді — все це йде назад до машин знов, рукав до рукава, перед — до переду, там — комірець, тоді — знов до прасувальників, і вже назад — до тих, хто завершує роботу. Пришиють ґудзики, підкладку — і не сумнівайтесь! — де треба. І знов до прасувальників, а тоді — на плічка!
Він тріумфально вимахує плічками для одягу.
Перший тиждень — то була суцільна божевільня!
Він відходить за вішак (для одягу), тоді розсуває піджаки і різко вибігає звідти.
Швидше! До лісу! Нумо! (Польською.)
Він біжить в один бік, тоді — в другий, наче обминаючи дерева.
Сюди! (Польською.)
Він уявно розсуває гілки й колючки, ховається під стіл, піднімає гілляччя, наче впускаючи ще й свого супутника.
Пильнуй, обережно! (Польською.)
Він повзе, насторожено розглядаючись навсібіч. Чути віддалені постріли. Він дивиться на свого уявного супутника.
Маєш трохи хліба? (Польською.)
Дістає шматочок сиру, загорнутий у папір. Розгортає його та старанно розламує навпіл. Бере половинку і повертається, щоб дати своєму уявному супутнику. Тоді бачить, що поруч нікого немає, що він зовсім не в лісі, а перед публікою. Він запихає сир до рота, решту підбирає і загортає назад у папір, швидко засовує все це під пальто, що лежить на столі, і хутко підводиться.
Але ще до кінця тижня я таки домігся тих двохсот костюмів. Я був вражений, як же ж, біс його забирай, можна зшити костюм за 8 хвилин!
Він повертається до свого шиття.
Отож, майже за рік по тому мене вже підвищили. Розумієте? Це було неабияке підвищення!
В мене було 8 модельок, г-мм, щоб приміряти костюми ... і секретар.
І, знаєте, я у тому відділі був аж два тижні, а тоді ця чортова штука згоріла! (Шепоче.) 2 тижні! От то була робота! А платня, Боже! Майже удвічі більша! Так, так!
Пожежа сталася в неділю. У відділі експедиції. Якийсь бовдур не загасив вогонь. Р-раз, і шовкові сукні загорілися миттю, як смолоскип!
Ото таке... В понеділок приходжу на роботу — а роботи нема. І вони запропонували мені роботу на фабриці в Бірмінгемі. Але я той ... словом Мері не схотіла туди їхати.
Г-мм, то я собі гадаю, чи не повернутися мені до Інвернесса? І знаєте, скажу вам, я так і зробив.
Став бізнесменом.
Він наче приміряє напівзакінчений піджак.
Малим підприємцем.
Посміхається до публіки.
Ну, не зовсім.
Дивиться у дзеркало.
Не зовсім. Це для Метью, мого сина.
Він починає півголосом наспівувати хвацьку польську пісеньку «Гей, соколи». Поступово додає сили, прискорює темп. Скрипка вступає на початку другого куплету.
Там, де чорна хвиля грає,
Там козак коня сідлає,
З ним прощається дівчина,
А ще більше Україна.
Приспів:
Гей, гей, гей, соколи,
Оминайте гори, ліси, доли,
Тихо упряг дзеленькоче,
Будить серденько дівоче.
Гей, гей, гей, соколи,
Оминайте гори, ліси, доли,
Тихо упряг дзеленькоче,
Десь далеко дзень-дзелень.
Ой, на кого я ж покину
Свою ясочку дівчину?
Дні і ночі в чужім краю
Лиш про неї пам’ятаю.
Приспів.
Жаль, жаль мені дівчини,
А ще більше України.
Жаль, жаль, серце плаче —
Вже їх, певно, не побачу.
Гей, гей, гей, сокoли,
Оминайте гори, ліси, доли,
Тихо упряг дзеленькоче,
Десь далеко дзень-дзелень.
Гей, соколи, пам’ятайте:
Де б не були повертайте
До рідної України,
До коханої дівчини.
Приспів. (2)
Пісня продовжується, музика прискорюється до дуже швидкого темпу. Кравець починає пританцьовувати, спочатку разом із піджаком, тоді — з кожним із військових френчів по черзі. Тон і характер виконання змінюються відповідно із кожною зміною уніформи. Пісня закінчується. Він чимдуж біжить ховатися.
— Казику! Адаме! Назад, бо зараз вибухне! (В оригіналі — польською.)
Лунає вибух. Кравець поволі підіймається та оглядає вирву від вибуху, говорячи водночас до своїх братів.
— Ви лишень гляньте, яка вона здорова! (В оригіналі — польською.)
Стрибає вниз.
— Таким могло б і людину вбити! (В оригіналі — польською.)
Хлопає в долоні біля вух, перевіряючи.
— У вухах дзеленчить! Незле то було, еге ж? (В оригіналі — польською.)
Бубу-уух! — Видає звук, подібний до звуку вибуху, і сміється.
— Ходім, пошукаєм іще! (В оригіналі — польською.)
Вистрибує з вирви, утвореної вибухом, зупиняється, щоб поглянути на публіку.
Бачте? На цьому нашому полі, під час Першої світової війни проходив фронт. І щоразу, як десь копнете, ви завжди знаходите кулю чи гранату, чи артилерійський снаряд. І вони все ще були в чудовому стані, тож ми з братами одного разу і почали їх розбирати.
І мали з того цілу купу пороху.
А тоді почали гатити по ній молотком, ну, щоб вибити іскру.
І та клята штуковина таки бахнула. Ото було! Йой!
Адама поранило тоді в руку, він досі там має шрам, е-ех.
Ну, а мене добряче відшмагали ременем. Батько був такий розлючений, тож я дістав доброї прочуханки — дай Боже!
Багацько хлопців у тих місцях через те осліпли. Їм повідривало руки, пальці, знаєте... Ох-ох. Жах.
Мені ще поталанило.
Я знаю одного хлопа, він став музикантом, грає на скрипці, то він втратив очі через те ... еге ж.
Скрипка грає весільну музику.
Марцін. Марцін як його там, я щось не пригадую його прізвища. Осліп, але все одно грав на скрипці, з гуртом, ну, музики, що подорожують.
Пригадую, як він грав на весіллі у нашому селі. Танці влаштували у великій коморі та у дворі перед нею.
Починає танцювати під музику.
Коротке таке весілля — усього на два дні.
Кравець підхоплює манекен і танцює з ним.
А він тоді все грав і грав усі танці, які знав — і мазурку, і польку, і оберек, і козачок.
Він позує, наче для фото, манекен йому править за наречену.
Але — яка ж була гарна наречена, а жених! І горді батько й мати, а наречений щось того.. трохи не зовсім певний...
Він продовжує танець із манекеном, його рухи стають дедалі поривчастішими. Скрипаль кружляє посеред сцени, Кравець танцює довкола нього.
А які ж були наїдки! А випивка!
— На здоров’ячко! Не любиш ковбасу? Давай-но! Нумо! (Польською.)
Ставить манекен на місце. Вбирає шалик і танцює.
А деякі чоловіки були перевдягнені в жінок, ну, знаєте, для сміху. І всі ті змагання — і хто більше вип’є, і дитячі перегони —
Підкидає шалик у повітря, ловить його і вдягає на манекен.
— і наречена кидає дівчатам фату, а тоді вдягає шалик — вона тепер заміжня.
На екрані немає перекладу
— Laska. Anna. Laska. Laska. Ladna panna, Laska. Zawsze chodzilismy razem… spiewalismy piosenki….
— Laska. Anna. Laska. Bonnie lassie Laska. Ми завжди ходили разом ... співали пісеньки...
Він наче прокидається від своїх спогадів. Використовує шалик на манекені, щоб змалювати кожну дівчину.
Повно було дівчат у селі, авжеж, авжеж. Йой, скільки в мене було подружок!
Була там ... Міланья.
А ще була Міхалина
Ще була, як же ж її там? ......... Марія ... вони мешкали поруч — за дві хати від нас. Е-е, Савчук! Марія Савчук.
Вони були українці, ну, знаєте — православні, бо всі там були перемішані — і православні, і римо-католики, а ще й ті лютерани, і всі такі інші, все було змішане, знаєте...
Він піднімає шалик, тоді бачить сорочки на жердці. Кладе шалик на стіл.
Була там родина євреїв, що теж ходили до школи, два хлопчики.
Піднімає по черзі кожну із сорочок.
Ліпко та Муінка.
На івриті — Менахем та Ліппе.
Тримає сорочки перед собою, пригадуючи. Він обережно повертає їх назад, на жердку, затримуючи на хвилинку рукав меншої з них. Тоді знов береться до роботи.
Не знаю, біс його забирай, як то все почалося....
І так усе швидко сталося....
Почалося переслідування за релігією, той, бачте, єврей, а цей — українець, а оцей — поляк!
Такого раніше зроду не було. Мешкали ми якраз у Гніловодах.
Заки Гітлер прийшов до влади в Німеччині, а потім — ця пропаганда пішла, знаєте, як ото степова пожежа. Розумієте?
Але ж ми ніколи про це й не думали, ну, про ту дискримінацію.
І в нас було заведено, що всі відправи відбувалися в одній церкві — по черзі. Спочатку православний священик править службу, а тоді там же ж і Римо-католицький. Щонеділі мінялися.
І в нас завжди святкували два Різдва! Католицьке і православне. Все так гарненько, одне за одним! 24 грудня, польський Свят Вечір, коли ми споживаємо облатку, ангельський хліб, а потім маємо святкову вечерю, й опівночі раптом усі домашні тварини можуть говорити! Вітаю вас, пане Віслюк, вітаю, пані Корівко. А що це там дитинка робить у наших яслах? А вже 7 січня — святкували православне Різдво. І в нас був дух предків — дідух, сніп пшениці з чотирма ногами на столі, і ми, діти, ходили по хатах і співали колядки й щедрівки, отримували подарунки, а хтось із дорослих перевдягався у чудовиськ — у шкури з рогами, і борюкалися з нами.
І ми завжди вигравали, бо добро мало перемагати зло.
А тоді ми кидали опудала у вогонь, щоб здихатися злих духів, і вже чулися безпечно цілий рік!
Але у 1939 все це скінчилося.
Він вдягає жакет від польської уніформи.
Я вже був у війську майже 9 місяців. Чутки про війну ширилися вже якийсь час, і врешті-решт — це сталося, розпочалася війна, пішла навала резервістів до нашого полку, 51-й піхотний полк, що базувався у Бжезанах.
Я чувся здивованим і ні водночас. Бачите, війни вже чекали кілька років. Але ж кожен гадав, що, як ми маємо сильний союз із Францією та Британією, то вони не наважаться порушити мир.
А надто ніхто не очікував, що Росія вдарить з іншого боку. Ми не очікували такого сильного й раптового удару.
Скрипаль грає «На 1 вересня». Мірою того, як розгортається Кравцева розповідь про події, на екрані з’являються карти зі стрілками.
Ми стояли на південному сході Польщі. Ну, знаєте — на тій території, що зветься е-- Галичина, ми були зовсім поряд із Росією, на схід від Румунії й на північ від Угорщини.
Частенько мені вдавалося взяти звільнення на вихідні, і — мерщій додому! Було ж недалеко. Останнього разу я був удома на вихідні десь за... місяць чи тижнів зо три, перед тим як вибухнула війна... Там усе йшло своєю чергою. І батько питає, як там у війську, що чути? Я кажу: ми в армії нічого не чули, хто там вам щось скаже! І то по всьому.
Це був останній раз, як я їх бачив. Відтоді — вже не бачив ніколи.
Він знімає окуляри, перетворюючись на актора.
Вона ставилась до мене, наче то був він, гладячи мою ногу своїми сильними, ніжними руками. Натрудженими, робочими руками, з півпрозорою шкірою. Анна Ласка.
Пестила моє обличчя, питала — чи не візьму я її із собою. Нашіптувала різні солодкі дурниці через усю кімнату, підморгуючи мені, тримаючи мою руку у своїй.
Господи, що то був за крик, коли я прощався! Звук, наче походив з її нутра, від самого її єства, якийсь доісторичний крик. Від цього вона наче зламалась, упала на підлогу.
Коли я пішов, вона була непритомна два дні.
Він знов стає Кравцем.
Ми вирушили е-ее, на північ, кудись на північний захід, так. На тиждень. Після того стало очевидно, що німці наступають дуже швидко і що немає ніякої лінії фронту як такої. Тож нам наказали відступити, і ми попрямували, попрямували на південь до Румунії чи Угорщини, щоб там перейти через кордон.
А командири самі були розгублені, бо вище командування вже покинуло Варшаву! Розумієте? Вони вже прямували до Лондона. То хто ж міг тоді віддавати накази?
Ми розділилися на менші підрозділи. Бо не було жодного сенсу іти однією колоною, не було жодного шансу, ее--, перетнути кордон у такий спосіб. Та нехай. Багатьом нашим воякам це вдалося зробити.
А тоді, а тоді ми дізнаємося, що росіяни вже перетнули східний кордон. Вважалося, що вони є великими визволителями чи щось таке. І хто їх запрошував?
А після того, як вони вас упіймали, вони вам кажуть: «Ми, — знаєте, — визволителі, і все таке, ми визволимо вас від тиранії капіталізму», — ну, і вся інша тому подібна дурня.
Це схоже на те, як узимку цькують лиса.
Він розчищає місце на столі і ставить котушку ниток посередині.
Ви бачите лиса, і починаєте кружляти довкола на санчатах з конякою.
Кружляє ножицями довкола котушки ниток.
Все кружляєте й кружляєте довкола нього, лиса, аж заки зовсім стискаєте коло.
Якщо лису не вдається вислизнути до того, як коло замкнеться, вважайте — ви його впіймали. Бо кола він не перетне. Не зможе.
А ви все стискаєте й стискаєте коло, і далі — стискаєте — аж тоді — !
Клацає ножицями.
От він і упіймався. Ось так!
Треба добряче й швидко ворушитися, бо лиси — вони дуже кмітливі, як хочуть утікти — вискочити з кола до того, як вам удастся його замкнути. Як вискочить з кола — то вже все, пиши пропало, напевне втече.
Кількох таким робом упіймав. І саме так упіймали і нас.
Нас відрізали і позбирали у певних місцях, а тоді — посадили по вагонах, що в них скотину возять, — і гайда! До Росії.
Отож, ми прибули до Києва, і прямували ми на північний схід, а тоді рухались на схід, майже увесь час на схід, еге ж... і час від часу потяг зупинявся, і тоді багатьох знімали з того потяга, і не знаю, як, але так сталося, що за три тижні я практично вже опинився геть на протилежному боці землі!
Ми заїхали аж за Урал. Е-ее, як же ж називалося то місце? Забув — Уз- Уз- Узб-. Узбекистан. Проклята Богом діра, знаєте.
Геть усі були голодні до півсмерті. Нас розподілили по колгоспах, ну, колективних господарствах, знаєте.
А росіяни — вони любили так усе перебільшувати та прикрашувати — «ви, — бачте — їдете до колгоспу допомагати будувати соціялізм» — і е-ее «ви не повинні вважати себе в’язнями» — ну, щось типу — «а робітниками з Європи», як же ж в біса вони це називали? — а — «вільними працівниками з пригноблених західним капіталізмом територій».
Тож я доглядав свиней, орав та обробляв поле, ну, щось такого. Спали ми у чомусь, наче в клуні, багацько соломи для ліжка — і щоб укриватися. Виходило щось типу дуже жорсткої ковдри, знаєте. А взимку було дуже, дуже холодно. Подеколи намітало по 2–3 метри снігу.
Не так уже довго я і був там. Ну, з ‘39-го майже ... рік з лишком, півтора року, еге ж. Тоді, коли ж то було? ‘41 ... ‘42? Так, на початку ‘42 нам сказали, що нас амністовано.
Німці вторглися до Росії, і Сталін проголосив амністію для всіх польських військовополонених, тож ми могли іти й далі воювати.
Але нам нічого не повідомляли офіційно. Ніколи!
Доктор, що до нас приходила, тоді сказала: «Чи ви знаєте, що поляки десь збираються й формують знов польське військо?» А я й спитав: «Де?»
«Десь тут, у цих місцях.»
Отож, ми тоді зібралися й сказали собі: «Дивіться, ми маємо піти звідси і знайти наших, бо так нам ніхто нічого не каже. От так. Так ми по двоє, раз за разом, просто собі ну ... повтікали.
Починає крутити довкола себе жердку з одягом, перестрибуючи через одяг, коли треба.
Ми знали, що потяг проходить повз село в такий-то час.
Пасажирський чи товарняк, що б то не було, ви просто чіпляєтесь до нього і їдете. Сам я так подорожуваав десь близько двох місяців.
Він припиняє крутити жердку з одягом, появляється, розсуваючи розвішаний одяг і тримаючи в кожній руці по пошарпаному жакету. Показує на сало.
Де в біса ти його взяв?
А ти маєш шмат хліба.
Я даю тобі півбуханця за нього.
Цілий буханець.
Три чверті.
Домовились.
Потискають руки. Жадібно їсть хліб із салом.
Оце так ми й виживали, бо не було іншого способу, просто вкрадеш і обміняєш і, знаєте — перестрибуєш оце з потяга на потяг.
Обертає жердку з одягом. Цього разу швидше.
А куди це ви їдете?
О, ми їдемо туди.
Я там уже був!
О, то ви, може, зустріли там когось із наших?
Ні.
Ні? Вони ж мали там бути, повинні були там бути.
Припиняє обертати жердку і дивиться просто себе. Ступає крок, зупиняється.
Що ви тут робите?
Ну, ми якраз шукаємо таких, як ти. На кожній станції є польський офіцер, що збирає людей.
На кожній станції!? Я вже був на сотні таких станцій!
Проскуров... Гадаю, та станція звалася Проскуров.
На екрані демонструються моменти подорожі.
Е-ех, назви, я ніколи на них не зважав. Їдеш собі та й їдеш, розумієте?
Ми були в тому Проскурові, не знаю, може десь із місяць....
Потім ми погрузилися на пароплави, що пливли по Каспійському морю до Персії, до Тегерану. Тож у Тегерані, я там надовго не затримався, може на пару місяців, поки ми організувалися і від’їлися, ну, і все таке.
І не було жодного способу якось зв’язатися з родиною, чи що. Офіцери й наче намагалися встановити якісь контакти через Червоний Хрест, але з того нічого не вийшло, того разу не вийшло.
Німці продовжували тиснути, росіяни — з іншого боку, ото так воно й було. Жодного способу зв’язатися з кимось, розумієте....
Ірак, Ірак і через Сирію. Ті водії, вони їхали з такою швидкістю, а дороги — такі вузькі, а під нами — урвища у кількасот футів, Господи! В голові паморочиться, коли ви туди дивитесь, розумієте? А з-під коліс — камінці, і сиплються у провалля!
Так ми опинились у — е-, Каїрі. Так, поблизу Каїру.
Він приміряє британську уніформу.
Там був величезний табір — намети, різні полки. Був там польський табір, і бритійський також. Ми не могли воювати самі по собі, адже всім там заправляли британці.
Ми там були місяців із шість, може й більше, все тренувалися. Відгодувалися добряче.
Але то була не наша війна! Розумієте, про що я? Це не мало нічого до діла із Польщею! Але, що ж! Ми все одно робили свою справу там, у Північній Африці, щоб вигнати нацистів. Це була головна мета боротьби — вигнати нацистів. Здолати їх.
Почалися запеклі бої на Сицилії та на материковій Італії.
Мені ніколи не випадало нагоди потрапити у рукопашну.
Бо це і не така вже й добра нагода, знаєте.
Він біжить уперед, руки підняті вгору — наче здаватися.
Я не німець, я — поляк! Це вони мене завербували до Вермахту! Вони погрожували мене вбити, а мою матір відправити в концентраційний табір! (Польською.)
Він розкручується, наче намагаючись знов відшукати нитку оповіді.
А коли ми брали полонених, то натрапили на кількох е--, поляків, що були в німецькому Вермахті, що були, знаєте, з Верхньої Силезії, тощо.
То ми просто забрали їх із загального гурту полонених та й доправили до польських підрозділів. Їх не вважали за зрадників. Якщо вони не служили в СС. У Вермахті — інша справа, бо їх просто мобілізували до Вермахту, з Верхньої Силезії та Померанії. Нацисти їх вважали за німців, вони були «фолькс-дойч», розумієте?
Темрява. Звуки скрипки схожі на звук прискореного, поверхового дихання. Світло дуже повільно згасає. У цьому пригашеному світлі бачимо таку сцену: він лежить на підлозі поруч із пошарпаним жакетом, одна його рука — рухається ритмічно під «грудьми» жакета так, наче той дихає. Кравець промовляє до жакета. Він дуже слабкий. Відео: дерева взимку.
Юрій. Юрію. О котрій сходить сонце?
Осінні барви найгарніші вдома. Срібний високий і стрункий стовбур берези із золотим листям. Тонкі, як папірці, золоті листочки линуть донизу, покриваючи землю і живлячи її, на весну, на літо.
Ми проминули літо, чи не так, Юрію?
Ми перескочили від весни до осені. Ні. Вскочили, поринули просто у зиму. Чи вони колись живитимуть і нас?
У цьому лісі, що за дротом, будуть гриби.
Поруч із Гніловодами є ліс. Ми з Анною збирали там гриби.
Лисички. Дощовики.
Встанеш на зорі. Тихенько стукаєш до неї у вікно. Через поля до лісу, залишаючи сліди на росі.
Ганялися одне за одним. Ловили одне одного поміж дерев.
Цілував її холодні уста. Ті вуста. Найсолодші. Разом падали на землю, наче тонули.
Гиготіли, торсали одне одного, пестили.
Штовхалися, кусалися, стискали одне одного. Ти знаєш, як то приємно буває, Юрію.
Ми були мокрі від роси, але нам було байдуже.
Дихання зупиняється.
Я виймав з її волося глицю і листочки. Я належав їй. Вона — мені. Мій хлопчик. Моя дівчинка.
Бачить, що Юрій помер.
Пам’ятаєш, Юрію, — як то можна насититися лише любов’ю. Ми були ситі самим коханням — найкращою їжею.
Вони вже забули, як то буває, якщо взагалі знали!
Ми ніколи не голодували.
Піднімає жакет і обережно кладе на стіл. Кладе обидві руки на Юрія і схиляє голову. Він пригадує, де він, і бере себе в руки.
А тоді я летів над Адріатикою.
Це було тоді, коли вже все скінчилося.
Сідає.
Чувся майже щасливим. Вино рікою, і коньяк і все таке. Охх... Не так, щоб аж дуже, але вистачало! Італійці то все десь ховали.
Встає.
В Римі я ледь не одружився, знаєте!
Сидить на стільці, вдаючи, що сидить у авті.
Одного разу на дорозі до Риму я побачив старого чоловіка, який стояв поруч зі своїм автом, дивлячись на нього так, що я вже знав — з ним щось негаразд. Отож, я зупиняюсь і питаю «Quescosa?» Каже, що його авто зламалося. Я кажу, може, пальне скінчилося, то трохи залив йому. Але авто все одно не завелося.
Я не дуже то й розуміюся на машинах, бо сам не механік, але е-, побачив, що там провід не приєднаний, тож і кажу «Куди ж, у біса, він під’єднується? Може, сюди?» То я приєднав — і, що думаєте? Завелося!
А він мені і так дякує, і так, і запрошує у гості, як буду в Римі. Тож наступного разу, коли я був у Римі, я зайшов до нього. І як виявилося, він був дуже заможною людиною! Йому належало десь із півдюжини готелей! Тож оцей е-ее — Вітторіо ... Болонезе.
Він підносить (наче подає) шалик.
Він родом з Болоньї, тож його звали Вітторіо Болонезе. Намагався підсунути мені свою дочку.
Вдягає шалик на манекен (Аеолу).
Вона була дуже мила, але я якось не той ... не дуже-то нею цікавився ... Аеолою. Її звали Аеола.
Звертається до манекена.
Чомусь я не дуже прагнув затримуватись в Італії, не був певний, що мені сподобається країна чи щось таке інше, але я чувся збентеженим, о-о, дуже збентеженим!
Я хотів додому, назад — до Польщі, але не знав, чи зможу, чи варто. Ви ніколи не знаєте, де краще, де затриматися, де вам вестиметься краще, розумієте?
Знімає шалик з манекена і повертається до столу.
Тому я врешті-решт зв’язався з Америкою — з Анною Бугай, своєю кузинкою — і е-ее- , вона мені відписала, що мій брат Казик у Ґлазґо! А я ж і не знав, живий той Казик, чи ні!
Тепер стілець перетворюється на Казика.
Як тільки я туди приїхав, то відразу ж сконтактував із Казиком. Він приїхав до мене, ми побачилися вперше від ‘39. Я тоді зупинився у Б’юрі, поблизу Манчестера. Отак я й перебрався на північ, до Ґлазґо.
Скрипка грає «На 1 вересня», і на сцені відбувається таке:
Ох-х, скільки ж ми про все це переговорили — і про те, крізь що нам довелося пройти, і про війну, і взагалі... і як ми сподівалися повернутися до Польщі, додому — до Польщі, туди, назад, додому, холера його забирай! Ми ніколи не потрапили назад до Польщі!
Ми могли б поїхати, авжеж, багато хто повертався. Але я просто не хотів їхати, бо ж, бачте, наш дім тепер був у Росії. Кордони пересунули на захід, і відтепер Гніловоди вже були не у Польщі, а в Україні.
І ми взагалі нічого не чули про Гніловоди, ми не знали, чи мати, батько, брат, сестра ще живі, чи ні, бо стільки людей там померло... Євреїв майже не залишилося, їх наче стерли з лиця землі.
А українська міліція все убивала поляків, а польські партизани натомість убивали українців, і все це тривало кілька років ще по закіченні війни. О-, так.
А ще й до того ж, росіяни могли нас запроторити до Сибіру, до ґулаґу, і це вочевидь означало би смерть, тож не було жодного сенсу повертатися.
Я вже й не пригадую, коли ми сконтактували з Адамом, моїм молодшим братом... Гадаю, вже після того, як я демобілізувався. Знов же таки, через Америку. Бачите, Адам пояснив усе в своєму листі. Тато помер у ‘47. А мати й сестра ще були там, мати не хотіла їхати до Польщі, бо все чекала, що, може, ми колись повернемось додому! Ну, знаєте, як це завжди буває зі старшими людьми. Вона мала б зрозуміти, що ми не приїдемо, ми не можемо, але що тут скажеш...
Отже, оце й усе. Так, усе.
Пригашене світло. Суконка опускається плавно вниз, потрапляючи на світло. Запис дівчачого голосу, польською, промовляє:
Суконка, що ти мені дав,
Була метеликом,
Розмаяним вітром.
Я припнула її шпилькою до свого серця.
Суконка, що ти мені дав,
Подерта об каміння
І пом’ята долонями цензора.
Ці зморшки такі ж, як і в мене.
Суконка, що ти мені дав,
То моя сердешна сестричка.
Я мучусь і терзаюсь, бо її нема,
Хоча вона ніколи так і не народилася.
Твої стібки дуже міцні,
Щільні і непроникні.
Твій страх ховається у тінь спідниці.
Я вдягаю її і дивлюсь,
Як ти біжиш
У далечінь.
Світло. Кравець сидить на своєму робочому столі, шиє піджак від костюма. Акорди звучать ритмічно, наче підкреслюючи те, що далі відбуватиметься — спочатку стиха, тоді — щодалі чутніше.
Ти ще тут?
А більше нема чого розповідати. Ти чув, це кінець історії.
Киває головою.
Еге ж.
Співає півголосом «Ідуть солдати» мірою того, як шиє. Поступово звук пісні наростає, досягаючи кульмінації, а він ніяковіє від присутності публіки.
(Пісня звучить польською.)
Іде солдат
Бором, лісом
Бором, лісом
Він голодує у ці скрутні часи,
У ці скрутні часи
Його потертий стрій не пасує йому,
Не пасує йому,
Його одяг продуває вітер,
Продуває вітер
Має чорну хустку під паском,
Під паском
Він переживає важкі часи
Страшні часи.
Це була одна з наших пісень. Ідуть солдати зветься.
От так воно виглядає.
Ну, все, час іти. Надобраніч, пані. До завтра. Надобраніч, пані. Надобраніч.
Настала ніч, і мені час іти.
Давай! Біжи! Швидше! Швидше! (Він біжить.)
Raus! Raus! (Далі німецькою.)
Alle Häftlinge zum Zählappell! Alle Häftling zum Zählappell!
Він зупиняється, виструнчується
Heute fahrt Ihr ins Deutsche Reich.
Jetzt könnt ihr zur Arbeit des Führers beitragen, den Aufbau des neuen,
Nationalsozialischen Europa vorantreiben.
Marsch! Marsch!
— Встати! Встати!
Всім полоненим зібратися на переклик! Всім полоненим зібратися на переклик!
Сьогодні ви вирушаєте до Німецького Райху.
Тепер ви маєте можливість докласти своїх зусиль і допомогти нашому Фюреру збудувати нову націонал-соціялістичну Європу.
Кроком руш! Кроком руш! (Німецькою.)
— Ти! (Він зупиняється.) Що хочеш робити? (Німецькою.)
— Працювати для великого Райху, пане. (Німецькою.)
— Дуже добре! (Його штовхають на землю.) Двадцять разів! (Німецькою.)
Він робить двадцять віджимань, і це супроводжується:
— Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! Працювати для великого Райху, пане командире! (Фраза повторюється 19 разів.) — (Німецькою.)
Він знесилився. Отримує копняка в голову.
Ти, дурна голово! Я сказав двадцять! (Німецькою.)
Отримує ще одного копняка.
Двадцять, а не дев’ятнадцять, не двадцять один, а двадцять! (Німецькою.)
Встати! Ворушися! (Німецькою.)
Отримує копняка під ребра.
Встати! (Німецькою.)
Він поволі зводиться на ноги. Наче вперше бачить публіку. Зупиняється. Йому соромно за те, що відбулося. Він шукає, хотів би втекти, підтирає брову носовичком.
І таке траплялося, певна річ. З деякими.
(Російською.)
«Как вас завут»?
Як вас звати?
Матеуш Заяц.
— Заяц, відтепер ви солдат Совєцької армії. Візьміть один комплект чистої білизни, бритву, котелок, ніж і виделку. Совєцька армія вас забезпечить усім необхідним. Відтепер ви захисник батьківщини. (Російською.)
Він хапає свої окуляри і надягає їх.
Ми вчили російську в школі, знаєте. В Інвернессі власті мене час від часу просили побути перекладачем.
Тож коли розпочалася війна, я був у Польському війську на сході. Я вже вам то розповідав. У Війську Польському.
Світло пригасає. Він іде до столу і знімає окуляри. Лягає на підлогу і спить. На екрані з’являються рядки, що ілюструють усі події, які сталися з ним під час війни. Лунає запис:
Шановний пане Заяц. Дякуємо вам за останнього листа і додаткові матеріали. На ваш запит пересилаємо виписку із особової справи військовослужбовця, вашого покійного батька.
У Польщі його призвали до Війська Польського як резервіста 20 серпня 1939, із призначенням місця служби у 51 піхотному полку, щоб боротися проти нацистського вторгнення.
У нашому розпорядженні є два пояснення його дій між 1940 та 1945, що жодним чином не узгоджуються між собою. Ці пояснення були надані вашим батьком, перше — надане при зарахуванні до Британського війська в Італії, а друге — надане Польському Корпусу військових переселенців у ВБ (Сполученому Королівстві).
Абсолютно немає можливості підтвердити жодне з них:
Згідно із першим поясненням, його було призвано на службу до Совєцької червоної армії від травня 1940 по грудень 1943. Після того він перебував у Німецькій армії — від липня 1944 до 7 травня 1945, Дня капітуляції Німеччини.
Згідно із другим поясненням, його було вивезено на примусові роботи на тартак до Німеччини, де він перебував від 1939 до 1943. Потім, як солдат, він перебував у колишньому СССР від 1943 по 1944 і в Німеччині як військовополонений — від 1944 по 1945.
Я можу підтвердити це довідкою, наданою Британським військовим архівом під номером 30086980, — рядовий Матеуш Заяц.
Проходив службу в Італії у Польських військових силах під Британським Командуванням від 3 червня 1945 до 17 березня 1947. Остаточно звільнився 4 жовтня 1948. Поведінка: добра.
Пробуджується. Повторює такі фрази:
Призвано на службу до Совєцької червоної армії.
Вивезено на примусові роботи на тартак до Німеччини.
У колишньому СССР як солдат.
У Німеччині як військовополонений.
У Німецькій армії від липня 1944 до 7 травня 1945, Дня капітуляції Німеччини.
Підводиться на ноги.
Народився 8 червня 1919, село Гніловоди, Підгайче, Тарнопіль, Польща.
Батьки: Анджей та Софія (вроджена Балдис).
Національність: поляк.
Релігія: Римо-католик.
Сімейний стан на час проходження служби: Одружений.
Актор співає «Бистра вода на озері»
-
Бистра вода на озері,
Бистра вода на озері,
Ян оре там поле,
Ян оре там поле.
-
Як він оре, то роззирається довкола,
Як він оре, то роззирається довкола,
Бачить дівчину, що пасе вівці,
Бачить дівчину, що пасе вівці.
-
Вівці паслися, а вона їх розгубила,
Вівці паслися, а вона їх розгубила,
Бо загравала з Яном,
Бо загравала з Яном.
-
Янеку, прошу, знайди мої вівці,
Янеку, прошу, знайди мої вівці,
А я віддам тобі за це свої квіти,
А я віддам тобі за це свої квіти.
Він сідає. Чути, як гудуть двигуни літака. Актор тепер пасажир.
Серпень 1939. Вересень 2003. 64 роки тому Матеуш залишив свій дім назавжди. І от я перед вами. Його представник. Повертаюсь за ним і за собою.
Я відвідував свою польську тітку Анелю у 2002. Сказав їй, що хотів би побачити місце, де народився мій батько. Вона дала мені його фотографію, коли той був ще зовсім молодий, там він знятий з іншими сімома вояками.
З’являється фотографія.
Я роздивився її. На солдатах жодних знаків відмінності, але мені вдалося розгледіти червоні зірки на їхніх кашкетах.
Дивно, — подумав я собі. — Може, їм видали цю уніформу як тимчасову, перед тим, як відправити до Тегерану...
Вона також сказала мені, що кузен мого батька — Богдан Балдис, все ще живий, і мешкає у Підгайцях, містечку, що поблизу села, звідки мій батько.
Він повертає стілець боком до публіки. Сидить на стільці, голова звернена до залу. Звук потяга, що їде неспішно.
Відео: потяг, що прибуває вночі
Я наближаюсь. Я прибув на станцію Тернопіль, що в Західній Україні.
Я спускаюся на платформу.
Маленький чоловічок, лисий, із білим пухом над вухами, моторний та сповнений рішучості, привертає мою увагу. Він має проникливий погляд, його блакитні очі глибоко сидять під темними бровами. Не можна прочитати виразу його обличчя. Це Богдан. І тоді мене оточують люди.
Праворуч від мене стоїть високий літній чолов’яга у твідовому піджаку та бейсбольній кепці, він світиться добрим гумором, а його рот — золотими зубами. Стільки я не бачив за все своє життя. Він міцно стискає мою руку. Це Микола, 82-річний брат Богдана. Поруч із ним — Ксеня, його пухкенька, рожевощока дружина, яка цілує мене і бере обидві моїх руки в свої, вона випромінює щастя і теплоту, повсякчас повторюючи, як я схожий на свого батька.
Трьох старих супроводжують троє онуків, вони усміхаються і пильно приглядаються.
«Ти приїхав, — каже Микола, — ти приїхав».
Він перетворюється на кравця, вдягаючи окуляри.
Не було жодного сенсу повертатися, еге ж? Ні, ні. Я повернувся б, якби тут було безпечно, а бачиш, що сталося. Але лишатися — оце вже ні!
Адам каже, що ти тут нікого і нічого не впізнаєш, нічого, нічого, нічого не буде тобі видаватися знайомим.
Він знов перетворюється на актора.
Відео: панорама Підгайців, завершується показом Єврейського цвинтаря.
Підгайці. Тепер це містечко, де мешкає 4000 люду. Коли народився мій тато, воно було значно більшим — десь під 6000.
Більшість населення складали євреї. Це було суто єврейське містечко. Євреї, поляки, українці та кілька етнічних німців. Після совєцького комунізму та німецького фашизму залишились самі українці.
До війни, надвечір, молоді люди влаштовували нам тут театр на вулиці — на Корсі, так називалися хідники з бруківки довкола ринкової площі. Всі знали про це місце — там збиралися гуртками хлопці й дівчата, гарно вбрані для цієї нагоди, фліртували та загравали одні з одними, такий собі неофіційний нон-стоп модний показ, де молоді парочки дефілювали під ручку. За це люди прозвали Підгайці галичанським Парижем.
До війни, 90% галицьких кравців були євреями, в них мій батько й учився.
У 1941 євреїв Підгайців зігнали в гетто. У 1943 всіх, хіба за винятком кількох десятків, розстріляли. Так убили великий професійний досвід багатьох ґенерацій.
Після війни могильні плити з Єврейського міського цвинтаря брали, щоб полагодити хідники на Корсі.
Відео: Микола та Ксенія у своїй квартирі. Українські вишивки.
Великий багатоквартирний будинок часів 1970-х на околиці Тернополя, все (і будинки, і планування) майже нічим не відрізняються від подібних будинків десь на околиці Ґлазґо чи Едінбурга.
Ксенія зайнята останніми приготуваннями до обіду. Микола показує мені аркуш паперу формату А-4, на якому написано:
Ваш дід, Анджей, народився у селі Гніловоди, в районі Підгайців, що на Тернопольщині. Його дружина Софія була українка. В Анджея й Софії було 4 дітей — Емілія, Казик, ваш батько Матеуш та Адам. Ваш батько вчився на кравця в Мозолівці та в Підгайцях. У 1940 його призвали до російського війська, і у 1941, коли розпочалася війна між росіянами та німцями, ваш батько служив під командуванням генерала Власова, який здався німцям разом із своєю армією під Ленінградом. Згодом солдати армії Власова, і ваш батько разом із ними, почали воювати на боці німців. У період між березнем та серпнем 1944, фронт стояв на річці Стрипа, поблизу Гніловод. Ваш батько там воював, і йому вдалося кілька разів уночі навідати свою родину. Це були дуже небезпечні часи. Ваш батько розповідав мені про це у 1982, коли гостював у свого брата Адама з Польщі.
Відео: Гніловоди — поля, ставок, качки, гуси, копиці сіна, віз, запряжений конякою, на тлі поля стара жінка веде за руку дитину.
Довкола пагорби, де чергуються поля і гаї, щебечуть пташки. Я іду повз гурт селян, які копають буряки. Примітивний бетонний хрест, погнутий і потрісканий.
Я спускаюсь у придолинок. На обрії ряд дерев. Це Гніловоди. В перекладі — Гнила вода, своєю назвою місцина завдячує великим калюжам, де вода застоюється і довго не висихає після дощів.
Картина розгортається поступово, мірою того, як я наближаюсь до села. Шлях спочатку закручується ліворуч, повз болотисту місцину, а тоді вивертає праворуч — і ви потрапляєте на головну вулицю.
Не можна сказати точно, коли це відбувається.
Відважна дівчинка на скутері, вбрана у щось біле, на ній окуляри від сонця, кінський хвостик зав’язаний білою ж стрічкою, запитує мене, хто я. Її мала сестричка в самій футболці теліпається тут же, вона ніяк не звикне до того, що вже вміє ходити.
Відео: цвинтар, розбитий надгробок, фарба на ньому відшкрябана так, що видно ім’я — Заяц.
Я іду на цвинтар, щоб побачити могилу моєї бабці. І могилу Емілії. Могилу діда відшукати неможливо. Ніхто не знає, де вона і чи вона тут є взагалі.
Мій дід був українцем. Моя бабця — полькою. Тоді було прийнято, щоб сини у таких змішаних шлюбах записувались як поляки, а дівчата — як українки. Тож моя тітка Емілія була українкою. Її чоловік Павло — теж.
Він підбирає пару старих чобіт.
Так само й їхній син — Теодозій.
Ставить чоботи назад на підлогу.
3 березня 1944 українці вбили сім поляків; 5 березня — поляки вбили шістнадцятьох українців, серед них і восьмилітнього хлопчика. Його вбили ненавмисне.
Люди чудово знали — хто симпатизував нацистам, а хто був українським націоналістом.
Через тиждень українці відповіли тим, що стерли з лиця землі усе польське поселення, спалили хати, повбивали тих, хто не зміг утекти, зґвалтували жінок, молодих і старих.
Поляки зробили те саме наступного тижня.
Українці катували й убивали. Поляки катували й убивали.
З обох боків найгірші звірства чинили саме підлітки.
Теодозій підтримував Українську Повстанську Армію. Коли росіяни знов окупували ці землі влітку 1944, його звинуватили в тому, що він видавав поляків і воював проти росіян. Він переховувався у схроні. Російський солдат кинув туди гранату. Теодозію було 17.
Піднімає чоботи і знов відкладає їх. Відео: Ольга.
Я зустрів 77-літню суху зморшкувату селянку, Ольгу Колодовнюк. Вона ходила до школи разом із моїм дядьком Адамом. Вона добре пам’ятала й Матеуша. Родина Заяців була найзаможнішою в селі. 40 гектарів землі, багато корів та коней. Адам вважався шибайголовою. Казика натомість дуже поважали, він служив на державній службі, а тоді був офіцером. І авжеж, вона пам’ятала Матеуша, мого батька.
Запис розмови. Ольга говорить українською, Леся перекладає.
Ольга: І тоді, звісно, стався великий скандал у селі, коли та дівчина завагітніла від твого батька. Він казав, що дитина не його, а вона була його. І твої батьки, і всі старші люди в селі говорили, що він має одружитися з нею.
Леся: І тоді, звісно, стався великий скандал у селі, коли та дівчина завагітніла від твого батька. Він казав, що дитина не його, а вона була його. І твої батьки, і всі старші люди в селі говорили, що він має одружитися з нею.
Пауза
Метью: Угу. Гаразд... а як же її звали?
Леся: Як звали ту дівчину?
Ольга: Анна Ласка.
Леся: Анна Ласка.
Метью: Анна Ласка. Гаразд. А як назвали дитину?
Леся: Як назвали дитину?
Ольга: Ірка, ні! Ірена. Її назвали Ірена.
Леся: Ірена.
Метью: Ірена.
Леся: Так. Ірена.
Тиша
Метью: Не турбуйтесь. Зі мною все гаразд.
В Україні я довідався про чотири речі: моя бабця була українка; мій тато напевне служив у совєцькій армії, і вочевидь у німецькій також; і про те, що в мене є сестра по батькові — Ірена.
Суконка падає вниз. Запис. Вірш звучить англійською.
Суконка, що ти мені дав,
Була метеликом,
Розмаяним вітром.
Я припнула її шпилькою до свого серця.
Суконка, що ти мені дав,
Подерта об каміння
І пом’ята долонями цензора.
Ці зморшки такі ж, як і в мене.
Суконка, що ти мені дав,
То моя сердешна сестричка.
Я мучусь і терзаюсь, бо її нема,
Хоча вона ніколи так і не народилася.
Твої стібки дуже міцні,
Щільні і непроникні.
Твій страх ховається у тінь спідниці.
Я вдягаю її і дивлюсь,
Як ти біжиш
У далечінь.
Суконка злітає догори. Кравець сидить за своїм шитвом.
Якщо лису не вдається вислизнути до того, як коло замкнеться, вважайте — ви його впіймали. Бо кола він не перетне. Не зможе.
А ви все стискаєте й стискаєте коло, і далі — стискаєте. От він і упіймався. Ось так!
Відео: церква. Він знов стає актором Метью. Спинка стільця перетворюється на церковну лаву.
Я був у Гніловодській церкві. Кам’яна, стіни пофарбовані світло-жовтим, високі, вузькі вікна з вітражами — червоними, синіми, зеленими і жовтими квадратиками та трикутничками.
М’яке післяполуденне світло просочується крізь вікна і все всередині стає синє-зеленим, як на дні моря, наче уві сні.
Ікони, вишивка, променисті хрести й свічки.
Між 1945 та 1989 це була контора колгоспу, колективного господарства. До того — це була церква моєї родини.
Я уявив собі, як вони стоять тут, поруч зі мною. Відтворив уявну, не точну картину, але майже фізично відчув їхню присутність: блідо-зелене, наче у сні, світло і мовчазні фігури, що поштиво застигли, стоячи між лавами, обличчями звернені до вівтаря:
Фотографії членів родини накладаються на відео із зображенням церкви, мірою того, як їх називають по іменах.
Сильні риси Емілії, яку я ніколи не бачив, її чоловік Павло;
Теодозій, мій кузен-повстанець;
Софія, сильна і водночас добра, з її відкритим, гарним обличчям із стоїчним виразом;
Троє братів, Адам, Казик та Матеуш, ті, що їх розкидало по світах;
Мої привиди у себе вдома, тут, у цій церкві, єдиній уцілілій споруді, де вони могли би зібратися.
Вдягає окуляри.
Одного разу у полі поблизу Котусова, це таке село, я бачив таку здорову капустину, що її витягали волом! Вийшло стільки квашеної капусти, що можна було заповнити аж п’ять тисяч слоїків, а з качана вийшло чудове колесо для млина!
Знімає окуляри.
Дорога пані Анно,
Я син Матеуша Заяца з Гніловод. Кілька тижнів тому я вперше відвідав місця, де народився мій батько, і з’ясував, що мій батько був з вами одружений ще до війни і що ви маєте спільну дочку — Ірену. Це був шок для мене: адже мої батьки ніколи не розповідали про це ані мені, ані моїм двом сестрам.
Матеуш помер 1992. Він був мені чудовим батьком, але після такого відкриття у мене виникли питання, на які він уже не може відповісти.
Я б дуже хотів з вами зустрітися.
Я цілком вас зрозумію, якщо ви не захочете ворушити минуле, тож, прошу, не чутися зобов’язаною зі мною зустрічатися. Однак я відчуваю себе зобов’язаним перед Іреною, я маю розповісти їй про її батька та його життя після війни. Я буду вам дуже вдячним, якщо ви вишлете мені її адресу.
Мій батько жив тихим життям, у північній Шотландії мав невелику, але цілком успішну власну справу — кравецьку майстерню. Я завжди відчував, що він щось недоговорює про своє минуле. Є щось таке, про що він не хотів говорити. Минулого року я відвідав свою тітку Анелю в Августові. Адам, мій дядько, помер у 1996, а їхній старший брат, Казик, помер у Ґлазґо в 1988.
Анеля дала мені адресу Богдана Балдиса з Підгайців, кузена мого батька. Я цього року трохи раніше з ним зв’язувався, а кілька тижнів тому приїхав його навідати. Ця подорож і змусила мене написати цього листа.
Я дуже сподіваюсь, що ви все ж таки мені відпишете, особливо зважаючи на те, що Ірена доводиться мені зведеною сестрою. Сподіваюся, що ви при доброму здоров’ї. Найкращі побажання від мене вам і вашому чоловікові.
Знову вдягає окуляри.
Як тільки я залишив Росію, я вирішив уже ніколи туди не повертатися, бо, якщо б повернувся, то мене відразу ж схопили б і запроторили назад до в’язниці!
А в такому разі чому я маю туди повертатися? Ніколи в житті! Е-ех, от так воно все й виглядає.
Він відвертається (від залу) і повертається обличчям до суконки. Тоді знов повертається обличчям до залу.
Від першого ж дня, як я розпочав свою справу, я ніколи не озирався назад. У мене була швейна машинка, і це все, що мені треба було, щоб розпочати нове життя.
Я жив щасливо в Інвернессі. Щороку в листопаді я їхав до Інвергордону до Меморіалу загиблим польським воякам на поминальну службу.
Знімає окуляри. Дуже щвидко.
Дорога пані Анно,
Вже минуло десять місяців з того часу, як я вам писав.
Якщо ви отримали мого першого листа, то ви, мабуть, знаєте, що я хотів би зв’язатися з Іреною. Прошу, зрозумійте, що я просто хотів розповісти їй про її батька. Я певний, що їй це було би цікаво.
Я розумію, що вам велося нелегко під час війни і що поведінка мого батька щодо вас була не зовсім порядною і не такою, як би хотілося. Сподіваюсь, що ви зрозумієте моє бажання дізнатись про його давно поховане минуле і що ви все ж таки передумаєте і допоможете мені. Будь ласка, зрозумійте, що я цілком свідомий того, якою дражливою і для вас є ця тема. Прошу вас відповісти мені.
Знов вдягає окуляри.
Бо я знаю, як працює система. Мм-мгмм.
Я знаю, як працює система!
Якби я повернувся, то відразу попав би за ґрати. На 5 років чи більше. Лише за те, що був на Заході. Для «реабілітації» — так це в них називалося.
Може, й п’яти років було б досить, але десяти вже напевне вистачило б, щоб сконати там, у тій замороженій пустелі!
Він виглядає беззахисним, розгубленим, виснаженим, доведеним до розпачу і розлюченим.
Хто я?
Іде до столу і відкриває коробку з-під сигар. Дістає жовто-блакитну пов’язку і надягає її.
Чи я українець?
Дістає іще великий блакитний значок з літерами OST на білому тлі і прищепляє його до грудей.
Чи росіянин?
Дістає ще одну нарукавну пов’язку, червоно-білу з літерою ‘Р’.
А, може, я поляк?
Дістає жовту Зірку Давида. Роздивляється її. Обережно повертає її до коробки. Захлопує кришку і кладе на коробку руку.
На екрані з’являється фотографія. На ній зображено великий гурт людей перед синагогою у Підгайцях, знімок 1938 року. Повільно збільшується зображення: у фокусі — Матеуш, він стоїть у кінці першого ряду.
Мій батьківський дім — Гніловоди.
І так само сотні інших місць я можу назвати своєю батьківщиною.
Я походжу з кравецької школи в Підгайцях.
Я походжу зі Східного фронту, бо коли ти кравець, то тебе забирають у солдати. Я належу і Совєтам, і німцям водночас.
Я виходець із селянського обійстя, з лісів і полів зеленої України.
З табору переселенців у Німеччині.
З пляжів Адріатики.
З закіптюжених вуличок Ґлазґо.
І холодного повітря Інвернессу.
Збільшення припиняється. Але фото залишається на екрані.
Чи це так важливо — хто я? Я можу бути усім з вищепереліченого, і водночас — нічим.
Тепер я тут. Я належу цьому місцю. Я говорю тутешньою мовою.
Знімає нарукавні пов’язки і значок.
Ці вовки. Вони ніколи не доженуть мене.
Лунає запис. Він старанно складає нарукавні пов’язки та значок у коробку і закриває її. Він повертається до роботи над піджаком, витягаючи всі шпильки і «живі» нитки. Коли закінчує, знімає окуляри й краватку. Надягає піджак, виструнчується. Зрештою — він сидить на стільці посеред сцени.
Шановний пане Метью,
пише вам Ірена, ваша сестра. Я була дуже щаслива дізнатись, що маю брата, який хоче зі мною зустрітися. Я ніколи не могла собі навіть уявити, що хтось із нової родини мого батька захоче сконтактувати зі мною. Єдиною згадкою про батька є старі фотографії і суконка, яку він надіслав мені у Мєшковіце, коли я ще була малою. Поза тим, я часто бачила його уві сні, однак там він весь час старався від мене втекти.
Я народилася 2 лютого 1941. Я насправді дуже мало пам’ятаю батька, бо його послали на Східний фронт майже одразу після мого народження. Він потрапив у полон до німців. У 1944 він прислав листа моїй матері — Анні, листа було відправлено з Німеччини. У ньому він просив її приїхати до нього, але сам він не міг повернутися. Анна хотіла поїхати, але у неї була я та ще її батьки, і вона мусила нас доглядати. Навіть батько Матеуша відмовляв її від поїздки до Німеччини.
Після того ми виїхали з Гніловод і перебрались до Підгайців, бо влітку 1943 українські націоналісти почали убивати й катувати польське населення. Ми ледве врятувалися, ховаючись від українських бандитів, мою матір змусили працювати на німців — рити окопи, а потім ми ховались від росіян, бо вони грабували і ґвалтували. Ми потерпали від голоду. Я на якийсь час втратила зір. У 1945 нас депортували до Західної Польщі. Подорож тривала три місяці. Моя мати везла із собою татову швейну машинку — для нього, коли він повернеться.
У 1948 мій батько прислав листа, де говорилося, що він тепер мешкає у Великій Британії і просить розлучення. Він також прислав мені суконку, яку я пам’ятаю й досі. Відтоді ми втратили з ним контакт. Моя мати ніколи не сказала жодного лихого слова про нього. Вона завжди казала, що він був доброю людиною. Вона його дуже любила.
Я дуже рада, що ви написали мені, адже це допомагає повірити, що не все, пов’язане з ним, має викликати біль. Сподіваюсь, що наша майбутня зустріч та відверта розмова допоможуть нам обом. Адже ми — діти війни.
Чути гудіння двигунів літака.
Від Ньюкасла до Берліна. Я знов лечу до Польщі. Але не у Ґданьск чи Авґустов, не у Краків і не до Варшави. Я переночую в Берліні. Завтра я сяду в авто і проїду 100 кілометрів, перетну кордон — і зовсім поруч — Мєшковіце. Я маю приїхати до Ірени додому, щоб встигнути до обіду.
Грає пісня «Гей, Соколи!».
Я відчуватиму чиюсь майже матеріальну, але все ж невидиму присутність, цей «хтось» уже тут, зі мною. Він буде стояти у мене за плечем, коли я виходитиму з літака. Він скоріш за все схоче говорити до мене глупої ночі. Він заповнить увесь простір маленького авта, що я взяв напрокат. Він буде підганяти мене і наполягати, щоб я скоріше виїжджав з Берліна. Він почне непокоїтись і хвилюватись, як ми під’їжджатимемо до кордону на Одері, у тому місці, де ми колись, на дитячі канікули, перебирались через річку, щоб повернути на південь до оселі дядька Адама, але ніколи ще не їхали на північ за 40 кілометрів, до Мєшковіце.
У ньому наростатиме страх, він відчуватиме гострий біль аж до заціпеніння, мірою того, як я наближатимусь до Мєшковіце, питатиму дорогу і шукатиму Іренин будинок. Він, скоріш за все, йтиме слідом за мною, коли я підходитиму до будинку.
Він злякається, коли двері відчинить Ірена. Він спробує стати між нами, коли ми дивитимемось одне одному у вічі, коли візьмемося за руки і, коли ми нарешті обіймемося, — він поглине нас.
Музика дограє до кінця.
КІНЕЦЬ
Слово подяки:
У цій п’єсі я використав один короткий перефразований пасаж з повісті-розповіді про єврейських партизанів Прімо Леві, що зветься «Якщо не зараз, то коли?». Також я використав короткий уривок з «Дев’яти життів» Вальдемара Лотніка, де описується українсько-польське побоїще.
