Жан САРОККІ

ПОХОДЖЕННЯ “ЩАСЛИВОЇ СМЕРТІ”

З французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК

 
Ми не наполягаємо в цьому вступі на біографічних даних. Головне, що слід знати, вже подано Роже Кійо в двох томах, виданих у серії “Плеяди”. “Щаслива смерть” збудована на спогадах про вбогий квартал у Белькурі, де Камю провів своє дитинство, про його працю клерка в конторі морської компанії, про його мандрівку по Центральній Європі влітку 1936 року, про його відвідання Італії в 1936 та 1937 роках, про його перебування в санаторії, про його життя в будинку Фішю, або “Будинку перед світом”, на Алжирських висотах, де він оселився в листопаді 1936 року. Тут прочитаєш також про кілька епізодів із часів його закоханості: тут описані два роки його подружніх взаємин, змарнованих у Зальцбурзі після галасливого освідчення, та розрив із Сімоною Іє. Важливу роль тут відіграє інший жіночий персонаж, що його нелегко встановити. В цих нотатках можна буде знайти деякі уточнення. Залишаються запитання, що їх якогось дня науковий пошук либонь зніме: хто така була Люсьєна? Ролан Заґре? Лікар Бернар? Інші? Тут з’явилася менш нагальна потреба встановити тонку відповідність між романом і життям, ніж окреслити якийсь літературний родовід.

Першим точним натяком у “Записниках” на те, що стане “Щасливою смертю”, є план “ІІ частини”, який міг бути складений тільки після подорожі по Центральній Європі. Останні начерки “Щасливої смерті” датуються 1938 роком. У січні 1939 року знаходимо ще прізвище Мерсо, але то “Сторонній” відтепер цікавить Камю. Отже, “Щаслива смерть” була замислена й скомпонована від 1936-го по 1938 рік. Вона —сучасниця нарисів “Виворіт і лицьовий бік” у їхній первісній формі та нарисів “Весілля” у їхньому останньому варіанті. Вона йде слідом за “Каліґулою”.

——

© Григорій Філіпчук, 2005, переклад.

 

Щоб мати якнайкращу думку про той спосіб, у який формувався цей роман, можна розглянути спершу остаточний варіант. “Щаслива смерть” поділена на дві частини, кожна з яких складається з п’яти розділів: “Природна смерть”, відтак “Свідома смерть”. Але на 140 сторінках машинопису перша частина налічує лише 49, заледве трохи більше третини.

“Природна смерть” має за зав’язку вбивство Ролана Заґре. Герой Мерсо вбиває його в першому розділі, прихоплює його гроші й застуджується, повертаючись додому. Наступні розділи — це повернення назад: про звичайне життя Мерсо (розділ ІІ), його взаємини з Мартою та його ревнощі (розділ ІІІ), його тривалу розмову із Заґре (розділ IV), нарешті, бесіда, яку він мав із бондарем Кардона, який розповів огидну історію (розділ V). Скажемо коротко, тримаючись провідної нитки: дрібний чиновник із пересічним життям Патріс Мерсо, сусід якогось бондаря з ще більш пересічним життям, коханець дівчини, яка мала за першого коханця каліку Ролана Заґре, вступає завдяки їй у взаємини з цим останнім, дізнається, говорячи з ним, як той збив собі статок і, скориставшись із цього зізнання, вбиває його; тоді вирушає в мандрівку зі слабким здоров’ям, але наповненим гаманцем.

П’ять розділів “Свідомої смерті” подають перебування Мерсо в Празі (розділ І), продовження його мандрівки й повернення через Ґеную аж до Алжиру (розділ ІІІ), життя в “Будинку перед світом” (розділ ІІ), його від’їзд до Шенуа, де він оселяється в будинку біля моря (ІV), нарешті його плеврит і смерть (розділ V). Щоб подати провідну нитку: Мерсо відчуває в Празі, як його полишає щастя; він знову віднаходить його, повертаючись до сонячного краю. Повернувшись до Алжиру, він спізнає один за одним два випадки щасливого життя: спершу в товаристві трьох подруг у “Будинку перед світом”, відтак в аскетичній самотності, пом’якшеній відвідинами його дружини Люсьєни чи трьох подруг у Шенуа. Він здобув щастя й зберігає його до смерті, згадуючи Заґре.

Цей швидкий перебіг роману робить очевидною головну тему: як померти щасливим? Тобто як жити щасливим настільки, щоб сама смерть стала щасливою? Перша частина є зворотним боком цього доброго життя й доброї смерті за браком грошей, часу й почуттєвого блаженства; друга ж завдяки фінансовій незалежності, організації часу й спокою серця — лицьовим боком. Таким є загалом зміст і сенс “Щасливої смерті” в її останній версії.

Поділ на дві частини вельми запізнілий. Всякі начерки плану без винятку, аж до 1938 року, є складовими трьох частин, і тупцювання позначаються тільки на розподілі розділів. Тож не здивує асиметрія (49 проти 91 сторінки), яка постає в остаточному плані. Поділ на три частини, як про це свідчить план, названий “перерозподілом”, був більше врівноважений: кожна частина нібито мала приблизно однакове число сторінок.

Кінцевий план становить великий контраст. Він не є таким самим у перших начерках. Проте контраст, чергування здаються відразу естетичним рушієм твору, як вони є рушієм філософії Камю. В одній нотатці, де він збирається собі розповісти “6 історій”:

“Історія блискучої гри. Розкіш.
Історія вбогого кварталу. Смерть матері.
Історія Будинку перед світом.
Історія ревнощів.
Історія засудженого на смерть.
Історія сходження до сонця”, —

він виказує за допомогою того самого порядку нумерації про цю турботу чергування. Шість історій можуть поєднуватися по дві. Але аж до серпня 1937 року він намагається подвоїти контраст полярності контрастом часу: деякі розділи будуть написані в теперішньому часі, інші в минулому. Письменник намагається навіть, у деталізованому плані другої частини, примусити йти один за одним обидва види часу, наче суворий візерунок. Він відмовиться від цього формалізму, що не відповідає внутрішній потребі. Але певний слід від цього залишається в остаточному тексті: розділ, присвячений “Будинку перед світом”, спогад про чисте й тривале щастя залишається написаним у теперішньому часі, як це було в первісному плані.

Шість вище згаданих історій утворюють первісний матеріал того, що поступово виливається в роман. Можна накреслити генезу роману, спираючись на них, на їхнє перетворення та їхній розподіл.

Перші плани вперто наполягають на історії про “Будинок перед світом”, яка займає разом з історією ревнощів другу частину. Ось перший план, який можна прочитати в “Записниках”:

“ІІ частина:
А. в теперішньому часі.
В. в минулому.
Розділ А 1. Будинок перед світом. Подання.
Розділ В 1. Він згадує. Зв’язок з Люсьєною.
Розділ А 2. Будинок перед світом. Його юність.
Розділ В 2. Люсьєна розповідає про свою невірність.
Розділ А 3. Будинок перед світом. Запрошення.
Розділ В 4. Ревнощі. Зальцбурґ. Прага.
Розділ А 4. Будинок перед світом. Сонце.
Розділ В 5. Втеча (лист). Алжир. Застуджується, хворіє.
Розділ А 5. Ніч перед зорями. Катріна”.

Тож перша частина присвячена, як ми бачимо, в пізнішому плані від серпня 1937 року парі “блискуча гра — вбогий квартал”: тому, що є блискучою грою. “Міф про Сізіфа” згодом покаже в трійці донжуанізму, комедію, завоювання; ця гра протистоїть мінливостям життя “всього кварталу”. Отже, вимальовується подвійний антагонізм, що показує план того самого місяця серпня 1937 року:

“І частина. Його життя доти.
ІІ частина. Гра.
ІІІ частина. Відмова від компромісів і правда в природі”.

“Життя доти” має на увазі вбогість, вісім годин щоденної праці, прозаїчність суспільних взаємин, сказати б, спосіб бути недостовірним. “Гра”, з приводу якої “Записники” вельми лаконічні, мала б указувати на своєрідне джигунство, поступ над убогим життям, блиск у самовтішанні, але ще фальшивий. Цей антагонізм у кінцевому варіанті “Щасливої смерті” втрачає свою вагу, розчинений у розмовах та вкладений у просування по службовій драбині Мерсо. Зате здобуття автентичності шляхом утечі в самотність і на природу постає з перших начерків і залишається до останнього моменту вироблення кінця й мети роману.

Але “Щаслива смерть” не видається такою, що завершується в перших начерках смертю героя: “смак смерті й сонця”, читаємо в плані, це тільки смак. В іншому плані сміливо атакується (?), але розташовується наприкінці першої частини: “Останній розділ: спуск до сонця і смерть (самогубство — природна смерть)”. Значуща риса: смерть і сонце перебувають у взаєминах. Щоб у сонці, чутливому образі, виражалося щастя, моральний міф, буде зроблено вирішальний крок до остаточної концепції. Можна датувати цей крок серпнем 1937 року й записом: “Роман: людина, яка зрозуміла, що, аби жити, треба було бути багатою, яка вся віддається цьому здобуттю грошей, досягає успіху в цьому, живе й помирає щасливо”. Вперше в “Записниках” знаходимо справжній зміст “Щасливої смерті”, і саме тоді вперше зустрічаємо там слово “роман”.

Провідна нитка цього роману відтепер чітка: це буде оберненою ілюстрацією прислів’я: “Гроші не приносять щастя”. Щастя завдяки грошам стає головною темою, як це виразно виглядає на початку запису від 17 листопада 1937 року:

“17 листопада.
Прагнення до щастя.
3-я частина. Здійснення щастя”.

Але в цей момент зринає персонаж Заґре, який ще тільки “каліка”, щоб висвітлити образ Мерсо на тлі проблеми взаємин між грішми та грішми й допомогти йому відкрити інший правдивий прислівниковий вислів: “Час — це гроші”. — Ще більш правдивий у своїй зворотній формі: “Гроші — це час, який утворить фундаментальну статтю мистецтва жити”. Про це засвідчує перший параграф запису від 17 листопада:

“Походження “Щасливої смерті”.

“Для людини, “щасливо народженої”, бути щасливою — це перехопити долю всіх не з прагненням зречення, а з прагненням до щастя. Аби бути щасливим, потрібний час, багато часу. Щастя також є тривалим терпінням. А час — це потреба в грошах, які крадуть його в нас. Час купується. Усе купується. Бути багатим — це мати час, щоб бути щасливим, коли ти гідний таким бути”.

Тож різні матеріали роману перегруповуються згідно з парами втраченого й здобутого часу. Втраченим часом буде час убогості, праці, прозового життя: розділ, присвячений життю Мерсо, називатиметься “Вбивати час”, який також підійшов би зв’язкові з Мартою та подорожі до Центральної Європи; вбивство Заґре покладе край цій жалюгідній одіссеї втраченого часу. Виграним часом буде час “Будинку перед світом” і втечі на природу. Звідси на аркуші рукопису проект плану в трьох частинах, початковий розділ яких щоразу присвячується часові. Перша частина має сім розділів, починаючи від “Убивати час”, яка охоплює життя Мерсо від алжирських перипетій до повернення з Праги (тобто сторінки 1 — 75 остаточної версії): “І “від “убивати час”,— пише Камю, — до “відчувалося, що він створений для щастя”. Це останнє речення є майже таким, яким воно є на 75-й сторінці кінцевої версії: “...Він зрозумів нарешті, що він створений для щастя”.

Початковий розділ другої частини називається тоді “Виграти час”: ідеться про “Будинок перед світом” — і початковий розділ третьої частини — “Час”. “Думаючи про Пруста, бачимо, як роман простує від утраченого часу, часу праці, до виграного часу, часу байдикування серед дівчат у квітах “Будинку перед світом”, до віднайденого часу, який є часом гармонії з природою на самоті й зі смертю, що узагальнює лаконічний запис на останній сторінці рукопису: “Час”. “Зроби спочатку багато речей і потім усе облиш. Не роби достеменно нічого. Йди за часом і особливо за порами року (щоденник!)”. Час, що став ознакою щастя, є головною темою, він дає романові його основу й ритм. Чергування “теперішність” — “минуле” перших начерків не було індуктивним, теперішність, розпорошений час першої частини, що стає одночасним третьої, плин мав би проходити й досягати атонічних описів із ліричними акцентами.

Так досягається в останній переміні роману його стискання в дві частини. Воно пояснюється двома причинами: насамперед труднощами, які мав Камю у висвітленні еротичних та сентиментальних епізодів. Він мусив їх подолати. У вище згаданому плані друга частина після “Виграти час” звістувала “Зустріч Люсьєни”, відтак “Відхід Катріни”. Він не зміг чи не схотів організувати під цими рубриками достатньо матеріалів. Потім епізод із Заґре став досить ґрунтовним, щоб скласти суть якоїсь системи. Втеча до Центральної Європи, яка на початку була пов’язана із ревнощами, також пов’язана з ним.

Але Камю твердо тримається своїх трьох частин. Звідси ще один його план, останній перед остаточним стисненням:

“І частина. 1: вбогий квартал; 2: Патріс Мерсо; 3: Патріс і Марта; 4: (закреслене, слабко читається): П. І його друзі (?); 5: Патріс і Заґре.
ІІ частина. 1: вбивство Заґре; 2: втеча в тугу: 3: повернення до щастя.
ІІІ частина. 1: жінки й сонце; 2: таємне й палке щастя і Тіпазі; 3: щаслива смерть”.

Визначальний заголовок знайдено, але застосовано до останнього розділу. Епізод із Заґре ще не зовсім на місці. Залишається перенести вбивство спершу на закінчення, а потім на початок першої частини. Тоді друга частина, перетворена на подорож та повернення, стає надто тонкою. Вона зливається з останньою, а спільний заголовок “Свідома смерть” утверджує це злиття, викликаючи паралельний заголовок “Природна смерть”. Зате розділи, які мали певний заголовок, втрачають його — той, що називався “Будинок перед світом”, потім “Жінки й сонце”, відтак “Жінки і люди”, переходить відтепер без попереднього попередження в незвичайне світло теперішнього часу в дійсному способі до розповіді про повернення з Праги. Ось переписана — “переписати роман”, — наказує собі Камю в червні 1938 року, — завершена, чи принаймні перероблена “Щаслива смерть”.

 

*

Чому вона не була опублікована? Тут можна послатися тільки на дві суто літературні причини. Пан Кастекс у своєму дослідженні про “Стороннього” припускає, що цей останній в уявному плані Камю витіснив “Щасливу смерть”, і вбачає в серпні 1937 року клімактеричний момент, коли в зародженні цієї останньої нишком ковзає тема “Стороннього”. Він наводить цей текст:

“Людина, яка шукала життя там, де звичайно його ставлять (одруження, становище тощо), і яка враз помічає, читаючи якийсь каталоґ мод, наскільки вона стороння в своєму житті (такому житті, яке розглядається в каталозі мод)”¹, що дає перше формулювання теми, хоча вона стосується “Щасливої смерті”.

——

¹ Див.: R. Quillot, La Mer et Les Prisons, p. 87.

 

Ця гіпотеза добра. Її можна підкріпити розмірковуванням про романічну вартість “Щасливої смерті”. Здається, що Камю відчув би в міру того, як він працював би над ним, непоправну ваду свого першого роману й іншу романічну можливість.

Твір “водночас погано зшитий і чудово написаний”, зауважує Роже Кійо. Не можна сказати краще. В ньому спалахують якості стилю, а не якості романіста. Камю надаремне намагається впорядкувати й уніфікувати в ньому розрізнені матеріали: який взаємостосунок мають тут уявне вбивство Заґре й хроніка реальної мандрівки до Праги, жалюгідна картина Кардона та спогад про “Будинок перед світом”? Розрізненість тонів посилює розрізненість епізодів без того, щоб можна було охопити її схильністю до контрасту: між патетикою, веселим норовом, вульґарністю, почуттєвим запалом, сонячним ліризмом, що чергуються, не бувши поєднаними між собою. Епізоди надто численні й іноді мають подвійний вжиток: так, після смерті матері Мерсо нам накидається смерть Кардона. Особливо жіночі ролі погано розподілені: в тріо “віслючок” вирізняється Катріна, яка від самого початку, як це показують перші плани, мала з Мерсо якийсь зв’язок; але Люсьєна могла отримати ту саму перевагу. Плани передбачають зв’язки то з однією, то з другою. В них ще знаходимо ім’я якоїсь Люсілі. Її замінить, як бачимо з поправок до планів, Марта й перебере частку ролей Люсьєни та Катріни. Вона буде зв’язком із втраченим часом, Катріна — з віднайденим часом. Звісно, Камю не почуває себе зручно зі своїми жінками! Вони затримують німфозну стадію роману. Вони втілюють якусь літературну ілюстрацію прислів’я: той, хто надто обіймає, погано стискає. Відчувається в остаточній версії його зусилля визначити їхнє відповідне призначення, зберегти їхній слід або вміло підготувати їхній вихід на сцену. Результат посередній.          

Чи міг би він стати кращим внаслідок ще більшої праці? “Щаслива смерть”, як роман, приречена в принципі. “Якість роману, — читаємо в недавньому творі про романічний жанр¹, — залежить від тиску, в якому об’єднуються точне спостереження і коректність або поглиблення дійсності за допомогою уявного”. Цього правила не уникає жоден роман. Тож у “Щасливій смерті” елементи спостереження, тобто шматки з автобіографії, залишаються розчленованими: спогади про вбогий квартал, про санаторій, про “Будинок перед світом”, про мандрівку до Центральної Європи, жіночі обличчя трактуються в хімічному сенсі так, щоб вони інтеґрувалися в “єдине ціле, в якийсь закритий і об’єднаний світ, схожий на світ Пруста, взірець якого подасть “Збунтована людина”. Вони створять єдине ціле, тільки підхоплене творчою уявою. Тож остання в “Щасливій смерті” діє тільки на рівні стилю. Вигадування епізодів чи персонажів дуже вбоге: вбивство Заґре, натхнене “Умовами людського існування” чи “Злочином і покаранням”, ні сам персонаж не досягають романічної правди. В цьому неможливому романі чогось варті тільки пережиті сцени, які випливають з глибини “З лицьового та зворотного боку” й не відрізняються за формою від “Іронії” чи “Смерті в душі”, чи ліричних спогадів, поріднених зі спогадами з “Весіль”. Найкращий з романів не є романічним.

——

¹ Le Roman jusqu’а la Rйvolution, d’H. Coulet (A. Colin).

 

Чи Камю відчував це так виразно? Ніде він не зізнається про це. Але більш, ніж можливо, що його підсвідомість митця принаймні застерігала його від помилки й спрямовувала без його відома на кращий шлях. Щоб запозичити в Жіда яскраве порівняння натураліста, в лялечці “Щасливої смерті” формувалася личинка “Стороннього”. “Щаслива смерть” продовжувала її оманливу стадію німфи, її автор примудрявся переписувати її й оживляти в усіх частинах, але “Сторонній”, паразитично навіяний, почерпнув найбільшу користь з цієї праці, яка зрештою замість фальшивого роману дала б справжню повість.

Тож завершимо це дослідження короткою паралеллю між “Щасливою смертю” та “Стороннім”¹. Роже Кійо показав, що “Мерсо — це... молодший брат Мерсо”; він підкреслив, що деякі епізоди та другорядні персонажі спільні для двох текстів; але він особливо чутливий до відмінностей і може написати: “Ці дві інтриґи аж ніяк не співвідносяться між собою...” або “Щаслива смерть” зовсім не є матрицею “Стороннього”: це зовсім інша книга...”

——

¹ При повному дослідженні напрошується паралель з “Каліґулою”.

 

Проте, незважаючи на очевидні відмінності інтриґи, манери та задуму, можна побачити в “Щасливій смерті” прообраз “Стороннього” і навіть, якщо вдатися до біологічного терміна, його матрицю. Аби в цьому пересвідчитися, достатньо порівняти структуру обох творів: “Щаслива смерть” у своїй останній переробці поділена на дві частини. Перехід від потрійного поділу до подвійного поділу означає для Камю відмову від класичного поділу, де було б проведено синтез протилежностей на користь більш особистої діалектики, де протилежності зазнали б короткого замикання. З цього погляду “Сторонній” є тільки копією “Щасливої смерті”: дві частини мають майже одне число розділів (6 і 5 проти 5 і 5). Схема першої частини, в тій і тій книзі, цілком та сама: сцени прозового життя, відтак розмова з людиною, з собакою (Саламано чи Кардона), потім убивство, вбивство Заґре ( штучно поставлено in exstremis) або араба. Це вбивство переносить героя зі штучності в правдивість. Очевидно, другі частини відповідно не мають нічого спільного. Звичайно, подорож до Праги чи “Будинок перед світом”, елементи, заново засвоєні в символічній повісті, зникли у “Сторонньому”. Але візьмімо Мерсо при його поверненні до Шенуа й Мерсо в його алжирському ув’язненні, і ми відкриємо в ритмі відвідувань, які їх розділяють, пори року, що рухають ними, невловний час, що веде їх до їхньої останньої години, якусь відповідність. І якщо їхні долі видаються дуже несхожими між собою, бо один вчинив якийсь бездоганний злочин, з якого він користає, тоді як інший, безталанний убивця, стає жертвою суддів, не слід забувати, що проблема їх обох — це проблема щасливої смерті — один рукопис має підзаголовок “Сторонній, або Щаслива людина” — і що вони обидва переможно її розв’язують, співзвучно зі світом і відокремлено від людей.

Ми тільки окреслили тут ретельне порівняльне дослідження, маючи на меті, щоб воно було прив’язане не так до матеріалу, як до манери цих двох творів, і давало їй належне обґрунтування. Переваги “Стороннього” при цьому тільки ліпше висвітлюються. Але чи є, зрештою, потреба говорити, що “Щаслива смерть”, не опублікована самим Камю, — це радше певний документ, аніж твір, і що для його слави достатньо, аби в цьому документі фігурували позитивні деталі, гідні увійти в досьє його геніальності? Залишаємо читачеві задоволення їх знайти.