Шарль Ван Лерберг

Марія Башкирцева

З французької переклав Ярема Кравець

«Моє життя зможуть простежити від дитинства аж до смерті. Життя певної особи, життя цілісне, без лукавства чи брехні, завжди є річчю великою і цікавою». Такими словами Марія Башкирцева пропонує читацькому загалові щоденник свого короткого, але вартісного існування. Цей щоденник міг бути і був опублікований лише після її смерті, що й визначало його щирість. Подібний твір, додає авторка, повинен бути щирий, інакше він не має причин для існування. А втім, переконаються, що я розповідаю про все.

Вона зуміла здійснити чудо: зробити зі свого простого життя безсмертний твір, або ж наважуючись зробити таким, вміючи бути щирою.

Марія Башкирцева померла у віці 23 років, однак вірила лише в життя. Важко собі уявити, що вона записувала на цих сторінках, з дня на день, стільки радісних думок, дитячих мрій та сподівань із настійливою думкою, що пише для смерті. Але вона хотіла собі самій розповідати про себе; а тому вона вміла дуже мало забуватися, щоб не забути про наше існування.

Щоденник, виданий стараннями А. Тер’є, — це дивовижний і складний твір, хвилюючий і справді вражаючий; однак це не твір літератури. Марія Башкирцева була художницею; не підозрювала в собі таланту письменниці; була в цьому дитиною; її стиль, її думки нічого не внесли нового, але у її творі відчувається витончена делікатність її особистості. І це лише людський документ, так, як вона цього бажала, це свідчення одного життя.

Той, кого життя не цікавить саме по собі, не знатиме що робити з читанням цих сторінок. Вони тягнуться, постійно те саме, як саме биття серця. Та інші читачі безперервно слухатимуть їх як таємничу і братерську мову.

Річ у тім, що це життя, натхненне однією із найвеличніших пристрастей до слави і краси, яка коли-небудь запалювала людську душу, було гарнішим од мрії; розповідаючи це життя у вечоровій самотності своєї кімнати, дитина зуміла знайти для його змалювання слова глибокої правди і людяності; страждання за ідеалом освятило її, а смерть у молодому віці додає їй сьогодні ще й божественного чару.

————
Перекладено за виданням: Charles Van Lerberghe. Marie Bashkirtseff // La Société Nouvelle, Bruxelles, 1895, mars. p. 302–317.

Марія Башкирцева постає характером незвичайним, водночас дуже сучасним, дуже реальним і дуже ідеальним. Всупереч своїм чудовим виявам запальності й любові, вона не є особою містичною; незважаючи на свою витончену і рідкісну чутливість, вона не є істотою немічною — кволою і надто мрійливою дівчиною із романів. «Сподіваюсь, — писала вона, — що я не є тією байдужою, заздрісною, нікчемною істотою, яка всіма фібрами душі вбирає безліч таємниць і вад».

Якраз навпаки, вона радше спонукає думати про якусь античну діву. Якщо треба було б знайти якусь подібність для цієї цнотливої й водночас владної дитини, для якої Рим став другою батьківщиною і яка захоплювалася його славою, саме там треба було б шукати таку подібність. Це дівчина гордовита, з холодним і лютим, навіть насмішкуватим, зовнішнім виглядом, яка присутня у своєму житті як людина стороння; та водночас вона просто любить прості речі, строгі і чисті лінії, почувається майже чужою в цьому Парижі, «такому черствому, вченому, досвідченому, витонченому», віддаючи перевагу горам, озерам, деревам і морям, що творять звичайний пейзаж її дитячих мрій і є немовби образками її незворушної чистоти. Такою вона є, але водночас є іншою, бо людська душа не така проста. Ці перші враження обманливі: «Я захоплююся усім тим, що просте, — пише вона, — однак я ніколи не мала простих почуттів; такі почуття можливі лише у щасті або на селі». В глибині її спокійного погляду криється палка і схвильована душа. І ось перед нами непокірна, химерна, дивовижна дівчина, дуже чуттєва, неспокійна, постійно стривожена, завжди невдоволена. Вона є зовсім іншою аніж та, якою себе виявляє, якою видається. Її веселий характер увесь назовні. «Ми багато сміємося, а мені дуже нудно».

Погляньте на неї в Колізеї, «вона стоїть мовчазна у ложі весталок навпроти ложі Цезаря». Хіба лише минуле відроджується в ній? Вона дивиться своїми великими завороженими очима і мріє. Якогось дня її спитали: «Яке ваше гасло?» «Нічого передо мною, нічого після мене, нічого поза мною. Той, хто задовільняється малим, не бачить вище того, що має». Чого вона прагне? Сама не знає. Вона хоче усе. І її життя мчить у нестримному шаленому галопі, доганяючи її мрію, але там воно обривається.

Вона ховається, щоб нишком плакати, ховається, щоб кохати, страждати, мучитись. Вона на цьому дуже добре розуміється, бо її чутливість завжди напоготові: «Є речі вже далекі, від яких я здригаюся, вони мене сковують. Все це мені надокучає так, немовби трощили скло. Мене громаддя речей шокує через якийсь брак майстерності, особливої вишуканості, чогось, чого сама не знаю».

Жодної спокійної думки, жодного спокійного почуття; ціла її душа стривожена. Священний вогонь добре захований від обивателя. Вона назовні холодна, а всередині горить великим полум’ям.

І щодо моральності вона також бентежить. Її можна було б сприйняти за егоїстку. «Так, мене такою вважають, однак у моїй природі є бажання усім робити добро». Заздрісна? «Я ніколи не вміла заздрити, шкодую, що не є тим, ким є хтось інший. Ось і все!» І вона обожнює тих, кому заздрить. Можливо, є марнославна, можливо, надто спрагла до компліментів і похвали, «бо я добра не через добро, а через те, щоб не тривожити свого сумління; коли чиниш зло, стаєш надто нещасним». І однак вона сповнює всі геройства і всі доброчесності. Її доброта до скромних людей, які служать їй, доброта до згорьованих жінок, до злидарів «і всіх тих людей, які викликають на очах сльози», хвилююча.

Якщо добре пізнати її, то це чиста і наївна дитина, яка прекрасно любить, якій, однак, властива надзвичайна чистота почуття, любов її надто рідкісна і гарна, щоб не залишитися самотньою і без розуміння.

«Звичайно люди доброзичливі любити не вміють, — каже вона, — однак ніхто не є таким чутливим, як я». І сама на себе гнівається за те, що така чутлива. «У дівчини це стосується низки тривіальних речей. Поглиблюймо любов, та ніколи — людину. Користаймо лише з тієї радості, яку нам дають, і тієї, яку ми даємо. Не треба надто виявляти себе навіть тим, хто нас любить, слід відійти в якесь спокійне місце і залишити ілюзії».

Для тих, хто її любить, це найпотаємніша загадка. «Я, так би мовити, не відчуваю до вас симпатії, — мовив їй один із них, — хоча вас обожнюю. Ви вродлива, однак, гадаю, ви не маєте серця». Ні, вона — уся любов. Вона надто щаслива, що її обожнюють, цим не хвилюється, однак її відповідь прихована за мовчазливою посмішкою. «Тоді я заплющила очі, це моя звичка бути ніжною». «Ви інколи думатимете про мене?» — «Коли матиму час», — відповіла вона. А потім додала: «Якусь хвилину я стояла задумана. Мені бракуватиме тієї дитини».

«З того часу як він усе сказав мені, я стою, обіпершись на стіл і думаю. Можливо, я його кохаю. Коли я втомлена і мене охоплює сон, тоді мені здається, що я кохаю його... Він говорив мені про своє кохання, говорить завжди те саме, вміє гарно про це говорити. Я слухаю його, сміючись з висоти своєї холодної байдужості і водночас дозволяю взяти себе за руку... Слухаю його, сміючись, і його гарні очі губляться у моїх сірих очах. Я не кохаю його, однак його вогонь мене зогріває. Наближаючись до будинку, я сміялася менше, була розніжена тією гарною ніччю і тим співом кохання... Його очі стурбовані, розгнівані тим, що мої очі від нього втікали, однак, якби я глянула йому просто в вічі, я могла б розплакатися. Я була знервована, збентежена». Повертаючись у свою кімнату, вона не приймає рук з обличчя, намагається зрозуміти саму себе, а далі майже холодно записує: «Ні, кохання — це лише розвага, музика, яка приховує квиління моєї душі. Я насамперед амбітна і марнославна. Люблю лише своє мистецтво, яке, на мою думку, повинно б принести мені усі інші можливі щастя».

Суперечлива душа, яка поєднує найрізноманітніші крайнощі, мінлива, як погода — то ясна, то похмура. «Бувають дні, коли випромінюєш світло, в інші дні ти наче погаслий ліхтар». Нелегко її зрозуміти у тих хвилюваннях, непередбачених вчинках, спритності, розпізнати звичний плин образів у тих неспроможностях та химерах, якими було її життя. Не завжди орієнтуєшся у похмурих лабіринтах тієї душі; щохвилини смолоскип миготить і тоді з’являються неймовірні зблиски, а за ними — довгі тіні. Здається, їй самій справляє приємність збивати нас з пантелику, попереджуючи нас, щоб ми не шукали «поза тим чи всередині того, що вона говорить — там нема нічого».

Погляньте на неї у цьому гарному портреті, який прикрашає томик листів, — щокою притулилася на складені руки і щиро дивиться на вас своїми гарними темними очима. Вона пропонує вам свою власну загадку, кажучи, що в ній нема жодної таємниці; з прихованою посмішкою в куточках вуст, кажучи вам усю правду.

Це білява слов’янка з темно-сірими очима, чітко позначеними бровами, нервовими, чутливими ніздрями, серйозним ротом, з відкритими вустами; обличчя з окресленими вольовими рисами, а, проте, щось є у нім дитячого. Вишукано гарна, але без жодної претензійності чи надмірної млосності; обличчя, яке дихає силою волі і відвертістю. Не вельми висока на зріст, з дівочим серцем і дівочими грудьми, жінка, розкішна у стегнах, з маленькими дрібними руками.

Сам той спосіб, яким вона торкається речей, говорила Луїза Бреслау, є красою.

Ця краса була образом її душі, а усвідомлення її — однією з її сильних рис. Її життя можна звести до її вольових рис, сповнених грації, і до виявів її натхненної волі. «Я прийшла увечері до спальні моєї матері легкою і сповненою натхнення ходою».

Вона належала до стародавнього українського шляхетного роду, який колись прославився на військовій службі. Дитина виховується, грається і росте на тих широких сірих рівнинах, за якими вона, можливо, несвідомо тужить посеред відданої родини, яка за всяку ціну хоче їй сподобатися. А потім — несподівана еміграція. Їй десять років. Мати відвозить її з цілою невеликою свитою і відтоді розпочинається те цікаве паломництво, яке зробить її дитиною усіх батьківщин — Відень, Женева, Рим, Париж, Лондон.

Має свою свиту гувернанток, які її супроводжують. Мати, тітка, «її матусі», як вона їх називає, думають лише про те, щоб пестити її, задовільняти усі її примхи. У такому існуванні казкової принцеси, яка подорожує світом, вона рано прилучилася до життя. Особливо там, на лагідних берегах Середземного моря, в Ніцці, «де повітря таке млосне і таке ніжне, що аж задихаєшся від радості», вона прокидається, вона кохає. «Я створена для звитяг і переживань». Видно внутрішнє буяння цієї душі. Вона шукає довкола себе не «голі скелі, бліді оливні дерева, чорний пейзаж», де не може сіяти радістю її думка, а «гори, вкриті деревами, чудово оброблені ниви», тобто продовження себе самої. Вона також оглядає себе і собою захоплюється: «Я простую тихо і безлико, наче тінь. Я — вродлива; ніщо так не прикрашає, як усвідомлення того, що ти вродлива. Усі мені це кажуть, але я лише привітна, інколи вродлива. Я щаслива». Щаслива, так, але вже стурбована. Ще достеменно не знають чим, вона тим паче. Це радше поспіх жити. «Блакитний сатин, ці фіалки і світло, що падає згори, арфа... ні звуку, нікого. Не знаю, чому так боюся села; не боюся його, але не шукаю його знову. Врешті, все це чудове для відпочинку, але я не втомлена. Я нудьгую». Її щоки горять як вогонь. «Ви крадете в мене мій час, — каже вона своїй учительці, — я не можу гайнувати часу. — Я дійшла до такого нервового стану, що кожен музичний твір, який не є галопом, викликає в мене плач. — З подивом відкривають у мені цю життєву лихоманку, боюся, що це провіщає моє коротке життя».

Дитиною вона була, отже, схожа, за словами Барбі д’Оревіллі, водночас на надію і на передчуття.

Вона одержує строге християнське виховання свого краю і свого часу. Трохи дивується ним, інколи схвильована, однак не дуже над тим роздумуючи. «Я молюся до Бога, але не вірю», — написала вона ще дитиною. Цьому поганинові потрібен не смуток, не смерть, а життя, сонце, широкі рівнини, «які надаються для її обличчя», а надто — щастя. «Коли я втомлена або розгнівана, я не є більше вродливою. Зі щастям я розквітаю, наче квітка під сонцем. Нема нічого крихкішого од мене». Про життя вона має здорове і тверде поняття, яке не криє од себе: «Я висповідалася, але лютую. Певна кількість гріхів так само потрібна людині, як певний об’єм повітря для життя. Чому люди прив’язані до землі? Якщо б їхнє сумління було чисте, вони були б надто легкі і повідлітали б до небес, як червоні надувні м’ячики».

«Трохи ласощів навіть потрібно, так само як розум. Вишукана їжа підтримує здоров’я, а отже, молодість, свіжу шкіру і округлість форм, про це свідчить моє тіло». Погляньте на її руки — «такі білі, такі ніжні і ледь рожеві всередині». Їй починає подобатися існування дивне, аж ніяк не хворобливе. Вибачається за те, що нам про це говорить. Чи я не є героїнею для себе самої? Своєю героїнею і своїм ідолом. Усе нагортається і нанизується довкола її крихкого життя. Вона сама собі сформувала доказ усього. Те, що вона насамперед побачила найкращого у світі, була вона сама і світ її думок і її серця. Всесвіт, також вигукує вона, це я. Якраз у собі треба реалізувати усю красу і треба самому підніматися до своєї власної мрії.

Саме в мареві такої палкої самотності вона пізнала славу. Це пожираюча спрага, нова краса з її новим промінням. Це величезне прагнення усього її єства не лише до щастя, яке є лише тінню, але до своєрідного божества. «Я втомилася від своєї невідомості, я сохну од бездіяльності. Я вкриваюся мохом у темряві. Сонця! Сонця!»

І відтепер розпочинається ця трагічна боротьба з самою собою, при якій до усіх її вчинків домішується амбіція, вона протидіє усім поривам її серця, отруює усі години цього життя у посмішці, яке повинно лише жити і жити. Перед нею один за одним проходять усі предмети заздрощів. «О! — вигукне вона згодом, — чого тільки не було в моїй дитячій голові!» Та вона помиляється, будує собі обманливе і легковажне царство, блукає, намагаючись у ньому жити і поринає у розвалини своїх надій і під їх спопеляючі руїни; однак порив і віра чудові.

«Будьте спокійні, — вигукує вона у своїй запальній гордості, — я не житиму, аби скніти десь у господарських добро чинностях… При незайнятих руках і перейнятій голові — напливає ціла купа непотрібних і небезпечних думок». І знову один із тих повторів думки, які близькі їй: «Якби я була щаслива і спокійна, я могла б працювати руками, думаючи про своє щастя. Ні, в такому разі думати я хотіла б про нього із заплющеними очима».

Аристократка вихована серед вишуканості та розкоші, вона собі створила зі світу найдивнішу мрію. Через дивну контрастність її мистецтво мало полягати в тому, щоб малювати злиденних дітей, предмети і людей паризьких вулиць — вона бачила народ лише через вікна своєї карети. Коли мала чотирнадцять років, їй розповідають, що в Росії є люди, які хочуть усе поділити і все мати спільне. Яке жахіття! Як? Вони хочуть усе знищити? Зникнуть цивілізація, мистецтво, гарні і вишукані речі. Її дитинне здивування глибоке. Російський люд добрий, простий, а отже, щасливий. Такою була логіка дівчинки. Вона любить королів, князів. Це образи живої величі. Не думайте, що то якийсь привілейований розум. Вона сама є республіканкою і надто гордою. «Не можу поважати людину, яка пригинається! Я роялістка лише тоді, як ставлю себе на місце царя». Та ось десь далеко помер при трагічних обставинах якийсь князь. Це взагалі б не мало її хвилювати, вона з тим згідна, треба усе поставити на місце. Але ж той князь вродливий! Вона тим схвильована до глибини свого єства. «Ніколи, здається, я не плакала так, як плачу зараз за тим, хто тільки-но помер». Дитячі мрії! Відчувається, що тривоги реального життя незадовго несподівано розбудять її. «Якщо б у мене не було розчарувань, — говорила вона, — я стала б неземною істотою». Розчарування і страждання зробили її за іншими законами і, можливо, краще, справжньою людською душею.

Та вже настає година перевтілення. Якогось дня вона читає уривок з Євангелія: «... Коли матимете віру і цій горі скажете: двигнись і кинься в море! — воно станеться. І все, чого проситимете в молитві, з вірою одержите». «Під час читання цього уривка, — пише вона, — мене немовби освітило. Я звелася на ноги, не відчуваючи більше свого єства; я склала руки, я підняла очі, я була немовби в екстазі. Я змінилася, я була радісною, я добре спала, прокинулася спокійнішою». У шквалі, що підіймався, з’явився хвилюючий, довірливий спокій. Їй видається, що тепер вистачає лише забажати, що вона усе може; тепер вона вже загартована, не є такою похмурою. Зросло її розуміння самої себе. «Дивлюся на своє життя, як на річ чужу для мене, я вклала у це життя усе своє щастя і усю свою гордість; бо людина — коваль свого щастя, вона господар своєї долі, фаталізм — це сповідування лінивих людей».

Вона рвучко береться до роботи, відкидаючи усе марнослав’я і забобони свого класу. Вона навіть скаржиться на свої статки, заздрить бідним подругам, гнівається сама на себе за таку чисту, таку впорядковану свою дільницю, в якій не бачиш ні бідності, ні зарослого дерева, ні звивистої вулиці. Прокинувшись раненько, іде в майстерню, нашвидкуруч снідає у тавернах по дорозі: «Дуже проста їжа, відмова од карети — омнібус або ногами! У майстерні все зникає; там не маєш ні прізвища, ні сім’ї, там ти сам зі собою і маєш перед собою мистецтво і нічого більше. Почуваєшся таким вдоволеним, вільним, гордим». Там, у чорному фартуху вона працює вперто з ранку до вечора. Хоче швидше і швидше досягти успіху. Цей неспокій хворобливий. Якою є ця робота? Для нас, так, як ми дивимось на неї сьогодні, це невдячна, безплідна і непотрібна праця. Ледь чи зумієш її собі уявити. Хіба ж це не ще одна омана? Шукала себе там, де її не було. Достатньо сказати кілька слів про її малярство. Про це багато вже говорилося в іншому місці, говорилося про його тривку та здорову вартість. Нічого нема більш суперечливого мистецтву молодої дівчини: її манера різка, її улюблені художники — Рібейра, Веласкес, Мане, Курбе, Гойя, трохи менше Мілле і Бастьєн Лепаж, сильне захоплення яким вона переживає. Вона приступає до «пустотливих» тем з почуттям реалізму, властивого її часові, який тим не менше не дивує у тієї аристократки та інтелектуалки. Одне з її полотен можна бачити в Люксембурзі, а інші — на вулиці Ежезіп Моро, де їх шанобливо береже її мати. Та при всій значимості цих творів, що є там справді суттєвого від тієї дивної і величної істоти, яка виявляється деякими її сторінками?

Нічого або майже нічого. Це роботи доброго художника, і це все. І проте саме тут вона вклала цілу свою душу і саме невдачі, порожні зусилля сповнюють її смертельної тривоги. Мистецтво чинить їй опір. І ось вона хвилюється, нервується, обливається слізьми, не знаючи більше, чого бажає, ні що світ хоче од неї. Вона постійно вдивляється у натовп; він проходить повз неї, сповнений байдужості; він має рацію, чи ні; яке то має значення! Що то за нещастя та загостреність думки, що міститься в глибині усіх її страждань і яку можна вибачити лише її щирістю.

І ось так, зробивши із життя такий ідеал, вона з перших кроків спіткнеться об усі злигодні і розчарування. Як бути щасливою! Це душа, яка сама себе спустошує, виснажує і яку віднесе з собою перший подув вітру.

Вона не створена для життя; неначе рослина, пересаджена з інших широт у болотнисту долину, вона зів’яне і зачахне. «Я не можу жити. Я не створена правильною. В мені багато зайвого, багато мені бракує, маю характер, який мусить змінитися».

Геній — це довге терпіння, але, звісно, боги не з’являються тим, кому бракує терпіння: у мистецтві слава не належить сміливцям, як багатство. Вона не вміє ні чекати, ні нудьгувати, безперестанку робити і переробляти своє творіння із впертою надією. Хто б докоряв їй за це? Вона працює невгамовно, з натхненням. Це її життя. «Малюючи, уявляю собі, що тчу своє щастя», але її руки невгамовні, як і її серце, вони сплутують її творіння, нищать його. Далі вона знов падає у відчаї. «Я нудьгую, бо моє життя нескладне, тому я нудьгую». І знов крики та нарікання. Що діяти з тією невгамовною робітницею, яка постійно непокоїться в порожнечі. «Мене не смішить більше це постійне, дивне, незворушне невезіння... Приниження не торкаються мого серця... Ось уже три роки, а що я зробила? Що я знаю? Нічого. Спалах, вибух, слова?» Навіщо жити? Колись у Росії вона вже хотіла відібрати собі життя, але настрашилася пекельних мук. Дарма, якщо невдача переслідуватиме її, вона відбере собі життя у тридцять років. Це той строк, який вона визначила для своєї фортуни.

Прийнявши таке рішення, вона задоволена своєю розсудливістю. Вона кинула наказ грозі і тепер заспокоїлася. Знов її обійняв спокій; вона стала стоїчною і кепкує зі своїх глибоких страждань: «Жінка, яка пише, і та жінка, яку я описую, — це різні особи. Що мене обходять усі ті терзання?»

«Я не вірю у те, що люблю своє мистецтво, то був засіб, я кидаю його... чи не так?»

Ні, вона вклала в нього цілу свою душу. Коли так віддаєшся, важко оговтатися. Від цього вмираєш. «Я розпочала своє мистецтво через фантазування, — зізнається вона, — і через амбіцію, я продовжила його з почуття марнослав’я, а закінчила його обожненням».

Але те, що вона обожнює під цими виявами, це більше саме Мистецтво у його творчій красі, «запаморочлива розкіш його величності Мистецтва», про яке вона говорить словами незвичайними і сповненими любові. «Уявляю його собі великим світлом — там, дуже далеко, і забуваю все інше, і можу прямувати, втупивши погляд на це світло». Погляньте на неї в музеях, перед картинами майстрів: «Не треба, щоб довкола мене говорили якісь слова. Це так болісно, як удар кинджала. Про це можна було б говорити лише з тим, кого дуже любиш, інакше воно творить невидимі зв’язки. Здається, немовби ти спільно здійснив якийсь негідний вчинок».

«Повна краса, — ще сказала вона, — вивільняє від усього. Потрібно, щоб вона проймала ціле ваше єство і щоб вистачало місця лише для краси». А назавтра, повернувшись до звичайного життя, немовби вийшовши зі сну, вона знову відчуватиме вплив середовища і банальність, яка її оточує. З таким зблиском в очах вона береться рисувати перехожих!

Таким чином, вона була чудовим створінням, збожеволілим від краси, однак неспроможним творити її власними руками. Її творіння — вона сама. Те, що вона дає, вона сама. Все, що залишається від тієї обраної душі — це тих кілька палких слів, кілька стривожених і глибоких криків, і це її страждання, гідність її життя, велич її мрій. Лише це важить для нас і лише цього вистачає для її слави.

Коли спадав вечір, вона поверталася від тієї важкої роботи — розбита і втомлена, але сповнена більшого щастя, до своїх зошитів та книжок, у свою дівочу спальню, обтягнену таким спокійним, таким ідеально блакитним сатином, що «варто було б заходити сюди навколішки». Тут стоїть її письмовий стіл «з двома засвіченими свічками під теплим і ніжним світлом»; її улюблені книги, дивні книги як на молоду дівчину: Гомер, Платон, Епіктет, Плутарх, Мішеле, Бальзак, Кант, Фіхте... і ті зошити, в яких вона записує найдрібніші події свого неспокійного життя.

Насправді те, що вона пише, зовсім не є мистецькими чи артистичними нотатками, як це робили, скажімо, Гонкури, але звичайними записами про життя — без довгих фраз і без витонченості. Жодного бажання подобатися. Вона не хитрує, говорить вголос, з запальною невимушеністю.

«Працьовитий Флобер аж квилив од своїх великих мук. Так, справді, той біль, який він собі спричиняв, відчувається. Бальзак ніколи на це не нарікав і завжди захоплювався тим, що робив».

«Ні, — вигукує вона з дивною проникливістю. Я не художник, не скульптор, не музикант, не жінка. У мені все зводиться до предметів спостереження, роздумів, аналізу. Я з зацікавленням вивчаю сама себе, дивлюся на себе здивованими очима. Якась постать, звук, радість, біль відразу ж зважені, вивчені, перевірені, класифіковані, занотовані. І коли я говорю чи пишу, я задоволена».

Її аналіз належить до найтонших аналізів:

«Просити за когось іншого — це приниження, яке вивищує; наївно хтось думає, що він милосердний, відданий. Просити за мене було б чудово. Вибачай, християнство наказує нам вибачати. Чи це можливо? Людина не є володарем своєї пам’яті, поки пригадуєш, доти не вибачаєш».

Це написано доволі анемічним і спокійним аналітичним стилем, та при найменшому подуві пристрасті усе змінюється: речення зіштовхуються одні з одними, шаленіють. Зникає будь-який порядок, будь-яка симетрія: «Я така ж непослідовна і хаотична, як написане мною... Проводжу своє життя в тому, що говорю дикі речі... але це має гіркий присмак, бо воно іде з глибин враженого серця». І тоді, майже не відриваючись од писаного, навіть не звертаючи надто на це увагу, вона знаходить глибокі і правдиві слова, нові барвисті образи, а, особливо, незвичайні крики серця.

Деякі фрази справді чудові. Є серед них такі, що зблискують у темряві, немов ще не погаслі смолоскипи, інші хаотично перекочуються через усе інше, забиваючи свою окалину та полум’я, інші ж спалахують, як пронизливі ноти арфи або ж той «приємний звук ріжка, що звучить після тієї жахливої тиші», яку вона описала наступними словами: «Ось кімната померлого. У повітрі жахлива мішанина земних квітів і ладану. Тепло, зачинені віконниці».

Ось одна з її скарг: «Я так хотіла б бачити, чути, дізнаватися. Та не знаю, до кого звернутися, як це попросити. Я зовсім одна і лишаюся тут здивована, зачудована, не знаю, куди податися, усюди бачу скарби: історія, мови, науки, нарешті — цілу землю; я хотіла б усе вивчати, усе знати і голова мені тріскається, а я немовби огорнена серпанком праху та хаосу».

Інші записи чудові: «Пригадую собі ті чудові сади і моє дитинство... Заплющую очі і це бачу. Чую у своєму волоссі морський вітер, голоси жінок і оргàни».

Вона малює особливо за рахунок нагромадження прикметників, несиметрично, за спалахами відчуттів: «Ця велична сумовитість (Ескуріалу) чудова. Над вигорілим темним хвилястим, наче море, полем, піднімається палац. — Тут (у Римі) життя інше, вільне, фантастичне, широке, шалене, млосне, гарячо-ніжне, як його сонце, як його поле».

Але знову ж тут стиль — лише доповнення. Вартість цього щоденника складають почуття і думки; це драма неспокійного і шаленого життя; це дивна таємниця жінки, яка народжується для мистецтва і науки, звільняється від своїх пелюшок, вчиться лепетіти наші мрії; це трагічна боротьба волі та її атавічного безсилля. Здається, що вона ще обплутана тисячею ниток; вона надто слаба, надто квола, але більше од нас вона має величезну здатність страждати.

Треба бути свідком цього внутрішнього перетворення, яке із вередливої і владної дитини зробило зовсім сучасну жінку, нашу сестру — повільним вивільненням із себе самої, духовним ростом усієї своєї душі, зростаючим неспокоєм її днів.

Спокійне і монотонне щастя родинного життя з його послідовним плином однакових днів і однакових думок не могли довго задовольняти цей неспокійний характер. Отож, вона говорить про це гірко і злісно: «Я радо стала б комунаркою лише задля того, щоб підірвати усі будинки, родинні житла. Своє житло, певно, треба любити, нема нічого милішого, як там відпочивати. Але відпочивати вічно!» Вона прагне свободи прогулюватися на самоті, ходити, повертатися, сідати на лавки у садках, заходити у церкви, прогулюватися вечорами старими вулицями.

Не виставляючи себе поборником рівноправ’я жінок (це зовсім не відповідає її тонкій натурі художниці), Марія Башкирцева не перестає, однак, вимагати цього незвичним благородством своєї думки: «Певно, є причина сміятися. Жінки завжди будуть лише жінками. Але ж, якби їх виховували так, як чоловіків... Так, треба кричати, виглядати кумедними, аби здобути таку рівність через сто років». Зрівнятися з чоловіком — це було несвідомою метою цілого її життя. Вона мала чоловіче мислення і вміла говорити їхньою гордовитою мовою:

«Я ніколи не зрозуміла, що можна було б віддати своє життя за кохану істоту, але я знаю, що витримують усі муки і вмирають задля принципу, за свободу, за щось таке, що може покращити життя людей. Задля цього я віддам останню краплю своєї крові. Я захищатиму це так само у Франції, як і в Росії: насамперед все людство, а потім батьківщина, я за те, щоб упростити усі ті питання».

«Якщо я не дозволяю себе вивезти з країни, значить, це безглуздо, а я страшно боюся безглуздості», — ось як говорить вона, думаючи про свою країну. «Старі режими є запереченням прогресу і розуму. В королях погана не людина, а їхня непотрібна функція. Однак, — додає вона, — я спокійна, зовсім не нігілістка; та лишень, якщо б я вірила, що свободі щось серйозно загрожує, я була б найлютішою з усіх».

Своєю вільною і розумною думкою вона наважується усе вивчати, про все судити, і це робиться посеред її найсмертельніших тривог: «Душа — це чиста вигадка і від цього падають, як декорації під час пожежі на театральній сцені, усі наші найінтимніші і найдорожчі вірування. — Чи Господь є тим Господом, який слухає? Церква применшила Бога, змінила природу релігії чи, радше, створила ускладнену релігію, повну шарлатанства, яку слід знищити. — Треба повсюдно ставати навколішки і молитися лише до Бога. Бог є усюди. Христова релігія, за його словами, мало схожа на ваш католицизм і на наше православ’я, яке я стримуюся наслідувати, обмежуючись настановами Христа, мало турбуючись алегоріями, забобонами, різноманітними абсурдними речами, що були пізніше людьми впроваджені в релігію. — Не читання Біблії може примусити нас вірити у Бога; це лишень людський документ, або ж усе те, про що там говориться, є дитинним. Бог — це, можливо, сама природа. Вірити можна лише у велике таїнство, в землю, небо, усе, Пана».

Однак не вимагайте від тієї стурбованої дитини надто строгої єдності думки: вона є повною суперечливістю. «Щоб вірити в Бога, — говорить вона, — треба страждати; коли людина дуже щаслива, вона обходиться без цього». Отож, часто бачимо, як вона у сльозах стоїть навколішки перед Богом, як вона все-таки молиться, щоб Він допоміг їй, але якими дивними молитвами бунтівниці! Річ у тім, що наближається смерть. Вона наступає тихо, звивистими стежками, потайки. Зростає настирлива думка для тієї смерті, якої вона не бажає, яка настає надто швидко. Вона розглядає цю думку з усіх боків, і зацікавленість смертю робить її менш страшною. «Смерть торкнулася мене пальцем. Я володію таємницею... Насамперед це щось нове…». Проте вона з презирством ставиться до смерті. Якщо тут нічого нема, то це дурниця; якщо ж у цьому щось є, вона віддає себе на Божу ласку. Ні, смерть її не жахає, жахає лишень «забуття, більше, не бути розуміння, що ти не був! Я божеволію при самій думці, що помру в забутті».

Вона занедужала, це зауважує, не хоче у це вірити, бунтується, плаче і молиться з колишнім містицизмом та дитячою вірою. Однак «молитва зворушує» і вона стомлена, знервована, сумна, уся її маленька істота розслаблена, а крім того не вірить, що так можна померти. Жадоба життя підносить її різким та веселим поштовхом:

«Моє тіло плаче і квилить, однак щось таке, що є наді мною, радіє з усього цього. Попри усе я люблю життя; то не якийсь перехід, не злидні, це життя; це те все, що ми маємо з усього. Бо життя належить нам; воно — усе те, що ми можемо мати». Жити — це її безсмертний крик.

Вона працює з новим завзяттям. «Я сумлінно працювала цілий тиждень, до десятої години вечора в суботу, а потім повернулася і розплакалася». Навіщо плакати? Вона відповідає цим величним криком: «Оплакую все від створення світу, оплакую все те, чого мені бракує і чого мені бракувало».

Вона опирається, поки що відважно і продовжує свою стражденну дорогу, не показуючи свого смутку на людях; на вустах у неї посмішка: «Не треба, щоб бачили, як я плачу, можуть подумати, що я плачу від кохання». «Тут, — говорить вона, — у найболісніші хвилини мого життя бачать моє внутрішнє життя; назовні я зовсім інакша. Можна гадати, що я не суперечлива і що маю звичку підкорятися людям та речам».

Проте вона чахне. Чують, що вона кашляє. Смерть наближається повільними тихими кроками, але кроками впевненими. «Я задихаюся... Я вродлива». Це найважча з недуг. Довкола неї клопочуться, це її дратує. Якогось дня у вагоні вона погодилася сісти з того боку, де вікно не відчиняється. Та ні! Треба, щоб відчинили їй інше вікно. Вона засинає. Вікно зачиняють. Вона прокидається із криком, що розтрощить підборами вікна. Розлючена, вона перестає їсти, заглиблюється у свої думи, насуплює брови, дивиться стривожено, неймовірно запаленими від гарячки очима. Уже довший час їй гуде у вухах; вона страчає слух і це засмучує її більше од самої смерті. Нарікає на нестерпні болі між шиєю, вухом, горлом. «Це так, немовби повітря стало свинцевим і стягало мені шкіру з обличчя до самої землі, а в руках тримало вогонь». Лікарі консультуються між собою, набирають поважного вигляду. Довкола неї усі приголомшені. Вона помічає це, кепкує, вдаючи твердий стоїцизм: «А мене це бавить, я тріумфую».

Її лікують з безмежною люб’язністю, та вона могла б виснажити навіть ангелів.

«Годі, смерть мене не лякає. Я не буду брудитися йодом, я не питиму риб’ячий жир. Я не кластиму фланелі. Чого це усе варто? Надто турбуються моїм цінним здоров’ям. Будь-яке відчуття, доведене до крайності, є насолодою, а я в такому віці, коли навіть у можливості померти знаходиш саме сп’яніння... О! Справжня тривога, як і справжнє щастя, полягає лише у речах славетних. Незносною є невдача, це мистецтво втрачене і занедбане... Лишень торкнешся цього хвилинною пам’яттю, як воно завдає мені страшного болю... Усе, що я дотепер робила, стало шаблоном, якимсь романсом. Це банально, незграбно, претензійно!» І береться малювати хлопчаків на дворі. Малюючи їх, вона мріє про велике полотно, намальоване на селі, з безмежним небом, травами і польовими квітами, простором і простором, бо вона немовби задихається.

Права легеня і бронхи вражені. Треба дихати іншим повітрям, подорожувати. Напівглуха, виснажена слізьми і тривогою, майже вмираюча, вона в Іспанії, перед своїми вчителями. Наближається до них, сама, мовчазна, розглядає їх:

«Бачу те, чого я не бачила; мої очі відкриваються; я стаю навшпиньки, затамовую подих, боюсь, що ті чари зникнуть. Нарешті маю надію торкнутися своїх мрій. Усі мої помисли спрямовані до цієї страхітливої мети!»

Вона хвилюється, про все на світі забуває. Настають святкові дні, сповнені сонця, вічної ілюзії. Вона знов повертається до життя на березі моря, в білій сукні, в білих капелюшках, «у капелюшках щасливої жінки». «Мої плечі розквітають, це не в’яжеться із кашлем. Коли я простягаю руку, вона має хворобливий вигляд замість колишнього вольового. Це навіть гарно, я не нарікаю. Стаєш дрібною, хоча не худорлявою, через щось млосне, незнане для мене... Я така рум’яна, ще така свіжа. Гадаєте, що я хочу померти, ви збожеволіли. Я обожнюю життя таким, яким воно є, і ті сльози, які насилає мені Бог».

Врешті вражена і ліва легеня; вона вперше це відчула у підземеллях Київської лаври. Був біль між ключицею і грудьми, «там, де люблять постукувати лікарі». Вона пригнічена. «Таке враження, ніби кості збираються проткнути тіло, яке вас покидає». Тієї ж ночі ця думка продовжується у сні — вона ніколи не спить без снів: «Мені снилося, що на моє ліжко поклали гріб і говорили, що в ньому лежить молода дівчина. А він виблискував, як уночі фосфор».

Проте вона працює далі, вона невтомна трудівниця, а вечорами, зовсім виснажена, у напівсонні чує, як у її голові звучать божественні мелодії: «Це приходить, само минає, його відчуваєш — мелодія шириться всупереч вашій волі...» А потім знов молитви і сльози: «Тільки що я опустилася навколішки, ридаючи і молячи Бога; я простягнула руки перед собою, втупила погляд так, нібито Бог був у моїй кімнаті. Треба вірити в нього; це дуже зручно, коли страждаєш. Коли не маєш до кого звернутися, коли ти дійшов геть до краю, у тебе залишається Бог».

Тоді, коли над її головою громадяться хмари, виднокруг залишається навдивовижу ніжний і блакитний, як у найкращі дні її життя. Часто у ці тривожні години у її споминах проходить сліпучий міраж Італії. Там її прихований рай. Це спогад, змішаний з любов’ю, сонцем і морем, серед світанкової зорі її життя і первоцвіту її мрій. Вона промовляє неначе піснею:

«Там небо чисте, а море блакитне. Це щось таке надзвичайно гарне, до чого ти не готовий. Велике остаточне щастя, до якого хотів би дійти, звільнившись од усякої тривоги... О, божественні і чудові Неаполь, Сорренто. Там дихаєш, там добре почуваєшся. О, Південь, о, Середземне море, о, мій улюблений краю, який спричинив мені стільки журби! О, мої перші радості і мої найбільші страждання! О, моє дитинство, мої прагнення, моя благодать!»

Але смерть уже тут. Це вже кінець. «Я ж казала вам, що повинна померти. Я знаю, що, як і інші, іду до смерті, до небуття... Сьогодні я торкнулася глибини відчаю. Мене душать сльози, великі гарні мовчазні сльози, як літній дощ».

В останні дні її спротив слабшає; у стражданнях вона врешті забуває про життя, душа огортається. Дуже ніжне, дивне, складне почуття, змішане з мистецтвом, жалістю, втомою з’явилось у її серці до вмираючого метра. Та вже цілий світ більше не належить їй, уже розпочинається таємниче єднання з тими речами, для яких життя було лише молитвою. Із наближенням смерті «між мною і усією іншою землею спадає завіса... Усе змінює свій вигляд. Здіймаєшся понад дрібними злигоднями із чимось радісним у своєму єстві; божественна поблажливість до мерзенного загалу, якому незнані потаємні, змінні, миготливі і різноманітні причини вашого блаженства, крихкішого від найкрихкішої із квітів».

«Я хотіла б усе побачити, усе мати, усе обійняти, змішатися з усім і померти, бо так треба, у захопленні, пізнаючи цю останню таємницю, цей кінець усього сущого, або ж цей божественний початок».

Вона ще хоче працювати, але сили її покидають. Нарешті вона лягає у ліжко. Її ліжко виносять у салон, і там, де через кілька днів, «покрита горою мережива і велюру», білісінька, як наречена, з такою ж чистою душею, сумна, але усміхнена, вона схиляє свою милу голівку і помирає.

Це сталося восени 1884 року.

На витончених сторінках, присвячених пам’яті Марії Башкирцевої, Моріс Баррес називає її цим таємничим і ніжним словом — «Наша завжди невдоволена Пані». І справді, її життя було постійним «прагненням до світла», незадоволеним, але постійним, але божественним; і у тій важкій праці, у цьому щоденному сходженні до Краси, побаченої у далеких осяйностях, вона взяла перепочинок лише для того, аби померти.

Душа її була величною, однак сили були надто слабі. Вона впала розбита. Одне правдиве слово може бути підсумком її життя: «Мені ніхто не допомагав». Вона боролася на самоті, довіряючи лише собі самій. Саме у цьому полягає таємниця її енергії та відваги; у цьому також є таємниця її кволості. Вона нічого не просила у людей, і просила лише у Бога.

Але вона ніколи не змирилася з долею; ніколи вона не сказала це «Fiat voluntas»¹ душі, яка із цим примирилася. Вона не пізнала ні терпіння, ні покірливості, і виявляла героїзм до свого останнього дня.

Безперечно, ті інші, які її не вартували, простіші жінки, краще зрозуміли життя: покірливість, яка забуває про себе, уміє схвильованішим поглядом оглядати усе довкола. Безперечно, вона не вміла забуватися; в усьому вона шукала себе саму, і все те, що не було створене за її світлим образом, видавалось їй похмурим.

У цьому полягають недосконалості цієї душі.

Та чи не слід любити її саме такою, любити саме за те, що вона зосередила усю себе зібрала у тім короткім і чудовім існуванні зосередила себе так ідеально, що видається символом або ж легендою, образ героїзму, вищим образом любові!

Вона була поступово освітлена усім тим промінням, через яке переходила у своїй земній мандрівці, здається, не було жодної великої ідеї, жодного шляхетного прагнення, чужого цій душі. Звичайно, вона лише торкнулася життя, але як повітряно, легко і ніжно це зробила. Вона не принесла нам якоїсь нової правди, але деякі, зовсім звичайні, речі продумані нею, зберігають якесь таємниче і тепле тремтіння, запашний слід.

Так, вона мала свої недоліки, бо вона була людиною; однак на тих висотах, на які вона зійшла, усе очищається і сповнюється світлом. Для неї зло вкривало темрявою добро, а кожна помилка ставала плямою. Краса була щасливою і чистою, а щастя було красою.

Переконавшись у крихкості і мінливості своїх надто марних бажань, вона померла з тією останньою надією, єдиною надією, справді гідною тієї святої душі? Грандіозний і могутній спогад про неї відтвориться в наших думках у якусь певну годину медитації та спокою, подібній на цю годину.

————
Нехай сповняється твоя воля (лат.).