Станіслав БРАЖНИК
ГАЛИЧИНА...
Незакінчена повість
1.
Після Нового року Марк нарешті з’їздив до Кривого Рога навідати батьків. Там він дізнався про вельми неприємну новину: наприкінці 38-го у Києві було заарештовано його брата Якова. Він пригадав, як минулого літа йому довелося тричі переписувати анкету через «неповні відомості про родичів».
Із поїздки Марк повернувся з тяжким почуттям тривоги.
Інститутський товариш Семен Ліхман, який працював в облздороввідділі і якому Марк про все розповів, запропонував йому поїхати на роботу до нещодавно возз’єднаної Західної України.
— Прояви советский патриотизм, старик, — сказаав він, поплескавши Марка по плечу.
Марк порадився з Ритою і подав необхідну заяву, а Семен «дав їй хід». У результаті за тиждень Маркові вручили аркуш цупкого паперу, на якому було надруковано: «Левинский Марк Моисеевич, врач-хирург, направляется в Тарнопольский* облздрав для работы по специальности».
Риту звільнили без особливих клопотів. Учителів російської мови й літератури у Харкові було більше, ніж треба. Марк отримав «підйомні» гроші й писану вимогу, за якою в касі Південного вокзалу йому видали чотири квитки в купейний вагон швидкого поїзда, котрий нещодавно став курсувати між Харковом і Львовом.
Коли Марк зайшов до облздороввідділу попрощатися, Семен начеркав на службовому бланку телеграму: «Тарнополь Облздрав Шевчуку Прошу встретить прибывающего 15 февраля поездом 84 вагон 9 врача Левинского Гоголев», — і відправив з нею кур’єра на телеграф.
__________________* Тарнополь — тогочасне написання назви міста Тернопіль.
Марк знав: Гоголєв — завідуючий Харківським облздороввідділом. А Шевчук?
— Шевчук руководит Тарнопольским облздравом, — пояснив Семен. — Хороший дядька. Я тебя специально к нему направил.
Уранці, в день від’їзду, Марк відвіз на вокзал два тюки — з постілями та кухонним начинням — і здав у багаж.
Поїзд вирушав увечері, після десятої, але на вокзал вирішили їхати зарані. За п’ятнадцять до сьомої Марк виніс у коридор всі сумки й валізи і, замкнувши двері, подався на кухню, де коло примусів порпалися сусіди.
— Доверяю вам квартиру, тётя Вера, — сказав він, вручаючи ключ відповідальній квартиронаймачці їхньої комуналки, колишній медсестрі в дивізії героя громадянської війни товариша Пархоменка. Потім попрощався з іншими сусідами і, взявши залишену сімейством найбільшу валізу, вийшов на сходову площадку, де на нього чекали Рита і діти.
— Видел бы ты, как скривилась эта крыса Цыгольникова, когда я прошла мимо, — сказала Рита.
Марк промовчав. На відміну від дружини, він підтримував з усіма сусідами добрі стосунки.
На вулиці було темно й безлюдно. Рідкі ліхтарі ледь просвічували крізь холодну мжичку та білясті смуги туману. Марк занепокоївся: у місті бешкетували випущені за недавньою амністією кримінальники. І коли нарешті з-за повороту вигулькнуло жовте око трамвая, він полегшено зітхнув.
Закінчувався сірий гнилий понеділок 13 лютого 1940 року...
За брудними вікнами трамвая, що без поспіху деренчав ледь освітленими вулицями, пропливали темно-бурі стіни будинків із тьмяними плямами вікон; поспіхом чимчикували, зігнувшись під парасольками, нечасті перехожі.
— Медінститут, — оголосила кондукторка й одразу ж смикнула мотузку дзвінка: пасажирів не було.
«До встречи!» — подумав Марк, проводжаючи поглядом знайому з дитинства довгу лаву на чавунних лапах.
У приміщенні вокзалу, де сяяли вогнями зал чекання і ресторан, людей було небагато — туди пускали тільки з квитками, але біля кас та на платформі приміських поїздів мокли щільні юрби.
Зайшовши всередину, Левінські попрямували до зали чекання й розташувалися на просторій дерев’яній лаві, спинку якої прикрашали великі літери НКПС*.
————
* НКПС (рос.) — Народный Комиссариат Путей Сообщения.
До відходу поїзда лишалося півтори години...
На стіні навпроти висіла велика картина: в оточенні веселих дітлахів добродушно усміхався товариш Сталін.
Піднявши праву руку, Давид відсалютував картині.
Аліна єхидно хихотнула:
— Октябрята пионерский салют не отдают. Правда, папа?
— Правда, правда, — неуважливо відказав Марк й тут же спохопився. — Товарищу Сталину — отдают.
— А почему? — не вгамовувалася Аліна.
Чоловік у сірому плащі, котрий сидів навпроти, відірвався від газети й ковзнув по них поглядом. Під плащем Марк вгледів халяви хромових командирських чобіт.
Як і на темній безлюдній зупинці, Марк знову відчув занепокоєння.
За якийсь час чоловік склав газету, підвівся й пішов залою. Побачивши, що він ростує до ресторану, Марк полегшено зітхнув. Удруге за сьогоднішній вечір...
Нарешті вдарили у дзвін і оголосили посадку на львівський потяг.
Підхопивши валізи, пасажири поспішили на перон, де на першій колії виблискувала під дощем низка вагонів.
У їхньому вагоні було тепло й затишно. Зелена килимова доріжка простяглася повз шерегу дверей із надраєними латунними ручками. В купе на м’яких полицях лежали подушки, постільна білизна з ароматом свіжого прання і пухнасті ковдри.
— Так мы еще ни разу не путешествовали, — сказав Марк, згадавши напхом набитий брудний вагон, у якому він оце нещодавно їздив до Кривого Рога.
На пероні двічі вдарили у дзвін. Потім пролунали три удари, і поїзд рушив.
Марк відсунув віконну фіранку. «Через пару лет вернёмся», — подумав, дивлячись на харківські околиці, що стрімко зникали в пітьмі...
Опівдні наступного дня замиготіло за вікнами сплетіння моста і відкрилося широке річкове плесо.
— Чуден Днепр при тихой погоде... — продекламувала Рита.
— Вот и столица, — сказав Марк.
Давид негайно підняв руку, салютуючи столиці.
— Давид — настоящий советский мальчик, — насмішкувато мовила Аліна.
Марк насварився на неї пальцем:
— Не ехидничай, дочка... Особенно при посторонних, — додав він, згадавши чоловіка у сірому плащі.
— Київ. Стоїмо одну годину. Пасажирам нашого поїзда в ресторані подають експрес-обід, — оголосив, проходячи вагоном, провідник.
Зголоднілі пасажири тут же поспішили до ресторану.
У великій залі уздовж високих вікон, що виходили на перон, вишикувались ряди столиків, на яких парували мисочки з борщем, стояли під білими ковпаками тарілки з другими стравами і склянки з компотом.
Родина зайняла вільний столик і з апетитом заходилася коло борщу. Раптом Рита усміхнулася комусь. Марк озирнувся і знову побачив чоловіка у сірому плащі...
По обіді Марк накупив у вокзальному кіоску купу газет і, як тільки потяг відійшов від перону, заліз на верхню полицю і аж до темряви читав, позираючи іноді на полустанки, що проносилися за вікном...
«Англия содрогается от бомб «Люфтваффе», — писала «Красная звезда». «Спасет ли Францию линия Мажино?» — допитувався у великій статті в «Известиях» міжнародний оглядач Потапов. Газета «Правда» опублікувала політичну карикатуру: дві величезні долоні, далеко висунувшись із рукавів, зчепилися у міцному рукостисканні; під ними зіщулилися люди-комашки, там же, внизу, валялися уламки військової техніки і білий орел з обламаними крилами — польський герб; на вилозі одного рукава чорніла свастика, на манжеті другого –серп і молот...
Коли засутеніло і над дверима купе спалахнуло світло, провідник почав розносити гарячий чай.
— Сколько стоит стакан чая? — обережно поцікавилася Рита.
— Чай безкоштовно, а булочки по карбованцю, — ввічливо пояснив провідник.
Булочки коштували дорогувато, однак Рита все ж таки вирішила влаштувати вечірнє чаювання з пахучою випічкою...
Рано-вранці наступного дня поїзд прибув на станцію Волочиськ і довго стояв, чекаючи своєї черги переїхати старий кордон: тут нещодавно спорудили новий міст через Збруч із широкою радянською колією.
Станція була забита довгими вервечками вагонів, уздовж них походжали червоноармійці з гвинтівками.
Нарешті переїхали міст, і всі прикипіли до вікон. На невисоких пагорбах біліли чистенькі будиночки, під вранішнім сонцем сріблилися хрести на крутих дахах костьолів.
Зовсім недавно тут хазяйнували білополяки...
За годину потяг прибув у Тарнопіль.
Зійшовши на перон, сімейство стояло біля своїх валіз, з цікавістю роззираючись на всі боки.
По світло-блакитному небу, повільно випливаючи з-за високого вокзального фронтону, на якому ще пишалися великі чорні літери — TARNOPOL, — повзли білі хмарини.
— Ты же говорил, что нас встретят, — стурбовано сказала Рита.
У цей час із дверей вокзалу вийшов високий чоловік у довгому темному пальті й капелюсі та попрямував до них.
— Доктор Лєвіньські? — незвично, на польський манір вимовляючи прізвище, спитав він.
— Да, это я, — відповів Марк, і вони потисли один одному руки.
Чоловік узяв Маркову валізу й пішов до вокзального приміщення, жестом запросивши їх іти за ним. Проминувши вокзал, вони вийшли на привокзальну площу, і тут чоловік поставив валізу й представився:
— Опришко, помічник завідуючого облздороввідділом...
У цю мить хтось торкнув Маркове плече. Марк озирнувся й побачив людину в сірому плащі. За спиною незнайомця, тримаючи в руці ваговиту дорожню сумку, стояв молодик у коверкотовій гімнастерці з синіми петлицями.
— Приехали? — спитав чоловік у плащі, усміхнувшись Риті, яка підійшла з дітьми, і попрямував до «емки», що стояла неподалік.
— Готель поруч, — ступивши на дрібну бруківку привокзальної площі, сказав Опришко.
І справді, до готелю виявилося не більше п’яти хвилин неквапливої ходьби. Для них був заброньований двокімнатний номер. Лишивши родину обвикатися у ньому, Марк у супроводі Опришка подався до облздороввідділу.
Завідуючий прийняв його без затримки: відчувалося — телеграма Ліхмана справила відповідне враження. Розпитавши трохи про попередню роботу, Шевчук розкрив блокнота, який лежав перед ним.
— Есть вакансия в областной больнице, ведущим хирургом... Поживёте в гостинице, облздрав оплатит номер, а недельки через две подберём вам подходящую квартиру...
Сповнений найрадужніших надій, Марк повернувся до готелю.
Наступного ранку, одразу по восьмій, у номер постукала чергова.
— Пане... товаришу Лєвіньські, до телефону!..
Дзвонив Опришко і просив негайно прийти до облздороввідділу. Ледь Марк переступив поріг приймальні, помічник показав йому на двері кабінету:
— Заходьте...
Люди, що юрмилися у приймальні, розступилися.
Завідуючий зустрів Марка так само привітно, але в голосі відчувалася напруженість.
— Задержал совещание, чтобы снова встретиться с вами... Вы едете работать в райбольницу, в Бережаны... С квартирой там значительно легче. Опрышко уже связался с главврачом — за вами пришлют машину...
Годині о другій після полудня до готелю під’їхав газик-півторатонка. Рита з Давидом сіли в кабіну, Марк і Аліна залізли в кузов. Заїхали на вокзал, там Марк отримав багаж, який прибув разом із ними, і знову рушили в дорогу...
Трохи попетлявши чистими вуличками, забудованими дво— і триповерховими котеджами, півторатонка спустилася до моста, під яким шумував неширокий, але повноводний потік.
«Река Серет», — прочитав Марк на придорожньому щиті і гмикнув.
— Чего ты, папа? — спитала Аліна.
— Да так, вспомнил детство... — відповів Марк.
А згадав він, як улітку 16-го року хлопчаки-газетники, бігаючи по Сумській вулиці, кричали: «Наши — напрут, а немец — насерет!..» У газетах писали про російський наступ на річці Прут і німецький — на Серет...
Машина виїхали на рівну, мощену дбайливо підігнаним кругляком дорогу, і помчала, здавалося, прямо до обрію, що наливався вечірнім багрянцем. В облздороввідділі Марк довідався: Бережани — за 53 кілометри на захід від Тарнополя.
Ще на вокзалі він дістав із тюка дві ковдри. Загорнувшись у них і прихилившись до кабіни, вони слухали монотонне гарчання мотора і дивилися на бруківку, що стрімко бігла назад. Ось машина пішла вниз, і мотора стало майже не чути, подерлася вгору — і двигун запрацював голосніше...
Вони проїхали вже, либонь, півдороги, коли попереду почувся важкий гуркіт і брязкіт. Машина зупинилася. Марк визирнув із-за кабіни. За кілька десятків метрів перед півторатонкою через дорогу проскакували танки. Освітлені червоним диском сонця, яке низько висіло над горизонтом, вони скидалися на сполохане стадо якоїсь великої звірини. Це відчуття доповнював тріск молодого сосняка, що долинав крізь приголомшливе ревище двигунів: танки мчали просто туди...
Хвилин за п’ять танковий потік вичерпався, і, об’їхавши вивернуті важкими гусеницями кругляки, півторатонка рушила далі.
До Бережан приїхали, коли злегка посутеніло.
Спочатку був кам’яний міст, під яким дзвеніла швидка річка. Потім півторатонка з’їхала з шосе, і праворуч потяглася висока фортечна стіна. Проминувши її, виїхали на рівно забруковану площу й зупинилися біля масивної сірої будівлі.
Над нею здіймалася вежа з годинником і тріпотів під легким вітерцем великий червоний прапор. Дім влади...
Шофер вискочив із кабіни і зник у будинку.
На вежі заграли куранти, й годинник пробив шість разів.
— Шесть часов, а ещё светло, — сказала Аліна.
— Далеко на запад забрались, — Марк зітхнув, — а время всё равно московское...
Нарешті з’явився водій. За ним ступав здоровенний чолов’яга в армійській кожушанці. Хвацько перемахнувши через борт вантажівки, він усівся на тюк поруч із Марком і простягнув руку:
— Стёпкин, начальник АХО*. — Потім обернувся до кабіни й скомандував: — Давай на Адамовку!
Проминувши кілька вуличок із старовинними одноповерховими особняками, півторатонка виїхала на оточений високими деревами плац і зупинилась біля червоного, змурованого, либонь, із цегли ще австрійської виробки триповерхового будинку.
— Приехали! — оголосив Стьопкін. — При поляках здесь жили их офицеры.
Він знову хвацько перемахнув через борт і, відкинувши гаки, опустив його.
___________________________________________* АХО (рос.) — административно-хозяйственный отдел.
Марк та Аліна зійшли на землю. З кабіни вилізли Рита й Давид.
— Ну, пойдёмте, — оглянувши їх, весело скомандував начальник АХО і попрямував до будинку. — Прошу, — він відчинив масивні двері під’їзду.
Піднявшись услід за Стьопкіним широкими сходами з фігурними дерев’яними бильцями на другий поверх, сімейство підійшло до дверей, що виходили на площадку. Навпроти були ще одні двері.
На темній з мореного дуба поверхні жовтіла латунна табличка: «KAPITAN KOWALSKI».
— Квартира номер три, — весело ошкірився Стьопкін. І витягши з кишені в’язку ключів, став перебирати їх, відшукуючи потрібний. Нарешті клацнув замок, і Стьопкін розчахнув двері. — Прошу! — широким жестом запросив начальник АХО.
Сімейство Левінських зайшло до свого нового помешкання.
Стьопкін увійшов слідом і клацнув вимикачем. Під стелею засяяла велика матова куля.
Їхнім поглядам відкрився просторий передпокій. У великій полірованій шафі для одежі рядами висіли зручні плічки. На підлозі милував око яскравий китайський килим.
— Квартира укомплектована полностью, — поважно мовив Стьопкін. — Вся бывшая в ней мебель на месте... Здесь кухня, — махнув він на бічні двері. — А это — гостиная.
Підійшовши до прикрашених вітражем двійчастих дверей, він розчинив їх і відступив убік.
Вони зайшли до вітальні і, коли Стьопкін увімкнув велику люстру, що замерехтіла веселими полисками, деякий час стояли мовчки, розглядаючи опоряджену дорогими меблями кімнату, в якій легко помістилась би вся їхня харківська комуналка.
— Здесь можна играть в Чапаева, — сказав Давид.
— И в Щорса — тоже, — засміявся задоволений Сьтопкін.
У передпокій виходив ще невеликий коридор, звідки можна було пройти у дві просторі спальні, ванну і туалет.
Коли внесли усі тюки та валізи і Стьопкін пішов, Марк повернувся до вітальні. Злегка напружившись, відчинив балконні двері і вийшов на балкон.
За ним подалася родина.
Уже стемніло. Місяць, що вигулькнув з-за хмари, блідо освітив навколишні пагорби з плямами снігу на схилах і висріблив легкий серпанок над лісом. Чисте, остуджене морозцем повітря пахло близькою весною і ще чимось... Гіркуватим і тривожним...
— Квартира хорошая, но неприятно как-то, — сказала Рита. — Чужие вещи... А куда делись люди, которые здесь жили? Уехали в Польшу? А если они вернутся?
— Скорее всего — не вернутся... — помовчавши, відказав Марк.
Із протилежного боку будинку з плацу долинув важкий тупіт ніг і гримнула пісня:
Но от тайги до Британских морей
Красная Армия всех сильней!..
* * *
Наступного ранку Марк подався до лікарні.
Там на нього вже чекали. Тільки-но він переступив поріг кабінету головлікаря, як той підвівся назустріч.
— Ну, наконец-то хоть один н а ш человек появился, — з притиском мовив він. — А то ведь всё местные, западенцы. Ни поговорить, ни выпить, — весело продовжив, але тут же посерйознішав: — Это я так, к слову...
Головлікар Сажин Іван Семенович, хоча й вважався лікарем-терапевтом, професійної практики не мав ніякої. По закінченні Курського медінституту його одразу ж було обрано до парткому, з якого, проштрафившись («водка и бабы»), потрапив у Західну Україну.
— Как добирались до Бережан? — спитав він.
— Вы же выслали машину, — здивовано промовив Марк.
Сажин збентежився.
— Это не я. Это, очевидно, товарищ Шехтер... — Знявши з вішалки білий халат, він простягнув його Маркові. — Пойдёмте. Покажу ваш кабинет...
У коридорі, біля хірургічного кабінету, на довгій лаві сиділо з десяток людей.
— Марк Моисеевич, — зайшовши до кабінету, сказав Сажин, — придётся вам уже сегодня начать приём больных... Фельдшеру из медсанчасти расквартированного здесь батальона, которого я приглашал, пока не было хирурга, уже позвонили...
Годині о другій, коли Марк нарешті закінчив прийом хворих, коротко постукавши й тут же різко відчинивши двері, до кабінету зайшов високий військовий у довгій кавалерійській шинелі, на синіх петлицях якої червоніло по дві шпали.
— Шехтер, — сказав військовий, — начальник райотдела НКВД*. Пришёл узнать, как устроились...
— Спасибо. Хорошо, — відказав злегка сторопілий від несподіванки Марк, потискаючи простягнуту військовим руку.
Він упізнав у ньому харківського «знайомця» — чоловіка у сірому плащі...
2.
Містечко Бережани, куди лютневого вечора 1940 року приїхала родина Левінських, було одним із численних містечок Західної України, яку географічні довідники іменують Галіцією, а місцеве населення називає Галичиною. Назва ця пов’язана із стародавнім містом Галич, який був колись столицею Галицько-Волинського князівства, а в час, про який ідеться, став таким же, як і Бережани, райцентром сусідньої Станіславської області**.
* НКВД (рос.) — Народный комиссариат внутренних дел.
** З 1962 року — Івано-Франківська область.
У середні віки долиною, де розкинули свої кам’яниці Бережани, пролягав шлях, яким їздили до Києва гордовиті галичі — піддані князя Романа Мстиславовича, онука Володимира Мономаха. Цей князь відібрав у неспокійних сусідів-ляхів Волинь і отримав за це прізвисько «Великий».
За півстоліття, у 1242 році, під час князювання Романового сина Данила, розтрощивши східні князівства Київської Русі, рвучись до багатих Богемії та Моравії, прокотилися цим шляхом монголо-татарські орди...
Дізнавшись про страшну долю, якої спостигли володимиро-суздальські князі, Данило утік до Угорщини, а після поразки Орди в Європі повернувся назад, визнавши себе, одначе, так само, як і інші князівства на теренах Київської Русі, ординським данником.
1256 року Данило, пойменований в історії Галицьким, заснував місто, назвавши його на честь народження сина — Львів.
Місту цьому судилося стати головним політичним і культурним центром Галіції — Галичини.
На відміну од східних князівств, галицькі землі при допомозі своїх войовничих сусідів литовців досить швидко звільнилися від ординської залежності. Уже за князювання Лева вони не платили татарам данини.
Після загибелі у 1340 році онука Лева — Юрія та його дружини, рідної сестри польського короля Казимира, династія Романа Великого на галицьких землях скінчилася. Проіснувавши незалежно понад 200 років, українська держава увійшла до складу Польського королівства, а після об’єднання Польщі з Литвою — до складу Речі Посполитої...
У 1530 році Польська корона дарувала «мясту Бжезани» Магдебурзьке право, що дозволяло його мешканцям вийти з-під влади місцевого магната графа Синявського і обрати міського голову — війта і міську раду — магістрат.
У подальшому, внаслідок переривання чоловічої лінії Синявських, Бережанський замок і «околіце» перейшли до іншого, не менш відомого роду — Потоцьких.
У 1605–1612 рр., у часи московської «смути», уродженець містечка Самбір, що неподалік від Бережан, Петро Сагайдачний із загоном запорозьких козаків разом із поляками прийшов до Москви...
У ті часи в Московії запорожців називали «черкасами». Історик С.М. Соловйов пов’язує загін «черкасів» з епізодом «смутного часу», коли «віддав життя за царя» Іван Сусанін.
У часи Хмельниччини військо запорожців, супроводжуване кримською ордою, кілька разів проходило через Бережани. Поляки ховалися при цьому за неприступними мурами фортеці, а православне українське населення, настроєне до козаків доброзичливо, залишалося у своїх домівках.
Це згодом дорого обійшлося благодушним бережанцям: після поразки армії Хмельницького татари, що зрадили його, проходячи через Бережани, захопили на «ясир» усе українське населення.
Відтоді бережанці, перейшовши до греко-католиків, стали поминати недобрим словом «нерозумного Богдана»...
У 1707 році дорогою зі Львова, де вони зустрічалися із польським королем, Бережанський замок відвідали Петро Перший та Іван Мазепа.
Північна війна, яку 22 роки вели зі Швецією Московська держава і Річ Посполита, закінчилася перемогою союзників. Це призвело до створення Російської імперії і до... цілковитого занепаду Речі Посполитої.
Активно втручаючись у внутрішні справи сусідньої держави на правах союзників і «особистих друзів» короля, російські імператори сприяли розпаду Речі й припиненню існування Польської та Литовської держав.
Згодом землі, що належали Речі Посполитій, розділили між собою Росія, Прусія та Австро-Угорщина.
Північна частина колишнього Галицько-Волинського князівства — Волинь увійшла до складу Росії, а південна — Галичина — до Австро-Угорщини.
Російська влада не принесла Волині процвітання. За півтора століття московського владарювання вона стала найзлиденнішою губернією імперії.
У Галичини історична доля склалася вдаліше. Разом із австрійським урядуванням туди прийшов європейський капітал. Почали розвиватися промисловість і сільське господарство. Розвинулась інфраструктура краю.
Та не лише це принесла Галичині влада Марії-Терези та Франца-Йосифа, потемнілі від часу портрети яких можна й сьогодні побачити на почесних місцях у будинках галицьких українців.
Польська шляхта в умовах цивілізованого австрійського керування постійно і безперервно прагнула до відновлення своєї державності й самостійності. І тоді, замість кривавих приборкань, як це робили на польських землях російські власті, віденські правителі для противаги полякам стали пробуджувати національну самосвідомість українців. Почали відкриватися гімназії та бурси для українського населення краю.
1804 року було відкрито гімназію і в Бережанах.
Після угорського повстання 1848 року Галичина отримала автономію. 1856 року у Львові почав засідати Галицький сейм — перший парламент на цій землі. Щоправда, українці мали в ньому лише третину депутатських мандатів, однак, коли ухвалювалися принципові рішення, котрі торкалися їхніх прав, офіційний Відень завжди ставав на український бік.
Цим, вочевидь, і пояснюється той факт, що сформовані з галицьких українців частини, були в австрійській армії найстійкішими. Восени 1916 року вони відтіснили російські війська, які увірвалися до Галичини.
У 1918 році Австро-Угорщина програла Першу світову війну. На хвилі розпаду імперії українські військовики, об’єднавшись в УГА — Українську Галицьку Армію, сприяли створенню Західно-Української народної республіки — ЗУНР...
Та на Галичину претендувала і наново створена Польща. Полякам, які воювали на боці Антанти, вдалося переконати світове співтовариство у необґрунтованості претензій галицьких українців на державність. Не допомогло і об’єднання ЗУНР із УНР.
Ставши більшовицькою, Росія роздушила щойно народжену українську державу. Цим вона забезпечила успіх польським легіонам Пілсудського, що діяли в Західній Україні.
Галичина й Волинь знову ввійшли до складу Польської держави.
Ясна річ, відроджена Польща й слухати не бажала про українську автономію. На голови активних діячів українського відродження обрушилися репресії. Однак пробуджену національну самосвідомість українців уже неможливо було придушити.
1929 року у Відні було створено ОУН — Організацію українських націоналістів, на чолі якої став колишній полковник УНР Євген Коновалець.
Осередки ОУН швидко поширилися на всій території Західної України.
Після того, як 1938 року агент НКВД убив Коновальця, організація розділилася. Основну її частину, що діяла в Галичині й була налаштована на безкомпромісну боротьбу за українську державність, очолив тридцятирічний Степан Бандера; другу, менш радикальну — близький соратник Коновальця, теж колишній полковник Андрій Мельник...
А тим часом на сході, за Збручем, «розквітала» УРСР.
Двадцять років народ Галичини, бувши непогано поінформованим, здаля спостерігав «щасливе» життя радянських українців.
А в 1939-му те життя прийшло й до них...
* * *
Назва «Україна» для Галичини та Волині така ж давня, як і «Русь», із тією лише різницею, що «Україна» — слово словянське, а «Русь» має скандинавське походження.
Тубільців-слов’ян, що співпрацювали зі скандинавами під час їхніх походів знаменитим шляхом «у греки», варяги йменували «рутсь» — подібне слово є й нині у скандинавських народів і означає «помічник». У слов’янській вимові воно перетворилося на «русь».
Шлях «із варягів у греки» проіснував декілька століть. Із плином часу на правому березі Дніпра (лівий був небезпечним через набіги кочівників) виникли поселення «руси». У цих поселеннях осідали й скандинави-варяги (хворі, поранені чи спеціально залишені для заготівлі та зберігання різних товарів і продуктів, на які були багаті придніпровські ліси і землі: мед, хутро, зерно тощо).
От із з тих часів у темнокосих слов’янок почали народжуватися світлоголові, «русі» дітлахи...
Наприкінці десятого століття на півночі заселених слов’янами земель, у Приільменні, скандинави узяли владу. На Дніпро прийшли варязькі «князі». Їхньою столицею стало найбільше поселення руси — Київ-городок.
Ким був Кий — засновник цього поселення? (Кий — «палиця» українською мовою). Швидше за все один із «русів», який (за переказами) «тримав перевіз через Дніпро».
Слідом за першими варязькими «князями» Аскольдом і Діром, котрі переселилися у Київ внаслідок незгод із Рюриком і його «братами», що тримали владу в Приільменні, прийшов до Києва Рюриків посланець — Олег.
Його і вважають засновником у Придніпров’ї першої держави — Київської Русі.
Потім були Ігор, Ольга, Володимир...
Вони воювали зі слов’янськими племенами, що жили навкруг (убивство Ігоря древлянами). Однак більш організовані й краще озброєні скандинави із часом підкорили навколишні землі, дійшовши аж до Прикарпаття. Либонь, і там вони знаходили собі помічників, позаяк перегодом з’явилася Прикарпатська Русь, Золота Русь...
Молодший син київського князя Володимира Мономаха Юрій, названий за сваркий і загребущий норов «Довгоруким», — праправнук хрестителя Русі Володимира Красного Сонечка, — пішовши з берегів Дніпра на північний схід, у верхню течію Волги, заснував там нову державу, яка згодом стала іменуватися Московською.
Землі, що ввійшли до неї, населяли племена угро-фіннів. Саме вони і стали основою нового етносу, що кілька століть мав назву «московити».
Московський цар Петро Перший, створивши 1722 року імперію, нарік її «Російською», а московитів — «руськими», хоча нащадки угро-фіннів ніякого стосунку до слов’ян-русів, які населяли українські землі, не мали й не мають.
3.
Закінчувався лютий. Минуло вже понад тиждень від дня приїзду сім’ї Левінських у Бережани. Рита призвичаювалась до нової квартири. Подовгу вовтузилася у кухні: полиці й настінні шафочки були заповнені посудом і різним кухонним начинням.
— Наконец-то у нас есть своя мясорубка, — оголосила вона наступного після приїзду дня, подаючи на обідній стіл таріль із пишними та запашними котлетами. — И мясо в магазине продают без талонов. И сколько угодно...
Вечорами сімейство умощувалося у вітальні на великому шкіряному дивані й милувалося грою світла у кришталевій люстрі та мерехтінням різноколірних фужерів у різьбленому буфеті...
Діти поки що байдикували. Російської школи у Бережанах не було. Щоправда, Аліна вирішила з нової чверті піти до української...
Марк включився в роботу, як мовиться, «з колес». Попереднього хірурга — поляка — заарештували ще в січні: він допомагав пораненим польським солдатам, які ховалися від полону. А фельдшер із санчастини розміщеного в містечку батальйону, що замінив заарештованого, умів робити лише перев’язки. Та й то коли коли був тверезий...
Окрім Марка та Сажина, в лікарні працювали ще троє лікарів: «зубник» Садовський, дитячий лікар Померанець і лікар-акушер Фальк. Фальк і Померанець були галицькі євреї, а Садовський — чех, що прибився у буремні двадцяті роки до молодої бережанської вдови.
Першого дня Марк вів прийом без медсестри, яка, з’ясувалося, категорично відмовилася працювати разом із батальйонним фельдшером. Та наступного дня, увійшовши до кабінету, Марк побачив молоду жінку, що розкладала на робочому столі хірургічні інструменти. Вона обернулася й мовила:
— Сестра Марія...
Із смаглявого, ледь горбоносенького, як у всіх корінних галичан, обличчя строго дивилися темні очі, в глибині яких, одначе, миготів веселий вогник: відчувалося, що їхня власниця не байдужа до гумору...
Довга відлига, що увесь лютий пестила Галичину теплом, несподівано скінчилася. У перший день весни, надвечір, калюжі взялися хрустким льодком, а вночі розгулявся вітер і до ранку висвистував у гілках старих берез, які росли біля будинку.
Зранку бережанці побачили запнуте хмарами небо й білу імлу, що сунула схилом Сторожиська — гори, яка прикривала містечко з півночі. Над полудень сипонув сніг. Дивлячись на білі пластівці, що кружляли за вікном, Марк розмірковував, як же це йому добуватися додому в старих літніх туфлях із калошами.
— Ваше взуття, товаришу доктор, під цю погоду не підходить, — раптом сказала зайнята чимось біля робочого столу медсестра.
— Ничего, товарищ Мария, советский человек не должен бояться трудностей, — вловивши у її голосі іронію, бадьоро відказав Марк.
Жінка підвела голову й уважно поглянула на нього.
«Фу ты, что за чушь я несу», — подумав Марк і сказав, ніяково кахикнувши:
— Приглашайте Стаднюка...
Медсестра вийшла з кабінету.
На медичній картці, що лежала на столі, було написано: «Стаднюк Микола Зенькович, 1890 р. н.».
Цього пацієнта Марк вже оглядав дві години тому й звелів зайти ще раз — після всіх. У Стаднюка був задавнений нарив на гомілці, який слід було розітнути. Хоч яка, а все ж таки операція. І, як на те, сьогодні вранці Сажин викликав його і Садовського й повідомив, що «получил указание беречь анестезин».
— Применять лишь в крайних случаях, только с моего разрешения, — незвично суворо, очевидно, отримавши серйозну команду згори, заявив головлікар.
У супроводі Марії Стаднюк зайшов до кабінету, тримаючи в руках кожушок і шапку.
— Раздевайтесь. Теперь займёмся вашей ногой, — привітно сказав Марк.
Почепивши на вішалці коло дверей шапку й добротний, покритий темним сукном кожушок, Стаднюк сів на табуретку і стягнув високі теплі чоботи.
«В таких сапогах снег не страшен», — подумав Марк, підійшовши до вікна.
Біля конов’язі зостався лише один кінь, запряжений у криту двоколку. Поруч стояв, дивлячись на вікна лікарні, молодий хлопець у такому ж, як у Стаднюка, темному кожушку.
«Сын, наверное», — подумав Марк, повертаючись до хворого.
Стаднюк уже лежав на високій кушетці. По його правій нозі розпливлась величезна пухлина.
Медсестра стояла у головах і бинтом витирала піт, що виступав у Стаднюка на чолі.
Марк взяв хворого за руку. Пульс прискорений і неритмічний...
«Сердце барахлит», — подумав і спитав:
— Главврач уже ушел?
— Так, — не повертаючись, відповіла сестра.
— А старшая сестра?
— Ще тут, — Марія обернулася, очікувально дивлячись на Марка.
Марк підійшов до робочого столу і взяв скальпель. Марія знову повернулася до хворого.
Враз, поклавши скальпель, Марк вийшов із кабінету. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руці ампулу з анестезином...
— Ну как, не больно было? — спитав Марк після операції.
— Зовсім нічого не чув, — вдячна усмішка осяяла бліде обличчя Стаднюка. — Я вам дуже вдячний, пане... товаришу доктор...
— Отведите больного в стационар, — розпорядився Марк після того, як Марія закінчила перев’язку. — Пусть побудет под наблюдением. Да и погода... Завтра отправите домой...
Сівши за стіл, він почав заповнювати медичну картку Стаднюка, злегка погіршуючи діагноз: треба ж було якось виправдати витрату анестезину.
Глухо долинув бій годинника на ратуші. П’ята година. Робочий день закінчено. За вікном так само кружляв підсинений надвечір’ям сніг. Конов’язь спорожніла.
Марк уже вдягнув свою демісезонку, коли до кімнати увійшла Марія. В руках у неї була ретельно вичищена пара чобіт.
— Пан Стаднюк передав, — мовила, ставлячи чоботи біля Маркових ніг. — Бо ж сніг... по шию, — блиснула на Марка задьористим поглядом. — Уранці повернете...
Вийшовши за ворота лікарнянського містечка і втрапивши у занесений снігом кювет, Марк зразу ж оцінив наявність на ногах теплих чобіт із високими халявами. «В таких сапогах прогулка — одно удовольствие», — весело засміявся, вибираючись на дорогу: він з дитинства любив сніжні зими.
По шосе недавно пройшла машина, лишивши глибоку колію. Ступивши у неї, Марк попрошкував униз.
Попереду, крізь уже зовсім синє снігове мереживо, неясно виднілися вежа ратуші та купол старого костьолу...
Різкий автомобільний сигнал знову загнав його до кювету. Повз нього проїхали вантажівки із щільно запнутими брезентом кузовами.
Вийшовши на ратушну площу, Марк побачив цілу колону таких же машин. Глухо гурчали мотори, сповнюючи повітря їдким бензиновим чадом. Поруч із машинами купками стояли люди в будьонівських шоломах. Декотрі з них тримали на повідках здоровезних собацюр, які злобно гавкали одні на одних...
Коли, увесь заліплений снігом, розчервонілий Марк ввалився до передпокою, його тут же оточило посімейство.
— Ой, папа! — сплеснула руками Аліна.
— Я так волновалась: как ты доберёшся в своих туфлях... Но где ты раздобыл такие чудесные сапоги? — запитала Рита.
Давид помацав халяви:
— Настоящие? Партизанские?
Рита була в ошатному кашеміровому платті, пошитому перед самісіньким від’їздом із Харкова.
— Чего ты такая нарядная? — поцікавився Марк, здираючи з себе за допомогою Аліни покриту намороззю демісезонку.
— Ох, Марк, Марк, — докірливо протягла Рита, — сегодня же наш день...
— Совсем забыл, — Марк обняв дружину.
Рівно тринадцять років тому, 2 березня 1927 року, студентка педінституту Рита Пасманик і молодий лікар Левінський розписалися у ЗАГСі Жовтневого району Харкова...
Великий овальний стіл у вітальні був накритий білою скатертиною, взятою із комода Ковальських. На ньому стояв обідній сервіз із буфета.
— Решила использовать посуду... Раз ты говоришь, что они уже не вернутся, — ніяково сказала Рита.
— Ладно, — Марк заспокійливо торкнув дружину, — чего ей пылиться без дела...
Тривале життя в комуналці й постійна нестача харчів не сприяли розвиткові у Рити кулінарного таланту, однак у Бережанах він розквітнув. На обід був бульйон із грінками, тушкована курка у кисло-солодкому соусі та великі білі варені картоплини.
У Харкові о цій порі в магазинах продавали почорнілу гнилизну.
Потім вони пили чай зі спеченими Ритою бісквітами.
Чай, цукор, борошно — усе це вільно продавалося в містечковій крамниці, над якою красувалася ще стара вивіска «Торговельний дім Гольдвезер і сини».
— Ты помнишь, Марк, — говорила Рита, — такой чай я однажды достала в буфете горисполкома, когда меня избрали делегатом на учительскую конференцию...
Трохи захмелівши від випитого за обідом вина, вони рано пішли до спальні й не поспішаючи насолодились коханням...
У харківській комуналці із цим теж виникали проблеми, особливо коли підросла Аліна...
— Здесь неплохо, — Рита притислася до Марка, який уже почав було подрімувати. — Квартира у нас — такие в Харькове только в обкомовских домах...
Раптом з вулиці, заглушаючи посвист заметілі, почувся гуркіт автомобільних моторів.
По Адамівці у бік залізничної станції їхали вантажні машини...
Уночі Марк декілька разів прокидався від ревища двигунів.
— Что они возят среди ночи? — невдоволено бурчала Рита, яка теж просиналася...
АРХІВ
Бережаны РО НКВД Шехтеру
Тарнополь отд. ж.д. Кибишвили
Штаб 1118 конвойного полка НКВД Иванову
Операцию по административной высылке населения, намеченной «спецкомиссиями», провести с 21.00 2.03 до 5.00 3.03.40 г.
К 21.00 подготовить и принять под охрану крытые товарные вагоны:
на ст. Потуторы — 27 шт.
на ст. Козова — 24 шт.
Кроме того на ст.ст. Потуторы и Козова подать по 2 пассажирских вагона для размещения охраны.
Пысин. Вадис. 1.03.40 г.
4.
Наступного ранку Марк прокинувся майже на годину пізніше, ніж звичайно.
— Проспал!.. — ахнула Рита.
Квапливо натягнувши по дві пари шкарпеток і старі, не раз ремонтовані зимові черевики, Марк запхав у ритину господарську сумку висохлі за ніч чоботи Стаднюка, а в кишеню демісезонки — нашвидкуруч приготовлені Ритою бутерброди й, хапкома збігши сходами, вискочив із під’їзду.
За ніч хурделиця вщухла, однак темно-сірі хмари, як і раніше, затягували небо. Зрання бережанці уже встигли протоптати вузенькі стежки, й Марк потюпав ними, стараючись не набрати снігу в черевики.
Площа біля ратуші була порожня, лише в кутку її, поруч із райвідділом НКВД, стояла, попихкуючи сизуватим димком, зелена «емка».
Куранти на вежі ратуші пробили вісім разів. Робочий день розпочався.
«Хоть бы меньше было больных», — думав Марк, прискорюючи ходу. Засапавшись, він вбіг у коридор лікарні й, швидко проминувши приймальню головлікаря, повернув до свого кабінету.
Довга лава біля дверей була порожня...
— Товарищ Левинский! — почулося раптом. Він озирнувся. З дверей приймальні визирала секретарка головлікаря. — Зайдите к Ивану Семёновичу.
Марк подався назад, вигадуючи на ходу поважну причину свого запізнення.
В цей час у коридор, супроводжувані головлікарем, вийшли двоє чоловіків у шинелях і попрямували до виходу, гупаючи важкими чобітьми.
— Зайдите, Марк Моисеевич, — мовив Сажин і, коли вони зайшли до кабінету, щільно причинив двері й сказав: — Вы положили в стационар некоего Стаднюка. Так вот, рано утром за ним пришли из НКВД, а его нет: кто-то предупредил...
Марк відчув, як кров відхлинула від обличчя.
— Тут вашей вины нет, — зиркнувши на Марка, вів далі головлікар, — но кто-то же его предупредил! Что это у вас? — кивнувши на сумку, несподівано запитав Сажин.
— Сапоги... — Марк гарячково міркував, що казати далі, але розстроєний головлікар махнув рукою, відпускаючи його.
Учора Марк не записав Стаднюка до журналу: вранці він збирався відправити його додому, — однак тепер, коли ним зацікавилося НКВД, такий запис був конче потрібний. «Хоть бы никого не положили ночью», — снувалося в голові, поки він поспішав до стаціонару.
Сестра, яка чергувала вночі, уже змінилася. Узявши журнал реєстрації хворих, Марк квапливо розкрив його...
Уночі в стаціонарі усе ж таки з’явився новий пацієнт. У журналі було записано: «Сидорук Дарина, 28 років, пологове відділення, лікар Фальк»... А вище: «Стаднюк Микола, 49 років, хірургічне відділення, лікар Левінський», — і закарлючка, що цілком могла правити за його підпис.
Запис у журналі реєстрації хворих зробив Фальк. Рано-вранці, прийшовши в лікарню, куди щойно привезли породіллю, він зустрів знайомого — директора школи із села Мечищів Миколу Зеньковича Стаднюка. Стаднюк у супроводі сина, міцного двадцятилітнього парубка, прямував до виходу. Одягнений у добротний кожушок і теплу смушкову шапку, він мав на ногах старі розтоптані боти, в яких зазвичай бігали лікарнянським двором санітарки.
— Ось позичив у Зені, — сказав Стаднюк, кивнувши у бік чергової медсестри. Потиснувши простягнуту руку Фалька, він пішов до вхідних дверей і, відчинивши їх, щез у ранкових сутінках...
Довідавшись у Зені, що Стаднюка поклав до стаціонару доктор Левінський, Фальк не побачив запису про це у лікарняному журналі. Це було серйозне порушення встановлених новою владою правил. Попередника Марка НКВС заарештувало саме за це...
— А може, тей Лєвіньські теж із енкеведе, — пробурчав старий лікар. Повагавшись, він усе ж таки, перш ніж записати свою пацієнтку, зробив запис про Стаднюка...
У другій половині дня, коли Марк, сидячи за столом, гортав польські медичні журнали, що дісталися йому в спадок (пацієнтів не було), до кабінету зайшов Фальк.
Марк підвівся йому назустріч.
Піднявши на Марка ясні, мов у дитини, очі, Фальк сказав:
— Нєх пан доктор Лєвіньські запамєнта, цо зараз тшеба записувать хворих до журналю пшед тем, як ложиць до шпиталю... А може, пан свой журналь має?
— Уважаемый Зеев Юзефович, — Марк притиснув руки до грудей і схилив голову, — вы спасли меня от крупной неприятности: с НКВД шутки плохи...
— Да?.. — Фальк помовчав. — А разьве їхній начельник нє єсть ваш родич?
— Что вы говорите! — сплеснув Марк руками. — Просто мы ехали одним поездом из Харькова...
Окинувши ще раз Марка суворим поглядом, Фальк буркнув:
— До відзєння... — і вийшов із кімнати.
«Ну и дела! — ошелешений почутим, розмірковував Марк. — Может, поэтому главврач со мной такой любезный?..
Невдовзі до кабінету зайшла медсестра і сповістила, що медичну картку Стаднюка і журнал реєстрації хворих забрали з реєстратури і оце зараз їх відвозять до НКВД.
Марк підійшов до вікна.
Біля ґанку стояв гарний сірий рисак, запряжений у легкі бігові санки. В них якраз усідався чоловік у довгій шинелі — Марк пізнав у ньому Шехтера. Поряд стояв головлікар. Начальник райвідділу НКВД щось говорив йому, перебираючи віжки. Ось він нарешті попустив їх, і рисак рвонув уперед, обдавши снігом головлікаря, який ледве встиг відскочити.
— Зеню забрали до криміналу, — сказала Марія.
«В хорошую передрягу я бы попал, если бы не Фальк», — подумав Марк, проводжаючи поглядом санки, що баско викотилися за ворота лікарні...
Робочий день добігав кінця.
Перед тим, як іти додому, Марк зазирнув до приймальні. Головлікар уже пішов, але його секретарка була на місці й розмовляла з Марком цілком люб’язно.
«Не стоит волноваться, — заспокоїв себе Марк, — если бы что — по ее физиономии было бы видно».
По накатаному за день шосе він швидко дійшов до центру містечка.
На площі біля ратуші було безлюдно. Репетували галки, лаштуючись на нічліг у гілляччі високих грабів... З напіввідчинених дверей костьолу пробивалося тьмяне світло.
Марк зупинився. Потім швидко зійшов на паперть і прослизнув у прочинені двері. Проминув темний притвор і зайшов у ледь освітлений мерехтливими свічками храм.
— Нєх пан скине капелюха!.. — неприязно засичали ззаду.
Марк поспіхом зірвав шапку і повернувся у темний притвор. Трохи постояв там і вийшов на паперть.
Із храму долинули звуки органу і негучний багатоголосий спів...
Зійшовши з паперті, Марк обійшов костьол і вузьким провулком подався до ринку. Він уже знав, що там споконвіку жили євреї...
Невдовзі він вийшов на невелику нерівно забруковану площу, за якою видно було приземкувату округлу будівлю. На старовинних вітражах, що оперізували її під самісіньким верхом, світилися шестикутні зірки. Марк зрозумів, що це синагога. Відчинивши важкі різьблені двері, він зайшов усередину і став за однією з колон, які тримали галерею, що йшла довкола всього великого приміщення.
Тихі голоси і покриті молитовними покривалами фігури молільників, які безперервно вклонялися, навіяли йому спомини дитинства...
Маркові батьки жили у невеликому містечку Кривий Ріг, де була усього одна гімназія, куди вступити на навчання єврею було практично неможливо. Тому Марка забрав до себе дід — харківський ремісник, який мав невелику чинбарну майстерню. Щоп’ятниці увечері дід ішов до синагоги й частенько брав із собою онука. «Благодари Бога за доброе и проси отвести злое...» — напучував дід.
У дев’ятнадцятому році його вбили денікінці...
— Спасибо Тебе, Господи, что отвёл от меня беду, спасибо Тебе... — шепотів Марк.
Чоловік, що сидів неподалік, опустив на плечі покривало, підвівся з лави й попрямував до виходу.
Марк упізнав Фалька і відступив у тінь.
Старий лікар повільно пройшов повз нього, ледь чутно постукуючи ціпком по кам’яних плитах...
Удома його зустрічала сама Рита.
— Дети уже пообедали и сидят в своей комнате, — сказала дружина. — Ты сегодня очень задержался...
Добряче зголоднілий Марк швидко впорався із першою та другою стравами і, очікуючи компоту, відкинувся на спинку стільця.
— Мне предложили работу, — раптом сказала Рита. — Заведовать районной библиотекой... И знаешь, кто позвонил в райисполком, чтобы взяли именно меня?
— Знаю, — після секундної паузи відказав Марк. — Начальник местного НКВД...
АРХІВ
Бережаны. РО НКВД. Шехтеру.
Обращаю Ваше внимание на большое количество лиц, скрывшихся от административной высылки. УНКВД предполагает наличие канала утечки информации. Обязываю Вас в кратчайший срок провести мероприятия по установлению и ликвидации этого канала.
Вадис. 7.03.40 г.
Тарнополь. УНКВД. т. Вадису.
За соучастие в побеге административно-ссыльного Стаднюка была арестована Парчевская З.И. — медсестра местной больницы. Показаний по делу не дала в связи со смертью, наступившей во время допроса. Дознаватель серж. г.б. Моргун П.И. мною от следственной работы отстранен.
Шехтер. 10.03.40 г.
Далі читайте паперову версію журналу.
