Кетрін Коултер

Заграва кохання

З англійської переклала Оксана Олійник

Перекладено за виданням: Catherine Coulter. Afterglow. – Mira Books, 1998. Copyright by Catherine Coulter, 1987.

        Усім моїм справжнім друзям-письменникам, які принесли мені багато годин насолоди від читання, годин радості у вашому товаристві. Хоч і не всі ви присутні у цьому романі, але я бажала цього.
        Усім моїм іншим справжнім друзям – Сарі, Джорджу, Еліоту, Барбарі, Бет і Едові. Життя було б інакше без вас, хлоп’ята.

РОЗДІЛ 1

— Розумієш, Джорджі, я не тільки те, що свердлять. А чим же ще в такому разі займатися з чоловіками? — у мову Челсі раптом увірвався дзвінкий щирий сміх Джорджі, яка була на восьмому місяці вагітності.

— Ну гаразд, згодна, згодна, Еліот також трохи потрудився.

— Принаймні, дуже маленька його частинка, — погодилась Джорджі. — Почекай хвилинку, Челсі, я мушу трішечки порухатися. Дитятко почало ворушитися.

Челсі спостерігала, як її найкраща приятелька відштовхувалася від краєчка стільця, впираючись руками і поволі випростуючись.

— Нарешті! Господи, ще місяць! Знаєш, Челсі, я думаю, чоловіки стали б добрішими, якби пройшли через це, — вона поплескала себе по животі і почала свій поважний променад довкола вітальні. — Воно, певно, готується в барабанщики.

— А ви з Еліотом вирішили, як його назвете?

— Його? Ні, його ще нема, то й імені немає. Я навіть пригрозила йому: якщо в найстисліший термін не придумає чогось путнього — вирішу все сама, знехтую умовностями, народжу дитину і назву її Ленсом або Бріджит.

Челсі засміялась.

— Найутертіші імена для літературного героя або героїні, — сказала вона.

— А чом би й ні, Челс, у жодному з твоїх романів я не зустрічала Ленса, чи я помиляюсь?

— Ну, не ображайся. Зате мій Алекс, Ділені і Брент, не кажучи вже про Ентоні, живуть і насолоджуються життям, хоча й тільки в моїй уяві.

— Не забувай про свого середньовічного волоцюгу Грилема!

— Хіба він не був найзатятішим жінконенависником?

— Зрештою, твоя героїня викрила його. І закладаюся, що ти не проминеш нагоди приручити його на чотириста п’ятдесятій сторінці, і він стане першокласним занудою.

— І не сумнівайся, — зітхнула Челсі. — Хоча він і не сучасний чоловік з повним набором культивованих мерзот, бо, Джорджі, він таки жив у тринадцятому столітті. Були б йому непереливки за нашого надчутливого виховання. Та що там, — зовсім кепсько, а ми б ніколи не дізналися про його незгасне кохання до своєї дружини, зваж, протягом десяти років чи близько цього.

— Кумкали обоє вічно некупані, — сказала Джорджі.

— Неправда. Я примушувала їх регулярно купатися і, скажу тобі, дотепер відчуваю себе винною. Ні, зарікаюсь: більше жодних середньовічних романів, крім того, погодься, це був другорядний чоловічий характер, а в моїх фанів просто дахи позносило через нього...

— А я навіть роздобула собі чудову репродукцію, — хмикнула Джорджі. — Ще один середньовічний мачо у всій красі.

— І він бездоганний у ліжку, як Грилем.

— Усі твої персонажі мають цю слабкість, Челсі. Тепер, моя люба, повернімось у наші дні, де чоловіки миються і голяться щоранку. Невже серед них немає достойних, Челс? Я ж знайшла Еліота?

— Він — атавізм, — сказала Челсі, — втілення найкращих рис моїх персонажів.

— Годі, Челсі! Ось ти закінчила книжку і байдикуєш, скільки — хай тиждень? — поки знову не вклякнеш біля комп’ютера.

— Так, — погодилась Челсі. — Тільки-но вчора послала проспект для наступної книжки і мушу зробити деякі дослідження з історії медицини, перш ніж взятися до роботи. Скажи Еліоту, що головний герой — лікар, і якщо його ласка, я б показала йому чернетки.

— Йому це сподобається. Але ж давай витягнемо на поверхню тебе — елегантну дивачку, перед тим як ти знову почнеш занурюватися.

— Куди? Я ж не в тюремній камері, сама розумієш, Джорджі.

Джорджі усміхнулась і сказала не без самовдоволення:

— Отже, насправді ти нічого не маєш проти лікарів?

Челсі застогнала і вткнула обличчя в диванну подушку.

— О ні, тільки не кажи мені, що ти й Еліота втягла в це полювання?

— Чому б тобі й справді не пообідати у нас у п’ятницю ввечері й тільки роздивитися? Вважай, що це підготовчий етап дослідження. Можливо, після цього тобі й Еліота не доведеться використовувати.

— Грррр! Якщо я й використовувала якогось чоловіка, то тільки для ознайомлення з ним як з моделлю одного з моїх персонажів — це жодним чином, звичайно, не стосується Еліота, якого мої читачі хотіли б наслідувати. Їх не цікавлять п’яниці або вайлуваті черевані, Джорджі. Заради Бога, вони й так наситилися реальністю! Вони хочуть читати про чоловіка, який є досконалістю або наближається до неї.

— Знаю. Рішучий, лагідний, ніжний, вправний коханець, зухвалий звичайно, щоб додати родзинку...

— Ти це збагнула. Та запевняю тебе, у наш час не знайдеш ніде нічого подібного. Навіть Еліот хропе, закладаюся, і часом буває занадто поспішним.

— Іноді, але зараз це ще не помітно. Будь певна, Челсі... — мову Джорджі раптово перервав болісний поштовх у нижній частині спини. — Прокляття. Тільки не це. Присягаюсь, це дитя хоче доконати мене зсередини.

Страшенно стривожена Челсі скочила з дивана.

— Хочеш, я потру тобі спину?

— Ні. Зараз минеться. Моя спина — це винятковий привілей Еліота. То будеш тут обідати у п’ятницю?

— Ну, гаразд. Навіть уявити не можу, кого ти збираєшся сюди приволокти.

— Довірся мені, — сказала Джорджі.

У п’ятницю вранці Еліот Меллорі, завідувач радіології, прямував до релаксаційної тільки тому, що йому повідомили, що доктор Девід Вінтер, голова Багряного Союзу, плаває.

Як на Еліота, було ще трохи зарано для щоденного полоскання, але він не зволікав, швидко натягнув плавки і пірнув у воду. Йому не вдалося зупинити Девіда, аж поки той не зробив десять кругів.

— Еліоте! Я гадав, ви будете пополудні.

— Як завжди, — сказав Еліот. — Ви маєте кілька хвилин, Девіде?

— Звичайно.

Обидва підпливли до краю басейну і піднялися на кахляний настил.

— Що трапилося? Складний випадок? Питання тільки в тому, чи можу я чимось зарадити?

— Ні, і не горлайте з таким оптимізмом і завзятістю.

Хай йому чорт, але місія, покладена на нього, так бентежила, що йому аж дух перехоплювало. Як тільки Джорджі вдалося викрутити з нього цю обіцянку? Ну, тепер уже нічого руки потирати.

— Що ви робите сьогодні ввечері, Девіде?

Девід криво посміхнувся:

— Я збирався випити з деким із колег. Борси — чудові кандидатури для цього, — з ними обома. Ви можете запропонувати щось краще?

— Саме так, дещо можу. Ви б не відмовились пообідати у нас?

Девід помітно схвилювався.

— Ви не боїтеся, що я запитаю, хто готуватиме?

Еліот зареготав, згадавши, що Девід уже одного разу ризикнув поцінувати кулінарні вправи Джорджі.

— Та що було, то було, але нема де правди діти — курча було трохи сухувате, а груші дещо твердуваті.

— Дякувати Богові, ви дуже смачно готуєте каву по-ірландськи і сирне печиво.

— Думаю, тут ми з вами дійдемо згоди. І дозвольте запевнити, що сьогодні ввечері шеф-кухарем буду я. І до бенкету обіцяю додати два фунти грошової винагороди.

— Не хочу видатися невдячним, Еліоте. Та й Господу Богу відомо, що Джорджі — найкраща у світі... гей, почекайте хвилинку.

Він якусь мить пильно вивчав обличчя Еліота.

— Гаразд, кого ще запрошено на обід?

— Приятельку Джорджі. Дуже вродливу жінку. Надзвичайно привабливу.

Девід застогнав.

— Гаразд. Здаюсь. Як же називається ця приваблива, дуже вродлива жінка?

— Челсі Леттімер. Їй не більше двадцяти восьми років, заміжньою не була, на голові копиця кучерявого чорного волосся, сині очі, хоча, можливо, вони й зелені, але, хай би там що, вона — супер. Ручаюсь, Девіде.

Він не став додавати, що Челсі Леттімер часто буває абсолютно навіженою, і рот у неї не закривається. Він неодноразово піддражнював її, мовляв, їй варто виїжджати до Лондона і там досхочу виговорюватись на коронерських засіданнях у Гайд-Парку.

— Нічого, я уявлятиму, що відбуваю свою щоденну прогулянку вечірнім містом. Господи, це триває уже цілий рік!

«Як самотній собака», — подумав Еліот. Університетський медичний центр спокусив Девіда Вінтера покинути Бостон, щоб очолити тут травматологічне відділення. Особливо близькі дружні стосунки між ними зав’язались лише за два місяці до одруження Еліота і Джорджі. Еліот був свідком того, як протягом перших шести місяців він борсався у безкінечних жалях до самого себе, бо не здатний був постати у ролі грізного диктатора щодо свого штату і зарозумілого віслюка для своїх колег.

— То що, о сьомій? — перепитав Еліот.

— Як скажете. Може, ще кілька кругів?

— Залюбки, — він зареготав і шубовснув у воду. — Зрештою, ви ще азартніший, ніж гадає Джорджі.

Челсі розглядала своє відображення у дзеркалі. «Справжнісінька ворона», — сказала вона до себе. «Зупинись, Челсі! Якщо порівнюватимеш себе зі своїми персонажами чи розкішною Джорджі, тобі доведеться заповзти до туалету і ніколи не вилазити звідти».

«Хоча, можливо, я не така вже й погана», — вона ще раз провела щіткою по густому волоссю, щоб лишень подивитись, як неслухняні чорні кучері, немов відпущені пружинки, повистрілюють з-під зубців і розсиплються врізнобіч. «Скуйовджена кучугура — це все, чого я можу досягти. Як же ж бути з тією безглуздою назвою? Треба щось сенсаційне: Полум’яно Пульсуючі Пристрасті, або В’ялотекуче Випробування Вірності».

Вона засміялася, показала собі великий палець у дзеркалі й за п’ять хвилин вискочила зі свого кондо в Саусаліто. Щоб доїхати до Золотих Воріт, які вели в місто, потрібно було лише двадцять хвилин. Джорджі й Еліот після одруження переїхали до його відремонтованого Вікторіану — тільки тому, що там було просторіше, як запевняла її Джорджі. І, звичайно, Джорджі поспішно додавала, що він набагато менш пластичний і модерний, ніж її кондо.

Щойно Челсі вплелася в рух на Ломбард-стріт, на пам’ять їй спливли слова Джорджі. Повір мені. Чому ж би ні, адже Еліот такий показний мужчина. Звичайно, Джорджі не нав’язуватиме їй якогось пентюха. Хіба вона така? Хіба що втратила б свою об’єктивність на восьмому місяці вагітності, і досить з цим.

Вона повернула праворуч на Дівізідеро і попрямувала до Тихого Плато. «Там я колись жила, — промайнуло в її думках, — поки не переселилася до Саусаліто». Панорама, що відкривалася з вершини плато, перехоплювала подих — усі приваби Вей-Сіті, Алькатрацу, Острова Ангела і, звичайно ж, її рідного Саусаліто. Уже десять хвилин вона їхала алеєю Меллоріз. Здалеку розпізнала Джорджін Порш «Есмеральду», Еліотового «Ягуара», бо його аж ніяк не можна було б назвати Кок і Булл. Більше ніяких автомобілів. Отож, новоспечений доктор-донжуан із Сан-Франциско ще не прибув. Може, це й на краще.

Величаві Меллорі, як вона називала їх у своїх думках, зустріли її з перебільшеним пієтетом, і не минуло й п’яти хвилин, як вона, зручно вмостившись на софі, пила біле вино.

— Еліот готує свій коронний суп-пюре зі свіжих фруктів, салат «Цезар», окорок, запечений у абрикосах...

— У персиках, Джорджі.

— Так, окорок, запечений у персиках...

— Мої улюблені страви, — Челсі замовкла і зробила знак рукою. — Чи не міг би ти повибирати грінки з салату, Еліоте?

— Грінки? — перепитала Джорджі. — Які ще грінки?

Еліот засміявся, ущипнув гарненький носик своєї дружини й пояснив:

— Це такі крихітні підсмажені шматочки черствої французької булки, кохана. Не вередуй, Челсі, будеш їсти те, що подадуть. Та й чим тобі журитися? Така худюща, аж дивитись шкода.

— І все через комп’ютерну лихоманку, — зітхнула Челсі.

— Це ще півбіди, — докинула Джорджі. — Ось я тепер виглядаю, як знаменитий гігантський павук, і ви мусите бути весь час напоготові, крутячись навколо, щоб часом не буцнутись прямо в моє черево!

— Точніше й не висловишся, — сказав Еліот.

— Хай би мені тільки вдалося відірватись від цього стільця — за такі дотепи я б примусила тебе ковтнути твої слова!

— Невже отак і ковтнути? — перепитав Еліот з виразом спантеличеної наївності.

— Офіціанте, прошу духмяного вина, — замість відповіді наказала Джорджі.

— Не нахабнійте, жіночко, бо я зовсім не бажаю бути на побігеньках увесь сьогоднішній вечір.

Еліот обернувся до виходу.

— Павук, гм? Можливо, через це мені подобається масувати тобі спину. Бачу, моя фантазія відпочиває.

Джорджі відхилилась на спинку стільця і простогнала:

— Ти впевнена, що хочеш вийти заміж, Челс? Тільки глянь, у яку халепу я ускочила.

Але Челсі тужливо провела очима Еліота.

— Ти така щаслива, Джорджі, — сказала вона зітхаючи.

— Так, звичайно, але щоб збагнути цих клятих чоловіків, необхідно дуже багато часу. О, дзвінок, Челсі. Ти б не могла відчинити? Бо поки я відірвуся від цього стільця, бідолаха подумає бог зна що про цей дім і забереться собі геть.

— Ні, ви не Джорджі, — сказав чоловік, коли Челсі відчинила вхідні двері.

— Ні, — запевнила вона. — Та й ви ж не вона. І, дякувати Богові, не карлик.

Він дивився на неї якусь мить, подавшись на крок назад, потім усміхнувся:

— Ні, я Девід Вінтер. А ви, як я розумію, Челсі Леттімер.

Челсі кивнула і відступила, даючи йому пройти. «На щастя, він зовсім непоганий, — промайнуло в її думках. — Ні, таки нічогенький. Правда, проти нього я почуваюся нікчемною креветкою, досягаю йому тільки до плеча. Але він виглядає, як цілком прийнятний прототип головного героя. Волосся приємного каштанового кольору і справжні горіхові очі, однак, нічого унікального».

— Благих вам печалей, Джорджі, — його глибокий баритон донісся з вітальні. — Я не акушер! Тому прошу: не робімо цього вечора нічого такого, про що нам потім довелося б шкодувати.

— Який красномовний молодий чоловік, — сказала Джорджі. — Вітаю, Девіде. Ви познайомилися з Челсі?

— Так, — поквапилась відповісти замість нього Челсі. — Він одразу здогадався, що я не ти.

— Люба моя, добре, що ви не підводились — вам би це завдало занадто багато клопоту!

Джорджі обдарувала обох радісною усмішкою. «Дуже гарна пара, — подумала вона, — хоча Девід занадто вже відпрасований у цьому костюмі-трійці, білій сорочці і з краваткою. А Челсі чарівна як завжди, але занадто недбала у своїх незмінних темно-синіх вельветових джинсах і білому в’язаному светрі».

Вона прокашлялась:

— Не завадило б мені хоч трохи допомогти Еліотові на кухні.

Челсі була здивована приємним глибоким сміхом Девіда.

— Будь ласка, Джорджі, не робіть цього! Просто залишайтеся там, де ви є. Прошу, довіртеся Еліотові.

Еліот вихилився з кухні й привітався з Девідом:

— Білого вина?

— Не клопочіться мною.

— За хвилину я приєднаюсь до вас, — докинув він через плече. — І не хвилюйся, Челсі. Я принесу дві пляшки «Шаблію» тільки для тебе.

— Що ж, — порушив мовчанку Девід. — Все ж таки неабияка приємність мати друзів з Меллоріз. Ви мешкаєте десь поблизу?

— Ні, в Саусаліто.

Очі Девіда загорілися непідробною цікавістю.

— Це дивовижне містечко. Я підшукував там для себе помешкання. А де саме ви там живете?

— На Набережній. У кондомініум-комплексі¹ «Віскові Джерела».

— ———

¹ Помешкання, що перебуває в співвласності.

— Я пришвартовую свій вітрильник якраз навпроти вас, — сказав Девід. — Ми практично сусіди. Але я не заходив у кондо — не було цікаво.

— Ні, звичайно ні, — погодилася Челсі.

Абсолютно безглузда балачка, ідіотизм. Та ще й слово кондо з його вуст — ніби якісь дрімучі нетрі. Твоя черга. Цей чоловік любить поговорити про себе.

— Ви доктор?

— Так. Я живу тут уже близько року. Мене викликали з Бостона.

— А я ходила до школи в Бостоні, — сказала Челсі.

— Їх там багато. До якої ходили ви?

— До найкращої, — відповіла Челсі, ледь підсунувши вгору підборіддя. — Бостон-коледж.

— Ого. Найпрестижніша школа.

— А ви ходили до школи в Бостоні?

— Тільки до медичної. Гарвард.

— Ого. «Чванливі залишки колишніх вершків суспільства», — подумала Челсі.

— І ви були на висоті з-поміж маси цілковитих пересічностей? — спробувала здогадатись вона.

— Хай і так. Як ви здогадалися?

Все збігається.

— Тільки припущення: закінчували в Прінстоні? Ієльсі?

— В Прінстоні.

— Де ви ходили до підготовчої школи?

— В Андовері.

Господи, все збігається! Що ж, з ним варто поспілкуватися. Та і йому буде весело перевірити.

— Чому ви приїхали на Захід?

— Натрапив на вигідну пропозицію.

— Це мав би бути рідкісний шанс.

— Так, дуже рідкісний, — підтвердив він і звернувся до Джорджі: — Коли закінчується термін для дитини?

— Рівно за чотири тижні, дякувати Богові.

— А Еліот товче вам горіхи?

— Ні, — відповіла Джорджі з тінню відрази, — принаймні, не так, як ви уявляєте. Але можу заприсягтися, що він дотепер дивується, чому я й досі не займаюся спортивним бігом.

Еліот, який саме ввійшов до вітальні, несучи тацю з напоями, захихотів і сказав:

— Я думаю, що міг би змайструвати для неї щось на кшталт дошки на роликах для серфінгу, і вона могла би ковзатися довкола власного шлунку. Треба лише подбати про достатню висоту, щоб не чіпляти тротуар.

— Твоя уява лякає мене, Еліоте, — розсміялася Челсі.

Девід притих у думках про цю щасливу пару. Еліот буде не просто батьком, він буде родителем. Девід раптом усвідомив, що довгих десять місяців навіть не уявляв, як живеться його двом дітям. «Чи зумію я забезпечити їх усім необхідним?» — він відігнав гнітючі думки і пильно подивився на Челсі Леттімер. Почувався так, ніби вона влаштувала йому найсуворіший допит, а він не витримав його. Що ж, попереду ще довгий вечір, та й зрештою, невже жінкам не подобається розповідати про себе?

— А боби будуть, докторе? — жваво запитала Джорджі, скориставшись паузою, щоб продовжити розмову.

— Аякже, Джорджі, французькі зелені боби з кришеною цибулею й товченим мигдалем, — повідомив Еліот.

— А я вже налаштувалася на хотдоги з чіпсами.

Знову запанувала мовчанка, аж поки Челсі не сяйнула рятівна думка:

— А який ви лікар?

— Тепер я очолюю травматологічний відділ при університеті. І якщо не стирчу в ординаторській, то найчастіше кручусь як білка в колесі у медпункті невідкладної допомоги.

— Це означає, — Еліот багатозначно підніс вгору вказівний палець, — що він з біса вправний хірург і має майже надприродний хист та надзвичайно рідкісне чуття до своєї справи.

— О! — вигукнула Челсі. Вона чула, що хірурги чи скальпелі (так їх прозивають), — це порода людей нормальних до неможливості, нудних і самозакоханих. Але ж це тільки на один вечір. Треба дозволити йому виговоритися — так хоч час мине швидше. У цей момент він обдарував її усмішкою, в якій не було нічогісінько нестерпного, і Челсі примусила себе усміхнутись у відповідь.

— Ви з Каліфорнії, міс Леттімер? — запитав Девід.

— Челсі, так, звичайно, з Санта-Барбари. Моя родина й досі живе там.

«Ага, — подумав Девід. — Рідні каліфорнійські звички і, можливо, закладений з дитинства скептицизм — ось причини її глузування над усім і кожним із псевдоінтелектуального Східного узбережжя».

— Батько Челсі, — дантист, — сказала Джорджі.

— А братів і сестер ви маєте?

— На щастя, я єдина. Думаю, вони подивились на мене і вирішили більше не випробовувати долю.

— Я також єдина дитина, — сказав Девід. — Мої батьки не могли мати більше дітей, хоча я знаю, що хотіли.

«Все ще збігається, — думала Челсі. — Зробили сина, перші слова якого, можливо, були «консерватори» й «абсурд», і, звичайно, вони не захотіли зробити ще цілий батальйон подібних йому».

А вголос Челсі сказала:

— Це природно.

Вона підвела запитально вигнуті брови на Девіда Вінтера, але у цей час Еліот покликав їх обідати, й усі розсілись довкола столу.

— Ніяк не можу збагнути, — дивувалась Джорджі, коли страви вже парували на столі, — як Еліотові вдається, щоб усе залишалося гарячим, коли воно потрапляє на стіл?

— Природний чоловічий хист, — сказав Еліот. — Ви згодні зі мною, Девіде?

— Не хочу виявитись занадто непристойним в очах Челсі, тому краще утримаюсь від висловлювання своєї думки.

— Мені здається, — роздратовано кинула Челсі, — спеціалісти з хірургії завжди висловлюють свою думку, незважаючи на те, просять їх про це чи ні.

— Тільки якщо хірурги — чоловіки, — уточнив Девід.

— Жінки також, — поспішно додала Челсі.

Еліот кинув на Девіда жалісливий погляд і сказав:

— Нас оточують жінки-кар’єристки, Девіде. Тому, я гадаю, ми мусимо якнайкраще прораховувати кожен свій хід.

— Жінок-лікарів все більшає і більшає, не здавався Девід, — однак більшість із них і близько не потикається в хірургію.

— А яка, на вашу думку, причина цього? — запитала Челсі.

Ніхто й ніколи не ставив йому таких запитань, менш за все він чекав чогось подібного від жінки, з якою щойно познайомився. Та ким у біса вона себе взагалі вважає? Випещена в достатку каліфорнійка. Та й Саусаліто не дешеве місце для проживання. І все ж таки неввічливо було б отак з ходу вказати їй на своє місце. Адже не даремно його бостонські батьки-браміни навчили його хороших манер. Тому він якомога невимушеним тоном відповів:

— Можливо, через те, що жінки не витримують такого напруженого графіка.

— Чи, можливо, — в тон йому продовжила Челсі, — їм не дають такої можливості. У минулому році я читала статтю, в якій було наведено жахливу статистику самогубств серед жінок-хірургів.

— Це надзвичайно складна тема для обговорення, — сказав Девід, вдоволений демонстрацією власної терплячості. — Та й навчання потребує багато часу. Наважусь зауважити, що більшість жінок віддають перевагу іншим заняттям, а не навчанню протягом п’яти років, а то й довше.

— Ви маєте на увазі народження дітей?

— І це також.

— Може, ще трохи салату «Цезар», Девіде? — запитала Джорджі, метнувши на Челсі вбивчий погляд, який означав, що вона ще матиме достатньо часу, щоб довести його до сказу, коли познайомиться з ним краще.

Він натомість кивнув навіть тоді, коли Челсі сказала:

— Ви не залишаєте і найменшого місця для компромісу, докторе?

— У медицині? Його насправді зовсім мало, — у його тоні Челсі відчула натяк, що це уже насправді занадто.

— Але якби жінки не були достатньо компромісними, то чоловіки би не народжувалися і не мали би шансу бути безкомпромісними.

Еліот розреготався і перевів погляд на свою дружину:

— Ти дуже гарно висловила свою точку зору, Челсі, якщо я правильно зрозумів її.

— Я переконана, що інтелігентним, тверезомислячим особам чоловічої статі це властиво, — сказала вона.

— Можливо, — продовжував Девід, намагаючись згладити гострі кути, — жінки мають інші пріоритети. Родина, діти...

— Чоловіки не включають родину і дітей у свої пріоритети?

— Це не те, що я мав на увазі! «Чорти б взяли цю феміністку!» — він думав уже з якоюсь особливою ніжністю про втрачену випивку з двома надокучливими колегами. Обоє ж були чоловіками. І жоден би — ні пари з вуст за весь вечір.

Челсі, перехопивши відчайдушний погляд Джорджі, зробила зусилля, щоб стриматися. Хоча її вже понесло. Вона хотіла смакувати свою перемогу, що так яскраво відображалася на його вродливому обличчі.

— Пречудовий обід, Еліоте, — сказала вона, пославши йому сліпучу усмішку.

«Несамовита феміністка!» — Девід замислився. Можливо, й дня не працювала у своєму підсолодженому випещеному житті. Що взагалі вона може знати про пріоритети, обов’язки і досягнення?

Челсі швидко впоралася з наступною склянкою вина. Вона відчувала звичну розслабленість у м’язах і трошки — провину. Девід Вінтер тепер здавався таким само привабливим, яким він відразу постав перед її очима, хоча він і був набундюченим нікчемою, хай йому чорт. Думки її тяглися далі, і їй уже здавалося, що саме вона напалася на нього, кинула виклик і примусила ніяковіти. «Трохи відмовили гальма», — вирішила врешті.

Після приємного обіду Джорджі перепросила за себе і Челсі й потягла свою приятельку нагору. Зачиняючи щільно двері спальні, вона з усіх сил махала у бік своєї приятельки вільною рукою:

— Ти була нестерпною, Челсі, і ти про це знаєш. Може, ти хочеш викликати у Девіда відразу до себе і все зруйнувати?

— Він самозакоханий нікчема і зануда, — боронилася Челсі.

— Хай навіть і так, трохи, але ж ти атакувала його так, ніби побачила Гітлера власною персоною! Заради всього святого, дай бідоласі хоча б найменший шанс!

— Ти вважаєш, що я мусила б зраджувати своїй вдачі, гм?

— А в тебе так багато вибору!

— Ти маєш рацію, Джорджі, — Челсі виглядала зовсім знищеною й безпомічною. Подумавши трохи, вона додала, пустотливо усміхаючись: — Напевне, сьогодні саме той вечір, коли мою пухнасту, феміністичну, нещасливу вдачу слід було б залишити на десерт. Можливо, тоді б у нашого великомудрого лікаря з Бостона в костюмі-трійці розв’язався б трохи язик. Але ж очевидно, що він шукає зиску від спілкування з жінками.

— Не відмовляйся так відразу, — Джорджі зробила знак, що їм уже час повертатися. — Він же не зовсім пропащий.

З вітальні до них докотився сміх чоловіків. Девід, додавши ірландської кави до трьох випитих склянок вина, не відчував жодного каяття. Він широкими кроками вимірював підлогу перед каміном і реготав з чергового Еліотового анекдоту.

У нього було добрих десять хвилин, щоб усвідомити, що Челсі Леттімер облишила свої нестерпні коментарі. А чи й справді вона була нестерпною? Тепер він уже не був у цьому впевнений. Адже вона так щиро сміялася з кожної історії й жарту, якими він розряджав цей вечір.

Сьорбаючи ірландську каву, Челсі, підбадьорена Джорджі, зробилася красномовнішою: вона оповідала про свій нещасливий досвід з декоратором інтер’єрів, який любив розміщувати дрезденських пастушок скрізь, де тільки був клапоть вільного простору. «Та ж сама жінка, — думав Девід, — але без злобливості». Всі вони однакові, а їхні інтереси обмежуються тим, як краще витратити гроші. Але вона була приваблива, трохи легковажна від випитого вина, що, здається, лише додавало їй шарму, який розвивався, немов пуп’янок. Він вдивлявся в її темно-сині очі, що іскрились від захвату, слідкуючи за змаганням у дотепності між Джорджі й Еліотом, і вирішив, що ця маленька пухнаста феміністка має бути неперевершена в ліжку. Бог знає, як довго це тривало.

Еліот відкинув Тривіальні Умовності й запропонував Челсі руку і серце. Челсі, чудово усвідомлюючи, що лікар Девід Вінтер дозрів майже так само, як і вона, вирішила дограти роль милої дурепи до кінця, тому висловила свої співчуття Еліотові. І вони мали чудові причини пересваритися. Але ніхто з них цим не переймався по-справжньому. Занадто багато вина перелилося через їхні респектабельні горла, окрім Джорджіного, яке було лише винним дегустатором.

— Господи, подивіться на годинник! — вигукнула Челсі, кліпаючи по-совиному на циферблат. — Уже близько першої ночі!

Оскільки за жвавими іграми вони й не помітили, як усі зручно порозсідалися на підлозі, Девід, скориставшись нагодою, із задоволенням розглядав ноги Челсі. Дуже гарні. Насправді, дуже гарні.

— Так, уже запізно, — погодився він. — Я із задоволенням проведу вас додому, Челсі, якщо ви не проти.

Він зняв краватку й піджак, і Челсі кинула закоханий погляд на його біцепси.

— Гаразд, — сказала вона. Якщо він хоче зіграти роль безстрашного оборонця, їй від цього лише краще. Можливо, він і не такий уже несусвітній йолоп.

За тридцять хвилин вони добрались до її кондо. Челсі була уже досить твереза, а отже, розсудлива. Джорджі докоряла їй за її награну квапливість, і вона мусила визнати, що то щира правда, хоча те ж саме можна було б сказати і про нього. Челсі запропонувала Девідові трохи білого вина і здивувалася, що він без жодних заперечень вийшов з автомобіля і пішов услід за нею. Його прекрасні горіхові очі поблискували в темряві.

Він зупинився за три дюйми від неї і обвів її невимовно жагучим поглядом...

— Ходи сюди, — сказав він і пригорнув її до себе.

«Дякувати небесам, — подумала вона, — жоден із моїх героїв не зміг би зробити це краще».

РОЗДІЛ 2

Його губи були тверді й агресивні, а руки швидко ковзнули вниз по її спині, зімкнувшись на стегнах.

Герої її романів на таке не здатні! О, відтепер вони зміняться, вона все виправить. «Більшість із них зарозумілі чваньки, властолюбці, невиправні гульвіси й розпусники», — думала вона.

Але ж тепер не вісімнадцяте століття!

Його рот раптом обм’як, і на мить, але тільки на мить, вона відповіла на його поцілунок.

— Ти така маленька солоденька карамелька, — сказав він просто в її губи і різко шарпнув.

— Солоденька маленька що? О, святі небеса, невже у цій фразі є хоч крихітка непідробного почуття, що могло б стати преамбулою до ліжка?

Девід закинув назад голову, трохи вражений. Вона випручалася з його обіймів, а він неохоче відірвав руки від її звабливого стану.

— Я не знаю, — виправдовувався він. — Мені слід було б поводитися делікатніше.

— А що, усі дипломовані лікарі з Бостона поводяться так, ніби вони — божа благодать для жінок?

Девідові раптово повернулася втрачена на мить розважність. Він обвів її збентеженим поглядом. У нього було враження, що цю жінку він зустрічав раніше. З’явилося відчуття спустошення й легкого роздратування:

— Я не думаю, що помилився, міс Леттімер. Адже вам сподобалося те, що я робив щойно... — він здивовано урвав мову. — Ви розсердились, — сказав він. — Ідіотська дратівливість. Я так захопився вами...

— Я не серджусь! Ви просто самозакоханий йолоп. Якщо ви пригадуєте, лікарю Вінтер, я дізналася про ваше існування лише п’ять годин тому! Ну, нехай — шість. І тільки тому, що я була досить ввічлива, щоб вислуховувати ваші дурні жарти, ви припустили, що я отак стрімголов і кинуся з мосту у воду!

— Ні, я тільки думаю, що ви фатальна жінка, — просичав Девід крізь стиснуті зуби. — І ще, до речі, я гадаю, що жінка вашого віку вже перестає грати в ігри.

В уяві Челсі уже сиділа перед своїм комп’ютером, а її пальці вистукували навмання такт по клавішах.

— Ви подібний до героя роману, — сказала вона, — але ваш характер залишає бажати кращого. Ось чому ви тепер не йдете до вашої дорогоцінної лікарні доглядати пацієнтів?

— Доглядати пацієнтів! Це безглуздя...

— Доброї ночі, докторе Вінтер, — вона повернула ключ в замку і полегшено зітхнула, коли він одразу пішов. — Не забудьте пристебнути паски безпеки!

Девід якусь хвилину стояв, витріщившись на двері, що грюкнули перед його носом. «Ну й бовдур же ти, Еліоте, — подумки вилаявся він. — Як він міг звести мене з навіженою? Та ще й, можливо, шизофренічкою. Нечувано, щоб так оце ні сіло ні впало замакітрити голову».

* * *

— Він несусвітній розпусник!

Джорджі замислено слідкувала очима за Челсі, яка люто міряла кроками вітальню на Меллоріз наступного вівторка.

— Мені здавалося, що Девід дуже потішний, — сказала Джорджі. — Хто зна, він завжди такий делікатний.

— Що ти взагалі можеш знати про це все? — запитала Челсі з огидою в голосі. — Єдина особа, яку ти чуєш і бачиш — це твій проклятущий чоловік. Як ти могла звести мене з таким...

— З яким, Челсі? Поговорімо краще про те, що тобі необхідно змінювати характер! Ти мусиш сприймати чоловіка так, ніби він найдивовижніший екземпляр у цілому всесвіті. Чого ти від нього сподівалася? Щоб він поцілував тобі руку перед дверима й прогнувся у вишуканому поклоні?

Челсі аж задихалася від обурення, але нарешті погодилася:

— Хай так, можливо, я забагато випила, була по-жіночому легковажна, але...

— Але що? Я думаю, ти несправедлива до нього. Девід, можливо, трохи відлюдькуватий, але, на думку Еліота, він чудовий лікар, має хороше почуття гумору і бездоганно володіє цистоскопом у нагальних випадках, що воно таке — не знаю, але, як я собі уявляю, це таке барило з трояндами.

— Ще скажи з яблуками, — піддражнила Челсі. — У тебе усі думки тільки про ложе з трояндами. Він спокушав мене, покидьок!

— Він добре цілується, гм?

— У мене було мало часу, щоб по-справжньому перевірити це. Ну, можливо, тільки трошки, щоб покарати його за безцеремонність. Правду кажучи, це була не причина, а справжнє дурисвітство, але Челсі навіть і не думала поступатися: вона увійшла в роль.

Джорджі вибухнула сміхом:

— О, Челсі, ти хоч сама себе чуєш! Це вже занадто! Будь ласка, налий собі склянку білого вина. Бо я не можу здолати всю цю невикористану енергію.

Незабаром перед ними стояли дві склянки білого вина, Челсі сиділа на підлозі, схрестивши ноги, і задумливо поглядала на Джорджі.

— Ти справді гадаєш, що він заслуговує на ще один шанс?

— Та я в цьому переконана, — не здавалася Джорджі. — Чому б нам не спробувати знову, скажімо, у п’ятницю ввечері? І, Челс, чому б тобі не звернути увагу на свою вдачу? Знаєш, це ж природно і дуже весело — закохатися, не варто повертати назад, допливши до середини річки.

— Ріки бурхливі, і коні не загнуздані, — зітхнула Челсі і похмуро додала: — Як на мене, то доктор Вінтер зовсім не переймається ні природністю, ні веселощами, ні коханням.

— Тільки спробуй.

— Послухай, Девіде, усе це непорозуміння. Джорджі сказала мені, що Челсі трохи грипує. Напевно через це її поведінка здалася тобі неприродною. Вона приймала антигістамінні засоби й випила, припустімо, саме через це вона була не надто оптимістичною. Таке кого завгодно виб’є з колії. Вона ж тобі сподобалась, хіба ні?

— Розумієш, Еліоте, ця дівчина належить до тих багатих, зарозумілих дуреп, яких, ну, деяких з них мені довелося пізнати. Вона, можливо, нічого й ніколи не зробила, не працювала у своєму житті ніскілечки, а дістає тебе незгірше від кишкового глиста... — на цьому лікарському діагнозі він урвав мову. Вони мусили припинити балачку. — Мушу йти, Еліоте. Дорожня аварія.

— То в п’ятницю ввечері?

— Гаразд. О сьомій.

Із Сан-Франциско 1854 року Челсі винадив телефонний дзвінок, який деренчав уже п’ятдесятий раз. Сара Батлер, її хатня робітниця, компаньйонка, секретарка й хороша приятелька, саме була через дорогу в бакалійній крамниці, вибирала там редиску для якогось неймовірного харчу, що містив би тільки дев’яносто п’ять калорій.

Телефонувала Джорджі.

— Привіт, Челс. Сподіваюсь, я тобі не завадила, але все йде до п’ятниці.

— Щось мені не віриться, що Девід Вінтер ще раз захоче коли-небудь зі мною побачитись.

— Але ж хоче, ще й як, він буде тут, і не сумнівайся.

— Нацупить ще один костюм-трійку вугільно-сірого кольору і краватку з перламутрового шовку на накрохмалену білу сорочку.

— Як на мене, то щодо чоловіка, який тебе абсолютно нічим не зацікавив, ти маєш занадто хорошу пам’ять.

— Усі письменники мають чудову пам’ять, — відповіла Челсі дуже невпевнено.

— Само собою, і всі коти їдять «Альпо».

— Що ж — це примхи долі, Джорджі.

— Знаю, знаю. Закінчуй свою писанину. Скоро побачимося.

— Челсі, — холодно промовив Девід, входячи слідом за Еліотом до вітальні на Меллоріз.

— Привіт, Девіде, — відповіла Челсі з дивана, оглядаючи його з неприхованим інтересом. Безпричинно вона була трохи знервована через цю незвичну ситуацію, і її голос затинався, коли вона запитувала:

— Як минув тиждень?

— Клопоти. Багато клопотів.

— Що цікавого?

«Так чарівно сказала, — подумав Девід, — але не сказала нічого».

— Як самопочуття, Джорджі? — запитав він, повернувшись до господині.

Спина Джорджі пульсувала сильніше, ніж зазвичай, але вона обдарувала Девіда осяйною усмішкою.

— Досить добре, Девіде.

— Подолали грип, Челсі? — запитав він.

Челсі витріщилась на нього спантеличено. Тим часом Джорджі якомога обережніше гукнула:

— Еліоте! Де ти? Ми тут помираємо від голоду!

— Агов, — відгукнувся Еліот, випливаючи з кухні з повною тацею наїдків, — обов’язок чоловіка полягає в тому, щоб ніколи нікого не ошукати. Принаймні, я не босий і не схожий на павука.

— Ну й загнув, — пожартувала Джорджі.

— Але нащо, — здивовано запитала вона, оглянувши тацю, — крекери притрушувати сиром?

— Не блюзнірствуй, жінко! — і Еліот додав, повернувшись до Девіда: — Мені здається, вона не відчуває різниці. Це спеціальний сир рагомонтад, мого домашнього приготування, по-мистецькому викладений на млинцях — тільки для гурманів...

Джорджі хихикнула.

— Перестань, досить того, що ти зробив це власноруч. У світі нема нічого прекраснішого від рагомонтада!

— Що б це не було, — сказала Челсі, — але воно смачне. А ви готуєте, докторе Вінтере?

У відповідь він підвів брови.

— На жаль, цією майстерністю я ще ніяк не можу оволодіти.

— А, то ви підшукали собі таку дружину, яка виконувала за вас цю нудну роботу, гм? — вона подумки проклинала себе за ці слова, які так раптово зірвались з її губ. Чому вона відразу реагує з таким сарказмом на кожне його слово?

— Еліоте, — гукнула Джорджі, — будь ласкавий, налий Челсі білого вина!

— Так, я знайшов дружину, — сказав Девід, — але вона взагалі нічого не готувала.

Спробуй-но цього, тендітна, респектабельна панянко! «Мій Боже, — подумав він, розглядаючи її зовсім зблизька, — вона засоромилась!»

Незважаючи на зарум’янені щоки, Девід змушений був визнати, що Челсі Леттімер надзвичайно приваблива. Він був переконаний, що вважав би так, навіть якби вкрай зачерствів. На ній була жовта шовкова сукня з чорними візерунками й чорні туфлі на високих підборах. «Зростом, напевно, дістає до мого адамового яблука», — подумалося йому. Схоже, вона хоче виправитись. Та й одяглася, звичайно ж, щоб справити враження.

Те, що і його поява на вечірці не була випадковою, він залишав поза увагою.

Еліот метнув на дружину погляд, який мав означати «Я тобі все потім поясню», але Джорджі тільки ласкаво усміхнулася до нього. «Як він міг взагалі навіть заїкнутися про якийсь там грип?» — подумала вона, а вголос сказала:

— Челсі розповідала нам сюжет своєї останньої книжки якраз перед тим, як ви увійшли, Девіде.

Зацікавлені погляди спрямувалися на неї.

— Сюжет? — перепитав Девід, сконцентрувавши на Челсі усю свою увагу. — Я не зовсім зрозумів. Ви письменниця?

— Так.

— Ви публікувалися?

«З біса недовірливий тип», — подумала Челсі.

— Чому ж ні, звичайно публікувалася, — і скромно додала: — Я завжди на гребені хвилі — умію зловити талан за хвіст. Буваю у потрібному місці у потрібний час з потрібним рукописом, оце й усе.

— Що ти верзеш, Челс?! — вигукнула Джорджі. — Насправді вона ніколи не зіпсувала ні єдиної гранки, Девіде. Найвідоміше видавництво, до якого вона звернулася, негайно уклало з нею договір.

— Ви уклали договір на випуск книжок у твердих обкладинках? — запитав Девід.

— Ні. У звичайних м’яких палітурках.

— А, ширпотреб. Ну, тепер сила-силенна гарних романів у м’яких палітурках.

— Звичайно, і попит щоразу зростає. Краще мати двісті тисяч читачів, ніж тільки п’ять тисяч.

Двісті тисяч! Це число вона назвала випадково, тільки для ілюстрації? Девід закліпав очима. Невже вона купила кондо в Саусаліто за власні гроші, а не за батькові? Чому цей дурисвіт Еліот не сказав мені одразу, що вона письменниця? Він глипнув докірливо на Еліота, але той ввічливо зігнорував його погляд.

— Можливо, я щось і читав з ваших творів, — сказав він. — Яким іменем ви підписуєтесь?

— Власним. Челсі Леттімер.

— На жаль, але тепер я буду пильнувати. В якому жанрі ви пишете? Белетристика? Документальна література? Біографічна?

Челсі подивилася йому прямо в очі.

— Белетристику. Я пишу довгі історичні романи. Вони переповнені пригодами, інтригами, і дуже романтичні...

— І там чудовий секс, — додала Джорджі, закотивши очі.

Перш, ніж встиг подумати, що варто було б промовчати, Девід випалив з неприхованою відразою в голосі:

— Ви пишете любовні романи?

— Саме так, — підтвердила Челсі. — Можна мені ще трохи вина, Джорджі? — Тим часом в голові її пульсувала думка «о, Боже, що ж мені тепер робити?».

— Звичайно, Челс.

Челсі робила зусилля, щоб сьорбати якомога повільніше з поновленої склянки.

Девід тер у руках своє віскі.

— А ви не плануєте переключитись на ще якийсь... літературний жанр у майбутньому?

— Що власне ви маєте на увазі, Девіде? — незворушно перепитала Челсі.

— Ну, будьмо щирими, Челсі, оця слинява нісенітниця — це ж кашка для ідіотів і екзальтованих жінок...

— Я не екзальтована ідіотка, Девіде, — сказала Джорджі, підморгнувши до Челсі.

— А ви що читаєте, Девіде? — запитала Челсі. — Чи мені слід було б запитати, чи ви читаєте?

Еліот прилаштувався на бильці крісла побіч своєї дружини. Він тільки посміхався, не здатний нічим зарадити суперечці. Йому було дуже шкода Девіда, який панічно шукав найглибшу шпарку, де можна було би сховатися, скористатися ревуном, сподіваючись, що хто-небудь спустить йому рятувальну шлюпку.

— Звичайно ж я читаю. Хорошу літературу, класику, біографічну і трохи бестселери.

— Які бестселери?

— Ну, самі знаєте, трохи того, трохи іншого. З того, що пропонує «New York Times».

— О, вас цікавить, що думають інші, — здивувалася Челсі. — Ви маєте улюблених авторів? За яким принципом ви добираєте їх для себе?

Він чудово розумів, що обирає їх на свій копил, але її диявольська незворушність, якою вона захищала свою вразливість, — це було вже занадто.

— Мені подобається читати вестерни. Вестерни, звичайно, — зовсім не висока література, але у них є свої переваги: круті сюжети, розуміння історичної перспективи...

— У моїх романах також круті сюжети, розуміння історичної перспективи і правдоподібність.

— Але це — мотлох! Ні чоловіки, ні жінки, які зазнали справжнього горя, ніколи не учиняли так, як їх змушують поводитися в цих романах!

— Ви читали хоча б один із них?

— Звичайно ні, — огризнувся він.

— Чому ні? На мою думку, лікареві під рукою необхідно мати зображення ідіотизму в мініатюрі, щоб зробити висновок без жодних доказів, чи, якщо хочете, поставити діагноз без обстеження пацієнта.

— Це не те ж саме, — сказав він і кинув на Еліота погляд, сповнений щирого розпачу, але Еліот тільки лагідно усміхався у відповідь.

— Мене ніколи не захоплювали вестерни, але принаймні я не заперечую права на їх існування, — не вгавала Челсі. — Принаймні, я б не сказала, що вони один одного варті. Але чому ж це не те ж саме?

— Чоловіки кращі... ні... — Девід загріб пальцями своє волосся. — Це означає, що чоловіки-літератори правильніші, грайливіші...

— Ви маєте на увазі, що література, написана жінками, менш розважлива і правильна, аніж чоловіча?

— У ній немає життєвої правди.

— Ви жили у 1860-х роках? Чи стріляли в губернатора?

— Звичайно ні, — знітився Девід. — Послухайте, Челсі, може припинимо це? Мені справді дуже шкода, якщо я хоч чимось скривдив жанр роману, над яким ви працюєте. Домовились?

— Звичайно, — погодилась Челсі, — я тільки роздувала водяні міхи, щоб дати вам підставу усміхнутися.

Вони знову опинились на протилежних полюсах: їй хотілось нарешті від душі посміятися, а він уже стискав зуби від люті.

— Просто я можу закластися, що ви ненавидите «Ромео і Джульєту» і ходите в кіно тільки для того, щоб побачити, як у кадрі миготять люди з забрудненою репутацією.

Девід повівся абсолютно нерозсудливо, бо не пропустив повз вуха знову закинутого гачка.

— Я люблю мистецтво і переглядаю усі хороші фільми, — сказав він холодно.

— Так, людям необхідна романтика, усім людям. Навіть ви, докторе Вінтер, мали б відчувати ці дивовижні, романтичні почуття до жінки, яку кохали чи були нею засліплені. На жаль, для багатьох людей ці сильні почуття не втрачені. Тому вони читають книжки і ходять у кіно. Це задовольняє потребу, створює ідеал, стимулює їхню особисту пам’ять. Життя іноді занадто позбавлене...

— Нісенітниця, — сказав Девід.

— Сподіваюся, що у вас обох нарешті пробудився апетит, — перервав їх Еліот, підводячись. — Обід готовий, якщо мій нюх мене не зраджує. Давай, Джорджі, я витягну тебе з цього крісла і відведу до їдальні.

Після спагеті, яке на смак було таким, ніби небо опустилося на землю, Девід запитав Джорджі, коли вона знову збирається взятися до модельного бізнесу й телебачення.

— У листопаді. Я виїжджаю тільки на один тиждень у місяць, бо без мене мій чоловік абсолютно не може дати собі тут ради.

— Модельний бізнес ви вважаєте прийнятним? — Челсі не могла не спокуситися, щоб не шпигнути Девіда, гризнувши рум’яний шматочок грінки з часником.

— Для жінки, — ошкірився він до неї. — Тобто я хотів сказати, — продовжував він до Челсі, — ви чарівно виглядаєте сьогодні. Шовк вам личить.

— Тут шістдесят відсотків поліестеру, — сказала Челсі.

— Мені подобається, якщо жінка уміє одягнутися зі смаком і дешево.

Челсі засміялась. Можливо, він не такий уже й фанатичний, нетерпимий безпросвітній йолоп. І крихітки розуму не позбавлений.

Еліот про щось запитав Джорджі, але вона не відповідала, тому погляди усіх присутніх спрямувалися на неї.

— Еліоте, — сказала Джорджі з урочистим спокоєм. — Я думаю, дитина уже збирається вийти.

Еліот зблід.

— Але ще три тижні! Що ти таке кажеш, Джорджі? — промовивши це, він підскочив зі стільця.

— Перейми, — відповіла Джорджі. — От вам і обід, — додала вона, насилу усміхаючись до чоловіка.

— Ти ж любиш спагеті, — не міг отямитися Еліот. — Я сам дивувався, чому ти тільки подзьобала як пташечка. О Боже!

— Хто твій лікар, Джорджі? — незворушно запитав Девід.

— Меггі Сміт з університету.

— Який у неї номер?

Джорджі безпомічно дивилась на нього.

— Такий вечір. Я не знаю. О, чекайте, він у моєму записнику. Я забула, що Меггі вимагала...

— Де записник, Джорджі?

Вона сказала йому. Девід звернувся до Еліота:

— Збирай речі Джорджі й вези її в лікарню. Я зателефоную доктору Сміт і під’їду до вас.

За двадцять хвилин Девід припаркував свою Лянчу в гаражі лікарні.

— Дитина йде на три тижні раніше, — сказала Челсі.

— Може, ще все минеться, — заспокоював Девід, допомагаючи їй вийти з автомобіля. — Просто вона зробилася жахливо великою, а тазові кістки ще не призвичаїлись до таких об’ємів.

— Чому ви ніколи не можете стриматися від своєї брутальності? Я навіть не можу думати, не те що говорити чи діяти. Ми ж у катастрофічному становищі.

— У мене двоє власних дітей, а це уже значний досвід, та й Джорджі не моя жінка, — не здавався Девід.

Челсі зиркнула на нього, але нічого не сказала. Він казав, що був одружений. Двоє дітей? Певно вони в Бостоні зі своєю матір’ю? Що ж трапилося з його подружнім життям? Хай там що, але, дякуючи Богові, завдяки своїй холоднокровності він фактично взяв ситуацію під контроль.

Добравшись до зали чекання на п’ятому поверсі, вони дізналися від санітарки, що Еліот та Джорджі — у доктора Сміт і місіс Меллорі почувається чудово.

— Хочете філіжанку кави? — запропонував Девід.

— Як ви можете зберігати спокій після всього? Ах, так, у вас досвід. Перепрошую. Так, дякую.

— Це природний процес, Челсі, — пояснив він терпляче і додав: — Джорджі молода, випромінює здоров’я і не п’є білого вина.

Він залишив її, щоб принести кави.

— І я не п’ю віскі, — пробубоніла вона навздогін його крокам, що віддалялися.

За десять хвилин у залу чекання увійшов ошелешений Еліот.

— Все добре, — сказав він. — Чуєте, одоробла, а ви чого тут тиняєтесь? Меггі вважає, що треба викликати пологи.

— Обоє моїх дітей народилися на світанку, — сказав Девід.

— Джорджі нічого собі не пошкодила? — запитала Челсі, зігнорувавши слова Девіда.

— Тепер вона почувається досить добре. Ми побудемо тут.

— І я б залишилася тут ще трохи, — сказала Челсі.

— Я також, — докинув Девід.

— Для вас уже достатньо, — сказав Еліот, пробігши пальцями по своєму густому темному волоссю. — Я вийду повідомити про успіхи за першої можливості.

— Я думаю, — повільно промовив Девід, — що процес народження так само тяжкий для чоловіків, як і для жінок.

Челсі тільки приголомшено вдивлялася в нього.

— Ви самі ще дитина, — нарешті сказала вона.

— Я завжди був переконаний, що чекання нестерпне.

— Це правда, — погодилася Челсі. — Якби я мала вибір... хоча, краще вже чекати, аніж репетувати.

Девід здригнувся.

— Ви були присутні на пологах дружини?

— Ні, — його голос враз став чітким і виразним. — Маргарет не схотіла цього, — він додав з люттю: — Мені не довелося бачити народження моїх дітей.

— Шкода, — співчутливо сказала Челсі, а про себе мугикнула : «Глибокі води і темні».

— Скільки років вашим дітям?

— Марку вісім, а Тейлор шість.

— Обидва хлопці, гм?

— Ні, Тейлор — моя донька. Тейлор — це старовинне родинне ім’я.

— Ви, певно, дуже сумуєте за ними.

— Так, так, сумую.

Він не бачився з ними уже шість місяців, відтоді як навідувався до Бостона. І він не міг залишатися з ними надовго, тому що Маргарет плела нісенітниці. Девід спробував усміхнутись.

— Сподіваюсь, ви маєте колоду карт.

— У що ви хочете грати? — запитала Челсі, й у її синіх очах загорілися грайливі вогники.

Його усмішка поширшала.

— У покер. П’ять карт у руки.

— Якщо хочете, — безцеремонно сказала Челсі, — можете приєднатися до нашої щомісячної гри в покер. Цього місяця — на наступному тижні, далеко не треба ходити: це у мене вдома в Саусаліто.

— І хто ж наглядає за цією покерною грою?

— Не варто так хвилюватися! Обіцяю продемонструвати вам набір сміхотливих феміністок і безперестанного базікання, поки карти гулятимуть столом.

— Щось на кшталт цього я собі й уявляю.

— Скільки вам років, Девіде? — раптом запитала вона.

— Тридцять шість, — сказав він. — Для чого вам це?

— Мені просто цікаво, скільки часу потрібно чоловікові, щоб розвинути в собі так багато безглуздої зарозумілості.

• Я все хапаю на льоту, — сказав він, щодуху зареготавши.

Далі читайте паперову версію журналу.