Єпитрахиль письменника
Грузинський прозаїк Гурам Дочанашвілі про літературу своєї країни, Біблійні сюжети й сміливість інтелектуалів
Коли на різних творчих зборах або ж ідеологічно-культурних заходах, санкціонованих грузинською Компартією, зачитували списки письменників, яких треба нагородити чи видати, імені Гурама Дочанашвілі в них не було. Їх складали то за алфавітним принципом, то залежно від вагомості «заслуг перед Батьківщиною». В усіх версіях ім’я цієї людини ігнорували. Тим часом залишати книгу Гурама Дочанашвілі де-небудь на столику в бюрократичних коридорах чи кабінетах було небезпечно. Ні, догани за це не виносили й строків, на щастя, не давали. Просто дефіцитна книга миттєво зникала, її цупили, щоб читати вдома ввечері, за закритими дверима. І робити це могли ті, хто вдень викреслював прізвище письменника з офіційних списків. Невиїзний літератор, листи до якого впродовж багатьох років надходили тільки розпечатаними, знайшов прихисток на кіностудії «Грузія-фільм» у так званому «вольєрі для інакодумців», де, до речі, познайомився і з Сергієм Параджановим. Так називали сміливе творче середовище, яке там уціліло й де одне одного вміли підтримати у важкі часи. Роман «Убрання перше» можна назвати книгою життя Гурама Дочанашвілі. Її головний герой блукає світами, пізнаючи суть тоталітаризму й демократії, свободи і влади. «Його ідеї, книги правлять Грузією», — так говорять про цього письменника в сьогоднішній Грузії. Це публічно визнали навіть обидва її останніх державні правителі Едуард Шеварнадзе та Міхаіл Саакашвілі. Нижче наводимо інтерв’ю з письменником, записане в його гірському будинку.
— Розкажіть, будь ласка, яким було ваше покоління інтелектуалів, як воно справилося з тими викликами, що припали на його долю?
— У нас була дуже мужня інтелектуальна еліта. Всупереч комуністичному тиску й заборонам у нас був ренесанс, вдалося зберегти грузинську мову. У радянські часи ми влітку відпочивали в грузинському Будинку творчості письменників. Коли наші колеги з інших соціалістичних республік, зокрема з України, дивилися грузинські телеканали, вони дивувалися, як ми можемо таке давати в ефір, так сміливо говорити. Казали: «Нас за це посадили б». Виходив молодіжний журнал «Цискарі». Його редактор Давид Чарквіані що тільки не робив у ЦК Компартії, яку тільки маску не надягав, лишень би щось проштовхнути у друк. Тих людей, які своїм життям, своїм інтелектом, розумом допомогли зберегти й донести до людей такі твори, як «Убрання перше», вже сьогодні немає з нами.
— Чи брала в радянську епоху на себе грузинська література, окрім класичних і природних для будь-якого часу екзистенціальної, інтелектуальної функцій, ще й суспільно-політичну?
— Справжня грузинська література завжди була смілива, вона зіграла свою вагому роль у розхитуванні старої системи. З мого покоління й старшого я б назвав братів Отара й Тамаза Чиладзе, це дуже хороші прозаїки. З-поміж молодих є дуже пристойні письменники. Був дуже хороший письменник Гурам Рчеушвілі, він дуже рано помер. Як він устиг написати такі твори за коротке життя? Не знаю. У Москві деякі наші письменники з успіхом видавалися, а нині вони перейшли на детективи, масову літературу. У СРСР тих, хто вихваляв владу й писав догідливу літературу, призначали на керівні посади. Від цього було огидно. Сьогодні їхні імена ніхто не згадає.
— А як ви ставитеся до нових тенденцій у грузинській літературі, до різних її течій?
— Є література ні про що, але вона існувала завжди. Я просто не зношу всі ці нові віяння в літературі, коли використовується ненормативна лексика. Це ініціатива самих авторів, такі бездарні письменники завжди з’являються. Всі оці «ізми» для мене чужорідні. Хто ті футуристи, що мали таку популярність? Хто-небудь із них залишився в пам’яті? Ніхто. Раптом вистрибують із якимись витівками, завдяки яким здобувають швидку славу. Потім їх ніхто не згадає. От ці футуристи мали моду носити якісь особливі краватки. І це їх виокремлювало.
— Письменник у кінематографі — це дуже цікава тема. Сьогодні, коли ваші редакторські будні на студії «Грузія-фільм» уже минулися, як оцінюєте плоди її діяльності?
— Сьогодні люди розшукують ті кінофільми, які ми знімали на студії «Грузія-фільм». Тоді виходили дуже сильні, сміливі стрічки, які випереджали час. Тепер дуже важкий час у кінематографі. Не знаю, як в Україні, а в нас це так. Раніше виходило багато художніх фільмів. Були періоди, коли студія «Грузія-фільм» випускала 10 фільмів за рік. А нині 5 фільмів на рік — це рекорд. Приміром, Ріно Чхеїдзе зняв дуже цікавий фільм «Батько солдата».
— Що для вас значить відповідальність інтелектуала перед своїм суспільством? І чи неуникною є його екзистенційна самотність?
— Письменник несе величезну відповідальність перед своєю країною. Коли письменники догоджали радянській владі, вони продавали свою батьківщину, зраджували її. Всякий творець є завжди самотнім, а зв’язок із читачами — це окрема тема. У Грузії завжди був живий інтерес до літератури, до письменників.
— Про ваші твори говорять, що вони є універсальні, глобальні за своїм змістом і проблемами, але водночас просякнуті грузинським духом. Як би ви сформулювали модель співіснування національного й вселюдського в літературі?
— Всі герої літературного твору, весь його світ — це сам письменник. Згадаймо відоме висловлювання Гюстава Флобера — «Мадам Боварі — це я». Письменник має проживати в душі життя навіть так званих негативних героїв, а його національний характер насичує всі елементи твору. Письменник завжди стоїть на рідному ґрунті. У 1988 році я побував в Іспанії. Уже після тої подорожі прочитав книгу Хуана Рамона Хіменеса «Платеро і я». Це, справді, велика книга. І з неї я довідався більше про Іспанію, ніж під час перебування в країні. Тобто по-справжньому познайомився з Іспанією, саме коли читав цю книгу. Або, скажімо, «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса — це настільки іспанська книга, вона стала найріднішою для кожного іспанця.
— Народження літературного твору — це таїнство чи плід раціонального мислення, що спирається на життєвий досвід, чи ірраціональне одкровення, чи пекельний біль, що має себе висловити й таким чином бути здоленний? Що це саме для вас?
— Як народжується літературний твір, пояснити не можу. Кожний раз це неповторно. Це зустріч із Святим Духом, який надихає і дає силу. Якщо є зв’язок із ним — є література. Немає цього зв’язку — немає слова. Для мене це так. Я ніколи не починаю писати одразу ж, як тільки щось мені спадає на думку. Якщо ідея приходить до мене знову й знову, не полишає, тільки тоді я починаю писати. Я багато разів переписую свої твори. Можна написати дуже швидко, але потім треба повільно допрацьовувати. Я все пишу від руки, комп’ютер не використовую, не розумію, як письменники можуть писати одразу за його допомогою. А ще я не беру участі в різних письменницьких об’єднаннях.
— Що для вас значить естетика магічного реалізму?
— Хороший письменник має бути і реалістом, і романтиком, і модерністом водночас. Він має поєднувати в собі всіх. Я, приміром, ніколи не задумувався над тим, що таке магічний реалізм. Дуже не погоджуюся з тим, що хорошого письменника можна якось означити, встановити, до якого саме напрямку літературного він належить. Це неправильно. Ніяких рамок не треба. Що було б, якби Дон Кіхот і Санчо Пансо розмовляли однаково? Література зникла б.
— Як ви ставитеся до тези про те, що всі літературні сюжети повторюються по колу? Якщо так справді відбувається, у чім, на вашу думку, секрет цього явища?
— Немає такого сюжету, якого б не можна було знайти в Біблії. Письменник ніяк не може сам по собі придумати якийсь абсолютно новий сюжет, якщо все давно вже є. Над романом «Убрання перше» я працював 13 років. Тоді такий твір писати було важко, тим паче використовувати біблійні мотиви. Зрештою, його доля була дуже складною. Чому? Знову ж таки через біблійну тему блудного сина. Була страшна цензура, дуже сильний тиск на письменників. Перша частина цієї книги вийшла в 1975 році, а другу не випустили як книгу, а просто надрукували в журналі й відрізали фінал. Його приліпили до інших оповідань, це були вже 80-ті. Тоді в Грузії були й вільнодумні люди, які всупереч усім цим заборонам пропускали такі твори. У мене нічого неопублікованого в Грузії до революції троянд не залишилось.
— Можна почути таку думку, що ваш роман «Убрання перше» випередив час. Як ви ставитеся до того, що вам приписують профетичні здібності?
— Не мені судити, чому і як «Убрання перше» випередило час. Те, що описано в романі, відбувається в Грузії в реальності, починаючи з перших років незалежності. Ми дуже багато пережили за останні два десятиліття. А ці російські бомби, що падали на Горі! Скільки молоді у нас загинуло за ці роки! Книговидання через усе це занепало. У 90-х після розпаду СРСР виходило дуже мало книг. У радянські часи в Москві були наклади 150 тис., 250 тис. примірників, а тепер нормальним вважається наклад — одна тисяча примірників.
— Розкажіть, будь ласка, як так могло трапитися, що тривалий час роман «Убрання перше» легше було купити за кордоном, ніж на (пост)радянських теренах?
— У радянські часи доводилося надягати маску й називати персонажів італійськими, іспанськими іменами. Коли мій роман «Убрання перше» мали публікувати в Росії, звідти прислали лист нібито від працівників друкарні у Петербурзі, де книгу мали друкувати, що вони не хочуть видавати цю «маячню шизофреніка». Після цього створили комісію, яка вивчала ситуацію. Ця комісія попрацювала — й раптом видання роману не лише дозволили, а й збільшили наклад у п’ять разів. Зрозуміти щось у всьому цьому було важко. А далі книгу видали й продавали за валюту тільки за кордоном. Наші родичі в Алжирі змогли придбати її там російською мовою. Потім були перевидання роману. Проте біблійні місця скорочували, приміром, кілька речень об’єднували в одне. Хотіли як легкочитабельний детектив проштовхнути до друку. Кілька років тому в Москві знову вийшла ця книга у рубриці «Культурна революція». Російське МЗС передало нам один примірник. У СРСР було ще й таке. Коли Євгеній Євтушенко їхав за кордон і там сміливо висловлювався, то потім по всьому Союзу різко посилювалася цензура. Ми тут у Грузії на собі це відчували. Так було кілька разів. Усіх карали.
— Яка сьогодні в Грузії ситуація з перекладами національної літератури іншими мовами?
— Добре, що музику не треба перекладати, а ось літературу доводиться. І під час перекладів багато втрачається. Сьогодні існує проблема перекладів грузинської літератури. Не так багато є перекладачів у світі, які добре знають грузинську. Але інтерес до нашої літератури в Європі поступово посилюється. Приїжджають із Німеччини, шукають хороших прозаїків, поетів, щоб перекладати.
Спілкувалася Жанна Безп’ятчук1
фото: Давид Месхі
————
1 Про автора інтерв’ю: Жанна Безп’ятчук — журналістка, закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія». Випускниця маґістерської програми з журналістики Erasmus Mundus, у рамках якої навчалася в Орхуському (Данія), Амстердамському (Нідерланди) та Свонзійському (Уельс, Велика Британія) університетах. Наразі працює журналістом відділу «Світ» журналу «Український тиждень». Це інтерв’ю (у скороченому форматі) також можна прочитати в журналі «Український тиждень», де воно було опубліковано вперше в № 33-34, 2010.
