Річард Бротіган

1/3, 1/3, 1/3

З англійської переклав Іван Яндола

Оповідання вперше надруковане в Revenge of the Lawn 1973 року. Перекладено за виданням: American Short Story Masterpieces, Richard Brautigan, «1/3, 1/3, 1/3».

© Іван Яндола, 2002, переклад.

Усе треба було поділити на третинки. Я мав отримати 1/3 за друкування, а вона мала одержати 1/3 за редагування, а йому мала дістатися 1/3 за написання новели.

Ми намірялися поділити гонорар натроє. Закріпили оборудку потиском рук: кожен знав, що нам випадало зробити, перед нами — стежка, а брама — в кінці.

Я став третинковим партнером, бо у мене була друкарська машинка.

Я мешкав у власноруч збудованій будці, оббитій картоном із пакувальних ящиків, навпроти напівзруйнованого старезного будинку через вулицю, винайнятого «Доброчинним фондом» для неї і її дев’ятилітнього сина Фредді.

Новеліст жив за милю звідси у причепі на березі басейну тартака, якого він сам і сторожував.

Мені майже виповнилося сімнадцять, і Тихоокеанський північний захід тих далеких днів, отой глухий дощовий край 1952 року, зробив мене самітником і відлюдьком. Зараз мені тридцять один, і я все ще не можу второпати, що і кому я хотів довести, живучи отак, як у ті дні жив я.

Вона була однією із тих споконвічно тендітних жіночок, яким зараз уже під сорок, а колись вони були напрочуд гарненькими і привертали до себе невсипущу увагу в придорожніх чайних та генделиках, а тепер їхнє існування залежало від «Доброчинного фонду» й усе їхнє життя обертається навкруг єдиного дня на місяць, коли вони отримують свої доброчинні чеки.

Слово «чек» є єдиним шанобливим словом у їхньому житті, то ж вони завжди ухитряються втулити його до кожного діалогу, щонайменше, три — чотири рази.

Новелісту було вже десь під п’ятдесят, хлоп був довготелесим, рудуватим і мав такий вираз, ніби життя підсовувало йому нескінченну вервечку вечірньо-ранкових приятельок, п’ятиденну п’янку й автомобілі із паскудною трансмісією.

Він писав новелу, бо ж хотів викласти оповідку, яка приключилася з ним багатьма роками раніше, коли він ще працював у лісі.

Він також хотів заробити трохи грошей: 1/3.

А втелепався я в оцю справу так: якось одного дня, вилупивши очі в чорне розшматоване, мов кутній зуб, небо, що от-от розкваситься, я стояв перед своєю будкою і наминав яблуко.

Те, чим я займався, певною мірою було для мене роботою і так затягувало мене оте зорення неба й жування яблука, що хтось міг би подумати, що отого лайдака найняли на те за добрячу платню й майбутню пристойну пенсію, якщо він буде витріщатися на небо достатньо довго.

— ГЕЙ, ТИ! — почув я чийсь оклик.

Я озирнувся, на протилежному боці баюри стояла жінка. На ній був зелений макінтош, який вона носила завжди, опріч тих оказій, коли відвідувала людей із «Доброчинного фонду», що в осередку міста. Тоді вона вдягала мішкувате качино-сірого кольору пальто.

Ми жили у бідному околотку міста з немощеними вулицями. Наша вулиця являла собою не що інше, як велике розложисте місиво, яке треба було обходити манівцями. Для проїзду самоходів вулиця аж ніяк не годилася. Вони пересувалися в іншому ритмі і по тих вулицях, де асфальт і бруківка були більш привабливими.

Взута жіночка була у білі гумові чобітки, які носила всю зиму, і та пара чобіток надавала їй якогось дитячого вигляду. Вона була настільки тендітною і обвішана позиками департаменту «Доброчинності», що часто виглядала мов дитина дванадцяти років від роду.

— Чого тобі? — спитав я.

— У тебе є друкарська машинка, еге ж? — спитала вона. — Якось я йшла повз твою будку і чула, як ти друкуєш. Ти часто допізна друкуєш.

— А, так, є у мене друкарська машинка, — відказав я.

— Ти добре друкуєш? — запитала вона.

— Та, нічого собі.

— У нас немає друкарської машинки. Чи не хочеш приєднатися до нас? — кричала вона через багно калюжі. Стояла вона отам у своїх білих чобітках, ну, вилита тобі дванадцятирічна дівчинка — серденько і рибонька усіх каламутних баюр.

— Як оте розуміти «приєднатися до нас»?

— Ну, він пише новелу, — сказала вона. — Він добре пише. Я редагую. Я прочитала багато книжок у м’якій палітурці й кілька часописів «Рідерз Дайджест». Нам потрібен хтось із друкарською машинкою, хто міг би те все надрукувати. Ти отримаєш 1/3. Як ти на це дивишся?

— Хотілося б проглянути новелу, — сказав я, не зовсім розуміючи, що діється. Мені було відомо, що її завжди одночасно відвідували три-чотири залицяльники. Але до чого тут новела?

— Певно! — гукнула вона. — Щоб надрукувати, тобі її треба прочитати. Обходь. Давай прямо зараз і пройдемося до його житла, і ти познайомишся з ним і проглянеш новелу. Він хороший хлопець. Книга прекрасна.

— Гаразд, — сказав я й пішов навкруг місива і підійшов до того місця, де, мов та дванадцятка, перед своїм перехнябленим, мов зламана щелепа, будинком, і майже за дві милі від офісу «Доброчинного фонду», стояла вона.

— Гайда, — сказала вона.

* * *

Ми дійшли до соші, потім попрямували вздовж неї повз баюри та басейни тартаків і поля залиті дощовою водою, доки не дісталися шляху, який перетинав залізничне полотно і, повернувши, потупцяли повз десяток маленьких ставочків, заповнених почорнілими вимоклими за зиму колодами.

Говорили ми мало і то лише про її чек, який запізнювався на два дні і що вона заходила до «Доброчинності», і вони сказали, що чек їй послали і що він має прийти завтра, та, коли його не буде, нехай вона завтра зайде і вони підготують для неї терміновий грошовий переказ.

— То, надіюсь, що він завтра прийде, — сказав я.

— Я — теж, або ж піду до осередку, — сказала вона.

Неподалік басейну останнього тартака, на дерев’яних колодах стояла стара причепа. Один погляд підказував, що та причепа, вже ніколи і нікуди не поїде, що їй тепер дістатися до соші — як до небес і таку мрію вона буде плекати до тих пір, доки не облущиться остання жовтизна фарби. З крематорного виду димаря в повітря валував густий синюшний дим, навіваючи справжній сум.

На присінку з необструганих дощок, перед дверима сиділо якесь створіння, що нагадувало напівсобаку чи напівкота. Створіння напівгавкнуло чи напівнявкнуло на нас: «Гав-няв!», — і чкурнуло під причепа, боязко зиркаючи на нас із-за колоди.

— Це тут, — мовила вона.

— Двері причепи прочинилися, і на присінок виступив чолов’яга. На тім же присінку, накритий прядкою, копичився стосик нарубаних дрів.

Чолов’яга приставив дашком до лоба долоню, закриваючись від яскравого уявного сонця, хоча в очікуванні дощу навкруг аж посутеніло.

— Вітаю, — мовив він.

— Привіт, — сказав я.

— Вітаю, серденько, — сказала вона.

Він потиснув мою руку і запросив до причепи, та перш ніж зайти всередину, легенько цьомкнув її прямо у вуста.

Житло було тісним і засміченим, і тхнуло затхлою дощовою водою, тут же розмістилося велике незастелене ліжко, яке виглядало так, ніби воно стало причетним до якогось найсумнішого по цей бік сонячної системи прелюбодіяння.

Там був зелений кострубатий відкидний столик і двійко стільців із розкаряченими, мов у комара, ніжками, а ще маленька мийниця і маленька плитка, на якій готували і підігрівали їжу.

Маленька мийниця була завалена брудними тарілками. Тарілки виглядали так, ніби вони завжди були брудними: з’явилися на світ, щоб звікувати в бруді.

Було чутно, як десь із радіоприймача доносилася музика з «вестернів», та самого радіо не було видно. Я розглянувся навкруги, та так і не зміг його запримітити. Мабуть, на приймач накинуто сорочку чи якусь лахматину.

— У цього парубка є друкарська машинка, — сказала вона. — Він отримає 1/3 за друкування.

— Звучить справедливо, — відказав він. — Нам потрібен хтось, хто зміг би надрукувати твір. Дотепер я сам ніколи цим не займався.

— Чому б тобі йому його не показати? — сказала вона. — Він хотів би проглянути рукопис.

— Гаразд. Правда, записаний він не дуже охайно, — мовив він до мене. — У мене лише чотири класи, отож вона зголосилася відредагувати рукопис, підправити граматику, розставити коми і таке інше.

На столі біля попільнички, в яку було натикано не менше шести сотень недопалків, лежав зшиток. З обкладинки дивився кольоровий портрет Гопалонга Кессіді. Гопалонг Кессіді виглядав стомленим, так ніби всю попередню ніч він гацав по всьому Голівуді за багатообіцяючими молоденькими акторочками і йому ледь стало сили видряпатися на засідланого коня.

У зошиті було списано десь зо двадцять п’ять чи тридцять аркушів. Списані вони були великими літерами, рівня початкових класів: нещасливий шлюб друкованих літер з прописом.

— Ще не завершена, — говорить він.

— Ти друкуєш. Я редагую. Він пише, — не вгавала вона.

То була історія про те, як молодий лісоруб закохався у кельнерку. Оповідь зачиналася з 1935 року в кав’ярні містечка Норт Бенд, що в штаті Орегон.

Молодий лісоруб сидить за столиком, а кельнерка приймає від нього замовлення. Вона дуже приваблива, з білявим волоссям і рум’яними щічками. Молодий лісоруб замовляє котлету з телятини із товченою картоплею і підливкою.

— Еге ж, я буду редагувати. Ти зможеш надрукувати, вірно ж? Річ не така вже й кепська, га? — тараторила вона голосом дванадцятирічної дівчинки з примарою торбини від «Доброчинності» через плече.

— Ні, — кажу я. — Це буде неважко.

Зненацька назовні, без будь-якого попередження, полив густий дощ, отак неочікувано такими величезними краплями, що від них причепу аж затіпало.

«Очевийдь катлета з тилятини препаде тубі до смику вєрно сказала Мейбл вона трямала трямала олувець у ротті який був гарній і червонний мов юблуко!

Тульки кали ти брат моє зумовленя каже Карл він виглядав на задивакуватого лисоруба але дибелий і дужий яка його татько що вулудів лисопилкою з мелином!

Буд повен я потурбуюць шоб у тебе було од пуза падливи!

Якраз туді половка двирей відчманилася і заходе Рінс Адамс він був виродливий і нахропистий, кажан в цех місяцях бояцця його та не Карл зі своєм татьком татком вони не бояцця і ззаді певняк!

Мейбл здругнулася кули вуна уздуріла що він тамечки стуїть в свойому чорному микінтуші він усмахнувся їй і Карл вітчув як вдарила горяча коров мов кипотуча кава і заскаженів до бійки!

Віталю тибе крисунечко Рінс сказав Мейбл заширілася мов квіточка квітцоцька....» а тим часом ми сиділи в причепі, яку полоскав дощ, стукочучи в браму Американської літератури.