Ярема Кравець

Есей Шарля Ван Лерберґа «Марія Башкирцева»

У дитячих снах та мріях їй ввижалися сцени великих театрів і чулись гучні оплески, вона мандрувала різними країнами, збираючи слова похвали і захоплення своїм талантом. Однак реальність життя виявилася жорстокішою, ніж це їй уявлялося. А, може, життя вирішило мудріше і справедливіше: вона не стала оперною співачкою, але залишила по собі тривкий слід у мистецтві й літературі.

* * *

Про українську художницю і письменницю Марію Башкирцеву французькі літератори почали писати незадовго після її смерті.

Уже наступного року парнасець Франсуа Коппе написав передмову до видання листів Марії Башкирцевої; того ж року з’являється друком «Щоденник» померлої художниці з передмовою літературного критика Андре Тер’є; 1890 р. письменник Моріс Баррес пише розвідку «Легенда про космополітку», що наступного року увійшла у його збірник «Trois stations de psychothérapie» (1891) — («Три психотерапевтичні роздуми»). Тоді ж з’являється повніший текст «Щоденника» Марії Башкирцевої із листами Гі де Мопассана.

Справжнє зацікавлення особою Башкирцевої, її творчістю, надзвичайно динамічним і фатально коротким життям художниці припадає на 20-30-ті рр. ХХ ст. Саме тоді бачимо велику кількість франкомовних журнальних і газетних публікацій — «Дитяче обличчя Марії Б.», «Моріс Баррес і дивна актуальність М. Б.», «Випадок М. Б.», дві публікації — «П’ятдесята річниця смерті Марії Башкирцевої» і «Перед зруйнованою будівлею». Невеликий розділ присвятив Башкирцевій учений-літературознавець Рене Дюмесніль, помістивши розповідь про неї в рубриці «Історики, есеїсти, журналісти і моралісти», своєї «Історії французької літератури» (вид. 1936),.

У двадцятих роках з’являється і роман французького письменника Альберіка Каюе (Cahuet) «Moussia, ou la vie et la mort de M. B.», про який згадав на сторінках «Літературно-наукового вісника» Дм. Донцов, відгукнувшись на появу першого тому щоденника Марії Башкирцевої, доповненого досі незнаними матеріалами, такими рядками: «Незбагнута героїня з далекої України послужила вже темою для Альберіка Каюе, що старався віддати її чаруючий образ у своїх романах «Masque aux yeux d’or» і «Régine Romani». Опріч того, він працює над новою книгою, присвяченою знов таки Марії Башкирцевій, її «посмертним адоратором» [2; 93, 95].

Дм. Донцов був і автором окремої статті про Башкирцеву «Звихнена слава (пам’яті Марії Башкирцевої)», видрукованої в ЛНВ [3]. Незадовго після цієї публікації у Празі у видавництві «Української молоді» в серії «Майстри українського мистецтва» виходить друком невелика обсягом 16 ст. книжечка Софії Качмарської «Марія Башкирцева». 1960 р. маємо ще й канадійське видання есеїв Ірени Книш «Три ровесниці», де одне присвячене Марії Башкирцевій. Це були ті публікації на батьківщині художниці, до яких можна додати ще й попереднє коротке повідомлення «Дневник Марии Башкирцевой», видруковане в «Киевской старине» [1] з нагоди публікації уривків із «Щоденника» художниці в журналі «Северный Вестник» (№ 4-6, апрель-июнь, 1892 р.).

Серед цих багаточисленних публікацій про українську художницю, які з’являлися в іноземній, особливо франкомовній пресі, знаходимо й невідомий для українського читача есей «Марія Башкирцева» класика франкомовної бельгійської літератури Шарля Ван Лерберґа (1861-1907).

Авторку «Щоденника» Шарль Ван Лерберґ відкрив для себе в серпні 1891 р. під час звичних вакацій в околицях Лувену у своєї заміжньої сестри пані Еллеманс. На с. 3 третього зошита свого «Щоденника» робить такий запис: «Панна Башкирцева. Її мемуари, її листи. Незабутнє читання під ранішнім сонцем у парку Вінксель». Записавши коротку характеристику, яку дав українській художниці Моріс Баррес («наша завжди невдоволена пані»), письменник відразу ж висловлює бажання «зробити статтю про цю чарівну Марію Башкирцеву» [4; 52].

Повернувшись до Лувену, Шарль Ван Лерберґ роздумує над прочитаним, не раз перегортає сторінки видання, знов проймаючись тим захопленням, яке викликало в нього читання її «Щоденників»: «Марія Башкирцева: моя безсмертна наречена. Вона тут, на моєму столі. Вона так само, як і моя мати, скеровує мою працю, очищуючи мої думки. Краще б не знав я її ніжного обличчя, дізнаючись, чи міг би її так кохати лише задля її душі». І далі, згадуючи дні, проведені у Вінкселі за читанням її «Щоденника», поет записує: «Маріє! Якщо це правда, що душі живуть вічним життям і можуть нас почути, я вітаю вас і кохаю. Ви, певно, тут біля мене, в цьому повітрі, в цій ясності. Чи є хто на світі, зараз, у цю хвилину, хто чекав би на вас з більшою надією, аніж я. Будьте для мене тим ангелом, який приходить одного дня до мене» [5; 78].

Намір Ван Лерберґа написати статтю про Марію Башкирцеву датується серпнем 1891 р.; есей з’явиться на сторінках журналу «La Société Nouvelle» лише через чотири роки — в березні 1895 р.

За той час поет з великою запальністю береться за вивчення латини, греки і філософії, в липні 1894 р. закінчує навчання у Вільному університеті Брюсселя, та все ж не покидає думки про задуманий есей, бо сам зізнається, що на столі серед багатьох нерозрізаних романів, нових віршів знаходяться нотатки про Євангеліє, «Сім принцес» М. Метерлінка і Марію Башкирцеву... статті, які слід написати. У листах до свого друга і повірника Фернанда Северена поет повторює деякі висловлювання Марії Башкирцевої, переписує їх у свій «Щоденник», а далі, вже у своєму есеї, цитуватиме їх більш скороченими, поданими через своє світосприйняття.

На початку 1895 р. одна думка, взята із «Щоденника» Марії, надихає його на роздум, у якому він доповнює і коригує думку своєї приятельки: «Життя логічне і готує нас до різних подій», пише Марія Башкирцева. «Так, — погоджується Ван Лерберґ, — життя готує нас до щастя. Щастя приходить до нас повільно і ніжно, як сонце ранішнього світанку, як посмішка на вустах. Нещастя приходить завжди як злодій, несподівано. Воно з’являється як гроза у теплий безхмарний полудень літнього дня» [6; 67].

Отже, «Щоденник» Марії Башкирцевої упродовж років був однією з тих книг, до якої найрадше звертався бельгійський поет. Він читає його, перечитує, ним проникається, знаходить у ньому поживу для власних роздумів. Самé лише ім’я Башкирцевої уособлює для нього цілі дні, сповнені солодких мрій і ніжних медитацій; він порівнює з нею свої переживання.

Одержавши 24 липня 1894 р. диплом доктора філософії та філології, Шарль Ван Лерберґ реалізує свій есей про Марію. Він пише: «Закінчив перше прочитання своїх записів про Марію Башкирцеву. Боже, що то за робота! Купа тих записів, що я маю, то справжні непрохідні нетрі: треба все класифікувати, узагальнити, викинути зайве. Розгубився над тим усім. Стиль викладу хаотичний, неясний, жодної цілісної чіткої думки! Нагромадження слів для писання статті, яка не може бути довгою. Чи добрий це метод? Не знаю абсолютно. Треба мати досить часу. Стаття забере в мене місяць! А ті, що її читатимуть, подумають, що я написав її за якусь годину — стільки там цитат. Думаю, що все-таки вона вийде гарною і Марія постане в ній дуже величною і променистою і той, хто згодом захоче прочитати її спогади, буде трохи розчарований» [там само; 69].

У своєму есеї поет простежує події її життя, поділяє її радості та горе, бере участь у її боротьбі та співчуває її розчаруванням.

Есей був майже закінчений, уточнена дата публікації, аж тут його автор вирішує в середині січня написати листа матері художниці.

Звертаючись до пані Башкирцевої, поет ставить їй одне-два запитання, запевняючи її про свої добрі наміри. Насправді справжньою причиною його листа було бажання одержати якийсь неопублікований ще портрет Марії. В листі говорилося:

«Пані, я якраз готую статтю про Вашу доньку, панну Марію Башкирцеву, прочитавши із захопленням і зацікавленням її «Щоденник» та листи. Стаття, яку я матиму честь Вам надіслати, з’явиться у березні в бельгійському журналі «La Société Nouvelle». Марія Башкирцева в нас ще мало знана, я сподіваюся, що ті сторінки, які їй присвячую, зроблять пам’ять про неї дорогою нашим поетам і художникам.

Я наважився написати до Вас, пані, щоб спитати, чи ці «Щоденники» були надруковані з Вашою повною згодою, чи, може, Ваша донька відправила їх, нічого Вам не сказавши, і вони друкувалися без Вашого відома.

Яким би не був неймовірним цей останній здогад, я дуже хотів би, щоб Ви були ласкаві переконати мене в цій думці.

Я надаю певного значення фізичному портретові Марії Башкирцевої через ті її усвідомлення та радість, які вона відчувала за свою вроду. Не хочу, аби виглядало так, що я зловживаю Вашою ввічливістю, прохаючи Вас чіткішої фотографії, аніж ті портрети, які прикрашають том «Листів» і «Щоденників».

Це було б для мене і цінною, і милою пам’яткою про Ту, яка впродовж багатьох днів займала мої думки і про яку я назавжди збережу світлу пам’ять.

І нарешті — чи я можу Вас просити вказати мені журнальні статті, присвячені Марії Башкирцевій, які Ви, можливо, знаєте? Щодо цього, то я читав лише гарні сторінки М. Барреса в його «Трьох психотерапевтичних роздумах».

Даруйте, пані, що прошу Вас таку інформацію; не наважився б це робити, якби це було винятково у моїх власних інтересах.

Прошу прийняти, пані, вияви моєї глибокої поваги.

Шарль Ван Лерберґ

Брюссель, 20 січня 1895 р. письменник

339, вулиця Рож’є

Брюссель

Відповідь не забарилася, і поет, сповнений радості, записує у своєму «Щоденнику»: «Пані Башкирцева надіслала мені милого листа, в якому додала портрет своєї доньки». Поет сердечно дякував графині Башкирцевій, говорячи, що «маленький портрет шістнадцятирічної мадемуазель Башкирцевої справив мені велику радість. Я помістив його біля себе на робочому столі».

Стаття Ван Лерберґа з’явилася у березневому номері бельгійського журналу «La Société Nouvelle»– автор відразу ж надіслав один примірник матері художниці з такою присвятою: «Пані Башкирцевій, з шанобливою повагою. Автор».

Ш. Ван Лерберґ визнавав, що цим есеєм написав апологію, скориставшись із багатого цитування, взятого із «Щоденника» і листів молодої художниці; його намір полягав у тому, щоб описати її такою, якою вона була, такою, якою вона постала у своїх творах. Говорячи словами Марії Башкирцевої, він хотів показати «точну, абсолютну, чисту правду».

Бельгійський літературознавець Гюстав Ванвелькенгуйзен, автор доповіді «Шарль Ван Лерберґ та Марія Башкирцева», виголошеної 14 січня 1967 р. на літературознавчій секції Бельгійської Королівської академії наук, зазначає, що це була «перша студія в Бельгії про Марію Башкирцеву; окрім того, Ш. Ван Лерберґ був і залишиться першим поетом, який присвятив таку обширну студію юній померлій художниці» [7; 155].

Сам автор та його друзі дивувалися, що публікація статті пройшла повністю непоміченою. Ш. Ван Лерберґ змирився з тим, хоча у листі до пані Башкирцевої зізнається, що своїм есеєм хотів познайомити бельгійських поетів та художників із молодою художницею:

«Моя стаття про М. Б. не викликала жодного відголосу, — записує він у своєму «Щоденнику». — Ніхто, зовсім ніхто про неї не говорив. Моя ніжна героїня опинилася в повній самотності. Як на мене, то така мовчанка природна і свідчить про повну байдужість. Це так, як людина згори на мості кидає вночі у воду легкий камінь: вона дослуховується, жодного шуму, не чути найменшого удару, нічого, повна тиша і ніч. А проте, вона розкрила руку і камінь упав, він упав у глибоку безодню і там, безперечно, розбудив невидимі зростаючі хвилі». І трохи далі Шарль додає: «Напиши про це віршований твір». Цей твір дістане назву «Осяяння» і увійде в добірку «Просвітки».

«Могло б видаватися, пише згаданий вже Гюстав Ванвелькенгуйзен, що, завершивши свою натхненну студію про Марію Башкирцеву, Шарль Ван Лерберґ втомився, відійшов од цієї теми, а сам образ дівчини стерся під впливом інших образів, які приваблювали письменника своєю новизною» [7; 156]. Однак листи Ш. Ван Лерберґа до Северена, Мокеля та окремих його адресаток спростовують цю думку. Ім’я Марії Башкирцевої неодноразово з’являється під його пером — письменник то згадує якийсь епізод із життя Марії, уточнює певну рису її характеру; інколи цитує і коментує якийсь один із її роздумів. Вона не перестає бути для нього такою, якою була до теперішнього дня: скромною сучасницею, довірницею, порадницею, натхненницею, Так само, як і українська художниця, Ш. Ван Лерберґ змагається із перепонами, не відступає, знаходить у мистецтві сенс життя.

Шарль, який був трохи «позитивістом і практиком», вводить Марію у своє життя, змішує її з різними подіями як особу живу, думаючу і дійову, протиставляє її реальним особам, яких відвідує, сплутує з ними. Сентиментальні пригоди і шалені надії поета приведуть його до потреби звернутися до примарного образу Марії, який дасть змогу заповнити «блакитні небеса його мрій» колишніми спогадами. Тепер він безліч разів згадує її у численних листах до своїх побратимів — колишніх і нових. Натякаючи на свою власну «настирливість пізнання», яка схожа була на спрагу знань Марії, він заявляє: «Я бачу себе у цій ідеальній дитині, яка померла такою юною, яка квилила і пожирала саму себе через своє нещастя, що було, проте, нещастям чисто людським».

Таким чином, зазначає Гюстав Ванвелькенгуйзен, Ван Лерберґ ще раз визнавав у Марії свого дублера, інший свій вияв, прагнення та переживання якого ідеально відповідали його власним прагненням та переживанням. І ще поет додавав: «Я хочу передати тут гарні слова Марії Башкирцевої, які я цитував у своїй брошурці і які я ще часто повторюю як молитву, молитву до тієї, яку Моріс Баррес назвав тим містично-хвилюючим словом «наша постійно невдоволена пані». А потім ішла цитата М. Башкирцевої: «Я чесно працювала цілий тиждень, аж до десятої години вечора в суботу, а потім прийшла додому і розплакалася. Чому? Над тим усім, над чим я плачу від створення світу, над тим усім, що мені бракує і бракувало… Я хочу все бачити, все мати, все обіймати, змішуватися з усім і померти, оскільки так повинно бути, у повному захопленні, щоб відтворити цю останню таємницю, або ж це божественне начало» [цит. за: 7; 164].

І після короткої паузи Шарль Ван Лерберґ, не полишаючи свого натхнення, висловлює побажання: «Померти в екстазі безконечного страждання — ось найвеличніший крик, який кинула, помираючи, ця незвичайна дитина. І ось найкраща молитва вечора і ранку. Моя молитва».

Поет часто повторював ці гарні слова Марії Башкирцевої у своїх висловлюваннях, а ще найчастіше повторював їх собі самому. Знаходимо їх у листах Ш. Ван Лерберґа — більш-менш зміненими, перефразованими, адаптованими до контексту. Розповідаючи Маргериті Гомбер про своє бажання вчителювати в якомусь маленькому провінційному місті, він писав їй 5 липня 1898 р.: «Там я мав би нарешті усе те, що мені відучора бракувало, і як би сказала М. Б., все те, що мені бракує від початку світу». Уже шістьма роками пізніше, 17 вересня 1904 р., говорячи про поїздку до Парижа, писав А. Мокелеві: «Прагну пізнати усе те, чого не знаю від початку створення світу і помираю від незнання того», як це говорила чудова М. Башкирцева».

Цікавий факт виявився двадцять років по смерті поета, коли Маргерита Гомбер випадково зустріла свого товариша університетських років Фернанда Северена, який кількома днями пізніше передав їй свою студію, колись присвячену Шарлеві Ван Лерберґу. Пані Тардьє (у дівоцтві М. Гомбер) із хвилюванням дізналася про те, чого вона зовсім не знала у цій молодій людині — він безмірно мучився своєю самотністю і великим смутком для нього, як розповідав його біограф Ф. Северен, було те, що він «мусив жити без кохання». А Маргерита Гомбер додає, що з поведінки Ш. Ван Лерберґа складалося таке враження, що він серйозно був закоханий лише в одну жінку, і тією жінкою була Марія Башкирцева. «Вона надихала його пристрасними поривами, і нічого не було для нього величнішого, як той культ, яким він її огорнув».

Упродовж п’ятнадцяти років свого короткого існування і до тієї години, коли його глузд загубився серед темряви сутінків, Ван Лерберґ прожив у товаристві тіні тієї жінки, яку він ніколи не зустрічав. Більше, аніж якась інша жінка і довше, аніж котрась інша із них, Марія Башкирцева була дамою його думок, його порадницею та підтримкою і в більшій мірі самою його думкою. Ван Лерберґ був із тих, хто зазнав її очарування ще до того, як пізнав її творчість, оскільки легенда Марії Башкирцевої, її рання смерть дуже швидко розповсюдилася через кордони і заволоділи багатьма чуйними серцями.

Ван Лерберґ намагався зблизитися із нею, з тим непевним, змінним ідеалом, який краще од будь-якої іншої живої істоти відповідав такому ж легкому, мінливому й швидкоплинному образові його обраниці. З другого боку, він віддавав належне реальності і хотів бачити Марію через свої твори. І тоді переконувався, скільки то спільного було в їхніх думках, почуттях, настроях, поведінці, деяких звичках, наскільки вона була близька до нього.

Так само, як і він, Марія Башкирцева писала безконечно довгі листи, в яких залюбки розповідала своїм друзям про себе; так само, як він, Марія вела «Щоденник», в якому день за днем, а навіть година за годиною відверто викладала свої хвилювання і переживання. Її «нарцисизм» був близький до егоцентризму, в якому поет любив знаходити прихисток від самотності. Вона багато подорожувала і в такому віддаленні від рідної домівки знаходила задоволення своїх кочівних смаків. Двадцятьма роками пізніше Ш. Ван Лерберґ, пойнятий таким самим бажанням втечі, таким самим захопленням мистецтвом, відвідуватиме ті самі музеї Берліна, Риму, Флоренції та Венеції, які відвідувала Марія Башкирцева, зупинятиметься у тих самих місцях.

Вони мали спільну спрагу прекрасного, зовнішньої краси, великої краси світу, але також і тієї краси, яку створили люди усіх віків. Покинувши спів внаслідок складної недуги, Марія розпочала студії малярства і з великим захопленням і пристрастю віддалася цьому мистецтву. Зі свого боку, Ш. Ван Лерберґ у той час, який ще не присвячував поетичній музі, упродовж декількох років захоплювався малярством. Про його полотна можна було б найкраще сказати так, як сказала Марія про свої власні: «Це малював добрий художник, але це все». Для одного, і для другого найважливішим виявилося мистецтво письма.

«Я хотіла б вивчати все і знати все», заявила якось Марія, дослівно поїдаючи твори найвидатніших письменників світу. Вона розмовляла чотирма мовами, вивчала ще й інші, не вгаваючи, задовольняла своє спрагле бажання усе пізнати й охопити.

Зі свого боку, Ш. Ван Лерберґ, обійнятий жагучим бажанням пізнання, почергово займався астрологією, метафізикою, ботанікою, соціологією, археологією, історією мистецтва, історією богослов’я і скрушно говорив про те, скільки то речей він не знає.

Говорячи про студію Ван Лерберґа про Марію Башкирцеву, літературознавець Юбер Кренс зауважував, наскільки молода дівчина, згадана на сторінках цього есею, виявляла спільні риси зі своїм апологетом: «Цей духовний портрет чудово поєднується із автором «Пісні Єви». Він також був пантеїстом, глибоко прив’язаним до життя, який страждав від того, що не знаходить це життя досконалим; він бачив у ньому поряд із численними виявами щастя, тисячі зародків кволості, яка стає нам на перешкоді для його пізнання» [цит. за: 7; 171].

Те, що особливо схвилювало Шарля, те, що його повністю заполонило, коли він відкривав Марію у її писаннях, було визнанням у ній цього «прагнення до світла», прагнення, яке вона неодноразово висловлювала — піднятися над паскудствами та вульгарністю цього світу, до ідеалу краси. Сам він теж постійно відчував таке бажання і шукав у мистецтві засобу, як би цього досягти.

Бельгійський літературознавець Люсьєн Крістоф, відгукуючись на есей Ш. Ван Лербера про Марію Башкирцеву, писав, що той есей є особливо цінний тим, що зближує в одній фразі два слова-талісмани, два ключові слова Ван Лерберґа — «прагнути, відгадувати». У казці, названій «Надприродний відбір», яку письменник написав через п’ять років після есею, її герой, принц Синті, під час дивної місячної мандрівки викидає за борт усі слова, які він вважає надто важкими для своєї мрії. І врешті-решт залишає тільки одне слово, і тим словом, яке завершує оповідання, є слово «Ich sehne!» («Я прагну!»). В одному з листів до Северена Ш. Ван Лерберґ зізнавався: «Тим принцом є я сам».

Він безліч разів говорив про таке злиття їхніх душ: «Як я схожий на Марію Башкирцеву!»; «Чи наші долі аж так до кінця будуть схожі між собою?»; «У мені безперервно хвилюється запальна душа цієї дитини». І нарешті: «Я бачу себе в цій ідеальній дитині таким, яким я мріяв бути». А втім, Шарль ван Лерберґ говорив і повторював, що і Єва з його «Пісні» — це він сам, це його поетична душа, перенесена у душу його героїні.

Така ідентифікація поета із творінням його мрій впізнається уже в деяких із його перших поем. Вона виявляється у «Соліані» і не в одному вірші із добірки «Просвітки». Вона розвивається упродовж «Пісні Єви». Останньою із цих жіночих персоніфікацій його «я» є Паніска, героїня комедії «Пан».

Як стверджує Гюстав Ванвелькенгуйзен, Єва була найвдалішим із таких втілень — у цей персонаж Ван Лерберґ вклав найбільше свого єства. Ідентифікуючись із Марією, поет «об’єктивізує» в Єві ті почуття і симпатії, які відчував до Марії, відтворюючи таким чином одну із найзагальніших тем світової поезії кохання — душа поета змішується із душею коханої особи. Наділяючи тих двох жінок — одну реальноіснуючу, другу вигадану — справжніми або бажаними рисами, поет змішує їхні характеристики, доповнюючи одну другою, сплутуючи таким чином реальність із мрією і мрію із реальністю. Для Шарля Ван Лерберґа вони були лише просвітками, мінливими, етерними фігурами, які він міг називати то Марія, то Єва, або ж і Марія, і Єва водночас. Єва — це Марія Башкирцева у тій мірі, в якій вона якнайповніше втілила поряд із іншими образами ідеал поета.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Дневник Марии Башкирцевой//Киевская старина, 1892, т. 38, с. 287.
2. (Д. Д.) Донцов Дм. Рецензія на: Cahiers intimes inédits de Marie Bashkirtseff avec documents iconographiques nouveaux. Préface de Pierre Borel. T. 1. Paris. Les Editions du monde moderne, 325 p. // ЛНВ, кн.. ІХ, 1925, с. 93-95.
3. Донцов Дм. «Звихнена слава (пам’яті Марії Башкирцевої)» // ЛНВ, 1925, кн. 1, с. 46-65.
4. Van Lerberghe, Ch. Journal, Cahier I (1861-1889). Coll. du Musée de la littérature, Bruxelles.
5. Van Lerberghe, Ch. Journal, Cahier III (1891-1894). Coll. du Musée de la littérature, Bruxelles.
6. Van Lerberghe, Ch. Journal, Cahier IV (1894-1898). Coll. du Musée de la littérature, Bruxelles.
7. Vanwelkenhuyzen, G. Charles Van Lerberghe et Marie Bashkirtseff // Bulletin de l’Académie Royale de Langue et de Littérature françaises, Br., t. II, 1967, p. 141-180.