Боґуслав ВРУБЛЕВСЬКИЙ.

ПОВЕРНЕННЯ ЕМІҐРАНТКИ

З польської переклала Галина КРУК

 
У 2003 р. у видавництві «Norbertinum» у Любліні побачили світ три томи «Творів» Данути Моствін, видатної письменниці та науковця, дослідниці соціопсихології родини, яка еміґрувала до США і мешкає в Балтиморі. Той, хто двадцять років тому знайомився б із доробком Данути Моствін, звернув би увагу на подвійний характер її творчості. З одного боку — це тексти, що витворюють найбагатший у польському письменстві образ повоєнної еміґрації: «Дім старої леді» (Лондон, 1958); «Астероїди» (Лондон, 1965); «Я за водою, ти за водою» (Париж, 1972); «Відходять мої сини» (Лондон, 1977)¹ — твори, не дуже відомі польському читачеві через те, що виходили в еміґраційних видавництвах, за винятком роману «Америко! Америко!» (Париж, 1961), принесеного до Польщі посерпневим припливом (перевиданий видавництвом «РАХ» 1981 р.). Усі ці книжки стосувалися болісних проблем сучасності.

З іншого боку — це історичний роман «Тінь ксьондза Петра» (Варшава, 1985), сюжет якого сягає часів Січневого повстання і який по суті є дещо ідеалістичним.

——

¹ У цій статті «подано» повну бібліографію книжкових публікацій Данути Моствін польською мовою.

© Богуслав Врублевський, 2003.

© Галина Крук, 2005, переклад.

Перекладено за виданням: Nowy Prąd: Kultura — literatura — sztuka. — 2003. — № 2 (5) (Канада).

 

Упродовж наступного десятиліття виявилося — завдяки невгамовній активності самої письменниці — що слід внести корективи в уявлення критиків. Простір, що розділяв два полюси цієї творчості, поступово почав заповнюватися матерією наступних творів. У 1988 р. з’явилося друком «Смарагдове марево», яке було продовженням «Тіні ксьондза Петра» і простежувало долю тих самих персонажів і їхніх нащадків аж до початку Другої світової війни. На його сторінках з’являється Боґа, внучка Павліни з попереднього роману. Ми стаємо свідками дитячих років героїні у Любліні та перипетій її юного життя у Варшаві. З дорослою Боґою, яка тоді вже була еміґранткою в Англії та США, ми зустічалися в романах «Дім старої леді» і «Америко! Америко!». Чотирма роками пізніше накладом Польської культурної фундації у Лондоні видано «Таємницю переможених», дія якої відбувається під час другої світової війни. Тут вводиться постать Стася, про подальшу долю якого, як чоловіка Боґи, довідуємося з творів, що стосуються еміґрації.

Ніби для вирівнювання диспропорції читацького знання про обох головних персонажів (родовід Боґи добре представлений у ранніх романах), перші розділи «Таємниці переможених» дають уявлення про минуле Стася і його походження. Однак сама дія цього роману починається від того, чим завершується «Смарагдове марево» — у пору вересневої кампанії, а слідом — окупація очима жінок та відхід чоловіків до польських збройних формувань на Заході, що завершується Варшавським повстанням: Стась потрапляє сюди як диверсант-парашутист, закинутий до Польщі в перші дні повстання.

Так започаткована романом з 1985 року «історична» лінія розростається до розмірів трилогії, написаної — ризикнемо так окреслити її — на взір родинної саги, хоча ця жанрова модель, яку нині деякі літературні критики вважають дещо архаїчною, в обробці Данути Моствін помітно новелізована, зокрема в «Таємниці переможених» (тут маємо значну кількість нових персонажів і виразні документалістичні тенденції). Сюжет саги обіймає період з кінця XIX ст. (а саме від Січневого повстання) до Варшавського повстання.

У 1992 році мені довелося брати участь у підготовці видання чергової книжки Данути Моствін — тому оповідань «Відкриття Америки» (Люблін, 1992). У довідці, яка була вміщена на обкладинці цього видання, я написав, що в своєму романному триптиху авторка «продовжує найкращі традиції великої епіки Е. Ожешко та М. Домбровської». Цю тезу згодом цитували та розвивали коментатори творчості Данути Моствін, вважаючи її вихідною точкою міркувань про зв’язок авторки з літературною традицією. Одна з найцікавіших думок з’явилася з-під пера проф. Ірени Славінської: «Чи справді Данута Моствін продовжує справу Ожешко чи Домбровської? Ця теза постала еx re її романного триптиха. З певністю можемо сказати, що вона ближча до Ожешко, ніж до Домбровської — проте її горизонти ширші, шкала її життєвого досвіду і спостережень — розлогіша, інтелектуальний уклад — непорівнянний. Хоч з Ожешко її зближує зацікавлення долею кожної людини, творча уява, повага до страждання кожної людини»².

Гадаю, що до такого прочитання творчості Данути Моствін нас схиляє, окрім безсумнівного епічного розмаху, шляхетна мова творів (яка, на жаль, рідко зустрічається в найновішій польській літературі), реалізм, потрактований як повага до правди про суспільство і про духовну суть людини. Істотним є те, що Данута Моствін — майстер психологічного портрету. Це стосується як головних персонажів, так і постатей другорядних чи епізодичних. Ці люди западають у пам’ять, їхні риси пригадуються нам ще довгий час після читання, так, ніби ми колись справді зустрічалися з ними. Портрети персонажів Данути Моствін усебічні і водночас синтетичні, людина для авторки є психологічною цілістю, про яку часом більше промовляють характерний жест, вираз обличчя, вислів чи поведінка, аніж сотні описових чи аналітичних речень.

Як, наприклад, це видно з роману «Без дому» (Люблін, 1996), що його я в лютому 1997 р. представив у нью-йоркському «Przegl№dzie Polskim», роману особливого, який виконує роль останньої застібки, яка з’єднує два великі тематичні кола, присутні у творах Данути Моствін³. Однією з епізодичних постатей, що роблять романний світ живим і справжнім, є, наприклад, Бєлік, який самовільно вселився до головних персонажів, ординарний чоловік, що безоглядно використовує всі можливості, що виникають у час повоєнного замішання та сприятливої для всілякого шумовиння політичної ситуації.

——

² Sіawiсska І. Fascynuj№ca to przygoda...// Akcent. —  1993. — № 4. — S. 34.

³ «Книжка Данути Моствін (...)це ніби відкрита рана в колективній свідомості поляків, яка зарубцювалася з плином часу, однак про яку ще не вдається забути, про яку ще треба пам’ятати» ,— написала Тереза Галіковська-Сміт у рецензії на книжку «Без дому» на сторінках паризької «Культури» (Kultura. — 1997. — № 3. С. 158).

 

Не менш переконливими є портрети персонажів в інших, раніших творах — згадаймо хоча б роман «Відходять мої сини» із найцікавішим — поряд із «Чужоземкою» Кунцевичевої — образом відчуженої жінки, у внутрішніх монологах якої борються між собою два аспекти її особистості, втілені в голосах Ванди і Ружі.

Так само в текстах, що більше тяжіють до спогадів (опублікованих, наприклад, на сторінках паризьких «Zeszytуw Historycznych»), документальних за своїм характером, теж привертає увагу це вміння побудови психологічного портрету, що виявляється навіть стосовно осіб, бачених коротко і лише раз (наприклад, «Нотатки з американської провінції» та «Зустріч у готелі Mayflower ».

Секрет того, як авторці вдалося так майстерно опанувати психологію особи, частково відкривається нам в авторських роздумах на тему власної письменницької майстерні. Одні з них, під назвою «Діалог зі словом», ввійшли до книжки «Чую, як співає Америка» (Лондон, 1998). До цієї книжки ми ще повернемося.

Вміння відчути індивідуальну психологію особи йде в парі з майстерністю будувати групові сцени, в яких окрема особа залишається центральною точкою ситуації, але довкола неї будується особливий, характерний для колективного переживання настрій, який передається й читачеві. Назву в хронологічному порядку найбільш промовисті приклади: сцена в’їзду Падеревського в Познань («Таємниця переможених»), похорон Пілсудського («Смарагдове марево»), приїзд Миколайчика до Варшави («Без дому»). У цих сценах мусять уміститися ключові моменти історії Польщі двадцятого століття.

Не меншої уваги заслуговують зміни темпу оповіді і застосування прийому скорочення ситуацій, який часом виростає до рівня символу. Повторю тут ще раз приклад зі згадуваної рецензії: коли персонажі «Без дому», втікаючи з Польщі, прибувають до Пльзеня (скеровані туди британським представництвом у Чехії, налаштованим проти еміґрантів), вони дізнаються від американців, які покидають місто, про таких самих нещасливців, два вагони яких стоять на запасній колії. В одному заправляє Червоний Хрест, пов’язаний з Польськими збройними силами на Заході, а в другому — з комуністичною Польщею. Вхід до одного вагона означає свободу, вхід до другого загрожує невідомістю.

Важливу інформацію про джерела творчості Данути Моствін можна почерпнути при читанні виданих KUL’oм соціологічних нарисів під назвою «Третя вартість» (1985, доповнене та без цензурних купюр видане 1995 р.) і «Польські еміґранти у США» (1991). Поняття, що дало назву першій праці і окреслює оптимальний душевний стан людини на чужині, стійко ввійшло до переліку основоположних соціологічних термінів. Однак дослідницькі зацікавлення Данути Моствін не вичерпуються наукою, яку називають «соціологією». Стефанія Коссовська серед багатьох дуже влучних зауваг на адресу авторки «Відкриття Америки» висловила й таку: «...Спеціалізація проф. Моствін, дослідження етнічних груп з акцентом на родинній терапії, зачіпає медицину, етнографію, етнологію, екологію, психологію, психіатрію, педагогіку, — сфери, в яких вона почувається вільно, спираючись на свою різнобічну освіту»⁴.

——

⁴ Kossowska S. Przyjaciele i znajomi.— Toruс: Biblioteka Uniwersytecka, 1998. — S. 51.

 

еміґраційна проблематика постійно залишається об’єктом зацікавлень Данути Моствін, як у її наукових дослідженнях, так і в белетристиці. У соціологічних працях, у деяких оповіданнях, а також у романі «Олівія» (1965) йдеться не лише, а радше не передовсім про польську еміґрацію. На тему літературного образу еміґрації, змальованого Данутою Моствін, висловлювалося чимало публіцистів та істориків літератури. Ось найприкметніша думка американського знавця проблем еміґрації проф. Станіслауса А. Блейваса (Stanislaus А. Blejwas) з Державного університету Центрального Коннектикуту (Central Connecticut State University): «Міцкевич та інші письменники-пророки, які перебували під впливом месіанізму, творили, щоб підтримати при житті духів Великої Еміґрації. Темою для них була Польща, яку вони сприймали через призму сентименталізму, як це бачимо в «Панові Тадеуші», чи не менш актуальні польські політичні кризи, «історія в процесі її поставання», як окреслив Мілош мотиви, що з’являються у драмах Словацького. Однак після 1863 року, коли селяни почали масово покидати польські землі, еміґрація принесла нові реалістичні теми. Це давало письменникам шанс представити її епічним чином, як це зробив стосовно скандинавів О. Е. Ролвааґ (O. E. Rohaag) у ,«Гігантах землі (Сага про прерії)». Натомість польська література видала зворушливу мелодраму Г. Сенкевича «За хлібом» («Za chlebem»)   та  «Ліхтарника»  («Latarnik»),   просякнутий   пафосом  роман   про патріотичне замикання в собі. У той же час матеріалу було на велику літературу. Як зауважив в іншому контексті Єжи Єдліцький, Америка стала найпоширенішою темою такої літературної форми, як листи еміґрантів. Поза тим польські письменники — це стосується і американських письменників польського походження — не пробували братися за драму еміґрації і культурної трансплантації. Допіру Данута Моствін виявилася тою письменницею, твори якої реалізують можливості, які надає літературі тема еміґрації і переселення»⁵.

——

⁵ Blejwas A. Stanislaus Przeszczepieni. / Przeł. Monika Adamczyk-Garbowska // Akcent. — 1993. — № 4. — S. 29.

 

Невичерпний письменницький потенціал Данути Моствін виявляє себе у згаданій вище збірці оповідань і нарисів «Чую, як співає Америка». Серед розмаїтих новел, що складають цю книгу, привертає увагу «Quinta des Almas», похмура психологія якої та середньовічна атмосфера нагадують готичну прозу. Натомість стрімка й палка «Любовна історія» містить один із найпереконливіших чоловічих портретів у густо населеному жінками світі Данути Моствін. Однак є тут і невеличкі тексти, які мовби доповнюють попередні твори. Наприклад, «Ріка рік» може прочитуватися як доповнення до роману «Америко! Америко!», а «Образи крізь імлу» — як додаток до збірки оповідань «Відкриття Америки».

Данута Моствін і нині не перестає творити. В «Акценті» (№ 3, 1998) з’явилася велика повість про стосунки Адама Міцкевича з Марґарет Фуллер, передрукована в 2002 р. одним бременським видавництвом у цікавому збірнику розвідок про Міцкевича, розрахованому на німецького читача. Паризькі «Історичні зошити» («Zeszyty Historyczne») систематично публікують її тексти, присвячені темам повоєнної еміґрації у США.

 

***

Данута Моствін народилася 31 серпня 1921 р. у Любліні. До 1930 р. мешкала в Любліні, згодом у Варшаві, де закінчила гімназію ім. Емілії Платер (1939). Дебютувала віршем «Сміливці» в часописі «Лех» (1939, № 6/7). Навчалася на медичному відділенні таємного Варшавського університету, в класі доктора. Є. Заорського. Брала участь у конспіративній праці в лавах Армії Крайової (санітарна служба, опіка над парашутистами-кур’єрами польського уряду в Лондоні). У лютому 1945 р. вийшла заміж за Станіслава Баск-Моствіна, кур’єра, закинутого до Польщі в травні 1944 р. Після придушення Варшавського повстання знову опинилася в Любліні, де продовжувала вивчати медицину в Університеті М. Склодовської-Кюрі. У грудні 1945 р. разом із матір’ю та чоловіком виїхала через Чехословаччину до Шотландії до батька. У 1948 р. закінчила Вищу медичну школу Падеревського  в Единбурзі. У 1951 p. переїхала з Шотландії до Сполучених Штатів, де разом із родиною оселилася в Балтиморі на Східному узбережжі США. Дебютувала в 1958 р. романом «Будинок старої леді» (Лондон, вид-во «Veritas». З 1965 р. Данута Моствін — член Спілки польських письменників в еміґрації. Також належить до Товариства польської історії та літератури в Парижі (з 1975 р.). Від 1986 р. є почесним членом Польського товариства психіатрів.

У Балтиморі працювала як соціальний працівник, закінчила магістратуру Американського католицького університету у Вашингтоні, де вивчала суспільні науки. У 1971 р. у Колумбійському університеті у Нью-Йорку здобула звання доктора психології, захистивши дисертації на тему: «Переселена родина: дослідження соціальної адаптації польських еміґрантів у США після Другої світової війни» (вийшла окремою книжкою у 1980 р.) У період з 196-го по 1980 р. працювала професором соціальної сфери і психічного здоров’я родини у Національній католицькій школі соціальних послуг, в Американському католицькому університеті. В 1961—1981 pp. керувала осередками психічного здоров’я родини у психіатричних клініках штату Меріленд. У 1980 р. була ініціатором відкриття спеціальності «психічне здоров’я родини» на психологічному факультеті коледжу Лойоли у Меріленді. З 1987 р. — на пенсії.

Була удостоєна зокрема нагороди Спілки польських письменників в еміґрації імені Г. Наґлєрової (1965, за роман «Олівія»), премії ім. А. Ґодлєвської (1974), премії лондонського видання «Wiadomoњci» (1978), премії Асоціації вихованців Американського католицького університету (1981, за визначні здобутки в суспільній діяльності), премій ім. В. Пєтшака (1987), ім. Б. Пруса (1990, за романи «Тінь ксьондза Петра» і «Смарагдове марево»), Товариства польських комбатантів у Лондоні (1993, за роман «Таємниця переможених»), а також премії Фундації В. і Н. Тужанських у Торонто (1996). У 2003 р. нагороджена Лицарським хрестом за заслуги перед  Польською Республікою.