Федеріко Гарсіа Льорка

Про любов

Театр тварин

Драматична поема

З іспанської переклав Дмитро Дроздовський

(Сцена декорована ніби це шлях, сповнений нечуваної тиші)

Перекладено за виданням: Del Amor // Federico García Lorca. Cuatro piezas breves // edición de Andrés Soria Olmedo. — Granada: Comares Fundación Federico García Lorca, D.L., 1996. — Р. 25-42.

Голубка і свиня

Голубка. (солодко плескаючи крилами) Божественний ранок! Який тихий цей шлях! Здається, що Земля населена тільки голубками. І це чарівне сонце! Таке тепле й лагідне! Як не радіти тому, що я можу літати!

(Стара Свиня, обмазюкана брудом, йде додолу цим самим шляхом).

Свиня. Доброго ранку, Голубко! Засмагаєш?

Голубка. Так, діду Свиньо. Без сонця ми, голубки, не вижили б.

Свиня. Ну, припустімо, не всі…

Голубка. Ах, ви дуже помиляєтесь, шановний дідику. Звичайно, сонячні промені — причина того, що все квітне в нашому житті! Без цього земля буде немовби пустка, порожнеча, на ній неможливо буде жити. Сонячне тепло й ритм рівною мірою огортають усе на планеті. Наші душі — мелодії життя, і сонце — це абсолютна гармонія. Серед людей є ті, хто мають унікальну здатність визначати суть речей,бо їхні серця з сонячної матерії. Їх називають митцями. Деякі з них були моїми друзями...

Свиня. Даруйте, але я не певен, чи всі вони таки бачать світ…

Голубка. Багато чого, мій дідусику, митці можуть описувати — синє небо, квіти, моря й океани... Ми, голуби, які знають душу сонця, відчуваємо, що митці мають дотик із золота, ми купаємося в їхньому мовчанні й піснях...

Свиня. Ти, люба моя, тонка натура, лірична душа, яка захоплюється цим світом так, що часом не здатна розрізнити суті речей. Серце моє, я не літаю в хмарах і не знаю душі сонця, а, проте, добре знаю, які жадібні ці люди. Я живу собі на цій землі багато років без небесного сонця і знаю світ трохи краще за тебе. І не моя це провина, це добре знає Велика Небесна Свиня, що в мене поганий зір, тож нехай сонячні промені не дратують мене. Мені й так на землі комфортно. Й ніколи не забивав я собі голови цими дурницями, які звуться словом «духовність»… На жаль, я знаю лише, що людина — найжорстокіша істота у світі. Наше співіснування обертається на криваву різню моїх родичів. Людина — вбиває нас.

Голубка. Людина жорстока, бо жорстокість — це властивість усіх істот. У комусь вона виявляється більше, в комусь менше.

Свиня. Так, жорстокість існує, але не у вас, ви чисті від усякого зла.

Голубка. Не кажи так. Чи ніхто тобі не казав, що маленька мурашка, яка для нас є звичним харчем, — чудова господиня у своїй родині; що ми, поїдаючи мурах, руйнуємо сім’ї. Ми також жорстокі. Ах, так, ми всі жорстокі, жорстокі за своїм характером. Подивіться на сонце: й воно добре не для всього!

Свиня. Здається, так.

Голубка. Ми ж заплющуємо очі, щоб не дивитися на світило весь час. Разом із енергією воно приносить смерть. І ми тікаємо від смерті. Але це сила і світло…

Свиня. Кожен кулик своє болітце вихваляє й бачить світ так, як хоче, безперечно. Моя скромна думка така: людина — найгірша з усіх створінь. І немає нічого гіршого від почуттів, коли вони затьмарюють здоровий глузд. Тільки смерть здатна спинити людину.

Голубка. Я думаю, ви перебільшуєте, дідику. Є ж бо безсмертна й нетлінна душа...

Свиня. Дозвольте, моє сонечко, мовити слово: я давненько мешкаю поряд із цими людьми, тож спостерігаю за їхніми гріхами. Якби ви знали, як я страждав! Як я ридав, сховавшись у затінку! Що ж лишилося від моїх страждань!?

Голубка. Бідний, мій бідний дідусику, ви ж бо справжній каторжник! Ви мені нагадали про бродячих собак, які помирають у підвалах, й ніхто так і не знає про їхнє останнє бажання — з’їсти маленьку солодку кісточку перед смертю.

Свиня. Ви маєте рацію, моє сонечко, саме завдяки своїй простакуватості й прагматичності я досі зміг врятувати собі життя. Але було б краще, якби я помер у дитинстві, або й узагалі не народжувався, щоб не бачити цих мук.

Голубка. Ну, не плачте, не терзайте себе! Подивіться ліпше на шлях і небо, і дерева, якими дихає світ! Вам личить бути щасливим... Тож усміхайтесь!..

Свиня. Я хотів би бути щасливим, хотів би, повір, усміхатися, але вже занадто пізно. Я страждаю, бо я таки маю серце. Свині таки мають серце, та люди не вірять їм і бездушно вбивають... Якби я не знав моєї матінки, то не знав би і про страждання роду свинячого... Незабаром після мого народження люди вбили її, щоб жорстоко зжерти. Нас було семеро братів, розділених на кілька будинків. Мене виховала свиня, яка була подругою моєї матері. Саме вона навчила мене поважати її світлу пам'ять. В моєї виховательки було четвірко маленьких дітей, з якими я виховувався. Вона любила нас усіх. Вночі перед сном, коли й мухи вже не кусали, вона скликала нас усіх до себе й діставала груди, щоб погодувати солодким молочком: «Пийте, мої малята!». Ми, немовби акробати, підстрибували й бігли до неї, моєї виховательки, моєї другої матінки, щоб скуштувати молочка. Після цього питва ми так солодко спали!... Одного разу моя мачуха (ні, вона була справжньою матусею), даючи скуштувати солодкість свого вим'ячка, сумно мовила нам: «Дітки мої, настав момент, коли я маю послужити і в якості наїдків для людей. На жаль, за якийсь час це також вас спіткає, ви маєте випити цю чашу сповна. Наша раса приречена на це жахливе випробування після вигнання Адама з Небесного раю. Нам уже ніколи не спізнати милості й благодаті Господньої. Будьте дуже чемні й пам'ятайте про мене, не забувайте, чого я вас навчала. Головне, не забувайте про батьківську любов. Ось, наостанок скуштуйте молочка. Прощавайте, мої кохані!». Очі моєї матінки налилися слізьми, вона була бліда і тремтіла від моторошного жаху.

Голубка. Бідна, бідна ваша матінка.

Свиня. Ми почали гарчати, почали бити себе кулачками й валятися по землі. В першій половині дня, Півень, який був давнім другом моєї мачухи, почав співати голосно й пронизливо: «Я робитиму це для Вас! Я робитиму це для Вас!», — ніяк не міг він угамуватися. Смерть моєї мачухи приголомшила його. «І ми сумуємо з приводу її смерті», — чулися у відповідь приглушені крики діточок, які ніби боялися бути почутими. Один із них мовив: «Коли ж скінчиться наше поневолення, наше рабство!» І інший відповів: «Допоки Господь не змилостивиться над нами, допоки гріхи Адама не буде прощено».

Голубка. Це жахливо, жахливо! Я не можу далі чути!

Свиня. Потім відчинилися двері й увійшли ці нелюди. Один із них мав ніж і був одягнутий у закривавлену одіж. Другий тримав мотузка, яким тримав мою матінку.... Десь із-поза їхніх спин лунала жвава музика, пісні, радісні крики дітей і сумні крики півнів і курей. Моя мачуха, було, спробувала вирватися до дверей, та все марне. Бідна сестро, вона мирно загарчала. Її діти кричали до людей, намагаючись достукатися до їхніх брудних сердець. Нічого не допомогло, нас не було почуто. Мачуха ще пручалася, але чоловік міцно її тримав, маючи намір вбити на очах у її ж дітей. Скрізь панував несамовитий жах. Я б хотів навчитися послуговуватися людською мовою, щоби пояснити цим телепням, як жорстоко вони вчиняють. Але це було неможливо. Моя мачуха для них — лише шмат м’яса. Настала напружена тиша. І ось нарешті… Це була смерть. Мої брати і я… ми гірко заплакали над тілом своєї матінки. Вона віддавала нам себе, і ось тепер ми знали, що люди вбили її. Вона була така гарна!... І ми згадали ночі, проведені біля неї, коли ми ніжно смоктали її солодке й аж гаряче молочко, обдаючи її люблячими поцілунками, уславлюючи її в наших дитячих пісеньках. Але тепер вона пішла від нас назавжди. В цей момент приїхала з іншого будиночка стара курка, вона подивилася на нас заплаканими очима й різко, нестримно вигукнула: «До бісової мами все це! Хай їм грець! Хай їх чорти спалять!». Далі курка мовила: «Не плачте, мої малята!Так, вони відняли в нас найдорожче, але ваша матінка не хотіла б бачити вас такими зарюмсаними». Аж раптом курка вигукнула серйозним тоном: «Людина, чорт забирай, наш друг і наш ворог». Вже починало світати. З того часу, скажу я тобі, лютою ненавистю ненавиджу і людей, і собак.

Голубка. Ви маєте право так казати. Ви своїм життям вибороли це право. Я ж за себе скажу, що людина зробила нас символом любові, зрештою, навіть символом свого Божества. Я приношу мудрість людям, немовби світло. Проте, зрештою, людина мені байдужа: я ані ненавиджу її, ані обожнюю. Є стільки речей над усім цим! Далеких від цих сварок і ворожнечі.

Свиня. Ти чиста й безсмертна.

Голубка. Я смертна, як і ви, дідусю Свиньо.

Свиня. Ні, ніколи цього не прийму. Та, хто має найчистішу душу, хто літає поряд із самими сонцем у небесах, не може просто так розчинитися в цьому світі після смерті, зникнути назавжди. Той, хто в житті переживає хоч одну мить справжнього щастя, не може зникнути, він здобуває найвище блаженство в безсмерті.

Голубка. Таким чином, і ви можете бути безсмертним!

Свиня. Я? Ніколи. Я народився в багнюці й помру в багнюці. Я ніколи не відчував сонця і неба.

Голубка. Це не має значення, дідусю. Ви живете в себе, я в сплетених гніздах, але всіх нас огортає небесне повітря.

Свиня. Але це абсурд... Я міг би бути добрим, але людина робить усе для того, щоб моє серце налилося ненавистю. Тому я ніколи не відчую миті щасливого блаженства.

Голубка. Хто навчив вас думати так песимістично? Життя прекрасне!

Свиня. Чорнота мого життя змусила мене прийняти філософію відлюдкуватого скептика, який мав би жити в лісі, подалі від цивілізації з цими ненависними людьми.

Голубка. Потрібно заспокоїтися. Ви все одно можете ще бути щасливим.

Свиня. Це майже неможливо.

(На шляху непроникна тиша. Небо прибирає на себе мрійливо-синій колір).

Голубка. Забалакавшись, дідусю Свиньо, я так і не спитала, куди це ви йдете. Ви просто собі подорожуєте для задоволення або маєте нагальну справу?

Свиня. Мені розповіли, що всі тварини збираються на позачергові збори, щоб створити асамблею для боротьби з людиною. О, я багато чого корисного можу розповісти про нашого спільного ворога.

Голубка. Ах, у такому разі я також піду з вами.

Свиня. Тож ми мандруємо разом задля спільного блага.

Голубка. Але, дідусю, чи справді ви вважаєте, що боротьба проти людини матиме свою користь?

Свиня. Безсумнівно, це найкорисніша річ у світі...

Голубка. Мені здається, що ніколи не можна бути впевненим у чомусь цілковито. От ви розпочнете війну, але ж не відомо, чим усе скінчиться. Ваші пристрасті беруть гору над вашим розумом.

Свиня. Що ти маєш на увазі? Чого це раптом? Ми лише каста пригноблених і принижених. Ми ненавидимо будь-який слід цивілізації. Ми ніколи не мали своєї думки, не мали своєї мови, людина нас поневолювала. Тож тепер настає час розплати.

Голубка. Небо таке синє, так гарно! Я б хотіла пірнути в нього й залишитися там навіки.

Свиня. І ми будемо вдосконалювати наші продукти харчування також. Й наше військо.

Голубка. Яке чарівне сонце! Для мене життя — це світло! Світло — це життя!

Хор цигарок. Світло, світло, проклятуще світло, більше не мучитиме нас! Ах, боги, непримиренним вогнем звільніть нас від співів і цього сонця! О дивовижна тишо, увійди в наші благословенні душі!

(До них повільно підкрадається Задок).

Задок. Охороняйте ваш власний недоторканний світ, голубки. Вітаю, брате Свиньо!

(Голубка сідає на голову Свині).

Задок. Ви йдете до асамблеї?

Голубка. Так, ми прямуємо саме туди.

Свиня. Тобі також є про що розповісти?

Задок. О, якби я почав розповідати про всі свої страждання, то не вистачило б ані дня, ані всієї ночі. Проте наразі я йду до асамблеї, щоб запропонувати один компромісний варіант.

Свиня. Поясни!

Задок. Я маю на увазі, що йду на збори проти мого ж бажання. Я думаю, що все одно нічого не вдасться змінити. Цей світ створено за певним непорушним законом. От я — просто задок, задниця, яка має все життя страждати десь там, унизу. А людина має розум. Інколи я лише молюся про те, щоб людина погладила мене ніжно-ніжно. Людина набагато розумніша, ніж ми з вами. Тому й Бог зробив її вінцем творіння.

Свиня. Мій голос у цій асамблеї буде за початок війни. Я хочу помститися цій клятій людині за всі свої муки.  

Задок. Будьте обережні через те, що ви кажете. Бог покарає нас.

Свиня. Чи правда, що Бога не існує в людей? Вони ж самі вигадали богів.

Задок. Тихо, будь ласка, я не слухатиму ваших слів, сповнених ненависті. Я готовий визначити, що моя роль у цьому житті — служити людям, буди одним цілим із ними. Якось їхній Бог приїхав у містечко, де я народився. Матінка розповідала, як вона чула голос Божий, солодкий і найніжніший у світі.

Свиня. Казочки! Казочки! Не вірю!

Голубка. Заспокойтеся, будь ласка! Небо таке синє!

Задок. Нам краще мовчати.

Свиня. Краще (стишує голос) йти в наступ...

(На гілочці однієї з зелених тополь причаївся Соловейко).

Голубка. Соловейку, ти не підеш із нами на збори?

Соловейко. Це пісенні збори?

Свиня. Нема часу на ці дурні пісеньки. Це буде перший крок до знищення або поневолення людини.

Голубка. Ходімо з нами.

Соловейко. Ні, мене таке не цікавить.

Свиня. Бо ти живеш на волі, ти знаєш, що таке свобода. О, благословенні крила! Але ви всі страшенно егоїстичні...

Соловейко. Я бачу, що у вас випад люті. Я ж бо живу тільки заради любові.

Свиня. Крила — твоя сила.

Соловейко. Це.. (відвертаючись убік до Голубки)… Хто це говорить такі речі?

Голубка. Це Свиня.

Соловейко. Це слова підлого лиходія!

Голубка. Це безвихідь. Провалля.

Задок. Не зупиняймо ходи! Нам іще довгенько йти.

Свиня. Мерщій!

Голубка. Яке божественно-блакитне небо!

Соловейко. Нехай моє серце наповнить світло. Ох, божественна пісня!... Зірки були сформовані під співи представників моєї раси. Вітер підспівує мені. Моя пісня — це світло і колір. Кожна нота, що вилітає з мого горла, — це перлина, яка тремтить у променях місяця. Нічні зорі створено з мого співу. Перший Соловейко народився від небес. З води й тіні моє горло.

(Листя тремтить од вітру, плоди на деревах майже дозріли).
 
(В тиші лунає Хор цигарок).

Хор цигарок. Світло, світло, більше не мучитиме нас! О, боги немилостиві, звільніть нас від співу вогню й сонця! О дивовижна тишо, увійди в наші благословенні душі!

(Голубка злітає увись, Свиня й Задок незворушно йдуть уперед).

(Завіса).

Написано 2 березня 1919 року