Ліліан Вутерс (1930 р. н.) Народилася й мешкає в Брюсселі. Після закінчення педагогічного інституту, впродовж тридцяти років викладала у середній школі. Авторка збірок поезій (“Мороз”, 1966; “Алое”, 1983; “Паскалева записка”, 2000; “Змінити кору”, 2001; вибране “Усі дороги до моря нас ведуть”, 1997), драматичних творів (“Учительська”, 1983; “Шарлотта, або мексиканська ніч”, 1989), укладачка “Антології франкомовної поезії Бельгії” у 4-х т., перекладачка фламандської поезії (збірки Ґвідо Ґезелле (1965), збірки середньовічних поетів “Ясні години Фландрії”, 1961). Єдина членкиня обох Королівських Академій – Французької та Нідерландської, а також Європейської Академії поезії. Вшанована багатьма міжнародними відзнаками, серед яких – німецька премія Монтеня (1995), югославська – Золотого Ключа (2000), французька – Поетичний Гонкур (2000) та ін.
Збірка “Щоденник писаря” (1990) вводить Л.В. до плеяди найвидатніших сучасних франкомовних письменників-мінімалістів, у яких афористичність поетичної мови щасливо поєднується з просто-таки містичною експресією. Прибравши подобу давньоєгипетського Писаря, авторка стирає часові й просторові межі у щемливій медитації про долю особистісного й усезагального, душі одиничної й душі світової.

---

ЛІЛІАН ВУТЕРС

«УСІ ДОРОГИ ДО МОРЯ НАС ВЕДУТЬ»

З французької переклав Дмитро ЧИСТЯК

Із збірки “Щоденник писаря” (1990)^*

*
А чи сонця ізгаслі до народжень
опісля смерті зажахтять?

Чи пам’яті високі води
по всьому виповнить снага?

Чи повість, що стирає перший подих,
і за пісками щось напише?

*
Аби відбутись, треба древо посадить,
дитину породити, дім звести.

Я ж тільки споглядаю плин води:
вона сплива й рече, що все тече.

Я ж тільки й того, що вогню шукав:
він вигоря й рече, що все згаса.

Я ж тільки й того, що за вітром гнавсь:
він вислиза й рече, що все втіка.

У землю й зерня не посіяв я:
вона ж лишається й рече, що нас чека.

*
Ти, володіючи, й крихти не маєш.
Ти, наперед ідучи, не рушаєш.
Ти, припадаючи, все ж випадаєш.
Ти, проживаючи, лиш проминаєш
І, завершившись, лише починаєшся.

*
Раз, тільки раз
крапля в руках, смоквина тінь
онде на хаті моїй.

Раз, тільки раз
крапля води на язиці,
сонця на пальчиках блиск.

Я проживу, що б не було,
світлий і вітряний час
спраги вповні.

*
Щось помаленьку-малу видиба,
щось гусне, запікається, береться.
Ріка все плине, тільки ж бачу я
це щось, його відносить течія,
але сяйне, що я у нім, і воднораз –
мені воно чужинне.

*
Нене, у лоні твоєму
творилася маска посмертна моя

В осередді твоїм день при дні
кожен крові приплив,
кожне серцебиття
наслухало мовчання
мого небуття.

Кожне твоє позіхання
ладувало мій подих останній.

У літеплі тіла твого
чувся мороз,
шліфувалися біллю кістки.

*
Про іншого – ні слова. Ще зарано.
Про іншого – кого? Його? Її? В якім
із існувань? Я
стільки ділив хлібів і лож,
я був стрілою й сагайдаком. О Найє,
моє осердя ти, а я лиш коло. А проте
ніколи твою ще плоть мій подих не живив,
ніколи твій подих не підмінював мене.

Ти – тільки ти, я – тільки я.
Хоча й інак буває.
Бува.

*

А буває, що явиться світ,
і чийсь погляд мені відповість,
і з часу випорскує мить.
Віднаходжу десницю, свого двійника, свій
бік надзвичайний.
Пуповину вхоплю.
В землю, забрану раз, дерево посаджу.

*
Вміти потрібно
втратити все, навіть себе,
навіть і спомин про себе. Піти
геть із місцин, вийти з часів,
скинути одіж оцю нетривку,
шестеро тіл і осягти
сьомого тління разом із зерням.
Води ріки затоплять усе.
Сонце ті висушить води.
Вітер пустельний геть постира
слід на пісках.

Вмерти життям.

І в мить оту, повну чекань,
стрітись таки
із собою.

Глибоко врешті можна
вдихнуть.

*
Таж як пахне жасмин,
ще й мигдаль, ще й мигдаль!

Таж як пахнуть коса
та ще й пахви твої!

Таж як пахне пустир,
пахне бриз вечорів,

таж як пахне намул,
як розповниться Ніл!

*
Як і ти, я вивчав небеса,
споглядав пустельні міражі.
Як і ти, я гадав:
певна річ, там щось є,
певно, щось.

Як і ти, я помру.

А проте я ще цар.

*
Та смертю враз життя
не зупинить.

*
Кремнева, глиняна пам’ять.
Сяду на ослика й огляну враз
усенький нільський поділ.

Землі такі вже низинні, що для небес
обшир увесь.

Людям із краю долин
погляд просториться без берегів,
усюди видніє господа Богів.

*
Це світло живосилом
відмило млу і врешті постирало
всіх оборонців межи нас.

Це світло у вишній час
неначе гномона^* жало,
неначе меч окрай порогу Саду.

Аж тінь моя звелася сторчака.

*
Усі дороги до моря нас ведуть.

*
Пишу зерня, читаєте коса.
Пишу коса, читаєте пашня.
Пишу пашня, читаєте ви кров.
Пишу я кров, читаєте життя.
Пишу життя, читаєте зерня.

*
Свійські тварини такі мовчазні
і терпеливі, в них стільки довіри до рук
хазяїв. І такий жорстокий
уділ

Чи ж то ягня, що пасеться при неньці,
пещене променем сонця,
бачить у нім одблиск ножа?

*
Свічадо відбивається в безмеж:
це сонце ряхтить у нас в очах,
в очах тварин,
і в кожній крапельці роси.
Та й місяць відсвічується теж,
і всі зірки померлі спозадавна
і всесвіт, вічно спраглий оновлянь.

Таж кожен у собі несе Усе,
яке хіба так само Ніщо.

*
Навчитель мій виважує слова,
Pече, що над усе – сторінка біла.
Чорнило бруднить папірус,

Навчителю, то правда.
Знаю й сам: мої сувої перейдуть у прах,
зітруться письмена.

Та мій уділ – назвати речі, хоч би їм
тисячоліття чи день тривати.

Я називанням тим живу.

Назвавши речі, мислю: їх немає,
та ними я існую.

*
Навчитель мій – то віяльник вітрів.
Він голіруч іде, лиш пил
обтрушує з сандалій.
Ніколи він не стане на спочинок
і не оселиться ніде.

Рече: “Блаженні бідні духом, тож
будь готовий”.

Господарю, ізроду-віку я готовий.
Дарма що я до всього прикипів,
немов худоба до своєї паші,
ти знаєш: я готовий усе ж.

Підемо, як відчинять браму.

Я тут із перводиху, спервовіку
й не матиму кінця..
Я – те одухотворене
начало, що
мандруватиме собі,
мене лишивши.

*
Безумець мешкає тепер,
у вічності – мудрець.

Нема теперішнього, і речу,
що між учора й завтра поступаєм
по линві, тоншій
за павучу нить;
між завтра і учора –
сама лиш відстань подиху.

Теперішнього, ні, нема.
Воно – як мур, що враз крізь нас пройшов,
але за мить ми пройдемо крізь нього.

*
Я в морі був краплиною, я був
і морем, що вбирає всі краплини.

*
Я той Ісус, що пише на пісках.

*
Мандрівці в себе нема кінця.
Вартовче, дніє