Звіад Ратіані
Вибрані поезії
З грузинської переклала Богдана Козаченко
**
або весна. Можливо, зима. Вздовж берега
нікого, скільки сягає око.
Ніхто не кидає в море пласкі камінці.
Ні трепету кольорових парасольок,
ні звуків музики.
Схоже, крім мене, тут нікого немає,
але і мене нема,
тому що складаю вірші. Сутеніє,
і сонце милується, як берег тоне у морі.
**
Якщо те, що сталося,
згадується лише тоді,
коли проходиш повз місце, де це відбулося,
ще неясно, кому випадає спогад:
тобі або місцю?
І, якщо — місцю,
то чи завжди воно усе пам’ятає,
чи пригадує тільки тоді,
як ти проходиш поруч.
**
Гроші, вірші... Та на світі існують
різні інші, не менше вражаючі речі,
скажімо, геометрично звірені хмари,
чи вітри, вертикально прикріплені, ті,
котрі віють згори донизу.
Існують навіть такі жінки, котрих ти
колись уявляв в дитинстві,
побачиш таку і скажеш: «Чекай мене тут,
ось тільки доживу це життя,
і повернусь за тобою». Існує день,
коли хтось опиниться в небі,
збере всі зорі до одної і крикне тобі:
«Вони були моїми завжди, з самого початку».
Існують навіть ті вірші,
котрі пишуться самостійно,
тільки почни.
**
Довір вони мені моє місто,
навіть не все місто, а тільки ось цю вулицю,
я б спершу підійшов до цієї вітрини, —
вимагаючи, щоб прибрали лаковані манекени,
до котрих я котрий рік не можу призвичаїтись,
коли б йшов, вони постійно здаються живими.
А що в цьому поганого? Та нічого.
А що може бути гірше?
**
Та розумію я все.
Я й сам колись такими ж мудрощами дурив
себе, і серце своє, але затягнувся —
цей час збирати каміння — я дійсно вірно сказав? І ось він, цей час
тягнеться так довго, що вже незручно:
всі камені й камінці, великі і щонайменші, зібрано,
біля мене
ось, зведено величезні стіни,
такі високі —
якщо і трапиться час розкидати,
навіть найлегший із камінців не викинути
за стіни.
Боюсь зрушитись — бо воно може впасти,
це моє вишукане каміння, котре колекціював роками,
і розчавити мене. Сиджу незворушно,
і пильно вдивляюся в кожен окремий камінь.
В деякі, буває, випадково закохуюсь,
але не можу зізнатись.
**
Ось засинаю знову, та все даремно,
повсякчас прокидаюсь кимось іншим,
повсякчас різним. Ким вже не прокинусь.
Окрім того, ким був, і, сподіваюсь,
стану потім.
Не знаю, чи довго сплю,
скільки разів прокидаюсь. Кожного сну,
яким би не був коротким, вистачить на сновидіння.
Кожного сну — на одне сновидіння. І в ньому
прокидаюся іншим. Засинаю. Прокидаюсь ще,
вкотре інакшим. І знов засинаю, в надії
збігтися і наступного разу, в наступній спробі
з собою, своїм ім’ям. Це несуттєво, де збіг —
вві сні чи насправді. Адже не відрізняю яву від сну.
Не знаю, де і коли опинюся. Головне знати, що живий.
Чимдовше вірити, що живий.
**
Жодного тобі дару пророцтва,
Бог мене пожалів,
та,
щоб не почувався надто щасливим,
наділив інакшим:
даром минулого.
Минулого,
в котрому повсякчас щось змінюється.
Сьогодні знаю:
тоді мати мене не бачила.
Завтра думатиму:
бачила, але не сказала.
Після розповідатиму:
я сам їй зізнався.
**
Повсякденно,
кілька разів на день,
вмиваю обличчя водою, миюсь, чищу зуби,
я бачу в люстрі власне обличчя,
де непомітно щодня міняюсь.
Він бачить мене раз на півтора-два місяці:
у перукарському кріслі, де час застигає,
де я майже скидаюсь на річ,
на десять хвилин, на тринадцять,
а він звіряє усе це з дзеркалом і лічить зміни:
не оминатиме ні сивини у волоссі,
ні зморшок. Ні жодної із червоних
ліній капілярів у безсонних очах.
І завжди насамкінець, коли перукар
вже обмітає волосся з моєї шиї,
я, сміливіший від того, що повертаюсь в плоть,
а його душу через хвилину втягне темне дзеркальне тло,
залишаючи на поверхні віддзеркалення, тінь
знов поспішаю спитати: чому жодного разу не скажеш, коли
я помру?
Тоді чую його не-відповідь:
скільки разів казав.
**
Яким ти не будь старим, тим, з дуже довгим шляхом позаду, як не було б забагато баченого і забутого, щодня відбувається щось (і піди полічи, скільки разів на день), що проживаєш у житті вперше. Але чим ти старший, тим менше це помічаєш. А якщо і помітиш, не віриться, що це відбулося вперше. Здається, щось подібне уже було.
Точніше, напевне було.
..
Яким би ти не був молодим, тим, у кого попереду довгий шлях, скільки б в майбутньому не залишалось того, що слід побачити і забути, щодня відбувається (і піди полічи, скільки разів на день), що відбувається у житті востаннє. Але, чим ти молодший, тим менше це помічаєш. А якщо і помітиш, не віриться, що це дійсно трапилося востаннє. Здається, це іще буде.
Точніше, мусить відбутись.
**
Досить
Досить! Займайте свої могили,
зима майже скінчилась.
Займайте свої могили,
зима майже скінчилась.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Той, інший голос,
котрий розбудить мене,
підведе до вікна: весна,
сонце здіймається між корпусами.
Повітря знову пригадує щось, про що
птахи не забували.
Всі ці дерева працюють.
Люди виходять з будинків
і будять автомобілі. Люди
ідуть тротуарами і переходять вулиці. А потім знову
ті ж люди виходять з будинків,
ідуть тротуарами і переходять вулиці. Весна,
котрої не було вчора. Повітря пригадує
усі пісні, котрі йому вже колись проспівали,
і всі дерева працюють. Нині укотре це ж сонце
здіймається між корпусами,
вкотре я тут прокидаюсь і підходжу до вікна. Люди
безперервно виходять з будинків. Я дивлюсь на них зверху,
та досі не бачу себе. Досить.
**
Життя між каміння
Та розумію я все.
Я й сам колись такими ж мудрощами дурив
себе, і серце своє, але затягнувся —
цей час збирати каміння — я дійсно вірно сказав? І ось він, цей час
тягнеться так довго, що вже незручно:
всі камені й камінці, великі і щонайменші, зібрано,
біля мене
ось, зведено величезні стіни,
такі високі —
якщо і трапиться час розкидати,
навіть найлегший із камінців не викинути
за стіни.
Боюсь зрушитись — бо воно може впасти,
це моє вишукане каміння, котре колекціював роками,
і розчавити мене. Сиджу незворушно,
і пильно вдивляюся в кожен окремий камінь.
В деякі, буває, випадково закохуюсь,
але не можу зізнатись.
*
З циклу «Дороги та дні» (2002)
«Різноманітні роздуми одночасно, безладно,
навипередки перед розумом».
(Ілля Чавчавадзе. «Начерки мандрівника». 1861)
I. Березень, 2003.
Майже щоденно в різних містах. І це тобі навіть
чимось подобалось. Змерзлий або голодний, іноді
ти міркував, що все це хоча б на папері поставить
впевнений слід. Чого не сталось. Але на споді
мандрівки країнами нагороджують іншими якостями:
наприклад, постійне збільшення-зменшення сил. Голоси
дружини, дитини, котрі виразно чуються поряд з снами.
Почастішання відчуття «вже було». А також оці часті
ці безпричинні печалі. Із додатковими почуттями:
ніби ти щось втрачаєш, і це щось дуже важливе.
Майже фізично знайомишся з новими можливостями
бути чужим, отримати певну кількість із неможливих
нових облич, імен. Бути чужим. Але не для інших —
—для всіх ти і так сторонній, — тільки лишень для себе.
Бути черговим «Я», котре вступає, заходить в тишу
іншого міста. Питає дорогу. Дивиться з мосту в небо.
**
II (Літо 2004)Мандруючи батьківщиною третій рік,
працюєш заради роботи та її наслідків — грошей.
Негарно, коли вірш вимагає відступу вбік,
без котрого тобі, здається, було б складніше
його зрозуміти. Коли доводиться говорити, —
дійсно, часто доводилося протягом цих років
прокидатись у різних точках маршруту,
в готелях, у різних сім’ях. Та те, чого ти хотів,
не відбулося, а навпаки: прокидаєшся ранком
і не можеш згадати, де ти прокинувся. Згубився
в часі. Вчора прокинувся від півнячих криків,
позавчора — поблизу моря. Чи навпаки. Щастя —
ось чого слід було вимагати від цих плутаних літ,
цих химерних років, а ти, — ні, ти ж спокушався
виключно дрібним болем! Нехтував нервами вслід
абсурду, бо закохувався у світ, з котрим зустрічався.
**
IX (Зима, 2002)
чи проходив ти хоча б раз незнайомим селом,
повз райраду, де сидять і відпочивають байдужі
гультяї довільного віку, чи відчував, як чоло
воложніє від поту, ніби тобі властиве щось дуже
дивовижне, дивне, химерне або взагалі жорстоке,
через що вони вдивляються в тебе. Ітимеш
повз, і не знаєш, як бути, — пришвидшити кроки,
чи зупинитись і привітатись? Але нібито ти ж
нічим не завинив їм, — проте ти втрачатимеш спокій,
ніби тебе спіймали на чомусь гидкому, на якомусь
дивовижно бридкому вчинку. Існує страх пустки,
темряви, висоти, замкненої кімнати, і цей ось —
страх в чужому, ворожому погляді залишитись тільки
самим собою. Тим, що видно всім на цьому параді.
Тамуєш дихання в грудях, ніби крадене, рівно стільки,
скільки слід, щоб їх погляди залишились десь позаду.
**
ХІІ («Зелимхан’с Гест Хауз», Кутаїсі. 2003)
Знову їдальня готелю, і знову ніч на руці.
Запиваєш холодним чаєм якусь вечерю.
Ти зараз останній їси тут, — чотири стільці
лежать на круглих столах, як в своїх оселях.
В сусідньому номері оселився француз, не знати
скільки днів. Навряд чи він знає грузинську мову,
проте сьогодні, як і вчора, з його кімнати
чути звуки новин, наразі ввімкнені знову
на грузинській хвилі: хтось захищає свою державу,
кордони котрої перейшли війська сусідньої, перетнули,
і ми вважаємо це грубим втручанням у наші справи,
і так далі... а ти вже давно тут сидиш, сутулий,
за низеньким і незручним столом, і давно вже пишеш.
Вигадуєш ці рядки і проговорюєш музику речення,
то повільно, розтягуючи голосні, як видихають тишу,
то швидко, до безсенсовності слів і до їх самозречення.
**
ХІІІ. Польовий сон.
«В аеропорту тебе зустрічатимуть і впізнають.
Твоє проживання, папери — все уже має обіг.
Від тебе вимагатиметься тільки, — махни рукою
минулому, швидко, так, ніби зриваєш одяг,
що загорівся. Іди собі, не зупинися раптом,
скажи своїй крові. Серцю — щоб не мріяло більше.
Очам повели, щоб не дивились в ілюмінатор.
Тілу нічого не говори даремно, йому так ліпше,
бо прив’язане до високого крісла». Злітна смуга
все, що ти бачиш, висвічується блиском вогнів.
Ти покінчив із своїми справами і засинаєш вдруге.
Голос триває: «Дружину, дітей, всіх, кого ти любив,
їх всіх, усіх їх забудь! Наразі в тобі розчиняється
інша кров, інша земля і мова, смаки інакших страв
чекають, щоб служити тобі.» Щось розбивається,
ти прокидаєшся, почуваючись, ніби зненацька впав.
