Адам Загаєвський один із найвідоміших у світі сучасних польських поетів, лауреат багатьох престижних літературних нагород. 2007 р. номінувався на Нобелівську премію в галузі літератури, зараз — в короткому списку на присудження цієї премії. Народився 21 червня 1945 р. у Львові, але невдовзі після його народження родину репатріювали до Польщі. Дитинство провів у Ґлівіце, Силезія. Вивчав психологію і філософію у Кракові, закінчив Яґелонський університет. З 1982 р. мешкав у Парижі, 2002 р. повернувся до Польщі. Поезії, проза і есе Загаєвського перекладені англійською, французькою, німецькою, іспанською, каталонською, словацькою, шведською та іншими мовами.

---

Адам Загаєвський

Із збірки «Дикі черешні»¹  

З польської переклала Ірина Карівець

 
Як виглядає чоловік що має рацію
 
Як виглядає чоловік що має рацію
яку краватку носить цей чоловік
чи говорить повними реченнями
чи вбраний у лахміття
чи вийшов з моря крові чи вийшов
з моря непам’яті чи на його одязі
ще збереглися сліди гострої на смак солі
з якої епохи цей чоловік
чи його обличчя землисте
чи плаче крізь сон що йому сниться
чи завжди та ж сама кімната
із вийнятим серцем стіни чи говорить сам
-----
[1] Перекладено за виданням: Adam Zagajewski. DZIKIE CZEREŚNIE. WYBÓR WIERSZY. Kraków, Znak, 1992. — 180 s.
 
до себе чи мешкає у позиченому тілі
старця наскільки високу ціну неспокою
платить за цю комірчину чи є вигнанцем
з якого міста чи то цікавість
його підштовхує чи це йому оплачується
хто за це відповідає звідки ця пляма
на його плащі хто за ним стоїть
чи зміг би йому сказати що все є
відносним залежить як на це подивитися
невідомо як є насправді
перевір чи зможеш його впізнати
коли переходить вулицю
згорблений під тягарем мозку
 
Вперше надруковано у збірці «М’ясні крамниці» (1975)
 
Філософи
 
Годі нас ошукувати панове філософи
праця не є радістю людина не є найвищою ціллю
праця є смертельним потом Боже коли повертаюсь додому
хочеться спати але сон є лише трансмісійним пасом
який подає мене наступному дневі а сонце це фальшива
монета вранці роздирає мої повіки склеплені як перед
народженням мої руки це двійко гастарбайтерів і навіть
сльози мені не належать беруть участь у громадському житті
як промовці із пошерхлими устами і серцем що
зрослося з мозком
Праця є не радістю а мукою невиліковною
як хвороба чистого сумління як нові селища
котрими у високих шкіряних чоботах
проходить місцевий вітер
 
Вперше надруковано у збірці «М’ясні крамниці» (1975)
 
У чужій красі
 
Тільки в чужій красі
є розрада, в чужій
музиці і  віршах.
Тільки в інших спасіння,
хай навіть самотність й смакує
як опіум. Інші не є пеклом,
якщо побачити їх рано, коли
мають чисте чоло, вмите снами.
Тому довго розмірковую, яке
вжити слово, він чи ти. Кожне він
є зрадою якогось ти, і
за те у чужім вірші неодмінно
чекає холодна розмова.
 
Вперше надруковано у збірці «Лист. Ода безміру» (1982)
 
Ода безміру
 
Усього не розумію і навіть
тішуся, що світ, як бурхливий
океан, перевершує мою здатність
зрозуміти сенс води, дощу,
купання у Ставі Пекаря, поблизу
німецько-чеського кордону, у вересні
1980; подробиця, яка надалі не має
значення — глибокому німецькому ставі.
Нехай засапане Его дихає спокійно,
плавець перетинає лінію меридіану,
настає вечір, сови пробуджуються
від денного сну, віддалік
ліниво буркотять машини.  Хто хоч раз
доторкнувся до філософії — пропащий,
не врятує його вірш, завжди
залишатиметься щось невловиме,
якась туга. Хто хоч раз пізнав шалений
лет поезії, не сприйматиме більше
кам’яного спокою родинної прози,
де кожний розділ є гніздом
одного покоління. Хто хоч раз жив,
не забуде мінливої приємності пір
року, йому снитимуться навіть
лопухи і кропива, і павуки ненабагато
бридкіші за ластівок. Хто хоч раз стикнувся
з іронією, той пирскатиме сміхом
під час промови пророка, хто хоч раз
молився не лише сухими вустами,
запам’ятає присутність дивовижної луни,
що іде від однієї зі стін. Хто хоч раз
мовчав, не захоче говорити
за десертом, хто пережив шок
кохання, повернеться до книжок
з інакшим обличчям.
Стоїш, одинока душе, перед безміром.
Два ока, дві руки, десять спритних пальців
і лише одне Его, четвертинка помаранчі,
наймолодша з сестер. Приємність
слухати не псує приємності бачити,
а п’янкість свободи бурі не порушує
спокою решти приглушених відчуттів.
Спокій, грубе ніщо, сповнене  солодкого
соку, як груша у вересні.
Короткі миті щастя зникають
під потоком кисню, взимку самотній
ворон б’є дзьобом білий
лід озера, іншим разом
пара дятлів, сполошена
сокирою, шукає під моїм
вікном достатньо хвору тополю.
Відсутня жінка пише довгі
листи і туга розбухає, як опіум;
у єгипетському музеї на коричневому
папірусі розлита та сама туга,
старша на кілька тисяч літ,
непереможна і непереможена.
Любовні листи завжди зрештою
потрапляють до музею, допитливі
витриваліші, ніж закохані. Его жадібно
хапає повітря, розум пробуджується
від денного сну, плавець виходить
із води. Вродлива жінка позує перед
щастям, чоловіки вдають дещо
відважніших, ніж насправді,
єгипетський музей не приховує людських
слабкостей. Існувати, аби існувати ще,
можливо, у державі котроїсь
з холодних зірок, часом глузуючи із неї,
що холодна і слизька, як жаба в ставі.
Вірш виростає на суперечності,
але нею не заростає.
 
Вперше надруковано у збірці «Лист. Ода безміру» (1982)
 
Щогодини новини
 
Радіо подає щогодини новини.
Диктори знають усе; неможливим
Здається те, що кожна година
Вбиває, краде і ошукує. А проте
Так і є, години, наче леви пожирають
Запаси життя. Дійсність нагадує
Светр, протертий на ліктях. Хто
Слухає новини, не знає, що
Поблизу, садком, мокрим від дощу,
Гуляє маленьке сіре кошеня і бавиться,
Міряється силами із твердими стеблами трав.
 
 
Вперше надруковано у збірці «Лист. Ода безміру» (1982)
 
 
К’єркеґор про Геґеля
 
К’єркеґор казав про Геґеля: він нагадує когось,
Хто зводить величезний замок, тоді як сам мешкає
У простій повітці, що стоїть поблизу будови.
Так само інтелект живе у скромній
Оселі черепа, а обіцяні нам ідеальні держави –
Затягнуті павутиною. Наразі мусимо задовольнятися
Тісною камерою арештанта, пісенькою в’язня,
Добрим гумором митника, кулаком поліцейського.
Мешкаємо в тісняві. У снах відкриваються
Засуви і замки. Хто не знайшов сховку
У великому, шукає малого. Бог є найдрібнішим
Зерням маку на світі. Переповнює
Його велич.
 
Вперше надруковано у збірці «Лист. Ода безміру» (1982)
 
Зрада
 
Найбільша радість, як передчуваю,
криється у високому вчинку зради,
лише вірність може йому дорівнятися.
Зрадити жінку, друзів, ідею,
побачити нове світло в очах
давніх тіней. Проте так мало є
можливостей: інші жінки, інші
ідеї, недруги моїх
випробуваних друзів. Якби ж
натрапити на зовсім іншу інакшість,
поселитися у державі, котра не має
назви, торкнутися жінки, яка ще не
народилася, втратити пам'ять, зустріти
Бога іншого, ніж наш.
 
Вперше надруковано у збірці «Лист. Ода безміру» (1982)
 
 
Без кінця
 
І в смерті житимемо,
лише інакше, делікатно і м’яко,
розчинені у музиці,
поодинці викликані у коридор,
самотні, та все ж у гурті,
як товариші із одного класу,
що тягнеться аж за Урал
і сягає четвертинного періоду¹. Звільнені
від нескінченних розмов про політику,
відверті і щирі, свобідні, хоча
саме замикатимуться із тріском
віконниці, і град, як завжди урочисто,
зіграє на підвіконні турецький марш.
Видимий світ не зникне відразу.
Іще довго буде капризувати
і звиватися, наче мокрий аркуш,
вкинутий до вогню.
Прагнення досконалості здійсниться
ніби мимохіть, омине усі перешкоди,
так як німці навчилися обходити
---------
[1] Четвертинний (антропогенний) період — найновіший період історії Землі, який триває дотепер. — Тут і далі прим. перекладача.
 
лінію Мажино¹. Речі дрібні і забуті,
повітряні змії, зроблені з найтоншої
промокатки, крихке листя минулих
осеней, віднайдуть свою безсмертну
цінність, а великі переможні системи,
малітимуть, наче стать велетня. Туги
уже не буде, бо настигне саму себе,
здивована, що так довго полювала
на свою полярну тінь. І нас не буде,
бо не зуміємо ще
жити так високо.
--------------
[1] Лінія Мажино — система французьких укріплень на кордоні з Німеччиною (будувалася в 1929-1934 рр., удосконалювалася до 1940 р.). Загальна її довжина становила 400 км. Названа іменем військового міністра, генерала Мажино.
[1] Через те що ноги у стрижів непристосовані до ходіння по землі чи сидіння на гілці, майже усе життя цих птахів минає у повітрі. Тут вони їдять, п’ють, сплять, купаються, збирають матеріал для гнізда і навіть спарюються. Чорний стриж може  перебувати у повітрі 2- 4 роки.
 
Вперше надруковано у збірці «Лист. Ода безміру» (1982)
 
Поразка
 
Насправді вміємо жити лише у невдачі.
Узи дружби міцнішають,
кохання сторожко підносить голову.
Навіть речі очищуються.
Чорні стрижі танцюють у повітрі,
обжившись у безодні¹.
Тремтить листя тополі.
Тільки вітер нерухомий.
Темні силуети ворогів вирізняються
на ясному тлі надії. Зростає
мужність. Вони, кажемо про них,
ми, про себе, ти, про мене. Гіркий чай
смакує як біблійне пророцтво.
Лишень би не заскочила нас перемога.
----------
[1] Через те що ноги у стрижів непристосовані до ходіння по землі чи сидіння на гілці, майже усе життя цих птахів минає у повітрі. Тут вони їдять, п’ють, сплять, купаються, збирають матеріал для гнізда і навіть спарюються. Чорний стриж може  перебувати у повітрі 2- 4 роки.
 
 
Вперше надруковано у збірці «Лист. Ода безміру» (1982)
 
Шопенгауер плаче
 
Так, це той самий Шопенгауер (1788 –
1860), автор «Світу як волі і уявлення»,
дослідник підступів природи
і музики сфер. Хтось пізніше
назве його вчителем. Нічого не сталося,
бо нічого не стається, тільки якесь
дитя, хлоп’я, трохи схоже на
одну жінку, яку він знав у молодості,
молодості не існує, усміхнулося
йому знічев’я, певно, його підіслала
природа.
Вересень вже все одно
сердець не відкриває, лиш поволі
твердне земля.
  Вертається до себе,
замикається на ключ від слуги. Як гладко
працює замок. Мабуть, бере участь
у змові. Плаче. Дрібне тіло великого
філософа, сьомий континент, тремтить.
Його камізелька. Накрохмалений комірчик.
Жовті щоки. Брунатний редингот.
Усі ці непотрібні речі тремтять так,
наче над Франкфуртом уже падають
бомби. Тремтить його самотність, густа,
тонка, як голландське полотно.
 
Вперше надруковано у збірці «Лист. Ода безміру» (1982)
 
Вогонь, вогонь
 
Вогонь Декарта, вогонь Паскаля,
попіл, іскра.
Вночі пломеніє невидиме багаття,
вогонь, який палаючи, не нищить,
лише творить, немов хоче
умить віддати те, що забрали
вогнища на різних континентах,
бібліотеку в Александрії, віру
римлян і страх маленької дівчинки
з Нової Зеландії.
Вогонь, наче армія
монголів, спустошує і палить дерев’яні
і кам’яні міста, а потім зводить
легкі будівлі і невидимі палаци,
наказує Декарту
спростувати філософію і створити нову,
перетворюється на палаючу кров,
будить Паскаля, б’є в дзвони і
розплавлює їх через надмірну гарячковість.
Чи ви бачили, як читає він
книжки? Сторінку за сторінкою, поволі,
як хтось, хто допіру навчився
слебезувати¹.
Вогонь, вогонь, вічний
вогонь Геракліта, ненаситний посланець,
хлопець із чорними від ягід вустами.
------------
[1] Слебезувати — читати по складах.
 
Вперше надруковано у збірці «Їхати до Львова» (1985)
 
Пісенька емігранта
 
У чужих містах з’являємося на світ,
називаємо їх батьківщиною, та недовго
можемо захоплюватися їхніми мурами і вежами.
Ідемо зі сходу на захід, а перед
нами котиться великий обруч палаючого
сонця, крізь який, легко, наче у цирку
перестрибує дресирований лев. У чужих містах
оглядаємо витвори давніх майстрів
і без здивування впізнаємо власні
обличчя на старих полотнах. Ми вже існували
раніше і навіть зазнали страждання,
лише бракувало нам слів. У православній
церкві у Парижі останні білі,
сиві росіяни моляться Богові, молодшому
за них на цілі століття і такому ж
безпорадному, як і вони. У чужих містах
ми залишимось, наче дерева, наче каміння.
 
Вперше надруковано у збірці «Їхати до Львова» (1985)
 
Прийдешність
 
Прийдешність існує, лише так мало
знаємо про неї.
Прийдешність залишає нам слідів не
більше, аніж велика дама, що губить
хусточку в передпокої.
І не знаємо, що їй належить:
гілочка розквітлого бузку,
іржава плямка на сорочці,
чи сіре ніщо світанку.
 
Вперше надруковано у збірці «Їхати до Львова» (1985)
 
З життя предметів
 
Гладка шкіра предметів напнута
так міцно, наче циркове шатро.
Надходить вечір.
Ласкаво просимо, темряво.
Прощавай, світло дня.
Ми наче повіки, кажуть речі,
торкаємось і ока і повітря, мороку
і світла, Індії й Європи.
 
Та раптом починаю говорити я: речі,
чи знаєте ви, що таке страждання?
Чи ви були колись голодні, загублені, самотні?
Чи плакали? Чи вам відомий страх?
Сором? Чи пізнали ви заздрість і ревнощі,
малі провини, на які не поширюється прощення?
Чи кохали? Чи помирали колись,
уночі, коли вітер розкриває вікна і проникає
у холодне серце? Чи відчували
старість, проминання, час? Скорботу?
 
Запала тиша.
На стіні танцює стрілка барометра.
 
Вперше надруковано у збірці «Полотно» (1990)
 
У годину смерті
 
Ти помолодшав у годину смерті –
заговорив мовою дитинства.
Біла ширма (крило планера)
відгороджувала тебе від живих,
завмирала крапельниця, підвіконням
походжав нетерплячий голуб.
Помирав ти увесь. Усі пори
твого життя помирали в лікарні:
вісімнадцятирічний модник,
енергійний тридцятирічний,
вчитель німецької, суворий із учнями,
пенсіонер, який щодня здійснював довгі прогулянки
і напевно, подолав відстань,
що розділяє землю і небо.
Ти відродився, щоби померти;
з коридору долинав сміх медсестер,
під вікном горобці билися за крихту хліба.
 
Вперше надруковано у збірці «Полотно» (1990)
 
Колискова
 
Не заснеш сьогодні. Стільки блиску в вікні.
Штучні вогні ростуть над містом.
Не заснеш, забагато усього сталося.
Книги чувають над тобою, вишикувані рядами.
Довго думатимеш про те, що відбулось
і чого не було. Не заснеш сьогодні.
Повстануть твої рожеві повіки,
і матимеш очі червоні, пекучі,
і серце, спухле від спогадів.
Не заснеш. Відкриється енциклопедія
і вийдуть з неї давні поети, дбайливо вбрані,
захищені від холоду. Відкриється пам'ять,
наче парашут, у раптовому шипінні повітря.
Відкриється пам'ять і не заснеш взагалі,
гойдатимешся поміж хмарами,
як рухома мішень, освітлена феєрверками.
Не заснеш вже ніколи, надто багато тобі
розказано, забагато усього трапилось.
Адже кожна крапля крові могла би
написати свою криваву Іліаду.
Кожний світанок міг би стати автором
темних спогадів. Не заснеш
під грубою ковдрою дахів, горищ і димарів,
що кидають вгору жменю попелу.
Небом тихо пливуть білі ночі
і весла шелестять, як шовкові панчохи.
Вийдеш до парку і віти
приязно плескатимуть тебе по плечах,
миропомазуючи тебе ще раз, наче не впевнені
у твоїй відданості. Не заснеш.
Бігтимеш порожнім парком, станеш
тінню і зустрінеш інші тіні. Думатимеш
про когось, кого вже немає і про когось,
хто живе так повно, що це життя із країв
перетворюється на любов. У кімнаті дедалі
більше світла. Не заснеш сьогодні.
 
Вперше надруковано у збірці «Полотно» (1990)
 
Із збірки «Антени» (2005)[1]
 
 
Іди цим містом
 
Іди цим містом у сутінках,
коли смуток ховається у тінистих брамах,
а діти бавляться великими м’ячами,
що пливуть, наче повітряні змії
над отруєними криницями подвір’їв,
і тихо, несміливо співає останній чорний дрізд.
 
Розмірковуй про своє життя, яке усе ще триває,
хоча вже так довго тяглося.
 
Чи вдавалось тобі виразити хоча б часточку цілісності.
 
Якщо бачив підлість, то чи насмілювавсь ти так її назвати.
 
Якщо ти зустрічав когось, хто жив правдиво,
то чи умів це розпізнати?
 
Чи не надуживав високим словом?
 
Ким ти мав стати, невідомо.
Чому ти, що так любиш мовчати
й є майстром лише німування,
слухання слів, мелодій і тиші,
почав говорити, невідомо.
 
Чому в цю епоху, чому в цій країні,
яка іще не народилась, невідомо.
Чому серед емігрантів у колишній
німецькій оселі, серед жалю і нарікання,
й безплідної надії на повернення до міфу.
 
Чому твоє дитинство
в тіні веж шахти, а не в затінку лісу,
над потічком, де нерухома бабка
стереже приховану єдність космосу
 
– невідомо.
І твоя любов, яку ти втратив й віднайшов,
і твій Бог, який не хоче допомогти тим,
що його шукають,
лиш ховається серед теологів,
на факультетах.
 
Чому саме це місто в сутінках
і сухий язик, і уста онімілі,
і стільки питань перш ніж відійдеш
й повернешся до того царства,
з якого прибуло колись мовчання,
захват й вітер.
 
 
Двоголовий хлопець
 
П’ятнадцятирічний хлопець віз молодого кота
за пазухою темно-синьої куртки.
Маленька голівка кота вертілася
і його великі очі приглядалися
до всього набагато уважніше
за очі людей.
 
Порівнюю лінивий погляд цього хлопця
у безпечному, теплому потязі,
і вузькі, пильні котячі зіниці.
 
Переді мною сидів двоголовий хлопець,
багатший неспокоєм звірятка.
 
 
Блейк
 
Бачу Вільяма Блейка, який кожного дня
знаходив ангелів у кронах дерев,
зустрічав Бога-Отця на сходах
скромного дому і помічав світло у брудному завулку –
 
Блейка, який помирав,
радісно співаючи,
у велелюдному Лондоні, місті
повій, адміралів і чудес,
 
Вільяма Блейка, гравера, який тяжко працював
і жив у злигоднях, але не в розпачу,
і весь  час отримував пломенисті знаки
від океану і зоряного неба,
 
і не втрачав надії, тому що надія
весь час народжувалася заново, наче дихання;
бачу тих, що як і він, йшли дедалі темнішими вулицями
до рожевої орхідеї світанку.
 
 
Еріна з Телоса[2]
 
Померла у дев’ятнадцять років.
Не знаємо, чи була гарна і кокетлива,
чи може, радше нагадувала тих
інтелігентних, сухих дівчат  в окулярах,
перед якими ховаються люстра.
Зосталось по ній лише кілька гекзаметрів.
Припускаємо, що була вона честолюбною,
прихованим, непевним честолюбством інтровертів.
Батьки любили її до нестями.
Здогадуємось, що хотіла вона висловити
незмірну правду про життя — немилосердне
на краю і солодке посередині,
про серпневі ночі, коли море
дихає і світиться, і співає, як шпак,
і про кохання — несказанне, близьке.
Не знаємо, чи плакала, коли зустрілася з мороком.
Зосталось по ній заледве кілька гекзаметрів
і епіграм про коника-стрибунця.
 
 
Спробуй оспівувати понівечений світ
 
Спробуй оспівувати понівечений світ.
Згадай про довгі червневі дні
і про суниці, краплі червоного вина.
Про кропиву, яка невтомно вкривала
покинуті подвір’я вигнанців.
Ти мусиш оспівувати понівечений світ.
Ти дивився на вишукані вітрильники і кораблі,
один із них мав попереду довгу подорож,
на інших чекало солоне ніщо.
Ти бачив біженців, які йшли в нікуди,
чув катів, які радісно співали.
Ти повинен оспівувати понівечений світ.
Згадай про миті, коли ви були разом
у білому покої і гойднулася фіранка.
Повернись думкою до концерту,
коли вибухнула музика.
Восени ти збирав у парку жолуді,
а листя вирувало над шрамами землі.
Оспівуй понівечений світ
і сіру  пір’їнку, загублену дроздом,
і м’яке світло, яке блукає і зникає,
і повертається.
 
Епіталама[3]
 
Без мовчання не було би музики.
Життя вдвох, мабуть, важче,
аніж самотнє існування –
так само як вітрильник у відкритому морі
із розпростертими парусами приборкати важче,
аніж те ж саме судно, що дрімає у порту, та все ж
саме для вітру, для руху, будуються шхуни,
а не для бездіяльності і безпристрасної тиші.
 
Розмова, що триває багато років, має у собі
години неприязні, неспокою, навіть ненависті,
але також і чулість, і глибоке порозуміння.
Тільки в подружжі кохання і час,
ці одвічні вороги, можуть стати союзниками.
Лише кохання і час, якщо доходять між собою згоди,
дозволяють нам побачити іншу людину
у її таємничій, складній суті,
що розгортається повільно і впевнено, як нове місто
на рівнині чи посеред зелених пагорбів.
 
Починається із одного лиш дня, із радості
і обітниці, від славного дня зустрічі,
схожого на налите зерно;
потім приходять роки випробувань, праці,
іноді розпачу, раптового осяння,
щастя, і врешті чимале дерево
із буйною кроною виростає над нами
і відкидає величезну тінь. Зникають у ній турботи.
 
 
Душа
 
Нам уже не вільно вживати твого імені.
Вже знаємо, що ти невиражальна,
анемічна, дуже тендітна і підозрюєшся
у таємних дитячих провинах.
Знаємо, що не дозволено тобі зараз жити
ані в музиці, ані в деревах, коли гасне сонце.
Знаємо — а радше так нам сказали –
що нема тебе зовсім, ніде.
А проте постійно чуємо твій втомлений голос –
у луні, і у скарзі, і в листах, котрі нам пише
з грецької пустелі Антигона.
 
Старий Маркс (2)
 
Намагаюся уявити собі його останню зиму.
Сирий і холодний Лондон, випадкові поцілунки снігу
на порожніх вулицях, чорна вода Темзи,
задубілі повії, які розпалювали в парку багаття.
Вночі десь плакали величезні паровози.
Робітники в пабі розмовляли так швидко,
що він не міг нічого зрозуміти.
Загалом Європа була багатша, спокійна,
та все ж бельгійці і далі терзали Конго.
А Росія? Її деспотизм? Сибір?
 
Увечері він довго дивився у вікно.
Не міг зосередитися, переписував старі праці;
цілими днями читав молодого Маркса
і в глибині душі дивувався тому амбітному авторові.
Він усе ще вірив у свою фантастичну теорію,
однак бували короткі миті,
коли підозрював, що запропонував світові
усього лиш новий різновид розпачу;
тоді він заплющував очі і бачив лише
червону темінь власних повік.