Альда Меріні

Несплачені балади

З італійської переклала Олександра Рекут

______________________
Перекладено за виданням: Merini A. Ballate non pagate. — Torino: Einaudi, 1995. Збірка налічує 96 віршів, з яких представлено дев’ять найкращих, на наш погляд.

 
Батьку, якщо писати — це провина,
чому ж Ти, Господи, нам слово дарував,
щоб говорити, серед безлічі непевних промовлянь,
про кохання кому заманеться слухати?
 
Вже стара та знесилена,
де ж я знайду хоч трохи трави лікувальної?
Що ти знаєш про мої храми, про грацію
зрілу жінок святих, про величність
душ божевільних? Яка користь мені
від осанни чоловіка освіченого?
Тут немає співу, тут немає слова,
Бог його не вимовляє.
 
***
 
Я є вільним митцем слова,
захопленою новою думкою,
видираюсь на тендітні кущі
і проголошую їх деревами-велетнями.
 
Страждаю від цих помилок солодких,
страждаю від цих помилок,
але, оскільки точність не є моєю перевагою,
не полишає мене ніколи сумнів
про святість Каїна.
 
***
 
Часом Ти видаєшся мені вікном,
до якого я спрямовую слова
вночі, коли засвічується серце моє
та сором є даремним.
Жінка, що мріє про долю,
відчуває її подібною до цикламену
і залишається вічною дівою.
О як часто палає
в мені оп’яніння святих,
але Ти повстаєш завжди переді мною,
наче повний жбан
гарного блакитного вина.
В Тобі поклик поета — це лише шепіт.
 
***
 
Я — печерна мешканка,
невіддільна від моєї домівки зі спай,
шукаю бруд, мого єдиного друга,
довкола якого озеро золотить.
 
Мені завжди подобалось їздити верхи на повітрі,
мати хату, сховану від усіх,
та твердити, що я не знаю нікого.
Але знають мене на небі
й згоряють жагою любові та відрази,
і примушують мене божеволіти.
 
***
 
Задубла біля стіни,
бідна стара одної днини
розкрила мені таємницю життя.
Якби Ти знав, який невиразний спів
великих поетів!
Приходять і йдуть, плутають усе
та гавкотять дарма…
Подібні до зграї псів
на околиці землі,
де шприці та сморід
ховають латентний біль
і падають до підніжжя світу
наче ув’язнені герої.
 
***
 
Прийди, щоб вкрасти мене і в цих палких
реаліях сну озеленити мене.
Прийди у простір мого життя,
зупини час: якщо Ти чоловік,
то маєш змінити русло моїх думок,
але якщо Ти жінка, то я не зможу дарувати тобі ні здоров’я,
ні вгамувати твій голод, ні дати Тобі блаженного забуття.
 
Пам’ятаю лише, що я створена з того самого
бруду, що й Ти, і не залежу від Твого ребра;
зви мене божеством, а потім зви мене Афіною,
але понад усе зви мене своєю жінкою
чи квіткою болісного питання. 
 
***
Розкручую цигарку,
наче лист тютюну,
та вдихаю жадібно відсутність твого життя.
Так гарно відчувати Тебе десь,
сповненого бажанням мене бачити
та ніколи не почутого.
Я жорстока, я знаю про це,
але то є таємним кодом поетів:
панування довгої тиші
після довгого-довгого поцілунку.
 
***
 
Я завжди заговорювала
чаклунку, що трави продає
та мушлі, що з вини дивних симбіозів
є хранительками світла…
 
Одяг на відстані
інколи має мотузок
і за допомогою нього я стискаю Твої отрути.
Джерела таємниць
повисихали відтепер
та Еврідіка не плаче вже,
нема більш крові у Діви співу
та Богоматір подорослішала.
 
***
 
О, щаслива вершино,
О, хламидо моєї брехні,
Ти, фальшивий Нероне,
що стогнеш у моїх обіймах,
яке бажання мене роздирає кричати тобі про мою зневагу.
 
Я — наступниця щаслива,
що шукає чоботи розпаровані,
що взуває чоботи інших
та гуляє вузькими чужими вуличками.
Мій край — не тут,
край забуття,
думка інших не має значення
й, після Твоєї смерті,
не має для мене ваги думка Бога.
 
Ти, Боже, мене призначив для віршів
і за ці величні дари
ти наділив мене помутнінням,
латентний біль, що будить мене вночі,
наче велетенська гарпія
з діамантовими крилами.
Мене всмоктує отрута твоєї молодості
і дає мені дзвінкі монети,
я йду в ломбардну крамницю
і помічаю, що мені нічого закласти.