Максим СТРІХА
«Інший» Роберт Фрост
Ці нові переклади з Роберта Фроста завдячують появі неймовірної спеки, яка вразила майже всю Україну в серпні 2010-го і яку автор перечікував у наметі на березі Десни в тіні осокорів, та ще й наявній у його рюкзаку книжечці есеїв Йосифа Бродського, в одному з яких — «Про скорботу й розум» — нобелівський лауреат розбирав англійською рядок за рядком перед слухачами College International de Philosophie в Парижі саме ці два тексти великого американця, якого сам Бродський вважав був, попри всі можливі відзнаки, що сипалися на Фростову голову в останні півстоліття його довгого життя, не лишень майже не прочитаним, але й «страхітливим» поетом. Не трагічним, а саме страхітливим. Адже трагедія передбачає завершеність, а страх — це нереалізованість негативного потенціалу.
У СРСР, і зокрема в УРСР, звикли до зовсім іншого Роберта Фроста, який «оспівував оптимізм людини праці, близької до природи» і писав «глибоко народну» лірику («Український радянський енциклопедичний словник», т. 3, 1987). Шістдесятник Віталій Коротич у «врізці» до власних перекладів американського поета українською мовою («Всесвіт», 1964, ч.7) ставив йому в заслугу ще й подорож до Країни Рад, яку старий Фрост встиг відбути незадовго до смерті.
І в біографії, і в текстах Фроста є скільки завгодно підтверджень для саме такого погляду на «народного» (за іншою версією — простакуватого) поета-фермера, далекого від інтелектуальних і естетичних пошуків доби, зате наділеного тонким відчуттям природи. Більше того, сам поет, схоже, свідомо «грався» зі своїми читачами, намагаючись утвердити саме такий погляд на себе і свою творчість.
Тривале — 88 років! — Фростове життя (народився в Сан-Франциско 1874 року, коли у зеніті слави був Вітмен, помер 1963-го, вже за доби «бітників») проминуло без надто драматичних подій. Замолоду, щоправда, він фермерствував і зазнавав нестатків, згодом працював учителем. Тішився щасливим шлюбом, у якому народилися шестеро дітей. Останні свої майже півстоліття прожив у тихій Новій Англії, де перед смертю володів уже чотирма фермами.
У 14 років відкрив для себе поезію, в 15 — надрукував першого вірша в місцевій газеті. Книжковий дебют Фроста відбувся в Англії напередодні Першої світової. Тут поет близько зійшовся з літературним гуртком «георгіанців», продовжувачів вікторіанської традиції й опонентів усіляких авангардистських течій. (До кінця життя Фрост залишився традиціоналістом у змісті й формі, основні розміри його поезії — англійський «баладник» і п’ятистоповий шекспірівський ямб).
Славу Фростові принесла друга поетична книжка «На північ від Бостона», що з’явилася (також в Англії!), коли авторові було вже 40. Саме за зароблені за неї гроші поет купує ферму в Нью-Гемпширі й повертається на батьківщину.
Відтоді його літературна кар’єра йде по висхідній. Вірші Фроста включають до шкільних програм і видають масовими накладами, щоб підняти ними дух американських вояків під час Другої світової. Книга його вибраного (1946) стала однією з найуспішніших за всю літературну історію Штатів. Президент Кеннеді запрошує старого маститого поета прочитати вірш на своїй урочистій інавгурації, що має провістити Америці нову добу.
І, очевидно, більшість поетових читачів цінували саме прозорість і відкритість його «правдиво американських» віршів.
До уваги Йосифа Бродського потрапили два Фростові тексти: невеликий вірш «Увійди» зі збірки «Дерево-свідок» (1942, саме його пропонували читати солдатам експедиційного корпусу!) та чимала «еклога» (визначення американо-російського нобеліанта) «Хатній похорон».
Перший вірш, попри звичний баладний розмір, нав’язує не так до звичайного поетового променаду перед сном (хоч формально вірш — саме про те!), як до Дантових мандрів позасвіттям. І назва «Увійди» звучить при такому прочитанні радше як «Умри» (хоч сам Фрост і відмовляється вишуканим поворотом в останній строфі від близькості такої перспективи).
Назву маленької поеми «Хатній похорон» можна витлумачити не лише як поховання на маленькому «хатньому» кладовищі перед вікном фермерової оселі померлого сина двох дійових осіб, але і як похорон їхнього хатнього вогнища, яке стало жертвою надто різного світосприйняття героїв. При цьому маємо неймовірно влучні психологічні портрети учасників цього «похорону», які змушують сумніватися у принциповій можливості людей зрозуміти одне одного.
Звісно, Фрост — не лишень «страхітливий». Він (як і кожний великий поет) різний. У тому числі й такий, який корелює не лише з визначенням з УРЕС, але й з прочитанням функціонерів американської військової пропаганди, які побачили в «Увійди» життєстверджувальний вірш про рідну природу. Саме такого традиційного й «глибоко народного» поета-фермера здебільшого й перекладали в нас у різні роки Віталій Коротич, Дмитро Павличко, Валерій Бойченко, Микола Удовиченко.
Дещо осібно стоять три вірші, перекладені Остапом Тарнавським і надруковані in memoriam відразу по смерті великого американця. Проте ч. 4 «Сучасності» за 1963 рік давно зробилася бібліографічним раритетом і нашому читацькому загалові недоступна.
А
тим часом «страхітливий» (за визначенням Йосифа Бродського)
Фрост теж існує — і
вартий читацької уваги.
Роберт Фрост (1874–1963)
Поезії
З англійської переклав Максим Стріха
Увійди
Чув з узлісся: дрізд так співав,
Що й слів нема!
Назовні присмерк ще був,
Усередині — тьма.
Затемно в лісі, щоб птах
Крильцем зумів
Облаштуваться в гіллі,
Та линув спів.
Останній промінь уже
Сонця погас,
Та в пісні пташини жив
Ще певний час.
Спів крізь колонну тьму
Звав уночі
Мене увійти туди,
Де тьма й плачі.
Та гуляв під зорями я
Й охоти не мав
Увійти, якби й кликав хтось,
А ніхто й не звав.
Хатній похорон
Її побачив він ізнизу сходів,
Перш, ніж вона його. Йти вниз почавши,
Вона враз озирнулась, повна страху.
Ступила вниз і знову піднялася,
Аби ще раз поглянути. Її
Спитав, угору рушивши: «Ти що там
Щоразу бачиш? — я хотів би знати».
Вона сахнулась, на спідниці сіла,
І на обличчі страх змінила туга.
Щоб хвильку виграти, він запитав:
«То що ж таке там?» — і вже став над нею.
«Розповісти про це ти маєш, люба».
Та не схотіла говорить вона,
Мовчала, й жилка нап’ялась на шиї.
Дала поглянуть, певна: не побачить
Сліпий; і справді, хвильку він не бачив.
Та врешті витис: «Так», і ще раз «так».
«То що там, що?» — спитала.
«Вже побачив».
«Ні, не побачив. Що ж там, говори!»
«Як дивно, що я не побачив зразу.
Ніколи звідси я не помічав.
Напевно, звик до всього — ось причина.
Маленький цвинтар, де усі мої!
Такий малий, в вікні, немов у рамі.
Хіба від спальні трохи більший, так?
Надгробки там широкі на осонні,
Гранітні три, один ще мармуровий,
Лежать на схилі. Певно ж, річ не в них.
Я розумію: це тобі не важить,
Дитяча там могилка…»
«Ні, ні, ні,
Ні», — скрикнула вона.
І, прослизнувши в нього рукою,
Що сперлась на перило, збігла вниз;
І кинула на нього погляд злющий,
І він сказав, не тямлячи себе:
«Що, й сина мертвого згадать не можна?»
«Тобі — не можна! Де мій капелюх?
Я мушу прогулятись на повітрі…
Не знаю, можна це комусь, чи ні».
«Послухай, Емі, не ходи до інших
О цій порі. Прислухайся до мене».
Він сів, лице уперши в кулаки.
«Тебе про щось просити хочу, люба».
«Не вмієш ти просити».
«То навчи».
У відповідь вона штовхнула засув.
«Мої слова — тобі образа завше.
Не знаю, як заговорить до тебе,
Аби сподобатись. Але, гадаю,
Тому навчити можеш. Чоловік
Повинен менше бути чоловіком
З жінками. Тож домовиться з тобою
Ми разом зможемо про все твоє,
Чого я й словом більше не торкнуся.
Хоч поміж люблячих це — зайвина.
Нелюблячі не можуть без такого.
Та люблячим — на шкоду йде воно».
Ще підштовхнула засув. «Я благаю,
До інших не ходи о цій порі.
Якщо людина тут зарадить зможе,
Мені свій біль відкрий. Усе ж не так
На інших я не схожий, як здається
Для тебе звідти. Шанс мені лиши.
Гадаю, ти пересолила трохи.
Переживаєш материнську втрату,
Нехай і первістка, занадто гостро
І болісно — перед лицем любові.
Навряд таке потрібно вже йому…»
«Ти знов знущаєшся!»
«О ні, нітрохи!
Мене розсердиш ти. Чекай, зійду я.
О Боже, що за жінка! Чоловіку
Вже й сина вмерлого згадать не можна».
«Тобі не можна, бо не вмієш ти.
Як можеш говорить про почуття
Ти, що копав — як зміг? — йому могилку;
Я бачила із того он вікна,
Як підкидав ти щебінь у повітря,
Він підлітав — і по землі котився
Навколо щойно виритої ями.
Я думала: то хто? Ти був чужий.
Я сходами скрадалася угору
Поглянути ще раз — злітав твій заступ.
А потім ти ввійшов. Почула голос
Гучний на кухні і, сама не знаю
Чому, пішла на тебе глянуть зблизька.
Ти міг сидіть, не зчистивши з чобіт
Глей із могили нашої дитини,
І про буденні справи говорить.
І заступ ти поставив під стіною
Якраз при дверях, — бачила сама».
«Сміятись час, але гіркущим сміхом.
Прокляття, Боже, на мені прокляття».
«Твої слова я можу повторити:
“Три млисті ранки й днина із дощем
Найкращий тин упень згноїти можуть”.
У день цей перейматися таким!
Як міг гнилий ти поєднати тин
З тим, що було в затемненій вітальні?
Все байдуже було! Найближчий друг
До смерті із тобою буде доти,
Аж доки сам не стане на межу.
Та кожен, хто смертельно захворіє,
Самотній вже, і умира самотній.
Бо друзі удають, немов з тобою,
Та, як у ямі ти, вони думками
Вертають до живого і живих,
До того, що вони найкраще тямлять.
Жорстокий світ! Я так би не вбивалась,
Якби могла змінити щось. Та ж ні!»
«Ти все сказала, і тобі вже краще.
Ти не підеш. Не плач! Замкнімо двері.
Навіщо душу знов ятрить собі?
Ти чуєш, Емі, — хтось там на дорозі!»
«Ти, — ти гадаєш, це усе? Піти
Кудись я мушу. Як тебе змінити,
Як ти — такий!» І прочинила двері.
«Куди ти йдеш? Сказать повинна ти.
Я силою верну тебе! Побачиш…»
