«Музика
Дона Антоніо
проникає в
наші очі, просочується в наші думки, змушує наші руки рухатись...»
Від італійського видавця
Ніч. Сиротинець занурений у глибокий сон. Усі дівчата сплять, усі, крім однієї. Її звати Сесилія, і їй лише десять років. Удень вона грає на скрипці у церкві за товстою решіткою, яка захищає молодих музикантів від поглядів парафіян. Вночі Сесилія відчуває себе абсолютно покинутою, лишаючись наодинці із темрявою. Кожної ночі вона встає і йде до свого таємного місця: там вона пише найріднішій і найчужішій людині — вона пише своїй матері, що колись залишила її. Музика для неї — одна зі звичок, що полягає в нудному заучуванні нот. Так вона проводить свої дні життя в лікарні Милосердя у Венеції, де живуть діти-сироти. Саме тут маленькі дівчата, сховані за великими мурами, відкривають для себе безмежні можливості мистецтва, проте це не приносить їм задоволення, адже їхнє життя чітко обмежується релігійними законами, за виконанням яких стежать черниці.
Але одного дня усе раптом змінюється. Спочатку непомітно, а згодом нестримно швидко — це відбувається з приходом нового композитора і майстра гри на скрипці. На вигляд — це молодий священик з величезним носом і рудим волоссям. Його ім’я — Антоніо Вівальді.
Тіціано Скарпа
«Стабат Матер»¹
(Уривки з роману)З італійської переклала Олена Шевченко
1 «Стабат Матер» (лат. Stabat Mater) — римо-католицький гімн, автором якого вважається італійський поет XIII століття Якопоне Да Тоді. Свою назву текст отримав через свій перший рядок «Stabat Mater dolorosa», що означає «Стояла мати скорбна». Перша частина твору оповідає про страждання Діви Марії під час розп’яття Ісуса Христа, а друга — про благання грішника, аби дарували йому рай після смерті.
Стояла Мати скорботна
перед хрестом благальним,
коли було розп’ято її Сина,
чию душу, що стинає,
співчуває і страждає,
простромив меч.
О, яка сумна та нещасна
була та благословенна
мати Єдинородного!
Як горювала та страждала
милосердна Мати, коли бачила
муки славного Сина!
Яка людина не заридає,
коли побачить Матір Христа
в таких стражданнях?
Хто зможе не засмутитись,
матір Христа спостерігаючи,
що страждає з Сином?
бачить Ісуса в тортурах,
якого побивають батогами.
Вона бачить милого Сина.
що помирає у відчаї,
коли Він випускає дух.
Що ж, Мати, джерело любові,
і мені відчути силу скорботи
дай, і я буду плакати з тобою.
Зроби, щоб моє серце розпалилось
в любові до Христа Бога,
щоб я став кращим.
Свята Мати, зроби так,
щоб рани розп’ятого на хресті
увійшли в моє серце.
Твого пораненого Сина,
що гідно прийняв муки за мене,
страждання зі мною розділи.
Дозволь мені ридати з Тобою,
співчувати розп’ятому,
поки я буду живий.
Перед хрестом з Тобою стояти,
тебе всією душею супроводжувати
в плачі хочу.
Діва з дів пресвітла,
ти мені вже не гірка,
дозволь ридати з тобою.
Зроби, щоб я відчув смерть Христа.
страждання зроби співучасником,
і збери всі удари.
Нехай мене поранять канчуками,
дай мені упитися хресною мукою
та стражданнями Сина.
Не згоріти мені в полум’ї запаленому,
через тебе, Діво, мене захистиш
в день страшного суду.
Христос, коли все пройде,
дай мені через Матір Свою
прийти до перемоги.
Коли моє тіло помре,
зроби, щоб душі була дарована
райська слава. Амінь!
Пані Матінко, в глуху ніч я прокинулася і прийшла сюди, щоб написати Вам. До речі, цієї ночі в мене знову був напад задухи. Але я вже знайома з цим «звіром», я вже знаю, що потрібно робити, аби не дати йому перемогти мене. Я стала знавцем свого відчаю.
Я — моя хвороба і я — ліки від
цієї хвороби.
Море гірких і солоних думок стискають мені горло. Головне його швидко впізнати і відреагувати, щоб у нього не залишилось часу скористатися моїм розумом. Хвиля накочує дуже стрімко і поглинає усе навкруги. Чорна, отруйна рідина. Напівмертві рибини з відкритими ротами вистрибують на поверхню, намагаючись урятуватися. Одна з них зринає на поверхню, задихається, помирає. Та рибина — то я.
Я бачу свою смерть, я дивлюсь на себе з берега, мої ноги вже вологі від тієї чорної й отруйної рідини.
На поверхні з’являється ще одна рибина в агонії — то думка про мою невдачу, то знову я, я помираю вдруге.
Навіщо прагнути поверхні? Краще згинути на дні. Обличчям додолу. Я відчуваю себе абсолютно знищеною. Пітьма.
І ось я знову стою на березі, і знову я, знову жива, дивлюсь на отруйне море, чорне аж до виднокола, що кишить мертвою рибою. Це я, це ми, тисячу разів, тисячу рибин в агонії, тисячу нищівних думок, я мертва тисячу разів, продовжую помирати у вічній агонії. Море хвилюється, воно солоне, отруйне і чорне.
Я — та рибина з мутними очима, що викинулась на поверхню помирати. Дивлюсь угору, наді мною моя голова. Горизонт взявся багрянцем, темні хмари, ніби вивернуте море, небо оповите хмаровинням, схоже на непорушні і розпливчасті хвилі.
Бачу берег крихітного острова, на якому стоїть дівчина і роздивляється навкруги. Вона дивиться, як я помираю, вона не може нічого зробити, ця дівчина — то я.
Зроби щось заради мене, дівчино на березі, зроби щось заради самої себе. Не ятри себе від того, що ти відчуваєш всередині себе. Розглядаючи все довкола, ти пізнаєш свою поразку. Величезна солона маса з мертвою рибою. Намагаєшся протистояти їй, не даєш себе здолати.
Потрібно діяти хутко, встигнути до того, як наді мною візьмуть верх, поки ще існує крихітний куточок мого мислення, який ще дозволяє збагнути, що відбувається. Потрібно якомога швидше випірнути назовні, сховатися в той куток, що ще в змозі приймати рішення і сказати: Я.
Я не така вже й розбита, я ще можу з цим упоратись, я не хочу залишати себе розчинятися в цій отруйній пітьмі, я не така вже й мертва, як бачу, я не хочу ковтати це море, я не залишу цю темряву в собі, щоб потім знищити себе.
Я ще десь є, я тут, розхристана цим спустошенням, напад ще не до кінця мене здолав, ще є маленький кутик, де я можу знайти притулок і сказати: Я.
Якщо мені вдасться це зробити, то на цю ніч я врятована, я поступово прокидаюся, залишаю своє ліжко страждань і приходжу сюди, щоб написати Вам.
Пані Матінко, до речі, навіть цієї ночі я прокинулася з відкритими очима, що непорушно дивилися на стелю. Якщо чесно, то не зовсім на стелю, а на ліжко Магдалени наді мною. Тут усередині, ми спимо у ліжках, що прикуті до стіни уряд, ніби полички. Ті, які спочивають на нижніх полицях, мають над головами щось на зразок персональної стелі, що зроблені із билець верхніх ліжок.
Так і моя стеля, з билець ліжка Магдалени. Доволі низько, тому що, якщо підняти руку, то можна торкнутися його. Звичайно ж, я не роблю цього, бо я занадто роз’ятрена. Вже бувало зі мною так, що я ненароком піднімала руку, думаючи про щось інше. Я торкнулася бильця кінчиками пальців і, навіть не задумуючись над цим, відламала маленький шматочок, залишаючись наодинці зі своїми думками, почала нігтями роздряпувати деревину.
— Чого ти хочеш? — несподівано запитала Магдалена, вистромивши свою голову через край ліжка. Я аж підстрибнула. В темноті я розгледіла контури її скуйовдженого волосся, наче схожі до чорних кучерів.
— Ти хотіла мені щось сказати? — запитала вона. Я промовчала, бо не мала що сказати.
Не має мені що сказати комусь. Тут, всередині, у мене немає друзів.
Пробачте мені, я розповідаю Вам речі, які абсолютно не мають значення. Я відламала шматочок Вашого ліжка! Ганьба мені, пані Магдалено, я прошу у Вас пробачення. Я мала з чогось почати, адже Ви не знаєте нічого про мене, Ви не знаєте нічого про Ніщо.
Кожного разу, коли вночі в мене починається напад задухи, найефективніші ліки — залишити ліжко. Тому я встаю і приходжу сюди до Вас. Влітку і взимку. Особливо взимку, коли я залишаю свою ковдру, мені стає краще, я ніби уникаю вдарів мороку, які здаються мені величезною горою льоду, що накриває мене. Не страшно, якщо я захолоджусь. Моє тіло звикло до таких морозних ночей. Як приємно, залишаючи це задушливо гаряче і неприємне ліжко, звільнятися від цих надокучливих і страшних думок. Я йду сходами вгору, піднімаюся вище, сідаю на самий вершок, опираюсь об стіну там, де мені найтепліше. Це моя схованка. Я закутана в шаль, зігріває мене й одночасно нагадує мені про Вас. Пані Матінко, я хочу поділитися з Вами своїми думками, Ви чуєте мене?
Я торкнулася рукою бильця верхнього ліжка, відломила шматочок і почала дряпати грубу поверхню, чиясь голова, вся в чорних кучерях виглядає з-за краю.
— Що сталося? Ти кликала мене?
— Хто ти? — запитую я в неї.
— Я — твоя смерть, — каже у відповідь кучерява голова. Її голос мені здається дуже приємним.
— Побудеш зі мною? — звертаюся до неї.
— Що тобі до мене?
— Якщо ти не проти, я б ще трохи пожила, — кажу їй.
— Ну, а я тут до чого? — голова продовжує говорити зі мною приємним голосом, анітрохи не втрачаючи терпіння.
— Хочу, щоб ти була завжди поруч.
— І про що ми будемо розмовляти?
— Не знаю, — кажу їй.
— Я знаю дуже мало слів.
— Не важливо.
— А по-друге, мені нічого сказати, — відповідає кучерява голова.
— Мені досить, якщо ти просто будеш поряд.
— Для чого?
— Я хочу, щоб ти допомагала мені не забувати про тебе.
О, пані Матінко, Ви пам’ятаєте мене? Знаєте, як мене звати? Я назвусь: я Сицилія. Вам подобається це ім’я? А як би Ви мене назвали? Ви думали про це, коли я була в середині Вас? («Протягом мого недовгого перебування у вашій утробі», — писала я).
Я — внутрішнє наповнення темноти, але я зовсім не пишаюсь цим. Я б залюбки обміняла цю близькість з мороком на кілька годин гарного сну, щоб відновити свій дух і трохи заспокоїтися. Навіть не можу пригадати, коли в мене з’явилася ця звичка прокидатися вночі. Але я впевнена в одному: перше, що я пам’ятаю про себе, — це темнота. Так, саме темнота, я не перебільшую, пам’ятаю, коли ще була дитиною, я лежала з відкритими, встромленими в стелю очима. Можна сказати, що моє дитинство — це суцільний морок. Я не скаржуся, а тим більше не хочу Вас цим засмутити. Ось так, просто так.
Пані Матінко, Ви колись намагалися уявити мене? Чи запитували Ви себе про те, як пройшли мої перші роки життя? Якщо бажаєте, щоб Ваша уява відповідала реальності, уявіть собі маленьку дівчинку з відкритими очима, що лежить у темноті і важко дихає.
Не думайте, що темнота мене лякає. Навіть тиша мене аж ніяк не засмучує. Тут ніколи не буває ідеально тихо. Кожного дня в кімнатах лунають голоси та грає музика. А ночами чути звуки дихання дівчат, що сплять. Кожна з них дихає по-своєму, особливо, а я, в моменти полегшення від нападів, слухаю і намагаюся розрізнити їх. Одна з них навіть хропе уві сні, але мене це зовсім не займає. Одна з них вночі ніби перевтілюється у зовсім іншу особу, яка не має нічого спільного з тією, яку я бачу вдень.
Щоранку кожна з них розквітає, ніби квітка.
Уві сні Магдалена важко дихає, мабуть, їй нелегко відпочивати, адже вдень її кроки такі легкі, її слова такі делікатні, її посмішка така чудова. Напевно, їй сняться жахи, в яких вона зустрічається з тими страхіттями, яких їй вдається уникати вдень.
Іноді, бува, лежу в своєму ліжку в темряві, чую незрозуміле клацання, що лунає здалеку. Здається, хтось робить це навмисне, щоб нагадати мені про те, що наша будівля величезна, складна, з багатьма кімнатами, великими і маленькими, зі сходами у вигляді тунелів між проходами до кімнат.
Намагаюся уявити той шлях, що пройшов цей незвичний звук, доки дістався моїх вух: спускаючись сходами, проходячи довгі коридори через щілини стін, пробиваючись у дверні замки. І ті звуки, що долинають справа, вони завжди такі приємні, бо частково відволікають мене від страшних думок. Нашорошуюся, намагаюся вслухатися, аж ніби віддаляюся від самої себе.
Ці звуки — це мої зовнішні думки. Вони — ніби та частина моєї свідомості, що живе поза мною, це — контур мого тіла, що живе без мене. Я — це не просто я сама, а я — в широкому значенні.
Хочете дізнатися, про що я думаю, коли мені погано? Навіть і не знаю, як пояснити це відчуття. Я почуваюся розгубленою, абсолютно розгубленою. В такі моменти мені здається, що мені нема чого робити, усе навкруги таке немиле.
— Не переймайся ти так, — звертається до мене кучерява голова зверху.
— Що ж я можу зробити?
— Не знаю.
— Думаєш, що мені краще померти? — запитую у неї.
— Можливо. Спробуй уявити себе мертвою.
— Як?
— Як тобі краще.
— Бачу лише холодне і непорушне тіло.
— А де ти?
— Поза тим тілом, десь далеко, у просторі. Я бачу його в своїй уяві.
— Не годиться. Ти лише змінила своє місце. Ти повинна уявити себе мертвою зсередини.
— Я маю уявити собі, що вже не в змозі взагалі уявляти?
— Саме так.
— Так це ж неможливо.
— Ну, добре, тоді викинь це з голови і йди писати своїй матінці...
— Але ти... Ти!
Знову кличу її, багато разів, але голова з чорними кучерями не відповідає мені.
Іноді в темноті мені здається, що я щось бачу над собою, щось подібне до великого м’яча зі шпильками. Така собі колюча сфера, повністю вкрита довжелезними отруйними голками, наче кам’яний їжак. Вона для мене — моє життя, моє життя, зло.
Пані Матінко, я вже знаю напевне, що, коли зі мною щось трапляється, а воно трапляється кожної ночі, то ні в якому разі мені не слід залишатися у ліжку, а краще встати і прийти сюди до Вас.
Навшпиньки виходжу з кімнати, перетинаю довжелезний коридор, здійснюю невеличку подорож, знайому лише мені, піднімаюся маленькою драбиною, що веде мене до сходового майданчика під маленькими закритими дверцятами. Це одні з найбільших сходів нашої будівлі. Сідаю на верхні сходи. Взимку я зазвичай притуляюся до стіни, де проходить труба димоходу, що нагріває цеглу. Залишаюсь там трохи посидіти на висоті, аж доки не заспокоюсь. Піді мною відчуваю сходи такі довгі, аж до центру землі. Чіпляюся за поручень, але мені самій не дістатися тієї землі.
Знаєте, скільки разів за ці всі роки я стискала у своїх руках той холодний метал!? Якби мене попросили, я б змогла навіть із закритими очима виліпити з глини ті поручні. Я знаю цю форму напам’ять: орнаменти у вигляді листочків з заліза, дещо загострені доверху.
Що я кажу! Хіба ж хтось колись попросить мене ліпити поручні з глини? І навіщо мені те металеве листя? Для чого мені знати усі тонкощі цього світу?
Пані Матінко, прошу Вас бути терплячою зі мною. Мені спадають на думку такі нісенітниці, але тут усередині я не можу нічого вдіяти: усе повторюється, і нас затягує у цей світ деталей.
Завжди відчувати на дотик між пальцями однакову форму металевих листочків, що приковані до поручнів на сходах. Постійно бачити потріскану плитку на підлозі і щоранку, йдучи з церкви до трапезної, бачити третю плитку першого коридору на другому поверсі. Впізнавати той рубець на мідній ручці в залі.
Пані Матінко, я така дурепа. Ви нічого про мене не знаєте, а я витрачаю час на безглузді розповіді. Ось що мені прийшло на згадку: коли ще була зовсім мала, вісім-дев’ять років тому, в мене хитався один із передніх зубів. То був мій перший зуб, що мав ось-ось випасти. Мої подружки сказали, що краще взяти мотузку чи навіть зробити її з волосся і прив’язати один край до зуба, а інший — до дверної ручки і різко закрити двері. Я не могла це слухати, мені було страшно. Я висмикнула одну волосинку, але згодом передумала і тримала її просто у роті, потроху смоктала її, пропускаючи через щілини між зубів.
Потім, однієї ночі, сидячи на цих самих сходах, я відкрила рота і, затискаючи між пальцями свого зуба, зробила сильний ривок. Зуб залишився у мене в руках. Зуб з усіх боків мигтів у темноті. Я хотіла його викинути вниз до сходинкової шахти, проте поклала назад свій маленький неживий зуб до рота і проковтнула його. Бажаєте знати, що я відчула в той момент? Це було, ніби падіння з високих сходів: щось падає униз, щось розчиняється, розчиняється у темряві. Шматочок мене впав в середину мене — і зник. В ту ніч мені здавалося, що я не належу собі, я — не своя власність, я ще ніколи не відчувала такого.
У дитинстві мої ночі усі проходили однаково. Я була ніби нічне страхіття, що сиділо на вершині сходів. Там, де я сиджу зараз. Очі вже звикли до темноти, їм не заважає той крихітний промінь світла, що пробивається в темряві.
Сиджу непорушно, дивлюся на кут стіни, заклякло, іноді навіть на декілька годин. Лінія, де сходяться дві стіни, здається ніби шрам. Відкрита, така глибока, страшна рана. Хтось мав закрити цю рану, тому збудував дві стіни.
***
Пані Матінко, протягом кількох останніх тижнів зі мною коїться щось дивне. Ви чуєте мене? Коли пишу Вам, то навіть не помічаю, як мої листи перетворюються на ноти. Кожна фраза стає мелодією, а кожне слово стає контрапунктом. Мене надзвичайно дивують композиції, що спонтанно з’являються одна за одною на папері. Кожна записана думка народжується як промова і закінчується уві сні.
Перечитую листи, що писала Вам, а також ті, які Ви повернули мені. Я написала на полях тих листів кілька нотних акордів, перекладаючи на музику все те, що хотіла Вам сказати. І ця мелодія у супроводі клавесину перетворюється на красиву арію і мотет.
Думка і слово, що виражає цю думку, створює музичний акорд, разом — вони, ніби дві ноти, що звучать в унісон — іноді гармонійно, а іноді фальшиво.
Звук кожного слова та його значення разом утворюють музичний акорд, а речення в’ється, ніби суцільний контрапункт.
Значення кожного окремого слова слугує музичним супроводом для слів. Часом мелодія окремого слова гармонійно поєднується з власним значенням, а іноді нагадує неприємний ляскіт і крик.
Іноді кожний вираз створює геніальний звук, порівняно з тим, що виражає.
Одного дня ми грали мелодію в кімнаті для нового майстра-композитора, який мав оцінити її. Дон Антоніо слухав, сидячи на стільці, спиною до нас, щоб не відволікатися на наші молоді та красиві обличчя. Яку ж силу в собі несуть жіночі голоси і тіла.
Дівчата в моїй групі були дуже збуджені. Насправді, однієї лише зустрічі недостатньо, щоб скласти гарне враження на нового композитора, адже справжні таланти проявляються з щоденною грою. Та дівчата користуються будь-якою можливістю, щоб показати себе. Їх не цікавить щось інше.
Черга дійшла до мене, і сестра Агата назвала моє ім’я. Я увійшла в кімнату і сіла навпроти неї, що продовжувала називати наші імена за реєстром. Поряд з монахинею був і Дон Антоніо, як я вже сказала, сидів спиною до мене. Не відводячи свого погляду від мене, зіщулена монахиня наблизилася губами до рудого і довгого волосся композитора і пошепки щось сказала на вухо молодому вчителю.
Ми репетирували з меншими дівчатками, коли до кімнати зайшов Дон Антоніо.
— Отже, дітки, ваша вчителька дуже гарно грає, чи не так?
— Не вчителька, — відповідаю. — Я ще занадто молода, щоб бути нею. Я лише допомагаю їм у практиці по кілька годин після обіду.
— Годі пояснювати, — сказав дон Антоніо, всміхаючись.
— Так, вона справді гарно грає, але не так чудово, як минулого разу, коли ми репетирували спів пташок! — промовила Єлена, найменшенька з дівчат.
— Спів пташок? — запитав священик, зробивши вимушену гримасу, перебільшуючи своє здивування.
— Так! Пташок! Ми грали голоси ластівок на скрипках, а її звучала, наче соловей!
— І вам сподобалося?
— Так, дуже, але вона не хоче більше грати так.
— Це був лише приклад, як не слід грати на скрипці і ... — пробурмотіла я.
— Пограйте трохи для мене, — відрізав дон Антоніо.
Це було схоже на марево. Скрипки дівчат ніби перетворилися на зграю ластівок, що злітали до неба, як і місяць тому, але більш нестямно, палко, ніж минулого разу.
— Соловей?
— Так уміє грати лише вона! — промовили дівчатка.
Дон Антоніо подивився на мене.
— Ну, що ж ти чекаєш, — звернувся він до мене.
Дуже неохоче я зробила кілька рухів, навмисно граючи не ті ноти.
— Навіть і не думайте зробити це знову, — сказав священик. — Цей дисонанс зроблено навмисно тим, хто бажає його продемонструвати. Саме так, як того дня на іспиті, який я вам влаштував. Це така собі препогана гра, яку здатний імітувати лише справжній майстер.
***
— Хтось із вас бачив весну на селі?
— Ні.
— Жодного разу?
— Ми виросли тут, усередині. Кілька разів ми їздили гуляти на човнах поміж островів, але ніколи не були у сільській місцевості.
— А чи хотіли б ви побачити землю, яка квітне?
— Так!
— Добре, тоді збирайтеся.
Це була омана. Він переконав нас усіх у тому, що ніби організовує невеличку подорож для нас туди, де ми ще не бували. І все це як винагорода за навчання, як підготовка до плідної праці. І все це для того, щоб ми нарешті вперше в житті почули звуки землі і неба, які потім зможемо гарно відтворити через наші музичні інструменти. Він просто нас усіх обманув.
— Чудово, мої любі. Ми вирушимо на прогулянку через простір і час. Все, що нам потрібно — це наша уява. Ви пройдете через усе: від благородства до гніву. І кожне почуття пройде крізь вас. Ви не боїтеся? Готові?
Він зробив чорновий запис звуків на папері, що імітують звуки пір року. Усі записи були плодами уроку з дівчатками.
Партію Весни розпочинають дві невеличкі фрази, які закінчуються затяжною ноткою: ластівка репетує. Її маневр розриває арія, прориваючи небо, щоб викликати нестримну зливу, і знову розсипає гуготінням.
— Це доволі незграбно, адже ластівкам краще кричати в кінці фрази! — каже дон Антоніо на репетиції.
І ось першими прилетіли ластівки. Поступово повітря наповнюється приємним теплом, вода ніби звільняється з-під льоду і вибухає назовні, спочатку злива налякала пташок, що викликало нетривале мовчання, пастух сопе після обіду, гавкає собака, грайливо стрибає перед заходом сонця, чоловіки і жінки святкують…
— Доне Антоніо, а що таке святковий танок?
— Я ніколи не бачив.
— Як чоловіки йдуть у танок з жінками?
— Я не знаю.
— А як же ми можемо грати те, чого не знаємо?
— А як ви вважаєте, воно має бути? Як ви уявляєте собі цей танок? Як, на вашу думку, проявляється щастя чоловіків, які поряд зі своїми жінками?
— А ось в цьому місці мають чутися селяни, що грають на волинках, — зазначає дон Антоніо, вказуючи на партитуру.
— І що воно таке?
— Це ніби мішок із повітрям, зажатий під рукою, з якого виходить повітря, що аж свистить. Друга рука ковзає по трубці, то закриваючи, то відкриваючи її.
— Але у нас лише струнні інструменти!
— Я маю почути мішок з діркою, що «співає».
— На скрипках і віолах?
Це схоже на гру з масками, ніби вдавати з нас тих, ким ми не є, імітувати інструменти, яких у нас немає і на яких ми не вміємо грати. Прикидаємося, що насправді не граємо те, що граємо, тим самим даємо свободу нашим талантам.
Ми перевтілюємося у власні скрипки, у пейзажі, у тварин, у звуки, навіть в інші музичні інструменти та в інші скрипки, що звучать жахливо в руках селян, які на них грають.
... зозуля і голуби не вщухають, горобці влаштували бійку, вітер посилюється, стає важким, сільський юнак заходився плакати, втома після тяжкої праці бере верх, мухи, шершні котяться сторчма до землі, громові розкати один за одним з’являються на небі, суцільним потоком накривають село, ми перетворюємося на буревій! Ми вже буревій, ми шторм, що ось-ось вибухне, плюндруємо, псуємо чудову погоду!
— Давайте! Ще! Сильніше! Зруйнуйте її! Знищте вщент! Ви — буревій! Дівчата, ви стаєте штормом! Сильним штормом!
Мені, саме мені, довелося бути усім цим: і штормом, і буревієм, і блискавкою, і громом. Я плакала від тієї люті, що переповнювала мене час від часу, то обминаючи мене, то стаючи частинкою мене. Я була приголомшена власною здатністю перетворюватися, мені шкода самої себе. Я проливала сльози від того, що не можу бути просто собою. Коли я стаю чимось іншим, це так страшно, так сильно, я благаю лише про одне, лише про можливість сказати, що я тут, що це я, Сесилія, я вся тут.
Він написав чотири твори, кожен твір для окремої пори року. Вони всі чотири були надруковані і, на його прохання, роздані всім у церкві перед концертом. Щось на зразок інструкції для слухачів, як правильно уявляти музику, ніби бачити сон з відкритими очима. Він справжній хитрун, лицемір. Він заражає справжню незайману музику своїми безглуздими дитячими забавками.
На початку кожної партії окремої пори року перед тим, як заграє музика, він вимагав у слухачів, щоб ті вголос зачитували пояснювальні вірші.
«Прийшла весна, пташки радіють, вітаючи її...»
Він навчив Барбару, як правильно читати, а та, в свою чергу, декламувала його ремарки, зазначені на полях, на початку кожної пори року протягом усього концерту.
«Пташки заходилися співати. Лід розтанув, вода втратила свою форму».
«Вівчарі сидять навпочіпки біля своїх овець. Собака гавкає на когось удалині. Пастухи танцюють щодуху».
«Спека заважає дихати. А ось і зозуля, горлиці перегукуються одна з одною, у їхню бесіду втручається щиголь».
«Блискавки здалеку віщують про наближення бурі. Північний вітер налетів із руйнівною силою. Сільський хлопчина плаче від злості».
«Мухи повсюди. Буревій».
«Селяни вибрикують гопки. А ось цей перебрав. Хитається, ніби спить на ходу».
«Усе живе навтіки. Гвинтівка, собаки. Влучили, помирає (здихає)».
«Вітер своєю силою наганяє страх. Намагаєшся зігрітися, притупуючи ногами об землю, тремтиш, аж чутно цокання зубів».
«Дощ, нічого, крім дощу».
«Обережно ступаєш на лід. Послизнувся, падаєш, вдаряєшся. Ґрунт тріскає під ногами».
«Атакують льодові вітри, ніби змовилися між собою».
Можу собі уявити, як почуваються слухачі. Наші музичні шалені балюстради посипалися на них важким безжальним шквалом. На їхні голови ніби посипався град з неба, слухаючи, вони переживали все те, що може пережити жива істота за один рік, досвід споглядання за живим світом, що накриває тебе і підхоплює своїм бурхливим потоком: тепло, холод, виснаження, хміль. А ми, ті, хто грали цю музику, ми не чули її, бо вона пройшла крізь нас.
Пані Матінко, якщо скажу Вам, що я була всіма тими речами — і птахами, і буревієм, і усім іншим — то я збрешу Вам. Це було б дуже необачно, неправильно з мого боку. Я була музичною традицією того всього, я була цілим світом у скрипковій версії. Але все ж таки цей потік універсуму зачепив мене, він пройшов крізь мене з ніг до голови. Та головне, що я хотіла Вам повідомити, це те, що я була всередині, я відчувала гру оркестру навколо мене, а я була частиною його.
Під час тієї гри мені вдалося пройти крізь час і простір, я пройшла крізь .... ця подорож врешті виснажила мене, бо за одну годину я була: звучанням граду, звучанням спеки, звучанням мерзлоти, звучанням тепла, звучанням ніг, заклякнутими від сильного морозу, звучанням дощу, звучанням ґрунту, що затвердів від льоду, який завдає тобі болю, щойно ти послизнешся на ньому від необачності, звучанням пишного лугу; я була звучанням сну, який бачив вівчар, звучанням гавкання собаки, звучанням очей мухи, звучанням чорної хмари, звучанням кроків п’яниці, звучанням наляканої тварини і кулі, яка влучила в неї.
Музика — наче ясна думка.
Музика, як і думка, народжується поза нами.
Та врешті-решт, музика — це просто блаженство. Пори року! Весна, літо, осінь та зима — всі вони імітовані музичними інструментами. Музика під маскою. Який сором!
Пані Матінко, я намагаюсь виправдатися щодо того, що мені довелося відчути, граючи ту музику. Минуло лише кілька годин, а я вже починаю лаятись, з метою відректися від емоцій, які принесла мені ця музика.
Ціле місто лишилось приголомшеним після концерту чотирьох пір року.
***
В середині себе я відчуваю безліч речей, але не можу їх упізнати, бо не знаю, як вони називаються! А скільки речей я б не змогла відчути, якби не знала їхніх імен. Пригадую, який ефект на мене справив катехизис про найтяжчі гріхи. Заздрість — це одне із тих слів, які допомогли мені відкрити для себе ті страшні речі, що відбувалися в моїй душі й у моєму ставленні до дівчаток цього притулку. Іноді я запитую себе, а чи не було б мені легше жити, знаючи менше слів. Тут, у притулку, я не в змозі відчувати життя наповну. Я живу абстрактною реальністю. Слова дзижчать у моїй голові, ніби ті мухи. Дзиґотять, та я не можу їх упіймати, а коли схоплюю їх, то вони вже мертві, і тоді я не можу дізнатися, яким життям вони живуть у роті інших і що вони позначають насправді.
Слова — це ніби порожні мушлі, де колись жили устриці, але для мене залишається загадкою, яким чином вони туди вміщаються.
Слова — це ніби сповіщення покійних про речі, які досі існують.
Слова — це помста померлих, які вони покладають у свої бажання та очікування, що більші за нас.
Повертаючись до сирітського дому після прогулянки на човні, ми помічаємо, що вода у каналі раптом поміняла свій колір. Ми подивилися уверх на небо, яке було абсолютно чистим, без жодної хмаринки на ньому. Від темно-зеленого вода стала жовтуватою, потім коричневою, а згодом — побагровіла.
— Що це таке? Що трапилось? — запитали ми, сполохані.
— Це схоже на кров.
— Так багато?
Човен ніби опинився в середині справжньої вени, по якій тече густа кров.
— Ви справді вірите в те, що можна наповнити цілий канал кров’ю?
— А звідки ж тоді цей сморід?
— Це кров, так!
— Погляньте сюди!
— Це ж різниця! Бійня, де вбивають худобу!
Завтра приїде послухати концерт кардинал і сам намісник шпиталю, де ми з вами живемо. Слід гарно підготуватися. Ми маємо завжди бути найкращими. Бути тим, чим ми маємо бути, тим, що нам написано бути.
Я вже написав один концерт, в якому ми всі гратимемо. Мандоліни, віоли, флейти, гобої, лютні: гратимуть навіть ті дівчатка, які лише недавно навчилися тримати правильно в руках віолончелі — їм відведено окрему партію. Це буде незвичайний концерт — музика лунає, торкається кожного, торкається всіх, хто слухає її; ніби порив вітру, що грається з млинками, змушуючи їх крутитися, а потім в одну мить він з’являється на протилежному кінці зали, зовсім неочікувано.
Пані Матінко, сьогодні вночі я знову прийшла провідати Вас. Не можу заснути і знову думаю про тих маленьких віолончелістів, яким завтра, граючи перед кардиналом і намісником притулку, доведеться думати про кожний рух своїх пальчиків по клавішах. Можливо, і дівчатка не можуть заснути в цей момент. Кожна з них хвилюється про завтрашній виступ. А хто я, щоб вважати, що моє занепокоєння важливіше за їхнє?
Під час концерту, влаштованого спеціально для губернатора і намісника сирітського будинку, я сиділа біля маленьких віолончелістів. Вони були повністю занурені у чекання своєї черги, того моменту, коли музика вмить дійде до них, із серцем в горлі.
Дон Антоніо хотів, щоб я грала головну партію разом із ним на скрипці. Ми репетирували так багато, що я вивчила усе напам’ять. Мені навіть це не скидалося на гру, це була моя розмова подумки зі скрипкою.
Кардинал був дуже задоволений, тому концерт мають повторити завтра для всіх прихожан.
В останній момент дон Антоніо вирішив вирізати ту частину з двома скрипками, яку мали виконувати ми двоє, а замінив її на соло у власному виконанні. Але ж я грала беж жодної помилки, я все робила правильно! То що ж його не влаштовувало? Не розумію.
Цієї ночі ввесь притулок розбудив вибух. Ми встали з наших ліжок, збентежено лементуючи. Пролунав ще один вибух, але вже сильніший за попередній, потім ще один.
— Що сталося?
— Турки!
— Що? Вони дісталися аж сюди? — злякано питають ті, хто вже встиг запалити лампи.
— Ми їх розбили! Грецьке море знову належить нам!
— Підійдіть до вікна, подивіться! Місто святкує!
Наші кораблі знову відвоювали грецькі острови. Коли бій вже здавався програним, наші хоробрі і відважні чоловіки пішли в останню атаку, і змусили турків тікати. Ми маємо відсвяткувати цю перемогу молитвою.
Дон Антоніо написав її за кілька днів. Як на мене, то він вже мав її до цього і тримав у шафі. Він пише музику для всіх подій: весілля, поховання, свята, жалоби. Я впевнена, що він готує їх заздалегідь, не чекаючи на спеціальне прохання. Безперечно, він веде каталог з різними видами музикальних композицій для різних випадків. Можу собі уявити, як він складає свої партитури, позначаючи кожну: «Ця має такий ритм, що змушує ноги рухатися, не можна втриматися на місці, слухаючи її, вона заводить у танок, я продам її якомусь видатному багатію для вечірнього балу в палаці... А ця змушує проливати сльози легковажно, байдужо, для поховання негідника... А ця урочиста, що навіть худорлявого юнака возвеличить до вельможі, всі йому вклоняються, коли він проходить повз, вона призначена для дрібного поміщика з амбіціями короля... Ця — величезна безодня в небі, яка прославляє Всевишнього, я подарую її іноземному єпископу, щоб вона далі підкорювала всю Європу...»
Він перекладає всі свої настрої на музику, яка потім надихає слухачів: вони радіють, хвилюються, ридають. Вони завжди залишаються зворушені тим, яким чином дону Антоніо вдається вловити їхні почуття щастя, або жалю. А він, у свою чергу, всього лише перепродує звичайне приборкання своєї власної дотепності. Кожного дня він має свою ручку для письма, а також своє задоволення. Дон Антоніо вслухається у свої внутрішні голоси, записує їх на нотному стані, пропонує клієнтам свої банальні особисті драми, свої тимчасові настрої. Вони сприймають це як універсальне вторгнення в душу і платять за це великі гроші.
Ми будемо оспівувати історію про Юдифу1, яка пропонує себе начальнику ворогів в обмін на спасіння свого народу та, пробравшись до покоїв Олоферна, вона присипляє його і відсікає йому голову.
Готуємо сліпу оперу. В нашому театрі вух, виконавці одягнені у вбрання з голосу. Вони співають за великими ґратами, вони, як завжди, невидимі. Щоб зрозуміти характер персонажу в них будуть лише тембри власного співу.
— Не спиш?
— Хто ви?
— Як ти прийшла сюди?
— Так, навмання.
— Ти кажеж правду?
— Мені не вдалося заснути. Мені ніколи не вдається заснути.
— І прийшла сюди, щоб замерзнути?
— Ні, тут не холодно. Я притуляюся до цієї стіни, за якою камін, тут завжди тепло.
— Так ти добре знаєш це місце!
— Чого Ви хочете від мене?
— Того самого, чого хочеш і ти. Потеревенити, щоб не почуватися самотньою.
— Ви налякали мене.
— Що ж такого страшного я зробила?
— Ви не та пані з кучерявим волоссям!
— Що ти верзеш?
— Одна... одна моя подруга, а, може, й не подруга.
— Не розумію тебе.
— Навіть не знаю, що й сказати. Була одна пані, яка приходила без попередження і яку я не бачу вже деякий час.
— З кучерявим волоссям?
— Так, у неї було волосся чорного кольору, таке закручене, таке живе...
— І ти боїшся мене більше за неї?
— Проте я вже звикла до неї...
___________1 Міф про Юдифу і Олофея, зя мотивами якого Вівальді написав «Juditha Triumphans» («Торжествуюча Юдифа»). Був представлений публіці в лікарні Милосердя у Венеції, 1716 р.
— А до мене, ні?
— А що Ви робите тут?
— Це я маю тебе спитати. Це тобі заборонено приходити у цю частину будівлі. Тим більше, о цій порі!
— А Ви?
— Я можу заходити і виходити коли мені заманеться. Звичайно, що не в усі кімнати притулку, тому краще буде, якщо ми підемо до твоєї кімнати.
— Ніхто не довідається, що ми тут.
— Як ти можеш бути в цьому впевнена?
— Бо я приходжу сюди відтоді, як навчилася ходити.
— Нарешті ти починаєш говорити чисту правду.
— Я не була впевнена, що можу вам довіряти.
— Так що ж ти тут робиш?
— Хочете сказати, що я тут не роблю?
— Знову нічого не розумію.
— Приходжу сюди, щоб не крутитися в ліжку цілу ніч, намагаючись заснути.
— І ти теж?
— Я бачила Вас під час служби.
— Служби? Коли?
— Рік тому. Ви щойно прибули до шпиталю. У темноті Ви святкували своє нове призначення на посаду. Ви були наодинці. Була глуха ніч. Потім Вам стало зле.
— А! Та то була гра.
— Як це?
— Задля подяки черницям. З того часу вони вважають мене своїм курчам. Вони завжди турбуються про мене. Не має нічого прекраснішого, аніж дати жінці, котра не має дітей, можливість відчути себе матір’ю.
Мої подруги дуже збуджені. Кожна з них сподівається бути обраною для виконання ролі Юдифи. Дон Антоніо дає всім можливість спробувати, щоб потім обрати кращу з найкращих. Я не збагну їхніх сварок під час репетицій. Вони вдають, ніби не заздрять одна одній, поводяться дуже зрадливо. Я не засуджую їх, але мені боляче бачити це.
Пані Матінко, я дізналася про жахливу річ. Учора розмовляла із Магдаленою про нашу підготовку до вистави, коментуючи історію Юдифи й Олофена. Виявляється, що в цьому місті є жінки як Юдифа, навіть гірші за неї. Вона принесла себе в жертву задля спасіння свого народу, прокравшись у покої ворога. Проте є жінки, які продають себе, задля грошей, а після цього народжують небажаних дітей. Ці діти задихаються ще у череві матері, вбиті отрутою та вирвані залізом, будучи ще маленькими черв’ячками, або ж їх вбивають одразу після народження, або...
Або залишені в притулку.
Я теж одна з них? Пані Матінко, я теж — дитя грошей?
Далі читайте паперову версію журналу.
