Джеймс Джойс (1882–1941) — ірландський письменник, чия творчість істотно вплинула на світову літературу ХХ віку. Переклади його творів починаючи з 1966 р. неодноразово друкувалися на сторінках «Всесвіту». Читачі журналу вже мали нагоду ознайомитися з деякими оповіданнями збірки «Дублінці». Тепер ми публікуємо переклад іще трьох оповідань цієї збірки.
Джеймс ДЖОЙС
Вибрані оповідання з циклу «Дублінці»
ПАНСІОН1
З англійської переклала Елла ГОНЧАРЕНКО (Дніпропетровськ)
Місіс Муні була різникова донька. Вона вміла дати будь-кому відкоша, мала твердий характер. Заміж вона вийшла за батькового помічника і відкрила м’ясну лавку коло Спрінг Гарденз2. Але тільки-но помер його тесть, містер Муні пустився берега. Він пиячив, запускав лапу в касу, позичав гроші в усіх і в кожного. Довіряти його обіцянкам виправитися було марною справою: через кілька днів він знову брався за старе. Стусаючи дружину в присутності покупців та торгуючи несвіжим товаром, він зіпсував свою репутацію. Якось уночі він вибіг за дружиною із сікачем і місіс Муні вимушена була сховатися у сусідів.
————© Елла Гончаренко, переклад, 2010.
Перекладено за виданням збірки: James Joyce. «Dubliners». – L.: Flamingo, 1994. – P. 66–77.
1 Оповідання «Пансіон» – сьоме оповідання у збірці «Дублінці»; написано в 1905 році. Перша публікація у збірці «Дублінці» у 1914 році. (Тут і далі прим. перекл.).
2 Спрінг Гарденз – вулиця у центрі Дубліна.
Після цього випадку вони мешкали окремо. Місіс Муні звернулася до священика і отримала дозвіл розлучитися з чоловіком із правом виховувати дітей. Він залишився без грошей, без харчів і без житла, отже був вимушений влаштуватися кур’єром до шерифа. Містер Муні був жалюгідним, занепалим п’яницею, невисокого зросту з білястим обличчям, на якому вирізнялися біляві вуса та біляві брови, ніби накреслені олівцем над маленькими з червоними прожилками очицями. Увесь день він сидів у кімнаті судового пристава, очікуючи на будь-яке доручення. Місіс Муні була огрядна, імпозантна жінка, вона забрала всі свої гроші, що залишилися від торгівлі м’ясом, і заснувала пансіон на Гардвік стріт. У її пансіоні перебувало багато різного люду: від туристів з Ліверпуля та острова Мен3, і іноді артистів з мюзик-холу4. Контингент постійних мешканців пансіону складався з міських конторських клерків. Своїм пансіоном вона керувала спритно і мудро: знала, коли можна надати кредит, коли бути суворою, а коли і взагалі зробити вигляд, що нічого не сталося. Усі молодики, які мешкали у місіс Муні, називали її поміж собою мадам5.
————3 У часи, про які йдеться в оповіданні, між Дубліном та Ліверпулем здійснювалися регулярні пароплавні рейси. Пароплави заходили і на острів Мен.
4 Артисти з мюзик-холу часто сприймалися, як збіднілі й підозрілі особи.
5 Це слово також мало значення «хазяйка борделю».
Молодики платили місіс Муні по п’ятнадцять шилінгів на тиждень за харчі та кімнату (у цю суму не входила платня за пиво чи то портер). І ці молоді люди мали однакові смаки та професію, отож цілком природно, що вони товаришували; вони обговорювали, хто з фаворитів переможе на чергових перегонах, а хто пастиме задніх. Джек Муні, синок мадам, який працював клерком у торговому агентстві на Фліт стріт, мав погану репутацію. Він полюбляв міцне солдатське слівце; зазвичай він повертався додому лише на світанку. Коли Джек зустрічався з друзями, у нього завжди була пікантна історія, і він міг демонструвати обізнаність, розповідаючи чи то про конячку, чи то про артисточку. Він також справно боксував та співав комічних пісень. Частенько по неділях у вітальні місіс Муні влаштовувались вечірки. І артисти з мюзик-холу сподобляли їх своєю присутністю; Шерідан грав вальси і польки та імпровізував акомпанементи. Поллі Муні, донька мадам, також не відставала. Вона співала:
Я дівчина кручена,Впевнена, що знаєш:
Нум зі мною погуляти —
Ти не прогадаєш.
Поллі була струнка дев’ятнадцятирічна дівчина; її волосся світле, м’якеньке, а ротик — маленький, пухкий. Її очі були сірого кольору з відтінком зеленого; вона мала звичку дивитися знизу вгору, коли з будь-ким розмовляла, і це надавало їй вигляду маленької примхливої мадонни. Спочатку місіс Муні послала свою доньку працювати друкаркою в конторі торговця зерном, але, як тільки-но вона дізналася, що її невдаха-чоловік унадився щодня на роботу до Моллі з проханням, щоб йому дозволили хоча б слово до неї мовити, вона негайно забрала її звідти — нехай хазяйнує вдома. Позаяк Поллі була жвавою дівчиною, намір місіс Муні полягав у тому, щоб вона наглядала за молодиками. Адже їм приємно відчувати, що про них дбає юна дівчина. Чого гріха таїти, Поллі фліртувала з молодиками, але місіс Муні, як жінка кмітлива, добре знала, що вони тільки розважаються: жоден з них не мав серйозних намірів. Ось так ішли справи протягом тривалого часу, і місіс Муні вже розмірковувала над тим, щоб послати Поллі знову друкувати, коли вона помітила, що між Поллі та одним з молодиків щось відбувається. І вона почала спостерігати за парою, плануючи свої подальші кроки.
Поллі знала, що за нею спостерігають, але тривале материнське мовчання, очевидно, мало якийсь сенс. Поміж матір’ю та дочкою не було ніякої домовленості, їх не можна було звинуватити у змові, але незважаючи на те, що всі мешканці пансіону почали пліткувати про пару, місіс Муні все ще не втручалася. Поллі стала поводитися трохи інакше, а молодик, вочевидь, мав збентежений вигляд. І нарешті, коли місіс Муні вирішила, що настала слушна нагода, вона втрутилася. Вона вирішувала моральні проблеми як різник рішуче, як різник одрубує сікачем кавалок м’яса й у цій справі вона не стала вагатися.
Яскравий недільний ранок на початку літа обіцяв спеку, проте легенький вітерець повівав свіжістю. Усі вікна пансіону були відчинені і мережевні фіранки м’яко надувалися пухирем через віконні рами аж на вулицю. Дзвіниця церкви Св. Георгія старанно видзвонюла і віруючі, поодинці або купками перетинали маленьку площу перед церквою, поважний вигляд яких не менш, аніж молитовники в їхніх руках, затягнутих у рукавички, розкривав їхні наміри. Час сніданку у пансіоні вже закінчився, і на столі у їдальні стояли тарілки, з розмазаним жовтком яєць і шматочками та шкірками бекону. Місіс Муні сиділа у солом’яному кріслі і спостерігала, як служниця Мері прибирає залишки від сніданку. Вона звеліла Мері зібрати шкуринки та залишки хліба, щоб ужити їх у вівторок, готуючи хлібний пудинг. Коли стіл був прибраний, залишки хліба зібрані, цукор та масло заховані й замкнені, вона почала пригадувати розмову з Поллі, яку мала з нею вчора увечері. Все було так, як вона і передбачала: вона поставила Поллі відверті запитання і Поллі була відвертою у своїх відповідях. Зрозуміло, що обидві почувалися трохи ніяково. Місіс Муні почувалася трохи ніяково, бо не бажала отримати новину надто вже радо, або, щоб здавалося, що вона потурала цьому, а Поллі почувалася ніяково не тільки тому, що натяки такого роду завжди викликали у неї зніяковілість, а ще й тому, що не бажала, аби подумали, що в своїй мудрій цнотливості вона передбачила мету, приховану за терпимістю її матері.
Місіс Муні інстинктивно кинула погляд на невеличкий позолочений годинник, що стояв на каміні, як тільки-но крізь свої роздуми помітила, що у церкві Св. Георгія припинили дзвонити. На годиннику було сімнадцять хвилин дванадцятої: вона мала вдосталь часу, щоб з’ясувати справу з містером Дораном, а потім ще й встигнути на месу на Мальборо стріт. Вона була впевнена, що переможе. Хоча б почати з того, що, безперечно, громадська думка буде на її боці: адже вона була ображеною матір’ю. Вона дозволила йому жити під її дахом, сподіваючись, що він – людина честі, а він просто зловжив її гостинністю. Йому, можливо, тридцять чотири або й тридцять п’ять років, отож ані молодість, ані необізнаність не може розглядатися як виправдання, раз він уже дорослий чоловік. Очевидно, що він просто скористувався молодістю Поллі та браком її досвіду: ось що очевидно. Але питання ось у чому: як він спокутає свою провину?
У таких випадках треба спокутувати свою провину. Що візьмеш з чоловіка, отримавши задоволення, він може йти своїм шляхом немов нічого й не сталося, а дівчина повинна нести тягар своєї вини сама. Деякі матері задовольняються тим, що залагоджують таку справу певною сумою грошей. О, вона знає такі випадки. Але вона не така. Вона вважає, що єдина спокута за втрату чесного імені її дочки це – одруження.
Вона знову підрахувала свої можливості, перед тим як послати Мері нагору у кімнату містера Дорана, аби та переказала йому, що місіс Муні хоче поговорити з ним. Вона була певна, що переможе. Він серйозний молодик, не розпусник, не скандаліст, як інші. Якби це був містер Шерідан або містер Мід чи Бентам Лайонс, о, їй було б значно складніше. Навряд, чи він побажає розголошення. Усі мешканці пансіону дещо знають про справу, дехто домислює деталі. Окрім того, він пропрацював тринадцять років у великій католицькій винно-торговельній фірмі і розголошення справи означачимедля нього, можливо, втрати місця. А якщо він погодиться, все буде добре. Він отримує пристойну зарплатню, і, мабуть, ще й відклав грошенят.
Майже пів на першу! Вона підвелась і уважно оглянула себе у трюмо. Рішучий вираз її здорового обличчя задовольнив її, і вона подумала про тих знайомих матерів, які не можуть влаштувати особисте щастя своїх дочок.
Цього недільного ранку містер Доран був справді дуже занепокоєний. Він двічі спробув поголитися, але його рука так тремтіла, що довелося облишити гоління. Ось уже три доби на його підборідді росла рудувата щетина, і кожні дві або три хвилини скельця його окулярів пітніли так, що він вимушений був їх знімати і протирати своєю кишеньковою хусточкою. Згадка про сповідь учора ввечері різала як ніж його серце; священик витягнув з нього кожну подробицю цієї історії, а наприкінці сповіді так розмалював його гріх, що містер Доран був майже вдячний, що йому дозволили скористатися можливістю спокутувати провину. Зло вчинено. Що саме він може зробити зараз: або одружитися з нею або дременути? Іншого виходу немає. Безперечно, що цю любовну історію вже обговорюють усі і, зрозуміло, що його роботодавець також про неї почує. Дублін – таке маленьке містечко, що кожний його мешканець знає, що коїться на іншому кінці міста. Його серце стислося, коли він намалював у своїй збудженій уяві, як містер Леонард говорить скрипучим голосом: «Пришліть сюди містера Дорана, будь ласка».
Усі довгі роки його служби пішли під три чорти! Уся його працелюбність та старанність – все даремно! Звичайно, як молодий чоловік він віддавався захопленням юності: він пишався своїм вільнодумством та заперечував існування Господа перед своїми товаришами у пивній. Але все це вже минуло, і з цим було покінчено ... майже. Щотижня він усе ще купує газету «Рейнолдз»6, проте шанобливо виконує свої релігійні обов’язки, і дев’ять-десятих року веде праведне життя. Він має достатньо грошей, щоб зажити сімейним життям, але не це головне. Його родина дивитиметься на неї з презирством. У першу чергу зіграє роль і погана репутація її батька, а потім і пансіон її матері додасть «певної слави». Здається, він попав у пастку. Він уявляв, як його друзі пліткують про цю історію та регочуть. У неї було щось вульгарне, і мова її підкачала: говорить «скилет» і «мнясо». Але, яке значення мала б її мова, якби він справді кохав її? Він не міг вирішити: чи кохає її, чи зневажиє за те, що вона скоїла. Звісно, він також винуватий. Його інстинкт переконував його не одружуватися, залишатися вільним. Коли одружишся – все, назад дороги немає.
————6 Газета «Рейнолдз» – радикальна недільна газета, виходила в Лондоні з 1850 по 1962 рік.
Тож він сидів безпорадно на краю ліжка напіводягнений. Аж тут у двері легенько постукала Поллі. Зайшла і розповіла, що зізналася у всьому своїй матері і що та збирається поговорити з ним сьогодні вранці. Вона заплакала, оповила руками його шию, промовляючи:
— О, Бобе! Бобе! Що мені робити? Як мені бути?
Вона сказала, що накладе на себе руки. Він кволо заспокоював її, щоб вона не плакала, що все буде гаразд, не треба боятися. Він відчув крізь сорочку, як тремтять її груди. Загалом не він один був винуватий у тому, що трапилося. Його холостяцька пам’ять берегла спогади про перші випадкові пестощі, що йому дарувало її вбрання, її подих, її пальці. Якось пізно увечері, коли він лягав спати, вона несміливо постукала в його двері. Вона хотіла засвітити свічку від його свічки, так сталося, що її свічку задув протяг. Вона тільки-но прийняла ванну. Вона була одягнута у просторий халат із набивної фланелі. Біленький підйом її ніжки виблискував у вирізі підбитих хутром пантофлів, було відчутно приємне тепло її ледь напарфумованої шкіри. Коли вона запалювала свічку, від її рук також ішов легкий запах парфумів.
По вечорах, коли він повертався дуже пізно, саме вона розігрівала йому вечерю. Він ледь усвідомлював, що їсть, відчуваючи Поллі поруч, уночі, у сплячому будинку. А її піклування! Якщо ніч була прохолодною або сирою, або вітряною, будьте впевнені, келишок пуншу чекав на нього. Можливо, вони можуть бути щасливими разом...
Потім вони піднімалися разом нагору тихенько навшпиньках, кожний із свічкою, і на площадці бажали одне одному солоденьких снів. Вони цілувалися. Він добре пам’ятав її очі, дотик її рук та свою несамовитість...
Однак несамовитість минає. Він повторив її слова, звертаючись до себе: «Що мені робити?» Інстинкт переконаного холостяка застерігав його: тримайся. Але гріх уже скоєно; і навіть його почуття честі підказувало йому, що він повинен спокутувати провину.
У той час, коли він сидів поруч з Поллі на краю ліжка, зайшла Мері і сказала, що місіс Муні запрошує його до вітальні. Він підвівся, щоб одягти жилет та піджак, безпорадніший, аніж будь-коли. Одягнувся, підійшов до неї, щоб утішити. Все буде гаразд, нема чого боятися. Він залишив її; плачучи та стогнучи, вона промовляла тихенько: «Боже мій!»
Спускаючись сходами, він вимушений був зняти і протерти скельця своїх окулярів, вони дуже запітніли. Він палко бажав піднятися високо та перелетіти крізь дах і полетіти звідси до іншої країни, де він ніколи не почув би знову про свої неприємності, однак якась сила примушувала його йти сходами униз, крок за кроком. Невблаганні обличчя його шефа та мадам пильно спостерігали за руйнацією його планів. На останніх сходах він пройшов повз Джека Муні, той піднімався з кладовки, притискаючи до грудей дві пляшки пива «Басс». Вони холодно привіталися, і очі коханця на мить затрималися на угодованому бульдожому обличчі Джека та його кремезних коротких руках. Коли він дійшов до нижніх сходів, він підняв очі і побачив, як Джек пильно дивиться на нього з дверей буфетної.
Раптом він пригадав, як якось увечері один з артистів мюзик-холу, білявий, невеличкого росту лондонець, зробив непристойний натяк щодо Поллі. Вечірка була майже зіпсована через шаленість Джека. Кожний намагався його вгамувати. Артист мюзик-холу, блідіший, аніж зазвичай, продовжуючи посміхатися, сказав, що не мав на увазі нічого поганого, але Джек продовжував волати до нього: якщо будь-який хлопець дозволить собі такого роду граньки із його сестрою, то, будьте впевнені, він засуне зуби того сміливця у його ж пельку; а він зміг би.
***
Якийсь час Поллі сиділа на краю ліжка. Потім витерла очі і підійшла до дзеркала. Намочила кінчик рушника у глечику з водою й освіжила обличчя. Вона оглянула себе у профіль, поправила шпильки у волоссі над вушком. Потім повернулася до ліжка, присіла. Вона довго дивилася на подушки, і сам їхній вигляд пробуджував у її голівці таємні приємні спогади. Вона притулилася до холодного залізного бильця ліжка, замріялась. На її обличчі не було жодного сліду видимого хвилювання.
Вона чекала терпляче, майже радісно, без сум’яття, її спогади поступово поступилися місцем надіям та мріям про майбутнє. Її надії та мрії були такі принадні, що вона вже не бачила білих подушок, на які був спрямований її погляд, і не пам’ятала, що вона чогось чекає.
Нарешті вона почула, як її кличе мати. Вона підхопилася, побігла до поручнів.
— Поллі! Поллі!
— Так, мамо?
— Ходи сюди, люба. Містер Доран бажає поговорити з тобою. І тут Поллі пригадала, чого вона чекає.
День плюща
З англійської переклав Роман Скакун
Узявши шмат картону, старий Джек згорнув попіл докупи, а тоді ретельно посипав ним купу побілілого вже вугілля. Коли все вугілля вкрилося рівним шаром попелу, Джекове обличчя поринуло в темряву, та коли він заходився знову роздмухувати вогонь, на протилежній стіні кімнати виросла його згорблена тінь, а обличчя його поволі освітилося полум’ям. То було обличчя старої людини, кістляве й заросле волоссям. Сльозаві блакитні очі кліпали на вогонь, слинявий рот розкривався й закривався, мимовільно шамкочучи. Коли вугілля зайнялося, Джек притулив шмат картону до стіни, зітхнув і промовив:
– Ось так-то воно краще, містере О’Коннор.
Містер О’Коннор, сивоволосий чоловік, обличчя густо прикрашене прищиками та вуграми, був саме скрутив тютюн у паперову рульку досить правильної форми, але, почувши звертання, задумливо розкрутив це діло своїх рук. Тоді неквапно почав скручувати цигарку наново, а по хвилинних роздумах вирішив лизнути папір.
– Містер Тірні не сказав, коли повернеться? – запитав він фальцетом.
– Ні, не сказав.
Містер О’Коннор узяв цигарку до рота й почав порпатися в кишенях. Витяг стосик паперових карток.
– Я дам вам сірника, – мовив старий.
– Пусте, не треба, – відказав містер О’Коннор.
Він узяв одну з карток і прочитав:
Муніципальні вибори
Виборчий округ Королівської біржі
Містер Річард Дж. Тірні, Г. Р. Б.*, шанобливо прохає Вашої підтримки і Вашого голосу на виборах в окрузі Королівської біржі
_____* Голова Ради у справах бідних.
Агент містера Тірні няйняв був містера О’Коннора, щоб той проводив агітацію на одній із дільниць округу, але погода була препогана та й черевики промокали, тож містер О’Коннор більшу частину дня просидів перед каміном у кімнаті засідань на Віклоу-стріт разом із Джеком, старим доглядачем. Вони сиділи тут, відколи короткий день перемінився в сутінки. Було шосте жовтня, надворі хмуро й зимно.
Містер О’Коннор одірвав від картки смужку паперу, запалив її від вогню і прикурив цигарку. Коли він прикурював, вогник освітив листок темно-зеленого лискучого плюща в петлиці його пальта. Старий уважно подивися на О’Коннора, а тоді, знов узявши шмат картону, почав неквапно роздувати вогонь. Містер О’Коннор тим часом курив.
– Атож, – мовив старий, повертаючись до перерваної думки, – тепер і не добереш, як їх виховувати, цих дітей. Хто б подумав, що з нього таке виросте! Я віддав був його до Християнських Братів, старався, як міг, і на тобі маєш – самі гульки та пиятики! А я ж хотів його в люди вивести.
Утомлено він поставив картон на місце.
– Я вже старий, а то б задав йому чосу. Взяв би прута і лупцював би, поки сили стане – як то бувало раніше. Мати – вона з ним усе тільки панькається, і те йому, й се...
– От-от. Це й розпаскуджує дітей, – сказав містер О’Коннор.
– Певна річ, — відказав старий. – І головне, ніякої тобі вдячности, саме-но зухвальство. Він уже береться верховодити надо мною, коли я сам, буває, вип’ю чарку-другу. Куди ж це світ котиться, що син так ставиться до свого батька?
– Скільки йому років? – запитав містер О’Коннор.
– Дев’ятнадцять, – відповів старий.
– То чого ж ви не прилаштуте його кудись?
– Чи ж я не пробував? Ще відколи він школу закінчив... “Ти в мене на шиї не посидиш», – кажу. “Мусиш найти собі роботу». Та коли він і знаходить яку роботу, то ще гірше: усе пропиває.
Містер О’Коннор співчутливо похитав головою, і старий притих, задивившись у вогонь. Хтось прочинив двері до кімнати й окликнув:
– Ге-е-ей! Тут що, масонська ложа засідає?
– Хто там? – запитав старий.
– Що це ви тут сидите в потемках? – озвався голос.
– Це ви, Гайнсе? – запитав містер О’Коннор.
– Я. Чого це ви тут сидите в потемках? – спитав містер Гайнс, виходячи на освітлену частину кімнати.
Він був високий, стрункий чоловік із світло-рудими вусами. На крисах його капелюха дрижали, ось-ось маючи впасти, крапельки дощу; комір куртки був відкочений.
– Ну, Метью, – звернувся він до містера О’Коннора, – як ідуть справи?
Містер О’Коннор похитав головою. Старий устав з-перед каміна і, потупавши по кімнаті, вернувся з двома свічниками. По черзі тицьнув їх у вогонь, щоб запалити свічки, а тоді поніс на стіл. Убого обставлена кімната освітилася світлом, і вогонь у каміні втратив усю свою жвавість барв. Стіни кімнати були голісінькі, якщо не рахувати афіші з передвиборною відозвою. Посередині стояв невеликий столик, а на нім стос паперів.
Містер Гайнс оперся об камін і запитав:
– Він уже вам заплатив?
– Ще ні, – відповів містер О’Коннор. – Дасть Бог, може сьогодні...
Містер Гайнс засміявся.
– Хто-хто, а він заплатить. Не тривожтеся, – сказав він.
– Нехай би краще поквапився, якщо хоче, щоб робота робилася, – відповів містер О’Коннор.
– А ви як гадаєте, Джеку, – іронічно запитав старого містер Гайнс.
Старий знову сів на своє місце при каміні й промовив:
– Хай там як, а грошви-то в нього не бракує. Не те що в того голодранця…
– В якого голодранця? – запитав містер О’Коннор.
– У Колґена, – презирливо відповів старий.
– Ви так кажете, бо Колґен – робітник, хіба ні? А чим, по-вашому, добрий чесний муляр гірший од корчмаря, га? Та ж робітник має таке саме право засідати в міській раді, як і будь-хто інший, а може навіть і більше право, ніж оті занглійщені жевжики, що плазом стеляться перед кожною титулованою особою. Хіба не так, Метью? – звернувся містер Гайнс до містера О’Коннора.
– Ваша правда, – підтвердив містер О’Коннор.
– То чоловік порядний і чесний, не такий, що дметься як жаба. Він представлятиме трудящі класи. А той тип, що ви на нього працюєте, просто шукає собі теплого містечка.
– Ясна річ, трудящі класи треба, щоб хтось представляв, – мовив старий.
– Робітника, – повів далі містер Гайнс, – усі тільки визискують, деруть по три шкури, а платять мізер. А його праця – то ж основа основ. Робітник не шукає зисковних посад для своїх дітей, братів та свояків. Робітник не затопче в болото гонор рідного міста на догоду німецькому монархові1.
-----
1 Англійський король Едуард VІІ (1841–1910) мав предків, що належали до династії німецьких можновладців.
– Про що це ви? – запитав старий.
– Хіба ви не знаєте, що міська влада хоче вручити королеві Едварду вітальний адрес, як він приїде сюди з візитою наступного року. З якого це дива ми повинні огинатися перед чужинецьким королем?
– Наш патрон адрес не підтримає, – сказав містер О’Коннор. – Він балотується від націоналістів.
– Та невже? – відказав містер Гайнс. – Почекайте – побачите. Я його добре знаю. Хіба ж його звуть не Проноза Тірні?
– Далебі, може, ви й маєте рацію, – сказав містер О’Коннор. – Так чи так, а хай би він приніс трохи платила, щоб заплатити своєму агітаторові.
Всі троє притихли. Старий почав згортати вугілля на купку. Містер Гайнс зняв капелюха, струснув ним, а тоді опустив комір, так що стало видно листочок плюща в петлиці.
– Якби цей чоловік2 був живий, – сказав він, показуючи на листочок, – то й мови не було б ні про які привітальні адреси.
----
3 Йдеться про Парнелла.
– Атож, – погодився містер О’Коннор.
– Ех, благословенні були часи, – сказав старий. – Тоді життя кипіло, не те, що тепер.
У кімнаті знову запала тиша. Раптом двері розчахнулися й до кімнати вскочив моторний чоловічок, що шморгав носом, а вуха геть розчервоніли від холоду. Він швидко підійшов до каміна, потираючи руки так, ніби хотів тертям добути з них вогонь.
– Грошей катма, хлопці, – повідомив він.
– Сідайте, містере Генчі, – запросив старий, пропонуючи свого стільця.
– Не турбуйтеся, Джеку, не турбуйтеся, – відповів містер Генчі.
Він коротко вклонився містеру Гайнсові й сів на стілець, що звільнив старий.
– Ви обійшли Онджер-стріт? – запитав він містера О’Коннора.
– Так, – відповів містер О’Коннор і почав порпатися в кишенях, шукаючи свої нотатки.
– До Ґраймса заходили?
– Заходив.
– Ну і як?
– Він нічого не обіцяв. «Це моє особисте діло, — каже, — за кого я голосуватиму». Але гадаю, все буде гаразд.
– Чого ви так думаєте?
– Він запитав мене, хто висунув містера Тірні, і я сказав йому. Я назвав поряд з іншими й отця Берка. Гадаю, все буде гаразд.
Містер Генчі знову зашморгав носом і став знову потирати руки над вогнем з дивовижною швидкістю. Тоді мовив:
– Бога ради, Джеку, принесіть нам вугілля. Там іще лишилося трохи.
Старий вийшов з кімнати.
– Кепська справа, – сказав містер Генчі, похитуючи головою. – Я спитав його про платню, а він мені: «О, містере Генчі, коли я побачу, що все йде на лад, я про вас не забуду, будьте певні». От паскуда! Зрештою, чого ж іще від нього сподіватися.
– А я тобі що казав, Метью, – озвався містер Гайнс. – На те він і Проноза Тірні.
– О, він усім пронозам проноза. Не дарма в нього такі маленькі свинячі очиці. Хай йому грець. Хіба не міг заплатити по-людському, а не: «О, знаєте, містере Генчі, я тепер мушу поговорити з містером Фаннінґом... Було стільки витрат»? Чортів скнара! Здається, він уже забув той час, коли його татусь торгував старими лахами на Мері-лейн.
– Це що, правда? – запитав містер О’Коннор.
– Аякже, – відповів містер Генчі. – Ви що, не знали? Щонеділі вдосвіта, поки народ іще спав, до нього приходила різна потолоч, нібито щоб купити куртку ношену чи там штани. А батько нашого Пронози завжди тримав у кутку таку собі чорну пляшину. Шурупаєте, у чому річ? Тож-то й воно. Там наш Проноза й народився на світ.
Старий повернувся з кількома грудками вугілля і поклав їх у вогонь.
– От тобі й маєш, – сказав містер О’Коннор. – То він хоче, щоб ми за спасибі працювали?
– Що я тут можу вдіяти, – відповів містер Генчі. – У мене самого рахунки не заплачені, скоро всі манатки з молотка пустять.
Містер Гайнс засміявся і, рвучко відштовхнувшися плечима від каміна, налагодився йти.
– Не тривожтеся, хлопці, все поправиться, як приїде король Едді. Ну а я мушу йти. Ще побачимося. Бувайте.
Він поволі вийшов з кімнати. Ні містер Генчі, ні старий не промовили ні слова, тільки містер О’Коннор, що був похнюплено задивився у вогонь, раптом вигукнув, коли двері вже зачинялися:
– Бувайте, Джо.
Містер Генчі перечекав якусь мить, а тоді кивком показав на двері:
– Скажіть мені, – звернувся він до містера О’Коннора, – яким вітром занесло сюди нашого приятеля? Чого йому треба?
– А, бідолаха Джо! – сказав містер О’Коннор, шпурляючи недопалок у вогонь. – У нього теж, як і в нас, на гроші сухо.
Містер Генчі гучно висякався і плюнув у камін таким щедрим плювком, що мало не загасив вогонь. Вогонь засичав, протестуючи.
– Скажу вам по щирості, – почав містер Генчі. – Про мене, він людина з іншого табору. Він Колґенів шпигун, ось він хто. «Піди-но, покрутись там і розвідай, що в них діється. Вони тебе не запідозрять». Тямите?
– Та ну... Джо порядний хлопець, – заперечив містер О’Коннор.
– Його батько був порядний, шанований чоловік, – визнав містер Генчі. – Бідолашний старий Ларрі Гайнс. Не одного порятував у тяжку хвилину! Але я боюся, що наш приятель далеко не кришталевої душі людина. Чорт забирай, я можу зрозуміти, що хлопець у скруті, але шпигувати – цього я не розумію, хоч убий. Хіба ж у нього нема бодай краплі чоловічої гідности?
– Я його сюди не запрошував, – мовив старий. – Хай би свого діла пильнував, замість крутитися тут і винюхувати.
– Не знаю, не знаю, – сказав містер О’Коннор із сумнівом у голосі, виймаючи капшук із тютюном та цигарковий папір. – Як на мене, то Джо Гайнс порядний чолов’яга. До того ж він розумна голова і пером уміє орудувати. Пам’ятаєте того вірша, що він написав...?
– Декотрі з отих горян та феніїв4, видається мені, аж надто метиковані, – сказав містер Генчі. – Знаєте, що я думаю про декого з цих штукарів? Гадаю, половина з них на утриманні в Замку.
– Хтозна, хтозна, – мовив старий.
– Ет, я знаю це напевне, – сказав містер Генчі. – Замкові наймити... Я не кажу про Гайнса... Він до такого не опуститься... Але є, скажімо, один косоокий панок, нібито великий патріот – здогадуєшся, про кого я?
Містер О’Коннор кивнув.
– Прямий нащадок мера Сера5, якщо хочете знати. Щирий-прещирий патріот, хай йому біс! Та він продав би весь рідний край за кілька пенсів, еге ж, і на колінах би Господові дякував, що знайшовся добрий покупець.
----
4 Фенії – член таємної революційної організації.
5 Генрі Сер – мер Дубліна в 1798 році. Прислужувався англійцям.
У двері постукали.
– Заходьте! – гукнув містер Генчі.
У дверях з’явився чоловік, що скидався чи то на вбогого священика, чи то на вбогого актора. Темне, засупонене на всі застібки вбрання туго облягало його коротке тіло, й годі було сказати, який комірець у нього на сорочці, світського чи священичого крою, бо відкочений комір його сурдута – поношеного, з облізлими ґудзиками, що відбивали полум’я свічок – закривав шию попід саме підборіддя. На голові в нього був круглий капелюх з цупкого чорного фетру. Його лице, всіяне блискучими крапельками дощу, було наче вологий жовтий сир, і тільки дві рожевенькі плямки позначали собою вилиці. Він розтулив широкого рота, щоб висловити розчарування, і водночас широко розкрив свої жваві блакитні очі, виказуючи задоволення й подив.
– Отче Кеон! – вигукнув містер Генчі, скочивши зо стільця. – Це ви? Заходьте!
– О ні, ні, ні! – поквапно відказав отець Кеон, випнувши губи, так ніби говорив із дитиною.
– Ви не зайдете, не сядете?
– Ні, ні, ні, – повторив отець Кеон оксамитовим стримано-поблажливим голосом. – Не хочу вас турбувати! Я просто шукав містера Фаннінґа...
– Він тут неподалік, у «Чорному орлі», – сказав містер Генчі. – Та чого б вам не зайти й не сісти на хвилинку?
– Ні, ні, дякую. У мне тут невеликий справуночок до містера Фаннінґа, – відказав отець Кеон. – Дуже дякую, справді.
Він вийшов у коридор, а містер Генчі, взявши один із свічників, пішов за ним, щоб освітити йому сходи.
– О, не турбуйтеся, прошу вас!
– Та що ви, на сходах так темно.
– Ні, ні, мені видно... Дякую, дуже дякую.
– Спустилися?
– Так, дякую... Дякую.
Містер Генчі повернувся і поставив свічник назад на стіл. Тоді знову сів коло каміну. Хвилину панувала мовчанка.
– Скажіть мені, Джоне, – мовив містер О’Коннор, прикурюючи цигарку від чергової картки.
– Га?
– Що він за один?
– Спитайте щось простіше, – відказав містер Генчі.
– Вони з Фаннінґом, здається, нерозлийвода. Часто сидять разом у корчмі в Каванаґа. Він справді священик?
– Гммм... гадаю, що так. Я думаю, він, що називається, паршива вівця. Таких у нас небагато, слава Богу! Але кілька є... А втім, у певному розумінні він теж нещасна людина...
– А з чого він живе? – запитав містер О’Коннор.
– Невідомо.
– Він числиться за якоюсь церквою чи установою, чи що...?
– Ні, – сказав містер Генчі, – гадаю, він сам по собі... А я його не впізнав, хай мене Бог простить, подумав, що то з корчми принесли нам портеру.
– До речі, щодо портеру, – є якась надія? – запитав містер О’Коннор.
– Я б теж не від того, щоб горло промочити, – сказав старий.
– Я тричі прохав цього паразита, – сказав містер Генчі, – щоб він прислав нам сюди з десяток пляшок портеру. Я хотів попрохати його ще раз, але він стояв за прилавком у самій сорочці і розмовляв з радником Коулі – реготали там на весь голос.
– Було таки нагадати йому, – сказав містер О’Коннор.
– Я ж не міг перебивати, поки він розмовляє із радником Коулі. Я почекав, аж поки він зверне на мене увагу, а тоді й кажу: «Пам’ятаєте, може, я говорив із вами щодо...» А він «Усе буде гаразд, містере Генчі». Забув, недоросток чортовий, геть начисто забув.
– Там у них щось поважне колотиться, – сказав містер О’Коннор задумливо. – Я вчора бачив містера Тірні, радника і ще одного на розі Саффолк-стріт.
– Здається, я знаю, що вони за гру грають, – сказав містер Генчі. – Сьогодні, якщо хочеш бути лорд-мером, то треба, щоб ти заборгував отцям міста добрячу суму. Тоді вони тебе протягнуть. Їй-богу, я вже сам подумую, чи не податися мені в мери. Ти як гадаєш? Був би з мене мер?
Містер О’Коннор засміявся.
– Ну, коли все, що треба, це борги...
– Уяви тільки, як я виїжджаю з резиденції лорд-мера з усім тим чортовим почтом, а позаду на приступці наш Джек стоїть у напудрованій перуці, га?
– Зробите мене своїм особистим секретарем, – сказав містер О’Коннор.
– Атож. А отця Кеона зроблю особистим духівником. Щоб були всі свої.
– Даю слово, містере Генчі, – озвався старий, – ви б краще пасували на цю ролю, ніж дехто з тих, що там нагорі. Якось я розмовляв із старим Кіґеном, воротарем. «Ну, як тобі новий хазяїн, Пете?» – питаюся. «Тепер у вас тут уже не так весело». «Яке там весело», – каже він. – «Як у монастирі, а хазяїн – то ніби святим духом живе». І знаєте, що він мені сказав? Богом присягаюся, я сам спочатку не повірив.
– Що? – запитали містер Генчі й містер О’Коннор.
– То він і говорить мені: «Що б ти сказав, довідавшися, що лорд-мер міста Дубліна посилає служника по фунт баранячих котлет на обід? Хіба так має обідати лорд-мер? Хіба таке воно – життя на широку ногу?» «Не може бути!» – кажу я. «Фунт баранини, – каже він, – до резиденції лорд-мера». «Тю, – кажу я. – Що за люди тепер пішли».
Цієї миті постукали у двері. Двері прочинилися, й просунулася голова хлопця.
– Чого тобі? – запитав старий.
– Це з «Чорного Орла», – сказав хлопець. Бокуючи, він зайшов до кімнати й поставив на підлогу кошик, з якого дзенькнули пляшки.
Старий допоміг хлопцеві поставити пляшки з кошика на стіл. Пляшок був цілий тузінь. Тоді хлопець повісив кошик на руку й запитав:
– Пляшки є?
– Які пляшки? – не зрозумів старий.
– Спершу треба їх спорожнити, – пояснив містер Генчі.
– Мені наказано запитати про пляшки.
– Приходь по них завтра, – сказав старий.
– Гей, хлопче, – сказав містер Генчі, – може б ти збігав до О’Фаррела й попрохав у нього коркотяг – скажеш, для містера Генчі. В разі чого скажи, що нам ненадовго. А кошика зостав тут.
Хлопець вийшов, а містер Генчі, радісно потираючи руки, сказав:
– Що ж, виявляється, він не такий і паскудник. Дотримав-таки слова.
– Нема склянок, – сказав старий.
– Не переймайтеся, Джеку, – сказав містер Генчі. – Немало добрих людей і до нас пили з пляшки навхилки.
– Однаково, як пити, аби питво було, – сказав містер О’Коннор.
– Загалом-то він, може, й непоганий чоловік, – сказав містер Генчі, – тільки-от у Фаннінґа під п’ятою, бо винен йому бозна-скільки. А з натури патрон є людина по-своєму добра.
Хлопець повернувся і приніс коркотяг. Старий відкоркував три пляшки і вже віддавав коркотяг назад, коли містер Генчі мовив до хлопця:
– Хочеш випити, парубче?
– Якщо ваша ласка, сер, – відповів хлопець.
Старий неохоче відкоркував четверту пляшку і простягнув її хлопцеві.
– Тобі скільки буде? – запитав він.
– Сімнадцять, – відповів хлопець.
Старий не сказав більше нічого. Хлопець узяв пляшку, промовив: «За ваше здоров’я, сер», звертаючись до містера Генчі, випив пиво, поставив пляшку назад на стіл і витер рота рукавом. Тоді взяв коркотяг і, бокуючи, вийшов з кімнати, промурмотівши щось на прощання.
– Ось так воно й починається, – сказав старий.
– Перший крок на слизькому шляху, – мовив містер Генчі.
Старий роздав ті три пляшки, що був відкоркував, і всі разом одночасно ковтнули. Тоді кожен поставив свою пляшку на каміні напохваті, й усі троє полегшено зітхнули.
– Що ж, сьогодні я непогано попрацював, – сказав містер Генчі після паузи.
– Справді, Джоне?
– Еге ж. Я, тобто ми з Крофтоном, облагодили для патрона кілька голосів на Доусон-стріт. Між нами кажучи, Крофтон (хоч він і порядний хлопець) нікудишній агітатор. Ніби води в рота набрав. Стоїть тільки й очима лупає, а я мушу за двох ораторствувати.
У цей час до кімнати зайшло двоє. Один – дуже повний чоловік у зеленому саржовому костюмі, що, здавалося, ось-ось розлізеться на його тлустому тілі. Він мав велике обличчя, що виразом скидалося на морду молодого бичка, витрішкуваті голубі очі й сиві вуса. Другий чоловік був набагато молодший і щуплявіший, з тонким, гладко виголеним обличчям. Він був у пальті з височенним подвійним коміром, а на голові мав капелюх-казанок із широкими крисами.
– Привіт, Крофтоне! – звернувся містер Генчі до гладкого чоловіка. – Про вовка помовка...
– Звідки питво? – запитав молодший із новоприбулих. – Невже патрон таки розколовся?
– Кому що, а Лайонсові першим ділом – аби випити, – сказав містер О’Коннор, сміючися.
– То це так ви, хлопці, агітацію проводите, – сказав містер Лайонс, – тоді як ми з Крофтоном гасаємо попід холодним дощем і голоси збираємо?
– Та я, хай тобі чорт, за п’ять хвилин зберу більше голосів, ніж ви за тиждень, – відказав містер Генчі.
– Відкоркуйте-но дві плящинки, Джеку, – сказав містер О’Коннор.
– Як же я їх відкоркую, – відповів старий. – Коркотяга ж нема.
– Чекайте лишень, чекайте, – озвався містер Генчі, хутко підводячись із крісла. – Ви коли-небудь бачили такий фокус?
Він узяв зо столу дві пляшки, приніс їх до вогню й поставив на полицю в каміні. Тоді знову сів на місце і відсьорбнув із своєї пляшки. Містер Лайонс умостився на край столу, зсунув капелюха собі на потилицю й заходився баламкати ногами.
– Котра пляшка моя? – запитав він.
– Оця, – сказав містер Генчі.
Містер Крофтон сів на ящик і, не зводячи очей, дивився на другу пляшку, що стояла на полиці. Він мовчав, і то з двох причин. По-перше – і ця причина вже сама по собі досить вагома – він не мав чого сказати. А по-друге, він уважав своїх колег за людей гіршого ґатунку. Свого часу він працював агітатором у Вілкінса, що балотувався від консерваторів, та коли консервативна партія зняла свого кандидата і, обравши з двох лих менше, постановила підтримати кандидатуру націоналістів, перейшов на роботу до містера Тірні.
За хвилину пролунало сподіване «пок!» і з пляшки містера Лайонса вилетів корок. Містер Лайонс зіскочив зо столу, підійшов до каміна, взяв пляшку й подався назад на своє місце.
– Я саме розповідав їм, Крофтоне, – мовив містер Генчі, – як ми з вами облагодили для патрона кілька важливих голосів.
– Кого ж ви загітували? – запитав містер Лайонс.
– Ну, по-перше, Паркса, по-друге, Аткісона, по-третє, Ворда з Доусон-стріт. Симпатичний такий дідок – порядний старосвітський джентльмен, і головне, запеклий консерватор! «Хіба ж ваш кандидат не націоналіст?» – питає він мене. «Він добропорядний чоловік, – кажу я. – Завжди стоятиме за благо цього краю. Крім того, він великий платник податків, – кажу йому. – У нього чимало нерухомості в місті і три торговельні точки, так що в його інтересах зрізати податки. Він значний і шанований городянин, – кажу я далі, – голова ради у справах бідноти, і не належить до жодної партії, чи то доброї, чи поганої, чи будь-якої». Ось як із ними треба розмовляти.
– А як щодо привітання королю? – запитав містер Лайонс, допивши своє пиво і цмокнувши губами.
– Послухайте-но, – мовив містер Генчі. – Чого нам треба в цій країні, кажу я старому Вордові, то це капіталу. Приїзд короля означатиме приплив грошей. Городяни від цього тільки виграють. Поглянь лиш на всі ці заводи понад берегом – вони всі стоять! Поміркуй, скільки грошей можна буде заробити, якщо тільки запрацює наша промисловість: корабельні, фабрики, заводи. Нам потрібний капітал.
– Але ж стривай, Джоне, – сказав містер О’Коннор, – чого це ми повинні вітати англійського короля. Хіба сам Парнелл...
– Парнелл помер, – сказав містер Генчі. – Хочете знати, що я про все це думаю? Теперішній король зацарював після того, як стара мати роками не підпускала його до трону, аж поки він посивів. Король – жива людина, як і ми, і хоче нам добра. Добрячий, пристойний чолов’яга, скажу я вам, і нічого плести про нього чорт зна що. Він, мабуть, просто сказав собі: «Стара ніколи не їздила подивитись на цих диких ірландців. Далебі, треба самому гайнути й поглянути, що вони за народ». А ми хочемо образити людину, що прибуває з дружньою візитою. Так виходить? Чи ж годиться, Крофтоне?
Містер Крофтон кивнув головою.
– Але кінець кінцем, – мовив містер Лайонс переконливим тоном, – приватне життя короля Едварда не надто...
– Що було, те загуло, – сказав містер Генчі. – Мені особисто цей чоловік подобається. Він простий хлопець, гультяюватий трохи, як і ми з вами. Любить хильнути чарку-другу, ну має, може, слабкість до жінок, зате от класний спортовець. Хай йому біс, чи ж ми, ірландці, не можемо бути як люди?
– Це все дуже добре, – сказав містер Лайонс, – але згадайте випадок із Парнеллом...
– Заради бога, – заперечив містер Генчі, – до чого тут Парнелл?
– Та ж до того, – пояснив містер Лайонс, – що в нас є певні ідеали. Чого це ми повинні вітати людину з такою лихою славою? Чи ти гадаєш, ніби Парнелл після того, що він скоїв, і далі міг бути нашим провідником? Чого ж робити виняток для Едварда Сьомого?
– Сьогодні Парнеллові роковини, – мовив містер О’Коннор, – тому не розпалюймо давні суперечки. Ми всі складаємо йому шану тепер, коли він пішов од нас, – навіть консерватори, – додав він, повертаючись до Крофтона.
«Пок!» Неподатливий корок нарешті вилетів із пляшки містера Крофтона. Містер Крофтон підвівся з ящика й підійшов до каміна. Повертаючись на місце із своїм набутком, він мовив басовитим голосом:
– Наші шанують його за те, що він був справжній джентльмен.
– Ваша правда, Крофтоне, – запально погодився містер Генчі. – Тільки він один міг дати лад із цією собачою зграєю. «Сидіти, пси! До ноги, дворняги!» Так він їх муштрував. Заходьте, Джо! Заходьте! – вигукнув він, помітивши в дверях містера Гайнса.
Містер Гайнс неквапно увійшов.
– Відкрийте-но, Джеку, ще пляшечку, – попросив містер Генчі. – О чорт, я ж забув, що нема коркотяга. Дайте-но сюди, я поставлю її на камін.
Старий подав йому ще одну пляшку, і містер Генчі поставив її на полицю.
– Сідайте, Джо, – сказав містер О’Коннор. – Ми оце саме говорили про Вождя.
– Так, так, – сказав містер Генчі.
Містер Гайнс сів на край столу біля містера Лайонса, не сказавши ні слова.
– Хай там як, – мовив містер Генчі, – а був один, що не відкинувся від нього в тяжку хвилину. Їй-богу, це я про вас, Джо! Хто-хто, а ви стояли за нього як справжній чоловік.
– До речі, Джо, – мовив раптом містер О’Коннор, – Може б, ви прочитали нам того вірша, що ви склали, – пам’ятаєте? Га?
– О, так! – сказав містер Генчі. – Прочитайте нам. Ви ще не чули, Крофтоне? То послухайте: чудова річ.
– Давайте, Джо, – сказав містер О’Коннор. – Нехай почують.
Спочатку містер Гайнс, здавалось, не пригадував, про який вірш іде мова, але, поміркувавши хвилинку, мовив:
– А, он ви про що... Коли вже то й було...
— Читайте, чоловіче! – спонукав містер О’Коннор.
– Чш-ш-ш, – сказав містер Генчі. – Ну ж бо, Джо!
Містер Гайнс повагався ще якусь хвилину. Тоді посеред загальної мовчанки скинув капелюха, поклав його на стіл і підвівся. Здавалося, він подумки повторює рядки вірша. Нарешті, після довгенької паузи він оголосив:
Смерть Парнелла
6-го жовтня 1891 року
Він прокашлявся раз або двічі й почав декламувати:
Він помер. Наш невінчаний цар помер.
О Ерін, хто розвіє твою тугу?
Сердешная, ти в сиротах тепер,
Над батьком твоїм вчинено наругу.
Плюгаві пси звели його в могилу,
Затьмарилося сонце його слави.
О Ерін, твою мрію давню, щиру
Разом із ним у домовину вклали.
Усюди – чи то хата чи палац –
Ірландський люд жалобну править тризну,
І плаче гірко, бо пішов од нас
Той проводир, що мав спасти вітчизну.
О, він би вивів свою Ерін із недолі,
Щоб гордо маяло зелене знамено
І щоб у вольному народів колі
Було достойне місце нам дано.
Він марив про свободу, але ба –
То була тільки мрія недосяжна.
Він бився, що є сили, та дарма,
Йому перепинила шлях юрба продажна.
Зрадливі, малодушні лицеміри –
Вони на пана свого руку підняли
І мов ті юди, поневаживши довіру,
Його на суд попам лукавим оддали.
Хай вічний сором вкриє пам’ять тих,
Хто плямував його ім’я шляхетне.
Людці, не варті й пилу з його ніг, –
Історія хай суд над вами звершить!
Наш проводир упав, як падає титан,
До самого кінця стоявши непохитно.
Прадавніх витязів шляхетний стан
Прийме героя радо і привітно.
Відгомін сутичок і сварів безнастанних
Не потривожить його вічний сон,
Від людських поривань пустих і марних
Сховала його смерть за свій ослон.
Дарма, що недруги узяли верх над нами,
Будь певна, Ерін, проминуться чорні дні,
І його дух, мов фенікс, з попелу повстане,
І вольна воля запанує на землі.
Коли народ наш, наші сестри і брати
На утиску й неволі хрест поставлять,
Тріюмф наш буде не без гіркоти –
Горенитиме в серці Парнеллова пам’ять.
Містер Гайнс знову присів на край столу. Коли він закінчив декламувати, панувала тиша, а тоді вибухли оплески: аплодував навіть містер Лайонс. Оплески тривали ще якийсь час. Коли вони вщухли, всі слухачі мовчки хлебнули з пляшок пиво.
«Пок!» Із пляшини містера Гайнса вилетів корок, але містер Гайнс і далі сидів на краю стола, розчервонілий і простоволосий. Він мовби нічого не чув.
– Молодчина, Джо! – сказав містер О’Коннор. Щоб заховати свої емоції, він поліз у кишеню, дістаючи звідти пачечку цигаркового паперу та капшук із тютюном.
– Що скажете, Крофтоне? – гукнув містер Генчі. – Хіба не чудово? Га?
Містер Крофтон відповів, що вірш навіть пречудовий.
Далі читайте паперову версію журналу.
