Кетрін Коултер

Заграва кохання

З англійської переклала Оксана Олійник

 
 
 
РОЗДІЛ 9

 

Челсі зазирнула, щоб побачити Девіда, який стояв у дверях ванної, один з її рушників був зав’язаний вузлом навколо його стегон.

— Привіт, — сказала вона, і сміх застрягнув у її горлі. А що зробила б її героїня, якби опинилась віч-на-віч з убивцею, який після ночі раювання заліз до її ванної, і єдиною перепоною між ними був би лавандовий рушник?

— Маю хороші новини для тебе, Челсі, — сказав він, простуючи до ліжка.

— Які? — запитала вона, вкручуючись у ковдру.

— Тобі не треба нарешті хвилюватись про атрофію, більше ніколи взагалі.

Він зареготав розкотисто, безжурним сміхом людини, яка черпає задоволення від життя повними пригорщами.

Вона пожбурила в нього подушку.

— Непереконливо, Челс, зовсім непереконливо. Чому ти не розповідала мені, що ніколи не вдавалась до фізичної втіхи? Невже завжди обов’язково користуватись розумом, щоб досягти задоволення?

Він підняв подушку і широкими кроками підступив до ліжка.

— Я люблю з головою залазити під ковдру, — сказав він.

— Сподіваюся, ти не всю мою гарячу воду вихлюпав, поки мордував там Мадам Батерфляй.

Девід сів біля неї і пестливо погладив її щоку відкритою долонею.

— Образилась?

— Девіде!

— Це через мене ти втратила свою красномовність? Ось що буває, коли нещасна, сконфужена жінка зустрічає нарешті справжнього мужчину. Тепер вернімося до нашого виграшу...

Челсі замислено дивилась на нього.

— Це був випадок, примха природи, непорозуміння, відхилення від курсу, е-е...

— Усе? — Девід аж присвиснув. — Отож я тебе тільки переконував, — він схилився, щоб поцілувати її, і продовжив: — Ти ж не будеш стверджувати, що я — ми — створювали найвеличніший у світі твір перед тим, як нарізати хліб?

— Невже це так лестить твоєму чоловічому его?

— Забудь про его. Інші тобі подобалися набагато більше. Підкажи, як здивувати тебе: спостерігаючи, скажімо, як ти тікаєш? Чи самому довести, щоб ти втекла?

— Відхилення від курсу, — повторила Челсі, дивлячись на нього з удаваним невдоволенням.

Він зітхнув, а його вправні пальці лагідно постукували по її вкритих ковдрою грудях.

— У такому випадку і в інтересах суто наукових...

— Я не користувалася протизаплідними засобами, — сказала Челсі.

Девід пересмикнувся й спохмурнів.

— Не важко було здогадатись, але минулої ночі я був занадто далекий від цього і покладався на тебе. Я мушу оплатити тобі візит до знайомої аптекарки?

Челсі виглядала такою замисленою.

— Не знаю. Пригадую, підслухала одного разу, як приятель мого батька розповідав анекдот про чоловіка, що приймав душ у шкарпетках, цей бевзь розповідав з таким натхненням. Не гріє?

— Ні, зовсім ні, але тепер мені хотілося би відчувати тільки нас.

Його слова викликали в її уяві дуже конкретні образи, і вона навіть трохи злякалася того сильного струменю тепла, що залив її.

— Це дивно, але й мені також, — її голос пролунав глибоко і душевно.

— Хочеш поставити мене перед вибором? Перебирати всі «за» і «проти»?

— Ні, я збираюся зустрітись зі своїм гінекологом.

— Хто він?

— Він? Не має значення. Мегі Сміт, наскільки мені відомо, вона. І Джорджі у неї лікується. Не пам’ятаєш її? Вона приймала новонародженого первістка Меллорі?

— А, згадав. Пробач, коротке замикання, — густі брови Девіда звелися хаткою. — Жінка лікар, гм? То у пункті невідкладної допомоги ти била на сполох лише тому, що там був якийсь нікчемний чоловік?

— Напевно, що ні, — щиро сказала вона. — Бо то був ти! А це вже зовсім інше, якщо розумієш.

— А відомо тобі, що плітки в лікарні розростаються до неймовірних масштабів? Коли я йду поряд з іншими лікарями, я все чудово бачу: вони штовхають один одного під ребра і перемовляються навмисне голосно, щоб я почув про того Розпусника з Червоного Хреста. Ти створила про мене легенду за життя.

— Ну, цієї ночі ти довів справедливість цих слів.

— То я такий само розпусник, як Марк І?

Вона відчула, як його рука повільно просувається довкола її пліч і зупиняється якраз навпроти її подиху.

— Ні, — полохливо усміхнулась, — такий, як Девід І.

Абсурдне солодке задоволення злилося на нього запаморочливим теплом.

— Тепер ти опишеш мою неперевершену чоловічу техніку в одному зі своїх романів?

Вона спробувала надати своєму обличчю незворушного вигляду, але це було їй понад силу. Хмикнула.

— Ні, аж доки не переконаюсь, що це не був один з рідкісних щасливих випадків.

Він глибоко зітхнув.

— Коли ти збираєшся відвідати Мегі?

— Ну, якщо ми вирішимо продовжити цей експеримент, то, думаю, чим швидше, тим краще.

Девід побожно закотив вдячний погляд догори.

— А як щодо того, щоб звільнитися від шкарпеток у душі?

— Я маю вибір?

— Ні, жодного. Але ти можеш мене наставити на правильний шлях.

— Невже я цього домагалася? — запитання Челсі адресувала своїй спальні.

— У всякому разі, треба було докласти трохи сил, щоб зламати твій опір, і пригасити ці милі благальні зойки.

— Чому б тобі бодай трохи не утриматись від цієї словесної перепалки?

— Де, кажеш, найближча аптека?

 

Челсі застогнала, коли його пальці нарешті пестливо прослизнули в неї.

— Кепський з тебе спокусник, — захлиналась вона. — Чоловіки й гадки не мають, що таке спокуса.

— З тобою так легко, — Девід посміхався, навіть коли цілував її. — А я вже було подумав, що чоловікам варто було б змінити техніку.

— Ще ні, — сказала Челсі, а її рука ковзнула вниз по його животу. Коли вона відчула, як напружились його мускули, проказала: — Я вмію бути легковажною, але я не така проста.

Він перевернув її з силою, всю, і вона побачила, як незліченними виразами оживилось його обличчя, тільки-но він навис над нею.

— Ти такий гарний, Девіде, — прошепотіла вона, притискаючись до нього щоразу міцніше, коли його пальці відшукували її.

— Стогни для мене, Челсі, — говорив він, і вона погоджувалася.

 

 

***

 

Тричі Челсі почувалася приголомшеною у цей вікенд. Герої її романів завжди кохалися, як боги, але вона щиро сумнівалась, що це можливо в реальному житті.

І ось це сталося минулого вікенду.

— Я люблю твій животик, — говорив Девід. — Майже так само сильно, як і твій зад.

— Та й ти не такий уже поганий, докторе, — казала вона, пильно вивчаючи його очима.

Під її прискіпливим поглядом він ставав ще завзятішим.

— Ти розпусник, — сміялася Челсі.

— Не думаю, щоб слово розпусник підходило до мого суворого, добропорядного бостонського іміджу.

— З дня на день ти щоразу більше починаєш скидатися на каліфорнійця. Яке вдосконалення!

Раптом Девід лайнувся.

— Щось не так? — запитала Челсі, а її пальці заклопотано вп’ялися йому в плечі.

— Я без шкарпеток, — його голос залунав як великий траурний оркестр. — І найприкріше, що я забув їх удома. Завтра з самісінького ранку мені на роботу, а щоб посклеювати своїх травмованих, мені необхідно виспатись якнайретельніше. Коли я з’явлюсь на летючку, мушу бути як шкельце.

— Хочеш я випишу тобі довідку?

— Як лікувати атрофію без хірургічного втручання?

— А як щодо акупунктури?

— Це щось таке, ніби втикання голок чи ще більш драматичного дріб’язку у чітко визначені місця на тілі?.

— Ти нестерпний, і зовсім не розумієш серйозності ситуації. Я таки зважусь на це, докторе Вінтере, бо я могла б прямо зараз впитись тобі в горлянку, як то кажуть у Трансільванії, і ти втратив би рештки свого глузду відразу й безповоротно.

— Ти хочеш покласти мене на лопатки, так?

Він поцілував її тисячу разів на прощання.

— Постарайся навідатися завтра до Мегі, гаразд?

— Звичайно, я ж не хочу брати на себе відповідальність за зрив наукових студій, —випалила вона зі зловтішною усмішкою.

 

Протягом наступного тижня Девід виявив, на свій великий подив, що став занадто вразливим. Коли він кермував, йому здавалося, що тримається за її руку. Коли дивився телевізор, він не міг запам’ятати сюжет, бо його думки снували власний сценарій.

«Треба якось визначити мої стосунки з Челсі», — вирішив він одного прекрасного дня у лікарні. Уже два дні він не бачився з нею. Тільки б не впороти з гарячки якусь чергову дурість. Він визнав, що це було би найбільшим безглуздям, яке будь-коли з ним траплялося. Бостонські зими, страхітлива конкуренція між професійними фахівцями, пуританські звичаї — усе це здавалось тепер світлими роками, які пішли в небуття. Але він відчував, як йому бракує дітей, і хвилювався за них. Чорт, він не хотів завдавати їм ще більшого лиха, гнітити безсумнівно зайвими підлещуваннями, які тільки б напружували їхні стосунки, ні, цього в жодному разі не можна було допустити. Він хотів бачити їх щасливими. Хотів, щоб були вони такими ж безтурботними, яким тепер був їхній любий добрий батечко.

Девід обідав з Челсі, тримаючи її за руку, і його великий палець лоскотав її долоню, коли він розповідав їй про свої тривоги.

Челсі була задоволена, бо Девід рідко заводив мову про своє життя в Бостоні.

— О, тут конкуренція не менша, Девіде. Тільки дуже тяжко з головою зануритися у щось, як і слід, коли погода така принадна, а океан просто в тебе за плечима, й усе довкола — як на глянцевій листівці.

— І все таке уповільнене й умиротворене. Навіть хворі у пункті невідкладної допомоги не виглядають такими вже хворими. Багато резидентів, звичайно ж, злидарюють, але вони сяк-так спромагаються добути собі на шматок хліба і тягнуться вгору, заклопотані лишень тим, як справити враження.

— Розкажи мені про медичну школу.

Девід застогнав.

— Я відпрацював свій диплом.

— Це справді висока місія, гм?

— Тільки її частина.

— А нагорода за це — бути доктором.

— Це правда, і я щиро вірю, що після чотирьох років університету, чотирьох років медичної школи, року практики і п’яти років адміністрування, чогось таки досягнув. Хай йому всячина, Челсі, які чарівно безкінечні ці довгі години після адміністрування. Вони ніколи не закінчуються. Більшість лікарів, я це знаю напевно, заслуговують свого заробітку, і вони насправді дбають про свою професійну репутацію і як слід піклуються про своїх пацієнтів. Я здригаюсь, думаючи про те, що тут, у Штатах, ідеться до усуспільнення медицини.

— Я згодна, що підвалини нашого суспільства — тяжка праця, визнання й оплата — це незугарні цінності. Підозрюю, що якби винагороди не було, то якість обслуговування упала б.

— Блискуча сентенція, — сказав Девід, схиляючи перед нею голову: вона висловила вголос його власні думки щодо цієї проблеми. — Ну ж бо, тепер облишмо цю тему, чому б нам не поговорити про обід з хлопцями?

— І не тільки з Анжело, Морісом й Дельбертом. Приїхала з Сакраменто одна з моїх приятельок з письменницького середовища, Сінді Райт. Вона зазвичай мешкає тут у Саусаліто, поки не переїде. Треба бачити, як вона заламує руки в диких риданнях і глибоких зітханнях з кожним візитом. І кожних два тижні з’ясовує стосунки зі своїм Маріаном.

— І робить це так само драматично, як Челсі?

— Так, але не в такий само спосіб.

— А рот у неї такий само, як у тебе?

— Ось на що ти розраховуєш, докторе!

— Невже вона так схожа на тебе?

— Ну, якщо вже на те пішло, то один приятель Сінтії, письменник, говорив мені там, в Нью-Йорку, що ми схожі як сестри. Я була приголомшена, Сінтія також. Ми довго не гаялись, одразу щиро розкаялись у тому, що кривдили одна одну, і вирішили: відтепер будемо як сестри.

— Гм, а який у неї зад? Жоден зад не зрівняється апетитністю з твоїм.

— Не думаю, що я така ж виняткова, як Сінді. Вона, принаймні, могла б подарувати тобі шкарпетки до дня народження. В’язані.

 

Сінді, це відкриття Девід зробив з першого погляду, була вітрогонкою; вона зміряла його збентеженим поглядом і ткнула в руки пляшку шампанського. Була невеличка, як і Челсі, темноволоса, а в очах її мерехтіли іскорки. Він подумав, що вона чарівна, а значить — схиблена, тому слід чекати неминучого гармидеру.

І передчуття його не зрадили: він зрозумів це, почувши перші її слова до Челсі:

— Я цього так не залишу! Гадаєш, я зібралася тинятися лікарнями Сакраменто? Він лайно, Челсі.

 Він підсунувся ближче, коли голос її ущухнув, але розібрав тільки те, що йшлося про чиїсь товсті пальці і великі пальці ніг...

Потім Челсі вибухнула веселим, безжурним реготом.

— Гаразд, Сінді, час помізкувати про харчі і втілити у життя Сарин обідній інструктаж.

— Зараз, — рішуче сказала Сінді. — Мені кортить подати на стіл усі страви відразу, і гарячі. Пригадуєш те збіговисько, на якому ти забула подати головну страву?

З-поміж Анжело, Моріса і Дельберта визирав ще один чоловік, журналіст Джон Санчез.

— Він замішаний у кримінальних і еротичних скандалах Маріана, — почала оповідати Сінді Девідові як ознайомчу інформацію. — Він у всьому безневинний і поміркований, крім одного — уявляєте, відмовився носити прекрасний жовтий светр, який я купила йому на Різдво минулого року.

— Вітаю, — сказав Джон Санчез, тиснучи Девідову руку. — Зі мною трапилась невеличка прикрість, Челсі сказала, що я міг би у вас про дещо довідатись. Ви граєте в шахи?

Девід, який вважав, що з нього тепер нікчемний порадник у медичних справах, тільки осміхнувся.

— Я буваю досить приємним у спілкуванні до того часу, поки мої мозкові клітини починають поволі відмирати.

Джон довго зосереджено набивав люльку.

— Челсі подарувала мені на день народження книжку для шахістів-початківців, тож я гадаю, ви будете поблажливі до мене.

— Гей, хлопці і дівчата, — гукав Моріс з-за столу у вітальні. — Ну ж бо, покінчимо з цим. Викроїмо собі сорок п’ять хвилин для обіду. І гайда за покер. Дельберту вкрай необхідні гроші, щоб знову залізти по вуха в борги, — він обернувся до Челсі і продовжував без жодної паузи: — Ну, серденько, ти виглядаєш як жінка, що нарешті зустріла свого судженого.

— Я не курю, — сказала Челсі.

— Господи, то не порядок, — промимрив Джон, посмоктуючи уже згаслу люльку.

— Він любить кінські перегони? — запитав Дельберт. — Щось я не пригадую.

— Він, схоже, перевтомлений, Челсі, — сказав Анжело. — Ти не перенавантажила його, люба, га?

— Ще пива? — запитала Челсі, коли стіл був уже заставлений.

— Шампанського, — вигукнула Сінді.

Джон Санчез закотив очі й прорік у такт мірному постукуванню по попільничці, куди він витрушував свою люльку:

— Не відмовляй у цій маленькій химері, Челсі. Я хочу випити за здоров’я своєї матері.

— Джон! — Сінтія пхнула його кулаком під бік. — Твоя мати відлупцювала б тебе, якби ти тільки заїкнувся про її вештання клубами для гравців у поло!

— Вона це полюбляє, — промовив Джон, перевівши погляд на бюст Сінтії, сповитий у новий жовтий светр із чорними візерунками.

— Ось вона, хтивість за обіднім столом, — сказав Моріс.

Сінтія й Джон кинулись до кухні, щоб принести десерт. Коли вони вийшли, Сінді гукнула:

— Діставай фотоапарат, Челсі. Це буде наш новий ритуал.

— Зі спалахом? — запитав Девід.

— Саме так, — підтвердила Сінді.

Челсі дістала фотоапарат і кілька разів клацнула, схопивши в об’єктив ті жваві рухливі сценки, які їй здалися найвеселішими.

Моріс звернувся до Джона:

— Приятелю, я ще зроду не зустрічав білявих Санчезів.

Джон знову набив люльку й зіпсував три сірники, поки запалив її. У перервах між пахканнями він лагідно відповів:

— Це у генах. Насправді, я навіть грав роль матадора.

— Ха, — підхопила Сінді. — Ну й сміховина, Санчез був звитяжцем серед корів. Чудова рекламна фотка.

 — Давай, Джон, розповідай, — сказала Челсі. — Усі ви коли-небудь пробували убити власну собаку скребачкою.

— Несправедливо й упереджено, — сказав Джон, звернувшись до Девіда: — Ви певно не погодитесь грати в шахи, поки ці кровопивці різатимуться у покер?

— У жодному разі, — твердо сказав Дельберт. — Я маю жагуче бажання виграти докторський гонорар. Крім того, під наглядом Девіда Челсі виглядає, як собака-нишпорка з м’ясистою кісткою в зубах, вона ніколи не просить подачки.

— А Джон цьому ніяк не навчиться, — зауважила Сінді. — Тепер, харцизники, перш ніж почнеться різня, нам потрібно десь записувати, хто з нас дістав найбільшої прочуханки і буде поданий до обіду на Сарин кухонний стіл.

 Коли підбили підсумки, дев’ять і п’ять десятих голосів висловились все ж таки на користь смачнючого випеченого курчати, креветок, медуз під домашнім соусом і перетертої квасольки.

Девід, щоб виправдати Дельбертові прогнози, здався близько десятої, Джон — об одинадцятій, ледь не зжувавши своєї люльки. Він щоразу бурмотів, що у нього зостався єдиним один привілей — бути побитим у шахи. Сінді й Челсі присмоктались до пляшки вина і тільки реготали, коли Дельберт демонстрував порожні склянки, благаючи їх поділитися останніми краплинами.

— Думаю, Сінді залишиться з тобою, — за тридцять хвилин, коли усі почали збиратися, сказав Девід.

— А тебе це засмучує, так?

— Видужуйте, леді.

— Ну, то бажаю гарно провести час з Джоном Санчезом. Вони один одного варті, обоє передивились усі фільми, які тільки є на світі, й годинами не відриваються від екрана, щоб бува чого не пропустити.

Девід вхопив її в обійми й поцілував у кінчик носа.

— І чим вони всі займаються перед тим екраном?

— Про це, докторе, запитайте у них! На мої вуста накладено печатку.

— Просто гризота ця мене з’їдає, хіба що? — говорив Девід і знову цілував її.

 

— Ти виглядаєш як самовдоволений йолоп, — якось пополудні сказав Еліот Девідові під час їхніх вправ у плаванні. Це було за тиждень перед Різдвом, шістдесят п’ять градусів за вікном і яскраве сонце.

— Челсі найнезбагненніша жінка у світі, — сказав Девід. — Присягаюся, ми доймаємо один одного з такою само силою, як і кохаємо. Зрештою, це ж ніколи не набридає.

Еліот загиготів.

— Джорджі говорила мені, що Мегі телефонувала тобі, щоб відрапортувати про те, що Челсі приходила до неї на обстеження.

— Так, — кивнув Девід. — Я ще ніколи не був настільки занепокоєний. Не хочу, щоб повторилась бостонська історія.

— Співчуваю, — сказав Еліот. — Вона такої ж думки, я посилав до неї Джорджі. Коли ти відлітаєш?

— За три дні. Назад у сніги, обледеніння й пронизливі вітри. Мені здається, що тут кров моя розріджується. Навіть не певний, чи спроможеться це розніжене тіло виліпити з дітьми сніговика цього року.

Але минулого року до сніговита так і не дійшло. За день перед запланованим вильотом, Девідові зателефонували з лікарні.

— Не можу повірити, що лікарня — це єдине місце, де тебе можна розшукати, Девіде.

Девід закляк перед телефоном, ніби щойно йому піднесли на тарілці кусок сирого м’яса.

— Маргарет?

— Хто ж іще, коханий? Що то за сміх я чую на задньому плані? Оце таке коїться у вашій престижній, дуже шанованій лікарні?

— Це Каліфорнія, Маргарет, — якомога стриманіше повідомив він своїй екс-дружині. — Тобі повідомили годину мого прильоту? З дітьми все гаразд? А як батьки?

— По-різному, любий, як завжди. Щасливого Різдва, Девіде. Я з дітьми тут, у твоєму помешканні. Твій консьєрж люб’язно надав нам тут прихисток. Коли ти повернешся додому?

Девід на мить заплющив очі, видива неминучої катастрофи замиготіли у його заціпенілому мозку.

— Девіде?

— Скажи дітям, що я буду за кілька годин. Сподіваюсь, що ви почуваєтесь там, як удома?

— Звичайно, Девіде.

— Передай дітям мої вітання.

 Кілька хвилин після того, як поклав слухавку телефона, він почувався, як скинутий з гори валун, що втратив опору й летить із несамовитою швидкістю.

— З вами все гаразд, докторе Вінтер?

Девід мовчки витріщився на Ельзу.

— Що? О так, усе чудово. Я почуваюся, як терміт, обприсканий хімікатами, чи як собака, яку Джон намагався забити скребачкою. Що там?

— Доставили маленьку дівчинку з рваними ранами на нозі. Впала з велосипеда. Дитиною тепер займаються. Мати доктора Фелсона хотіла вас бачити. Жінка перенесла жахливий напад і потребує вашого особливо делікатного ставлення.

Наступні дві години Девід не мав жодної вільної хвилини, щоб зателефонувати Челсі. Коли ж нарешті вирвався, відповіді не було. Він проклинав кожен телефонний дзвінок. Він сподівався пообідати в неї вдома о сьомій годині. Остання ніч перед його від’їздом до Бостона. Пригадав, як знайшов у якійсь брудній задрипаній комісійній книгарні «Британію 1935», яка гріла його душу, поки він уявляв, як піднесе їй цей восьмифунтовий різдвяний подарунок.

Йому раптом стрельнуло в голову, що книга лежала вдома, загорнута у яскраво-червоний папір, і кожному, хто кине погляд на журнальний столик, перехопить дух від заздрості.

Далі читайте паперову версію журналу.