Адам Загаєвський

Есе

З польської переклала Ірина Карівець

  

Із збірки «Солідарність і самотність»¹

Найпрекрасніша споруда

 

Усі знають, які вони, ці митці, мислителі. Люди, які не вміють дати собі раду із власним життям, незграбні, нещасливі, заздрісні, завжди посварені з родиною, одні — з матір’ю, інші — з батьком. Якщо їм врешті вдається покинути рідну домівку, зараз же постають нові проблеми:

заручини, одруження, місце праці. Там, де інші здають іспит на «відмінно», зразково виховують дітей і щотижня ходять до церкви, вони знову ж таки — безпорадні. Кафка пише нескінченні листи до Феліції Бауер², замість того, аби на ній оженитися; К’єркеґор удає спокусника; Бруно Шульц³ створює дивні фрески; Сезанн не йде на похорон матері, аби не втратити кілька годин малювання.

Саме вони творять культуру, кришталевий палац, найпрекраснішу споруду в місті. Як пояснити ці перетворення, як воно стається, що всі ці невротики, диваки, несміливі чи, навпаки, ті, що тиранізують близьких, що власне вони, найменш, здавалося б, цього гідні, найменш до цього покликані, ненадійні, нерішучі, саме вони стають зодчими кришталевого палацу, в якому панує пристрасний спокій мистецтва?

А як стається, що солоні моря й океани насичуються солодкими ріками? Солодководні ріки, рідні нам із дитинства, потічки, якими пливли зроблені нами човники з кори, зникають у водах океану і грізно, велично вдаряються об берег.

 

Після кінця світу

 

Можливо, ми живемо вже після кінця світу? Історик скаже, що нашій епосі передували незліченні кінці світу. Впав грізний Вавилон. Римляни з острахом дивилися на варварів і християн. Впала Візантія.

Для людей, які жили в тих цивілізаціях, наче бджоли у вулику, то були жахливі катастрофи, справжні кінці світу (впав Карфаген). Адже не могли вони знати, що за сто, двісті чи п’ятсот років рана загоїться і щось із старого Риму збережеться у християнській Європі.

Але і ближче до нас, у часи відносно недавні: чи Перша світова війна не була кінцем світу, не лише для хлопців, які загинули під Верденом⁴, а й для більшості мешканців Європи? Покладено край попередньому устрою, починався непевний, хаотичний завтрашній день. Радість панувала лише в тих країнах — як Польща або Чехословаччина — яким кінець світу приносив незалежність.

А потім друга війна, загибель євреїв, два повстання у Варшаві, курява і пил, могили на подвір’ях винайнятих кам’яниць. А потім знову життя, маргаритки, білизна, що сушиться на білих мотузках, у букіністичних крамничках книжки з попередньої епохи, раптом старші на тисячу років.

1 Перекладено за виданням: Adam Zagajewski. SOLIDARNOŚĆ I SAMOTNOŚĆ, Zeszyty literackie, Paryż, 1986. — 107 s.

2 Феліція Бауер — берлінська наречена Кафки, із якою він познайомився 1912 р. в домі свого приятеля Макса Брода. Протягом наступних п’яти років вони часто листувалися, час від часу зустрічалися і двічі заручалися. Їхні стосунки припинилися у 1917 р.

3 Бруно́ Шульц (1892–1942) — польський письменник і графік єврейського походження, мешкав у Дрогобичі на Львівщині.

4 Верденська битва (21 лютого — 18 грудня 1916 р.) — одна із найбільших, найкривавіших і найбезглуздіших воєнних операцій в історії Першої світової війни.  У ході битви загинуло 186 тисяч французів, вбито і поранено понад 179 тисяч англійців. Втрати німців становили 143 тисячі.

 

Кінець світу: Мандельштам¹ помирає від виснаження у концтаборі. Бачинський² убитий під час повстанських боїв. Польських офіцерів вивозять із Козельська під Катинь³, весною; якраз світить квітневе сонце, на кущах з’являються перші листочки.

Як же жити після кінця світу? Адорно⁴ вважав, що після Освенціма поезія неможлива. Але на білих мотузках сушиться білизна, чутно сміх малої дитини. Ця дитина виросте, стане поліцейським чи священиком. Тому, гадаю, що після кінця світу слід жити так, як завжди. Ходити на довгі прогулянки. Дивитись, як заходить сонце. Вірити в Бога. Читати вірші. Писати вірші. Слухати музику. Допомагати іншим. Перешкоджати тиранам. Тішитися любов’ю і журитися смертю. Як завжди.

 

Побачити власне обличчя

 

Це зовсім не легко — побачити власне обличчя. Адже моє лице завжди натхнене певним наміром, зверненим до інших. Побачити його у дзеркалі — майже неможливо, оскільки мені нічого собі сказати.

Як важко побачити власне обличчя, я міг переконатися на прикладі циклу картин мого друга, прекрасного художника. Так ось, він малює автопортрети. Малює автопортрети, тобто хоче зобразити на полотні власне обличчя. Певною мірою йому це вдається, бо на картинах з’являється його високе чоло, ніс, уста, очі. Але він ніколи не буває сам, завжди розділяє із кимось власне обличчя — часом із Папою Яном Павлом II, часом із алегоричною постаттю Польщі або хірурга в білому фартуху. Мій друг позичає своє обличчя як реальним, так і фантастичним істотам, живе із ними в симбіозі, вони обдаровують його частиною своєї сили, фрагментом свого існування, він натомість дозволяє їм скористатися із гостинності автопортрета.

Так само і я, у цій книжці, повторюю спроби мого друга, прагнучи побачити власне обличчя. Тим часом менш чи більш алегоричні істоти долучаються до мене: огидне божество тоталітаризму, відгомін історії, тягар географії. Я хотів би розпізнати себе на самоті, в інтимності, у маленькому люстерку вірша чи нотатки, але весь час чую шепіт великих, безособових дзеркал, створених не мною. Але я відчуваю, що так і повинно бути: насамперед мушу розбити ці гігантські дзеркала, аби врешті-решт повернутися до самого себе, побачити власне обличчя. Я повинен розбити ці величезні свічада, я не можу їх обійти, обминути, залишити збоку, мушу витерпіти глумливе перекривлення дзеркальної кімнати. Розбити їх — означає зрозуміти їхню природу, побачити, наскільки вони могутні, як охоплюють своїм впливом людські маси, використовуючи, наче пішаків, живих людей, і як маліють, коли одного разу викриваються прості принципи їхньої дії. Бо чим же є люстро, коли ніхто в ньому не відбивається? Чи ж не є воно тоді, наче кимось покинута, нічийна тінь?

 

Смерть Рільке

 

Із книги, автором якої є Анґельоз, я довідався про подробиці, пов’язані з обставинами смерті Рільке. Рільке помер від білокрів’я. Він дуже мучився в останні тижні і дні свого життя. Лікар Геммерлі, що доглядав за хворим, писав про свого пацієнта таке: «Думка про смерть так його жахала, він уникав її настільки, що жодного разу не запитав, яка в нього хвороба, і ніколи у тім, що казав, не допускав можливості смерті». Він помер вранці 29 грудня 1926 року у санаторії швейцарського Вальмонта.

Хто помер у санаторії Вальмонта? Один із найбільших знавців смерті у європейському мистецтві. Віддавна у віршах і листах він займався улещуванням смерті. Хотів, аби у певному сенсі вона стала частиною життя, щоби злилася із життям. «Дуїнянські елегії» були тріумфом над смертю. Рільке мріяв про те, аби видимі речі перенести в духовну сферу, зробити невидимими, заховати їх, зберегти. Усе своє життя він лише це й робив. Листи, вірші, роман про Мальте⁵ — усе це неустанні спроби освоєння життя і смерті, перенесення їх у безпечне місце, перетворення в образ, у думку.

[1] Мандельштам Осип Емільович (1891–1938) — російський поет, перекладач, літературознавець. За антисталінську епіграму у 1933 р. був заарештований і відправлений у заслання в Чердинь. У 1938 р. заарештований удруге і відправлений етапом у табір, на Далекий Схід. Помер 27 грудня 1938 р. від тифу у пересильному таборі Владперпункт (Владивосток).

2 Бачи́нський Кши́штоф Камі́ль ( 1921–1944) — польський поет часів Другої світової війни, курсант. Був убитий під час Варшавського повстання як солдат батальйону «Парасоль» Армії Крайової.

3 Катинь — село Смоленського району Смоленської області, Росія, поблизу якого у 1940 р. відбулися масові страти польських офіцерів співробітниками НКВС.

4 Адорно Теодор (1903–1968) — відомий німецький психолог і філософ, представник франкфуртської школи, соціолог мистецтва.

 

5 Рільке є автором роману «Нотатки Мальте Лаурідса Бріґґе» (1910).

 

У швейцарському санаторії, на 51-му році життя помирає чоловік, покликанням, професією якого було освоєння смерті. Один із найвидатніших представників цієї професії. Нехай не думає читач, що я хоч на мить звинуватив Рільке у слабкості, в тому, що йому забракло мужності. Із хвилюванням я думаю про те, що існує нездоланна межа поміж духовним життям і елементарним, на якому виростає те вільніше життя, що творить форми. Якщо навіть Рільке… Якщо навіть він в останню хвилину не знаходить опори у результатах власної духовної праці — чи не значить це, що лише частина життя — і частина смерті — підлягає духовній метаморфозі, тоді як під нею міститься твердий, жорсткий пласт, байдужий до заклинань, слів і образів, вічно замерзла земля. Це мало би означати, що духовне життя, відкриваючи у нас нові простори, даруючи нам невичерпне багатство вражень і метафор, завдяки яким ми творимо нові світи, навскісні світи, всунуті поміж реальні речі, наче закладка у книжку, водночас залишає в нас когось, ким ми були завжди і ким так і зостанемось, звичайну людину, що не піддається змінам, боїться ударів блискавки і смерті, жадібного дикуна, який шукає сховку, сухої печери, і передусім — наступного дня, нового сходу сонця, тому що анітрохи не згоджується із думкою про смерть: про останній захід сонця, останню вечерю, останню любовну ласку, останній сон, останню черешню.

Роздвоєння, яке мистецтво здавна звикло виражати за допомогою двох постатей, наділяючи кожного Дон Кіхота Санчо Пансою і кожного Дон Жуана — Лепорелло¹, цілком вміщається в одній особі і зовсім не потребує двох акторів.

Смерть не хоче бути зрозумілою. Те, що у ній зрозуміле, — це лише частина смерті, легша, та, що належить до життя, майже прозора. Смерть має в собі власного Лепорелло. Його інтереси, його любов і ненависть, його ображене самолюбство — ніколи не будуть нам відомі. Той хтось не говорить, лише нападає.

 

Бути в неволі

 

Може так трапитися, що опинимося в неволі.

Лише однієї речі слід уникати за всяку ціну — це стати невільником.

 

Самотність

 

В.: Чи самотність є чимось дещо хворобливим, понурим — як юнацька депресія, що дошкуляє ліцеїстам? Якщо так, то, щиро кажучи, не розумію ходу твоєї думки, адже водночас говориш про відродження життя, про спокусливе слово «так».

 

А.: Ні, самотність не є, не мусить бути меланхолійною і сумною, зовсім ні. Навпаки, може бути пов’язаною із переживанням повноти. Ми часто є безпорадними перед багатством світу, помічаємо лише поодинокі фрагменти, уривки. Те саме відбувається, коли зупиняємося перед полотном, перед картиною, що висить у музеї: ми повинні відступити на кілька кроків, аби осягнути цілісність намальованого. Самотність — це, власне, декілька кроків віддалення. Адже існує два багатства, дві сили, дуже між собою подібні і водночас зовсім різні. Одна криється в самому світі, у людях, котрі діють, борються, кохають. Її творцем є Бог. Друга ж проявляється в картинах, книжках, музиці, у фільмах — і є відлунням першої. Її творцями є люди. Самотність — це тиха сфера поміж двома шумами.

 

 

 

 

 

Із збірки «Два міста»²

 

Дві хиби літератури

 

1. Коли письменник займається тільки собою, власними

слабкостями, власним життям і забуває про об’єктивний світ, про

пошук істини.

 

[1] Лепорелло — вірний слуга Дон Жуана.

2 Перекладено за виданням: Adam Zagajewski. Dwa miasta. Oficyna Literacka, Zeszyty Literackie; Paryż-Kraków, 1991. — 162 s.

 

 

Про таємницю

 

Не знаємо, що таке поезія. Не знаємо, що таке страждання. Не знаємо, що таке смерть.

Знаємо, що таке таємниця.

 

Центральна Європа

 

Це був непоказний, маленький чоловічок, із гладко прилизаним, темним від жиру волоссям. Не чекаючи дозволу, присів за мій столик.

Було помітно, що горить бажанням поговорити. Півжиття би віддав за хвилину розмови.

— Звідки ви приїхали? — запитав.

— З Польщі, — зізнався я.

— Ах, щасливий, щасливий чоловік, — закричав, охоплений справжнім середземноморським запалом. — Жалоба! Хай живе жалоба! Чорні плащі. Жалобна біжутерія. Прекрасні вірші про смерть жовнірів. Чув, чув. Туман, стерниська, кавалерія. Хрести на полях. Тисяча доблесних. Фанфари, сигнали, барабанний дріб. Гарно, гарно. Щасливий чоловік.

— Чому щасливий?

— Сила. Сила переконань. Однозначні почуття. Моральна цілісність. Література, що не відділилася від держави. Ви не відчули того загрозливого роздвоєння, того напівпримарного стану, в якому душа окремої людини розростається, наче повітряна куля, наповнена газом нарцисизму. Ніколи. Ніколи у вас не доходило до жахаючого розколу між світом духу і світом мужності та чоловічої сили. Я завжди відчував у вас мрію про єдність, грецький сон про неподільність чулості і відваги. Чи ж не краще згодитися навіть на історичні поразки і незручності, тимчасову політичну недосконалість і за це насолоджуватися правдивим доступом до духовної сфери, зриваючи квіти із обидвох лук, білої — внутрішньої, і тієї іншої, червоної, потемнілої від зіткнень із гострим повітрям історичних подій.

Так говорив він довго, усе хвалячи мою країну. Проте через деякий час я відчув, що йому трохи набридло саме вихваляння. Його лице почало злегка кривитися.

— Скажіть мені, — запитав, зовсім не очікуючи відповіді, і навіть не залишаючи для неї місця у густому плетиві власного монологу, — скажіть мені, чи вони, тобто ваші поети, були цілком щирими? Жалілися, що відібрано в них вітчизну, так? Чи й справді були щирими? Чи не було в тому домішку лицемірства? А їхні власні нещастя, сумніви? Нудьга? Трохи лукавили, чи не так? Адже були людьми, як ви і я, правда?

Я замислився над відповіддю, хотів захистити поетів своєї мови.

Та перш ніж я спромігся зібратися з думками, маленький чоловічок зірвався з крісла і спритним стрибком пересів на два столики далі, займаючи місце поруч з іншим туристом. За хвилю до мене долинули уривки нової розмови.

— Чи можна запитати, звідки ви приїхали?

— Я… з Праги.

— Ах, нечувано. Прага! Оргія бароко. Прага, серце Європи. І це нечуване почуття гумору, яке взялося невідомо звідки, гостре, уїдливе, проте життєдайне.

І так далі.

Я заплатив за дві кави і вийшов.

 

Активний стан

 

Прошу заповнити анкету. Прошу написати автобіографію.

Я слухняно заповнював анкети. Писав незліченні автобіографії, які починалися завжди одним і тим же очевидним реченням: «народився…». Іншими мовами це звучить «був народжений», лише польська мова послуговується в даному випадку активним станом¹, так, наче немовля енергійно і з власної волі вибігає на сцену, встановлену між Німеччиною і Росією.

Розмаху, як завжди, вистачає ненадовго, і незабаром уже пасивний стан починає брати гору: був скерований… мене перевезено… заарештовано мене у грудні… мене звільнено в рамках загальної амністії…

——

[1] Як бачимо, це стосується не лише польської мови.

 

 

 

 

Та все ж братерство

 

Писання, можливо, перш за все є актом братерства. Писання вимагає самотності, часто глибокої і докорінної, але ця самотність буває тунелем, що веде до інших людей, тунелем, викопаним у родючій землі (а землею є і уява, і нарцисизм, співчуття і байдужість, чулість і зарозумілість, музика і честолюбство, кров і чорнило). Навіть самогубці пишуть листи. Поети вбивають себе. Критики вбивають авторів. Читачі швидко втрачають інтерес і топлять книги, наче кошенят. Але хто сказав, що братерство є легким? Прошу заглянути до Біблії…

 

Екстаз та іронія

 

У поезії зустрічаються два суперечливих начала: екстаз та іронія. Екстатичне начало пов’язане з безумовним прийняттям світу, навіть того, що є в ньому жорстокого і абсурдного. Натомість іронія є художнім вираженням мислення, критицизму, сумніву. Екстаз готовий обійняти цілий світ, тоді як іронія, послідовниця думки, до усього ставиться недовірливо, ставить підступні запитання, ставить під сумнів сенс поезії і навіть самої себе. Іронія знає, що світ є трагічним і сумним.

Те, що дві настільки різні стихії можуть формувати поезію, є чимось незбагненним і, власне кажучи, навіть компрометуючим. Нічого дивного, що майже ніхто не читає віршів.

 

Три історії

 

Існує не одна, а щонайменше три історії людськості: історія насилля, краси і страждання. Лише дві перші сяк-так каталогізовані й записані. Вони мають своїх професорів і свої підручники. Але страждання не залишає жодних слідів. Воно німе. Німе історично. Крик не триває довго, і жодний нотний запис не може його зберегти.

Тому так важко зрозуміти сутність освенцімського концтабору. З погляду історії насилля це був епізод, що не заслуговує глибшого дослідження. Наскільки-бо цікавішою була, скажімо, битва під Ваґрамом¹. Для історії страждання Освенцім є чимось фундаментальним. На жаль, історії страждання не існує. Історики мистецтва також не займаються Освенцімом. Болото, бараки і низьке небо. Туман і чотири рахітичні тополі. Тут не прогулюється Орфей.

Не тут топиться Офелія.

 

Пустка

 

До цадика² прийшов поет. Цадик пригостив поета чаєм і мигдалем, і показав йому вид на місто. Помешкання було розташоване на двадцятому поверсі; усі ріки і канали міста блищали, наче прожилки слюди у граніті. Був погожий осінній день, буксири залицялися до дебелих кораблів, завантажених зерном.

— У чім річ? — нарешті запитав цадик. — Бачу, що тебе щось непокоїть.

— Так, — відповів поет. — Я шукаю твоєї допомоги. Річ у тім, що…

Не знаю, як це сказати, мені важко знайти потрібні слова.

Цадик спокійно сидів у кріслі і розглядав свої рівно підрізані нігті.

— Мене непокоїть пустка, — сказав, подумавши, поет. — Ніщо. Скільки є днів, коли я не можу писати, чи навіть мислити. Бувають дні прекрасні, багаті відкриттями і снами, дні-скарби. А потім тижні мовчання, розпачу.

Цадик усміхнувся професійною усмішкою лікарів, психоаналітиків і гірських провідників.

— Ти щаслива людина, — промовив через хвилину. — Часом відвідує тебе Бог. А зараз уяви собі дім, в якому містяться десятки масивних меблів, ширм і занавісок, у якому античні комоди стоять поруч з китайськими вазами. У такий дім ніколи не проникне сонячний промінь. Ти — наче простора оселя, де є усього лиш одне легке крісло.

[1] Ваґрамська битва — вирішальна битва Австро-Французької війни 1809 року, в ході якої Наполеон

розгромив військо ерцгерцога Карла і тим самим поклав край існуванню П’ятої коаліції.

2 Цадик (гебр. — צַדִּיק, праведний, благочестивий) — духовний провідник групи релігійних євреїв — прибічників хасидського напряму іудаїзму, який становить для своєї громади взірець побожності та праведної поведінки, джерело порад та етично-релігійних настанов у повсякденному житті.

 

 

На захист прикметників

 

Нам часто кажуть викреслювати прикметники. Можна почути, що добрий стиль прекрасно звучить і без прикметника, йому вистачає міцного луку іменника і стрімкої, всюдисущої стріли дієслова. А проте світ без прикметника — безрадісний, наче хірургічна клініка у неділю. Блакитне світло просочується із холодних вікон, тихо гудуть смутні флуоресцентні лампи.

Іменника і дієслова вистачає солдатам і вождям тоталітарних країн. Тоді як прикметник є непорушним гарантом індивідуальності предметів і людей. Ось бачу купу динь на лотку. Для противника прикметників тут усе просто. «Дині лежать на лотку». Тимчасом одна диня — жовтава, наче обличчя Талейрана¹, що виступає на Віденському конґресі, інша — зелена, незріла, сповнена юнацької задерикуватості, ще інша — із запалими щоками, занурена у глибоке, жалобне мовчання, наче їй важко розлучатися з полями Провансу. Немає двох однакових динь. Одні видовжені, інші округлі. Тверді чи м’які. Такі, що пахнуть селом і сходом сонця, або сухі, байдужі, вбиті транспортом, дощем, руками чужих людей, сірим небом паризького передмістя.

Чим для живопису є колір, тим для мови — прикметник. Той старший пан, що сидить поруч зі мною у вагоні метро, — це ж справжня скарбниця прикметників. Вдає, що дрімає, але крізь напівпримружені повіки спостерігає за супутниками. На його обличчі блукає пустотлива усмішка, яка часом перетворюється на іронічну гримасу. Не знаю, чи криється в ній спокійний розпач, чи втома, чи терпляче, непідвладне часу почуття гумору.

Військо обмежує кількість прикметників. Тільки прикметник «однаковий» знаходить схвалення в його безбарвних очах. Однакові мундири, однакові гвинтівки. Кожен, хто повертався із військових навчань, перевдягався у цивільне вбрання і вирушав на першу прогулянку цивільною місциною, пам’ятає той неймовірний вибух прикметників, барв, відтінків, форм, відмінностей, якими вітає його світ, сповнений виразних індивідуальностей.

Нехай живе прикметник! Малий чи великий, забутий чи сучасний.

Потребуємо тебе, прикметнику, скривджений пуристами стилю. Потребуємо тебе, пластичний, гнучкий прикметнику. Ти лежиш на предметах і людях так легко і чуйно, дбаючи про те, аби не втратили вони життєдайного смаку індивідуальності. Тінисті міста і вулиці, що тонуть у жорстокому, блідому сонці. Хмари кольору блакитних крил і чорні, великі хмари, сповнені злості: чим би ви були, якби не повітряна флотилія прикметників, що пливе разом із вами.

Етика також не прожила б і дня без прикметника. Добрий, злий, підступний, великодушний, мстивий, пристрасний, шляхетний — ось слова, блискучі, як вістря гільйотини.

І не було б спогадів, якби не прикметник. Памʾять створена із прикметників. Довга вулиця, спекотний серпневий день, скрипуча хвіртка, і там, посеред закурілих літнім пилом порічок, твої вправні пальці (згода, «твої» — це присвійний займенник).

 

 

Невинність і досвід

 

Вільяму Блейку завдячуємо славними «Піснями невинності» і «Піснями досвіду». Ми інстинктивно схиляємося до хронологічного прочитання віршів Блейка: спершу невинність, а потім, оплачений стражданням, досвід. Чи й справді так? Чи справді є чимось, що ми втрачаємо, як дитинство, раз і назавжди? Чи не можемо так само втратити й досвід? Досвід є різновидом знання; так ось ніщо не кришиться так легко, як знання. Це стосується також і етичного знання чи радше мудрості. Хтось, хто пережив концтабір, пережив його гідно, морально, може потім перетворитися на егоїста, хвалька, може скривдити дитину. Якщо він це зауважить і пожалкує про це, то повернеться до стану невинності.

Тому зовсім не обов’язково, що укінці — досвід. Після досвіду приходить невинність, а не навпаки. Невинність багатша досвідом, але бідніша самовпевненістю. Ми так мало знаємо. Розуміємо щось якусь мить, а потім забуваємо, або зраджуємо цей момент. Укінці — невинність, гірка невинність незнання, запитань, розпачу, допитливості.

——

[1] Шарль Мо́ріс де Талейра́н-Періго́р (фр. Charles Maurice de Talleyrand-Périgord); 1754–1838) — французький політик і дипломат.