Полєзе Раньєрі

Тіціано Скарпа «В кімнаті, де маленькі діти нікому не належали»

 

Письменник:  «Я і моя книга народилися там (у Мілані),  і ми маємо безпосередній зв’язок з ними («канібалами»), але моє «ні» на телеканалі «Telepiù» врятувало мене».

Рим. Ніч.  Після виснажливих підрахунків голосів у виборі між твором Тіціано Скарпа й Антоніо Скураті. І ось, один голос визначив переможця літературної премії «Стрега 2009» (досл. «Відьма») — ним став твір Тіціана Скарпи «Стабат Матер». Стрілка годинника перевалила за північ; кожен із присутніх на віллі Джуліа по-своєму був важною персоною цих зборів, але після оголошення переможця, фотографи, ніби бджолина зграя, ринулися до Скарпи, бомбардуючи його спалахами своїх фотокамер. Достатньо лише одного голосу, аби надати речам іншого розвитку: одні виграють, а інші програють. За одну мить може все змінитися: жорстоко, але нічого не поробиш. Щодо самої премії, то вона дісталася роману, який розповідає про життя дівчинки на ім’я Сесилія. Сесилія — підкидьок лікарні Милосердя у Венеції. Події відбуваються на початку XVІI ст. Вона грає на скрипці в церковному оркестрі. Сесилія — дуже талановита, але звикла до стандартної програми втомленого і невинахідливого вчителя. Прихід нового молодого майстра, ніби ковток свіжого повітря для неї. Молодий учитель —  Вівальді, має довгий ніс і руде волосся. Граючи під керівництвом нового майстра, Сесилія відкриває для себе новий світ необмежених можливостей, понад те, вона відкриває для себе абсолютно нове життя.

 «Саме місце, де я вирішив розмістити героїв свого твору, — перший незвичний поворот подій. Уперше, опинившись віч-на-віч із долею, яка вирішує, яким далі буде твій життєвий шлях», — розповідає Скарпа. Я народився у головній лікарні Венеції, яка ще у 60-х роках минулого століття розміщувалася у стінах античної лікарні Милосердя. Саме там, де десятки років, століть тому матері залишали своїх народжених немовлят. У роки мого юнацтва моя мати неодноразово, проходячи зі мною повз шпиталь, говорила мені: «Ти народився ось тут». Можливо, для дитини це занадто, аби робити хоч будь-які висновки з цього приводу.

«Проте, чому саме зі мною так трапилось, а не з кимось іншим, чому саме мені судилося народитися у цьому шпиталі?» — обмірковував я багато разів роками пізніше. Можливо, і сам Вівальді був частиною задуму долі. «Авжеж, і перший диск, що я отримав у подарунок — концерт «Чотири пори року» під керівництвом відомого диригента Клаудіо Шімоне». За відправний пункт візьмемо істину, в основі якої лежить один важливий факт, майже топографічний герб на карті: відкриття про важливість книжок.

 «У чотирнадцятирічному віці я прочитав твір Генрі Міллера «Тропік Рака»¹ і зрозумів, що дорослі приховують від мене усю правду життя. Коли мова йде про цінності, бажання, вони ніби стають німими, вони одразу нервуються, ніяковіють. Отже, я переконався в тому, що про справжнє тлумачення щастя, сексу, влади, грошей, горя тобі не розкажуть дорослі, ти повинен їх знайти сам, але де? Де саме? У книжках. Саме через цю причину, заплутаний твір, повний сексуальних сцен, протягом довгого періоду був заборонений. «Мова йде не тільки про секс у творі, а про саму книгу. Я не перечитував твір, а навмисно залишив у пам’яті той цнотливий досвід — відкриття, що дорослі не кажуть нам правду, можливо, щоб захистити нас, але ми повинні шукати її самі. Саме за це я вдячний письменникам».

Між тим у маленькому зошиті тоді ще нікому невідомий Скарпа робить перші спроби імітації Міллера. Користь у читанні — перші спроби писати. І ось вибір навчального закладу зупинився на Літературному університеті. Два професори, що навчали мене у ті роки, це — Рензо Брагантіні і Алфонсо Берардінелі. Саме вони пізніше керували моїм дипломним проектом, присвяченим мотивам літератури 90-х. Між тим потроху пише, але лише для друзів та знайомих.

 «У 89-му проходив військову службу в Озано, що в Емілії. Одного дня мені в казарму телефонує моя знайома поетеса Джованна Розадіні. Каже, що дала почитати мій твір Мауро Берсані, який працює журналістом в італійсько-швейцарському виданні». Сім років потому Берсані видасть перший твір Скарпи «Очі на решітці».

«Той день став для мене видатним: після того я більше не почувався ізольованим, закритим в пузирі, адже тепер мене читають. Я залишаю Венецію і переїжджаю до Мілана, що неймовірно здивувало моїх друзів: здавалося, що я переїжджаю до Сіднея, а не до Мілана. Два роки, 1996 і 1997 можна назвати культурно визначними. Щомісяця мені вдавалося працювати над абсолютно різними книжками. У 96-му Видавничий дім «Ейнауді» (Einaudi) випускає відому антологію «Канібальна молодь» (Gioventù cannibale) у так званому «вільному стилі»², в якій основними фігурами були Нове, Амманіті, Гальяцо, Пінкетс³. Згодом я припиняю співпрацю з «Фельтрінеллі»⁴ (Feltrinelli) і ще певний період живу в Мілані, розпочинаючи нову діяльність із письменниками і друзями Раулем Монтанарі, Антоніо Мореско і Альдо Нове. Разом ми заснували кілька інтернет-сайтів і відкрили журнал».

——
¹ Генрі Міллер — американський письменник, що прославився серією своїх скандальних інтелектуально-еротичних романів, після Першої світової війни. Один із них — «Тропік Рака». Тут і далі примітки перекладача.
² Stile libero — досл. з італ. «вільний стиль» — так званий бюджетний вид друку книжок, який був запроваджений видавництвом «Енауді» в 1996 році.
³ Nove, Ammaniti, Galiatzo, Pinketz — письменника групи «gioventù cannibale».
⁴ Feltrinelli — один із найбільших видавничих домів Італії.

 

 Врешті-решт, Тіціано Скарпа вирішує повернутися до Венеції, знову поринаючи у світ свободи. У певному сенсі Венеція для нього втілює в собі те місце, де можна краще зосередитися, побути наодинці із самим собою, подумати про нові твори.

«Саме «Стабат Матер» виявився першим плодом мого повернення!» — згодом каже Скарпа.

«А тепер «Стрега 2009» довела довершеність тих сприятливих умов, у яких був написаний твір?»  — запитує один із журналістів.

«Кажуть, що саме так воно і є. Критика з боку преси, численні пропозиції щодо співпраці, запрошення на зустрічі, увага звідусіль — усе це ніби говорить про успіх. Якщо вже говорити відверто, то, як я вже зазначав, життя повне несподіванок, що вриваються спонтанно і вмить змінюють твоє життя; проте я переконаний в одному: головне — не просто абищо сказати, окресливши пером свій шлях, а головне — вміти вчасно сказати ні, зупинившись на мить. Озираючись назад, радіючи тим чудовим трояндам слави й успіху, що мені поталанило виростити, я тішуся й тим, що свого часу не знехтував їхніми шипами».  

        Інтерв’ю журналіста Полєзе Раньєрі, взяте відразу після проголошення перемоги «Стабат Матер» (газета «Кор’єре делла сера» («Вечірній кур’єр», серпень 2009)
        З італійської переклала Олена Шевченко