Інна Пархоменко  

Невідомі «країни» Туреччини

 

Туреччина, яка сьогодні є привабливим для українців простором відпочинку, насправді приховує в собі зовсім невідомі для нас «країни». Незвичайні відкриття і враження чекають на того, хто наважиться відхилитися від протореного шляху.

Якщо ви хочете побувати в Греції, Римі, Генуї одразу, їдьте місцевим автобусом на південне узбережжя Чорного моря. Ви опинитеся одразу — у Віфінії та Пафлагонії (назви провінцій Римської імперії). Сюди плавав Одисей, описують особливості цієї місцевості Страбон, Пліній молодший та Пліній старший Птоломей, Микита Пафлагонянин, Марко Поло, Клавихо та інші стародавні історики, географи, мандрівники.

Земля тут зберігає «товстий шар» історичної пам’яті. Причому все — своєрідність ландшафту, пам’ятки архітектури — зберігається майже в первісному вигляді. Потрапляємо ніби в зачаровану країну, яка заснула на багато років і не знає, що таке бетонні будинки, пластикові вікна, метро тощо.

Давнім центром, столицею цього регіону — Пафлагонії — було місто Амастрида, тепер Амастра. Вона розташована на живописному півострові, з’єднаному мостами з островом. Перше враження від міста — що ти потрапив до Італії: горбаті венеціанські мостики, різноманітні острови та химерні скелі, старовинні дерев’яні будинки під червоною черепицею. У стінах високих кам’яних фортець VІІ–ХІV ст., які з різних боків оточують місто, впадають в око численні  мармурові плити (так звані закладні) з гербами відомих генуезьких родин. Це Вісконті, Поджио, Монтенегро, Кампо, Кампофрегозо, Маластино, Лузиньян, адже місто було протягом тривалого часу (з ХІV ст.) генуезькою колонією.

Герби та генуезькі написи були досліджені та розшифровані англійським ученим Ф. Хазлуком (Hasluk F.) і видані в Лондоні 1911 р.

Генуезці з Амастри підтримували тісні торговельні зв’язки з Кафою (Феодосією), Балаклавою. Тому закладні плити з тотожними гербами є й у Феодосії. Від них прийшов і культ св. Георгія до Криму. Св. Георгій був офіційним покровителем Генуї. На його честь був названий головний банк Генуї — Сан Джоржо, в розпорядження якого з 1453 р. перейшли всі чорноморські генуезькі колонії. Свято св. Георгія було включено до каталогу загальнодержавних свят Генуї. Невипадково зображення св. Георгія встановлено на міських воротах у Кафі.

Водночас у місті багато грецьких статуй — Зевса, Геракла, пам’ятник римському імператору Клавдію, багато римських надгробків, театр. У 1951 р. після розкопок на некрополі значна кількість артефактів надійшла до місцевого археологічного музею.

Свого часу Ліціній Лукулл, римський проконсул Пафлагонії, вивіз звідси кілька Мармурових статуй для прикрашення своєї вілли на околицях Рима.

Знав про тутешні історичні цінності Рудольф Распе (Raspe), німецький письменник (1737–1794) — автор славнозвісного Мюнхаузена. Він цікавився археологією, перекладав Гомера. З хвилюванням піднімаєшся старовинними кам’яними сходами до візантійської церкви VІІ ст. В ній служив Єпископ міста — св. Георгій Амастридський. Рукопис його життя було віднайдено в ХVІ ст. греком К. Лукарисом і продано італійській королеві Марії Медичі. Після її смерті колекція була перепродана французькому королю. Зараз рукопис — у Паризькій національній бібліотеці. В Росії він був виданий лише в 1893 р. візантологом В. Василевським. Там, зокрема, є важливі свідчення про перші набіги росів, скіфів на узбережжя Чорного моря в І половині VІІІ ст., пограбування Амасри тощо.

Пафлагонія мала першого Єпископа  (його ім’я Пальма), поставленого ще апостолом Андрієм. Вона була найстарішою християнською парафією візантійської імперії, і в пізні часи, після мусульманського завоювання, тут мешкало багато греків. Зараз залишилося три храми (відреставровані), залишки православного монастиря на острові (лише фундаменти).

Напевно, ще від греків перейшла сюди любов до червоного кольору (на відміну від інших районів Туреччини, де полюбляють синій).

Місцеві жінки вишивають рушники, які одразу ж і продають. В них орнамент вишито «червоними і чорними»  нитками. Також червоний колір домінує у килимах. Він вважається символом щастя. Колір виготовляють із рослини марени. До шерсті вівці для інтенсивності кольору додається, крім фарби, ще й її кров.

Цікаві місцеві лікарські поради щодо цього кольору. Пліній молодший писав у листах  до імператора Трояна, як лікують тут головний біль. На голову треба покласти траву, що виросла на голові статуї (а їх тут було багато), і загорнути її в червону тканину, чи вуха обмотати червоною тканиною. Американець Томас Джефферсон посилав саме сюди по цю фарбу. В цьому маленькому, тепер уже провінційному містечку, є велика книжкова крамниця. До речі, і праці географа ІХ ст. Страбана про місцевість у перекладі турецькою мовою також є. Тут я придбала чудово ілюстровану книгу, видану 1999 р., до 1380-річного ювілею Амасри — турецького науковця, автора Неджет Сакаоглу «Чарівний світ Амасри». 31 липня щороку в місті відбуваються святкові паради з цікавими театральними сценами з життя генуезців.

У книзі вміщено малюнки Амасри, зроблені англійськими вченими і мандрівниками у 1-й половині ХІХ ст. Зокрема, представлено роботи Жуля Лоуренса 1846 р., Вільяма Айнсворта  1838 р. та ін.

Англійці були першими, хто відважився у І пол. ХІХ ст. мандрувати цими турецькими місцями. Саме тому до Британського музею в Лондоні наразі надійшло багато артефактів із цих місць, зокрема й поеми Гомера.

Одними з перших англійців, які зацікавилися саме цим регіоном, була династія шотландців Гамільтонів. Вільям Гамільтон (1730–1830) був колекціонером античності (брав участь у розкопках Помпеї, Геркуланума). Його велика колекція була подарована Британському музею в Лондоні. У свої мандри він брав художника П’єтро Фабріса, який замальовував за його вказівкою важливі краєвиди. Вільям Гамільтон (Hamilton William, 1788–1858), син відомого ботаніка з Глазго, особливу увагу звертав на описи флори цих регіонів. Дуже докладно й поетично описує він узбережжя, гавані, породи дерев у своїй книзі, виданій у Лондоні 1842 р., «Researches in Asia Minor, Pontus» — «Дослідження в Малій Азії, Понті».

Їдучи його маршрутом — з Амасра до Синопа, узбережжям Чорного моря, я мала змогу переконатися у правдивості описів В. Гамільтона. Позаяк ліси тут не вирубують, а узбережжя не забудовується; нові дороги теж не прокладені, залізниць немає. Залишилися римські дороги через високі перевали (600–750 м над рівнем моря) та поодинокі прибережні історичні селища, які перейменовані на турецький взірець.

Багато з цих місць описано в томах «Argonavtica» Аполлонія Родоського (біля 270 р. до н.р.), начальника бібліотеки в Олександрії. Римляни високо цінували його поезію, а сам Вергілій радо перекладав його твори. У другому томі «Argonavtica» Аполлоній  описує розташовану біля Амасри Гераклею Понтійську. Зараз вона носить назву Єреглі. Тут варто зупинитися й оглянути старовину.

Саме місце на узбережжі Чорного моря просякнуто історією. Місто було засновано греками з Беотії (560 р. до н.р.). Тут народився знаменитий Геракліт. Місцеві мешканці покажуть печеру Геракла, де, вважається, був вхід до пекла. Тут є три великі печери, гроти, пам’ятник собаці Церберу, був Храм, присвячений Гекаті, на місці якого у V ст. побудовано християнський храм. Є акрополь, мури візантійської фортеці. З гори можна побачити затоку, куди припливав Язон. Цей краєвид зі спорудами, мечетями замалював Айнсворт у 1839 р., пізніше з нього було зроблено офорт.

Німецький археолог Вольфрам Хольпфнер (Wolfram Holpfner) у 1965 р. тут розкопав багато цікавого в експедиціях.

Поруч, на скелястому узбережжі розташовано мальовниче селище Шиле. Воно має дивовижної форми скелі, які стоять у морі близько берега. На одній із них височіє мальовнича генуезька башта ХІV ст. До неї з ближньої скелі прокладена канатна дорога.  Це місце також, за переказами, відвідував Одисей. Чорне море тут надзвичайно чисте, прозоре з піщаним берегом.

Варто зупинитися тут у готелі хоча б на одну ніч, аби вранці, забравшись на одну з високих скель (заввишки 300 м), дивлячись на неозорий морський краєвид, насолоджуватися гекзаметрами «Одіссеї» в українському перекладі Миколи Зерова.

Доїжджаючи узбережжям Чорного моря до Синопа, згадуємо, що саме тут у Пафлагонії висадився супутник Язона — Автоликой. Він побудував храм, куди й призначив оракула. Тут була до 75 р. до н.е. колонія мілетців. А у 1951 р. в Синопі німецькими археологами на чолі з Людвігом Будде було розкопано залишки єгипетського храму зі скульптурами Ізиди, Сераписа — цей культ був поширений іще за Птоломея (305–282 р. до н.е.). У Синопі, народився наймогутніший цар Сходу Митридат (132 р. до н.е.– 63). Життя його описує Аппіан та автор 24 томів історії Римської імперії Плутарх. Саме Митридат переніс столицю Понта з Амасії (де народився географ Страбон) у Синоп. Він здобув грецьку освіту, знав 22 мови, весь час воював із римлянами, зрештою, під час третьої митридатівської війни зазнав поразки від Помпея й утік до Керчі (в Пантікапей). Його скарби вивіз до Криму переможець Лукулд.

У Синопі збереглися залишки величного палацу Митридата, який уміщував 10 000 осіб. Монументальні високі стіни вражають красою й міцністю кладки, на них розміщена охоронна дошка з пояснювальним історичним текстом. Дорогу до палацу показав мені місцевий школяр.

В. Гамільтон залишався у Синопі протягом трьох днів і докладно описав старовину. Синоп — місце народження грецького філософа Діогена. Тому, в’їжджаючи до міста, бачимо йому пам’ятник із ліхтарем у руці та з собакою; сам Діоген стоїть на діжці. Саме тут виникло слово «синоптик», що в перекладі з грецької мови означає «можливість осягнути все». Звідси ж і пішли слов’янські назви книжок з описами історичних подій — «Синопсис». У нас, у Києво-Печерській лаврі, видав таку книжку 1674 р. Інокентій Гізель, архімандрит Лаври.

У місцевому археологічному музеї зібрано багато стародавніх скульптур — це хетські леви, римські мозаїки, а також візантійські ікони. На подвір’ї музею — гармати, ядра — пам’ять про кримську війну 1853 р.

Архітектурною перлиною Синопа є мечеть ХІV ст. з великим внутрішнім двориком, орнаментальними написами на мармурі куфічним шрифтом та тюрбе (тобто надгробком) знаменитого еміра Синопа Газії Челебі (1298–1324) безстрашного вояка. Був Газії Челебі непереможним флотоводцем, мореплавцем і воїном, він воював з італійцями, нищив генуезькі галери. Подейкують, що саме він першим придумав підводний човен. Ібн Батута називає його  людиною-жабою. Нащадок еміра, турецький мандрівник Евлія Челебі  (1611–1683) у своєму 10-томному «Seyhatnames» (1313, Стамбул) описує Україну і Крим.

Взагалі цей витягнутий у море півострів, зручний як гавань, був ареною постійних війн. Генуезці воювали з венеціанцями за володіння ним. Петрарка в листі до свого друга венеціанця Бандино (герб якого бачимо в Амасрі) благає припинити братовбивчу війну. Війна знайшла відображення в мистецьких пам’ятках. Так, синопський військовоначальник, генуезець Мегало Леркарні, який відрізав носи та вуха своїм супротивникам та засолював їх у діжках, наказав зобразити це у своєму палаці в Генуї відомому художнику того часу (ХVІ ст.) Луке Камбіазо. На фронтоні палацу були вміщені скульптури безносих каріатид роботи ломбардського скульптора Таддео Карлоне.

Ці місця біля Синопа — численні башти, замки — знайшли своє відображення і в західній літературі, в лицарських романах, особливо 4-го Хрестового походу.

Особливу пошану отримав французький роман у віршах «Мелюзина», складений у кінці ХІV ст. Жаном з Арраса за наказом герцога Беррійського. Прозова версія книги вийшла в Женеві в 1478 р., а німецький переклад через польське посередництво у 1677 р. став відомим у Росії.

Незважаючи на красиві живописні місця, все ж таки, на жаль, місцевість маловідома і в нас, і в Європі, сюди не пролягають екскурсійні маршрути. Єдина книга про цю частинку світу вийшла друком у Берліні 1915 р. — авторства Леонарда Пафлагонії. Ця праця насичена історичними подіями і незвичайними пристрастями.

Найближчими за духом до цієї атмосфери мені видалися поетичні переклади римських елегій українського неокласика Миколи Зерова. Впевнена, тут він почувався би як удома. В його гекзаметрах — перекладах Вергілія, Горація, Овідія — можна знайти безліч аналогій — описів Амастри й, зрештою, численних інших місць.

Так, коли раптово посеред Амастри (біля автобусної зупинки) бачиш старовинний камінь із напівзатертими грецькими літерами — очевидно, чиїмось іменем — мимохіть спливають у пам’яті рядки М. Зерова з перекладу поета Авзонія: «Не втече від загину камінь могили твердий, імені слава дзвінка».

Щодо мене, то я знайшла в поета і для себе дещо відповідне, епіграф до своєї подорожі. Це вірші з його перекладу Публія Марона.

Діалог:

 

Мелібій:  «Що ж так тягнуло тебе до того  величного міста?»

Tiмip:  «Воля, мій друже!

Хоч пізно, як волос на старість посивів

Взнав я принади її — осяяла вік мій ледачий!»¹

 

————
¹ Зеров М. К. Публій Марон (70–19 до н.е.). // Твори у 2-х т. — т.1. — К.: Дніпро, 1990. — С. 197–198.