Шановна  редакціє!

На сторінках Вашого чудового часопису багато говорилось про важливість перекладацького мистецтва, яке має донести до читача голос іншомовного та в більшості своїй іншокультурного автора. У зв’язку з цим хочу виповісти свої враження від перекладу новели Марґеріт Юрсенар «Останнє кохання хана Ченгі» (переклад Г. Чернієнко та І. Науменко) та  післямови до цього перекладу «На схилі гір як на схилі літ» Г. Чернієнко. («Всесвіт» 7–8, 2010 р.)

Новелу я прочитала із задоволенням, тим більше, що знайома з польським перекладом цього твору. Однак опісля прочитання у мене склалося враження, що авторкам перекладу не відоме джерело, з якого М. Юрсенар взяла сюжет для свого твору, і вони сприймають новелу як повністю автономний твір. Коли ж я прочитала «На схилі гір як на схилі літ», то була просто таки шокована — справді не знають, більше того — не розуміють, над чим саме вони працювали.

М. Юрсенар, відома французька письменниця 20 століття, взяла сюжет для своєї новели з «Ґендзі-моногатарі», японського роману 10 століття, написаного придворною дамою Мурасакі Сікібу. Роман цей має світову славу і входить до загальновизнаної світової класики. На початку 20-го століття його було перекладено на європейські мови, в тому числі й на французьку.

«Ґендзі-моногатарі» не є просто собі історією любовних пригод закоханого принца Ґендзі (в пер. Г.Чернієнко та І. Науменко — «хана Ченгі»). Це енциклопедія цілої епохи з життя Японії — епохи Хейан, під час якої закладалися могутні підвалини японської культури. Історично склалося, що вища аристократія тодішньої Ямато (себто Японії), відступивши реальну владу «служилому дворянству» — самураям, протягом кількох століть відшліфовувала мистецтва музики, письменства, віршування, живопису. Коли ж самурайська верства почала володарювати і на словах, і на ділі, висока культура Хейанської доби перетворила цих «грубих воїнів», як називала їх хейанська знать, в той ідеал японця, яким і понині захоплюється світ — гордого воїна, котрий однаково володіє мечем і пензлем, творить вірші трохи не на полі битви і знаходить смутну чарівливість у житті і в смерті.

Мурасакі Сікібу зобразила у своєму романі ідеального хейанського аристократа. Японські дослідники її творчости й досі сперечаються, чому зник розділ роману  «Відхід за хмари», в якому Ґендзі, втомлений життям і втратами дорогих йому осіб, приймає буддійський постриг і помирає. Одні вважають, що розділ загубився під час усобних воєн, які роздирали Японію опісля закінчення епохи Хейан, інші ж мають думку, що письменниця випустила цей розділ навмисне, натякаючи в назві на те, що її героя було прилучено трохи не до буддійських святих.

Через десять століть француженка М. Юрсенар наважилась «дописати» за геніальну японку втрачений розділ її роману. Звісна річ, письменниця не намагалася вповні наслідувати Мурасакі Сікібу, адже вона належала до іншої культури і мала інший світогляд. Однак М. Юрсенар створила витончену новелу, в якій головним героєм став не принц Ґендзі, а одна з супутниць його життя Ханатірусато (Панна з Містечка Зів’ялих Квітів). Сюжет письменниця європеїзувала — японська придворна дама часів Мурасакі Сікібу нізащо не стала б тривожити спокій буддійського ченця (за звичаєм Ґендзі, віддалившись від світу, мав прийняти постриг).  У новелі ж нещасливо закохана жінка домагається близькости зі своїм володарем за допомогою обману і гірко сумує, коли розуміє, що її, справжню, Ґендзі ніколи не кохав.

Не маючи особливих зауважень до якості перекладу, я все-таки була немило вражена двома речами. По-перше, в перекладацькій традиції японський мікадо титулується як імператор, а його син (у даному випадку Ґендзі) як принц, або князь. Не буду сперечатися зі знавцями французької мови про вимову імені героя новели, хоча і в російських, і в польських перекладах воно звучить таки як Ґендзі (з літери G), однак перекладач, знайомий із джерелом сюжету, не переклав би титул Ґендзі як «хан». В нашій культурній традиції  слово «хан» належить до середньоазійської культури, до того ж Ґендзі, принц без прав успадкування, ніколи не займав трону, а титул «хан» звикле вживається для означення середньоазійського володаря країни, або й імперії (Чингіз-хан, Бату-хан). Друга, але теж важлива похибка — переодягнена провінційною шляхтянкою Панна з Містечка Зів’ялих Квітів говорить, що «здійснює паломництво до храму Ізіди». Японці ніколи не поклонялися цій єгипетській Богині, зате регулярно здійснювали паломництво до синтоїстського храму Ісе (можливо, французькою це слово читається як Ізе), щоб поклонитися Богам-охоронцям Ямато.

Ці дві начебто дрібниці перетворилися у післямові  «На схилі гір як на схилі літ» в елементарне нерозуміння опрацьованого власними руками матеріалу. Дозволю собі привести найбільш кричущі невідповідності з цієї післямови:

— Перекладачка запевняє, що головний герой новели «під кінець життя аналізує всі свої «іпостасі», тобто якості, вади, примхи, загалом невроз з сексуальною домінантою (!) у вигляді чарівних «панн», завдяки яким у старості, спустошений, опинився на краю «дикого поля». Насмілюся запевнити, що в полігамному японському суспільстві 10-го століття такого поняття як «сексуальний невроз» просто не існувало. Кохання для хейанського аристократа було складним комплексом почуттів, в який входив і процес зваблювання, що починався з писання листів, і можливість крадькома помилуватись коханою, і пора року, і ще безліч складових. Ґендзі (Ченгі) не почуває себе спустошеним, він страждає від того, що не може вповні відчувати світ. Та й який, на Бога, сексуальний невроз може бути у особи, котра мала за звичаєм своєї країни кількох дружин та безліч наложниць?

— Наявність у героя новели отих кільканадцяти подруг перекладачка вважає за експлуатацію (жінок, очевидно) і зводить процес кохання до функції «народження здорового потомства», яка «мусить бути по-людськи прекрасною, а не спотвореною дозвільними примхами багатих нероб, яким належить усе». З одного боку — Маркс, з другого — Фройд… Однак перекладачка знов-таки не знає того, про що було відомо М. Юрсенар — принц Ґендзі (Ченгі) жив за законами свого суспільства, тобто епохи Хейан. У японському суспільстві зваблення жінки не несло такого навантаження, як у суспільстві християнської Європи. Тобто це не вважалося гріхом з релігійної точки зору і не каралося суспільною зневагою. Навпаки, жінки, яких ощасливлював  візитом ідеальний красень і митець (бо кожний хейанський аристократ був митцем — поетом, художником, музикою тощо) Ґендзі (Ченгі), користувалися певною повагою тодішнього соціуму.

— Перекладачка вважає героя новели Юрсенар розпусним ледацюгою, котрий бажає бути «оточеним дорогими і лагідними людьми, солодко їсти і пити, м’яко спати, робити тільки приємне і нізащо не відповідати». Справді М. Юрсенар у своїй новелі не згадує про минуле життя свого героя, сповнене творчої праці (адже складати вірші, музику, малювати картини  також є працею, чи не так?). Однак освічені французькі читачі її оповідки були знайомі з японським романом-першоджерелом,  і подібні думки їм навіть у голову не приходили. До того ж Ґендзі (Ченгі) в своїй останній промові виявляє себе філософом буддійського штибу, чий потяг до прекрасного трансформувався в бажання безсмертя краси.

— Ім’я Ханатірусато (Панни з Містечка Зів’ялих Квітів, більш точний переклад з японської — Панна з саду, де осипаються квіти) не несе на собі ніякого фройдистського навантаження. Це прізвисько — пам’ять про осінній сад, де з нею колись зустрічався герой роману Мурасакі Сікібу. Так само, як ім’я Панни з Альтанки Кручених Паничів є подібним же прізвиськом. Такі прізвиська замість власних імен  були в ходу у японців 10-го століття.

— Перекладачка вважає героя новели М. Юрсенар «страшним егоїстом», котрий «жодного разу не пригадав якоїсь корисної справи — будівництва мосту через ріку, чи закладення саду, виховання дітей… Він просякнутий задоволенням своєї хоті до такої міри, що, будучи сліпцем, осліп і фізично». У японському першоджерелі всі ці подробиці є — і сади, і храми, і діти: один із синів Ґендзі (Ченгі) став Імператором, другий — Першим міністром, а донька — Імператрицею. Однак новела М. Юрсенар не є переспівом «Ґендзі-моногатарі». Це камерна витончена новела, написана жінкою, з точки зору жінки, і зосереджена на одному-єдиному епізоді з життя героя, і на його ставленні до кохання. Ще раз зауважимо, що в полігамному суспільстві кілька подруг життя (дружин, наложниць, коханок) не є ознакою хоті чи моральної розпусти, а є ознакою певності положення в суспільстві: чоловік мав забезпечити матеріально всіх своїх «панн», з якими мав зв’язок. Щодо ставлення ж Ґендзі (Ченгі) до бідолашної Панни з Містечка Зів’ялих Квітів, то японець сказав би, що ця панна, бувши недосконалою, не змогла закарбуватися в серці свого володаря. М. Юрсенар, однак, не японка, вона щиро жаліє панну, перекладаючи на Ґендзі (Ченгі) частину провини за її нещастя, хоча зміст новели якраз говорить про те, що щира закохана душа непомітної серед палацових розкошів жінки потребує, для того щоб її оцінили, якихось екстремальних обставин.

— Перекладачка вважає, що у східній новелі-алегорії  «М. Юрсенар показала психічну хворобу, в яку одна безвідповідальна, але наділена владою людина втягнула ціле покоління. Якби і хан, і його жінки, подруги, коханки, наложниці, супутниці не зосередили свою увагу на пошуку тілесних утіх, а на любові до природи, до саду, до городу, на прання білизни (!) і на державних справах, він би не осліп, а остання найбільш віддана панна не зав’яла б, як розтоптана галузка». Оце перл! Геть аристократію, і хай живе революція, а шляхетні дами хай самі перуть свою білизну… Однак варто нагадати, що завдяки культурним підвалинам, які створила аристократія Хейанської Доби, Японія вистояла в смутах громадянських воєн, вистояла перед експансією європейських «культурних цінностей», які нищили її самобутність, відторгла християнство як релігію, що є убивцею природних віросповідань (ред. «Всесвіту» не розуміє останньої думки дописувачки, але не втручається у полеміку), а отже — величезного культурного пласту, вижила в атомному вогні і є нині великою державою. Що є кориснішим — Японія як держава, чи «міст через ріку», який давно би вже зогнив за проминулі 10 століть?

— Перекладачка вважає, що герой новели Юрсенар помер з «безглуздою порожнечею в душі». Невже з останнього епізоду новели не зрозуміло, що Ґендзі (Ченгі) якраз вважає своє життя сповненим сенсу та споглядання прекрасного і нарікає на його скороминущість, але аж ніяк не на порожнечу.

Висновок, отже, такий. У післямові говориться, що «перекладач мусить бути обізнаним у багатьох суміжних і далеких від літератури сферах людської діяльності». Пані перекладачка нівроку обізнана в цих сферах — вона знайома з марксизмом, фройдизмом, психоаналізом тощо. Незнайома вона лише з головним — з літературним корінням новели, яку переклала. І тому бачить у сумовитій оповідці М. Юрсенар те, чого там немає — сексуальні неврози, експлуатацію жінок та заклики до соціальної революції. Сумно, панове…

 
        Горностаєва Мирослава, лікар, м. Запоріжжя,
        27.08.2010

 

Від редакції. «Всесвіт» нагадує, що завжди готовий надати свої шпальти кожній із сторін дискусії для відповіді.