Орхан ПАМУК

МЕНЕ НАЗИВАЮТЬ ЧЕРВОНИМ

 

З турецької переклав Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ

 

35. Я — кінь

 

Ви не дивіться, що я зараз спокійний і нерухомий, адже ж насправді лечу галопом крізь віки. Минаю долини, буваю на війнах, видаю заміж печальних дочок шахів, несучи їх на собі,  лечу з оповіді — в історію, з історії — в легенду, з однієї книжки — в іншу, мандрую сторінками. Певна річ, мене часто малюють, я ж бо там, де раті, які неначе постали зі снів, на мені-бо їздять закохані з легенд, непереможні герої, вінценосні падишахи, які виступають у похід, мене зустрінете на війні, в десятках оповідей, книжках.

Що відчуваєш, коли тебе так часто зображують?

Пишаюся, звичайно, проте постійно себе перепитуєш: а чи то все мої зображення? Позаяк із тих малюнків випливає, що для кожного твоя зовнішність — інакша. Одначе я відчуваю: є щось спільне, єдине в цьому розмаїтті моїх зображень.

Повідаю вам історію, яку почув кілька днів тому від наших друзів художників. Один із європейських королів-ґяурів задумав побратися з донькою венеційського дожа. Він одружиться, але раптом венецієць бідний, як церковна миша, а його донька — потвора? Тож король наказав своєму наймайстернішому маляру: “Їдь до венеційського дожа й намалюй портрет дочки, та ще — які його володіння, землі, речі в палаці”. Вони — венеційці й не знають, що таке намахрем¹, тож упустили художника в покої до своїх дівчат, у палаци й стайні. Обдарований маляр зобразив і ту дочку, й того коня так, що, лиш глянувши на них, відразу впізнаєш. Європейський король розглядав картини в дворі свого палацу, розмірковуючи, що робити: одружуватися чи ні. А кінь тим часом закохавсь у портрет красивої кобилиці й усе норовив на неї вискочити, шматував своїм велетенським прутнем картину та трощив рамку. Конюхи ледь приборкали біснувату тварину.

——

¹ Намахрем — в ісламі — згідно з шаріатом — дозвіл на шлюб (за умови відсутности родинних зв’язків).

 

Та кажуть: європейського жеребця розбурхала не врода кобилиці, надзвичайно красивої, — а те, що вона видавалася на картині наче жива. Чи гріх це — бути зображеним настільки правдиво, як ота кобилиця? Я ж бо мало чим відрізняюся від коней на інших малюнках. Самі бачите.

Однак ті, хто уважно придивиться до мого тулуба — який він гарний, до ніг — які довгі, до моєї гордої постави, — ті зрозуміють: я — інакший. Але ця краса говорить не про мою окремішність як коня, а про виняткову майстерність мого художника. Всім вам відомо: не існує коня, що був би такий самісінький, як я. Лише я один — зображення, котре показує, як маляр уявляє коня.

“Який прекрасний кінь!” — дивуються ті, що дивляться на мене. Та це похвала не мені, а моєму творцеві. Тож-бо й воно: всі коні різні, і найпершим це має помічати маляр.

Підійдіть ближче, погляньте: у жодного жеребця прутень не схожий на інші. Не бійтесь, можете придивитися зблизька, навіть доторкнутись руками. Я баский і бравий на диво всім, бо мої форми й вигини властиві виключно мені.

Всі ми, всі коні, створені найвищим Творцем, великим Аллахом, не схожими один на одного, то чому ж маляри відтворюють нашу породу по пам’яті за єдиним зразком? Чому вихваляються, що намалювали тисячі, десятки тисяч коней, і не глянувши на нас? А тому, що вони стараються передати світ не таким, яким його бачать на власні очі, а таким, яким бачить його Аллах. Та чи це не свідчення, Господи помилуй, язичництва? Чи не керує ними пиха: “Я зможу створити те ж саме, що створив Аллах”? Ті, кому замало того, що бачать очі, ті, котрі тисячі разів виводили одного й того самого коня, беручи його зі своєї уяви, бо це передає погляд Аллаха на світ, ті, які стверджують, що лише сліпий майстер найкраще зобразить коня з пам’яти, — чи не змагаються всі вони з Аллахом? Чи не чинять безбожно?

Я ж стверджую, що нові стилі живопису, які прийшли від європейських майстрів, — не богохульні, навпаки, — найбільш прийнятні для нашої віри. О великий Аллаху! Аби лишень мене не зрозуміли неправильно мої брати з Ерзурума: я аж ніяк не в захваті від того, що європейки безсоромно ходять вулицями напівголі, ґяури не розуміють ані смаку кави, ані втіх із гарненькими хлопчиками, чоловіки там ходять безвусі та безбороді, а на голові відрощують довге волосся, ніби жінки, брешуть, прости Господи, називаючи пророка Ісу Аллахом! Ох, який я лихий на них, якби котрийсь проходив повз мене, то так би і хвицонув його копитом.

Проте мені вже обридло спостерігати за помилками художників, які й на війні ніколи не бували, сидять удома, наче жінки. Коли я скачу, то вони зображають обидві мої ноги витягнутими вперед. Та жоден же кінь так не скаче, наче заєць. Я коли рухаюся, то переставляю ноги по черзі. А ще в сценах військових походів зображають одну з моїх передніх ніг немов прирослою до землі, а друга, тим часом, — витягнута вперед, ніби в цікавого собаки. Жоден кінь так не скаче! В тих же сценах наші тіні однакової форми слідують одна за одною двадцять разів, але де ви знайдете загін сипагіїв, котрий би гнав коней у ногу! Коли ж на нас ніхто не дивиться, то ми щипаємо зелену травичку, а не стоїмо випростані й граційні, на когось чекаючи, як малюють. Чому забувають, що ми їмо, п’ємо, випорожнюємося, спимо? Чому бояться зображати наше велетенське достоїнство? У мене, слава Богу, воно намальоване. Якщо ніхто не бачить, то жінки з дітьми особливо полюбляють тішити свої очі, роздивляючись наше знаряддя. Що ж тут поганого? Чи й проти цього виступає Ходжа-ерзурумієць?

Розповідають, що колись у Ширазі жив один недовірливий шах. Він до смерти боявся, що вороги скинуть його і посадять на трон сина, тому не відправив принца намісником в Ісфаґан, а заточив у найвіддаленішій кімнаті палацу. Тридцять один рік жив той невільником у кімнаті, звідки не було видно ані двору, ані його садка. Принц виховувався на книжках. Коли його батько помер, він, щойно посівши трон, попросив: “Заради Аллаха, приведіть до мене коня, я завжди натрапляв на його зображення в книжках. Цікаво, який він насправді?” Йому привели найкращого чалого коня зі стайні палацу, й принц узрів, що з його ніздрів іде пара, ніби дим із комина, що його зад — ніби непристойне видовисько, що шерсть не вилискує, як на малюнках, а той же круп — грубий і негарний. Його мрії розбилися в прах, і він велів позабивати в державі всіх коней. Сорок днів тривала та жорстока бійня нещасних тварин, річки Шираза почервоніли від крови й укрилися пеленою смутку. А коли почалася війна, новий шах виставив проти кінноти свого ворога, правителя Каракоюнлу Туркмен-бея, лише піхотинців. Шаха розгромили й порубали на шматки — здійснилося правосуддя Аллаха. Тож не сумуйте, гадаючи, що кров коней нічого не варта, як лжесвідчать деякі книжки.

 

36. Моє ім’я — Кара

 

Після того як Шекюре з дітьми зачинилася в кімнаті, я ще довго прислухався до звуків. Деякий час про щось шепталися Шекюре з Шевретом, доки вона стривожено урвала малого: “Тссс!” У ту ж мить я почув знадвору біля колодязя шум, проте все затихло. Згодом мою увагу привернула чайка, яка примостилася на даху. Однак тепер вона, як і все довкола, мовчала. Звідкілясь іздалеку почувся стогін, я здогадався, що він лунає з-за передпокою: це вві сні плакала Хайріє. Стогін змінився на кашель. Несподівано кашель став гучним і надривним, опісля вщух, і знову — нескінченна моторошна тиша. Я змерз, мені ввижалося, що в кімнаті, де лежить дядько, хтось ходить.

Поки панувала тиша, я розглядав малюнки, уявляв, як наносили на папір фарби палкий Зейтін, Келебек із чарівними очима та покійний майстер заставок. Мені хотілося, дивлячись на кожен малюнок, вигукувати: “Шайтан!”, “Смерть!”, — так деякими ночами вигукував Еніште. Але мене стримував непевний страх. Я не міг придумати до мініатюр відповідні тексти, на чому сотні разів наполягав Еніште, тому ілюстрації мене вже добряче розізлили. Вони були причиною смерти Еніште, а осідали поступово в моїй голові, наче якісь неспростовні істини, що й викликало страх та нетерплячість: я ще до цього заради зближення з Шекюре скільки міг, стільки дивився на ті ілюстрації, слухаючи історії Еніште. І навіщо мені думати про таке, коли Шекюре стала моєю дружиною? Однак немилосердий внутрішній голос заперечував: “А тому, що навіть коли поснуть діти, вона не встане й не прийде до тебе”. Я ще довго чекав свою карооку красуню, розглядаючи при свічці мініатюри.

Вранці мене розбудили крики Хайріє. Задувши свічку, я вискочив у передпокій. Може, Хасан із посіпаками напали на будинок, треба заховати малюнки, — майнуло мені. Та за хвилю я здогадався, що Хайріє зчинила лемент за наказом Шекюре, аби сповістити дітей та сусідів про смерть Еніште-ефенді.

Ми зіткнулися з Шекюре в передпокої. Міцно обнялись. Діти, вчувши вереск Хайріє, позривалися з ліжка, повибігали з кімнати й нерішуче зупинились.

— Ваш дідусь помер, — сказала їм Шекюре. — Обережно, не заходьте до нього в кімнату.

Вона вирвалася з моїх рук і пішла до батька, де стала плакати.

Я запхав дітей у їхню кімнату.

— Перевдягніться, бо змерзнете, — наказав я їм і сів край ліжка.

— Дідусь помер не вранці, а вночі, — озвався Шевкет.

З подушки на мене дивилася літера “вав”¹, виписана довгою і гарною волосиною Шекюре. Укривало досі зберігало тепло гарячого тіла коханої. Ми з Хайріє слухали, як вона голосить.

——

¹ Вав — літера арабського алфавіту.

 

Її ридання, нібито в годину несподіваної смерти батька, звучали страшенно награно й неприродно, я відчув, що анітрохи не знаю свою Шекюре, щось лисяче та чуже крилося в її душі.

— Мені страшно, — промимрив Орхан, благаючи поглядом дозволити йому порюмсати.

— Не бійтеся, — заспокоював я їх. — Ваша мама плаче, аби повідомити сусідів про смерть дідуся, щоб вони прийшли.

— А як прийдуть, то що буде? — запитав Шевкет.

— Як прийдуть, то теж плакатимуть разом із нами. Вони розділять з нами горе, і нам полегшає.

— Це ти вбив дідуся!— заверещав Шевкет.

— Якщо ти й надалі приноситимеш прикрощі мамі, то я тебе ніколи не зможу полюбити, — зірвався я і теж відповів на підвищених тонах.

Ми репетували, ніби стояли біля бурхливого струмка. Це аж ніяк не нагадувало розмову вітчима з пасинком.

Тим часом Шекюре намагалася відчинити віконниці в передпокої, аби її голосіння було краще чутно в махаллє. Я наспів їй на підмогу, не бажаючи стояти осторонь. Ми обоє навалилися на вікно, змагаючись із віконницею. З останнім поштовхом вона вилетіла надвір і вікно було відчинене. Нам в обличчя війнуло холодом, в очі вдарило сонце. Шекюре почала голосно ридати, неначе волала до цілого світу.

Лемент сповіщав усьому махаллє про смерть Еніште-ефенді, тепер мені його кончина завдавала нестямного болю, якого я досі так гостро не відчував. Байдуже, щирим чи фальшивим було голосіння Шекюре, проте воно брало за душу. Несподівано для самого себе я теж заплакав. Можливо, жалів себе до сліз. Та чому плакав — не знаю: чи то справді з горя, чи то від страху, що доведеться відповідати за смерть дядька.

— Пішов від нас, пішов, пішов мій таточко, пішов, пішов! — голосила Шекюре.

Я голосив у такому ж дусі, однак не тямлячи, що саме примовляю. З сусідських порогів, із-за щілин віконниць на нас націлилися очі мешканців махаллє. Я дивився на себе їхніми ж очима й вважав, що все чиню як слід. Може, мої туга та біль і не були до кінця щирими, однак, плачучи, я позбувався своїх тривог, підозр, що мене звинуватять у злочині, навіть страху перед Хасаном і його людьми.

Шекюре була моєю, і я неначе святкував свою перемогу, здіймаючи лемент і вмиваючись слізьми. Моя дружина теж голосила, я потяг її за руку до себе і, не звертаючи уваги на дітей, котрі, плачучи, наближалися до нас, поцілував у обидві щоки. Її щоки були ніжні, немов м’яке шовкове простирадло, а пахли мигдалевим деревом з нашого дитинства. Я відчув це, попри власні сльози.

Ми всі, разом із дітьми, підійшли до небіжчика. “La illahe illallah”¹ — виголосив я, так наче тут і не лежав два дні труп, який добряче тхнув, а хтось ще тільки помирав. Це мали бути останні дядькові слова, які він мусив повторити, щоб потрапити в рай. І ми вдали, ніби дядько повторив їх, після чого усміхнулися, не відводячи погляду від чомусь понівеченого обличчя та розтрощеної голови. Тоді ж, тримаючи руки догори долонями, я прочитав суру “Ясін”², усі мовчки вислухали. Шекюре принесла шмат чистого батисту, і ми дбайливо підв’язали дядькову щелепу, котра відвисала, потім співчутливо закрили вціліле око, злегка перевернули тіло на правий бік і перевернули так, аби те, що колись називалося “обличчям”, було спрямоване в бік кибли³. Шекюре прикрила батька чистим простирадлом.

——

¹ “Во ім’я Аллаха, милостивого й милосердного.... “ — початок будь-якої молитви.

²  “Ясін” — тридцять шоста сура Корану, яку читають як поминальну молитву .

³ Кибла — в ісламі — бік, куди спрямований погляд під час молитви, — в напрямку Кааби.

 

Діти з уважністю лікаря спостерігали за нашими діями. Мені це сподобалося. Радувала й тиша, яка настала після наших ридань. Зрештою я почувався людиною, в якої таки є жінка, сини, родинне тепло та домашній затишок, мої думки врівноважилися, страхи, навіяні смертю Еніште, відступили.

Я зібрав малюнки, склав у палітурку й вибіг з дому, надягши свій цупкий каптан. Назустріч мені ішла стара тітка, сусідка, вчувши голосіння, вона спішила поспівчувати нашому горю собі на втіху. З нею марширував зашмарканий онук, який уже смакував майбутню розвагу. Я минув їх, удавши, що не помітив, і попростував до мечеті.

Мишина нора, яку імам називав “домом”, крихітна хатина, за яку нічого, крім сорому, не відчуєш, стояла біля розкішної мечеті з велетенською банею та просторим двором — їх так зараз будують. Проте імам, як і решта духовенства, розширив свої володіння на територію цілої мечеті, тому анітрохи не зважав, що його жінка розвішує вицвілу білизну в дворі на мотузку між двома каштанами. Двоє нахабних псів теж мали себе за таких же повноцінних власників двору, як і сім’я імама-ефенді. Відбившись від їхніх атак та спекавшись синів імама, котрі ганялися за собаками зі швабрами в руках, ми з імамом віддалилися в один з тихих закутків двору.

Я був упевнений, що після вчорашнього розлучення й весілля імамові-ефенді немає на що скаржитись, ми-бо не поскупилися. “Знову щось трапилось!” — було написано в нього на виду.

— Сьогодні вранці помер Еніште-ефенді.

— Нехай прийме його душу Аллах, хай спочиває в раю! — доброзичливо промовив він.

Навіщо я бовкнув “сьогодні вранці”? Чи не викличе це зайвих підозр? Я запхав йому в руку один із тих золотих, котрі зосталися з учорашнього дня, і попросив прокричати перед азаном сала¹ та ще послати брата глашатаєм по махаллє, щоб сповістив про смерть дядька.

——

¹ Сала — заклик до молитви перед намазом у п’ятницю або для здійснення похоронного обряду.

 

— У мого брата є вірний товариш, він напівсліпий, ми з ним дуже добре обмиваємо небіжчиків.

Отже, він доручить якомусь сліпому та своєму придуркуватому брату обмити Еніште-ефенді — обставини складалися якнайліпше. Наприкінці я сказав йому, що заупокійний намаз вершитиметься в обід, і що збереться велике юрмисько, поприходять з палацу, малярського цеху, різних медресе, з дуже високих установ. Про понівечені обличчя та голову Еніште-ефенді я не обмовився й словом, бо давно прийшов до висновку, що з цією проблемою можуть справитися тільки верх?.

Падишах доручив займатися фінансуванням книги, яку замовив Еніште-ефенді, Головному скарбничому, тож першим сповістити про смерть дядька випадало саме його. Аби проникнути з такою метою до палацу, я зайшов у кравецьку майстерню напроти воріт Соукчешме. Там ще з років мого дитинства працював один облицювальник, мій родич по батьковій лінії. Я поцілував укриту родимими плямами руку і з благанням у голосі розповів, що мені необхідно зустрітися з Головним скарбничим. Спершу він змусив мене посидіти, почекати в оточенні бритоголових майстрів, які з оберемками різнобарвної тканини в руках зшивали завісу, складену вдвоє, а потім наказав слідувати за помічником старшого кравця, який, наскільки я зрозумів, направлявся до палацу в грошових справах. Ворітьми Соукчешме ми вийшли на майдан Алай, де минули споруду малярського цеху напроти Айя-Софії. Поки що я був урятований — повідомляти іншим художникам про злочин не доводилося.

Майдан Алай, як завжди, видався мені настільки ж гомінким, наскільки й малолюдним. Ані біля брами Каїт Еміні, перед якою в дні засідання Дивану¹ шикувалися шеренги жебраків, ані біля засік не було живої душі. Проте зі столярень, пекарень, стаєнь, з вікон лікарні, з-за кипарисів, з боку конюхів та скакунів, які стояли перед другими воротами, на чиї вежі з конічними дахами я захоплено дивився, звідусіль мені вчувався приглушений шум. Від страху я дуже переживав: адже ж за мить вперше в своєму житті пройду крізь другі ворота, Бабюселлам.

——

¹ Диван — Державна рада Османської імперії.

 

Проходячи воротьми, я ніде не помітив кутка, де, як розказували, стоять напоготові кати, але й не зміг приховати свого хвилювання від воротарів, які косували на мій сувій із тканиною для оббивок, що його ніс у руках, нібито допомагаючи своєму проводирю-кравцю.

Вийшовши на площу Диван, ми відразу занурилися в глибоку тишу, яка поглинула все довкола. Моє серце напружено калатало, жили на шиї — й ті пульсували. Місце, про яке я стільки чув, котре мені стільки разів описував дядько та люди, вхожі до палацу, постало переді мною несказанно чарівним садом, неначе справжній рай. Однак тут я не почувався щасливим праведником. Ні, я відчував страх і покору, усвідомлював, що є звичайнісіньким рабом падишаха, стовпа світу. Сьогодні я це розумів, як ніколи. Зачудовано дивився на павичів, що прогулювалися зеленим моріжком, бачив золоті кухлики, прикуті ланцюжками до водограю, що дзюрчав і пінився, на чавушів¹ Дивану в шовковому вбранні, які ходили настільки нечутно, що, здавалося, пливуть над землею. Мене переповнювали збудження й піднесення: я ж бо маю змогу служити самому повелителю. Я обов’язково завершу таємну книгу падишаха, чиї незакінчені ілюстрації нині несу йому під пахвою. Баня Дивану скорше викликала страх, аніж захоплення. Прикипівши до неї очима, я підсвідомо слідував за кравцем.

——

¹ Чавуш — глашатай; унтер-офіцер (тур.); тут: палацовий служитель спеціального призначення.

 

З приставленим до нас хлопчиком-проводирем, ми, не подаючи ані звуку, з острахом, наче в якомусь сні, поминули приміщення Дивану та Скарбниці. Я ж десь внутрішньо відчував, що колись тут був, усе бачив і знаю.

Широкими дверима ми ввійшли до зали, відомої як “стара кімната” Дивану. Під велетенською банею стояли в очікуванні ремісники, тримаючи в руках сувої тканин, шматки шкіри, срібні піхви для шабель, шкатулки, інкрустовані перламутром. Я відразу здогадався, що ці люди з придворної чети ремісників падишаха: зброярі, чоботарі, сріблярі, ткачі оксамиту, різьбярі на слоновій кістці, майстри, які виготовляли музичні інструменти — сази й уди. Оскільки вхід до покоїв палацу був заборонений, то всі вони чекали під дверима кімнати Головного скарбничого, до якого поприходили з приводу фінансів та закупки матеріалів. Слава Богу, серед них не було жодного маляра.

Ми стали скраєчку й теж чекали. Час від часу до нас долинав підвищений голос секретаря скарбничого, який був змушений раз-у-раз повторювати про помилку в розрахунках, на що якийсь замочник шанобливо відповідав своє. Їхні голоси зрідка перебивав шепіт ремісників, які скаржилися на фінансування й поставку матеріалів, хоча ще гучніше було чути ляпіт голубиних крил — птахи літали всередині під банею.

Настала моя черга. Зайшовши в невеличку кімнату під банею, я застав там лише секретаря й сказав йому, що я у важливій справі до Головного скарбничого: книга, яку замовив падишах і за чиїм велінням роботу над нею призупинили, досі залишається незакінченою. “Гм! Гм!” — прогугнявив секретар, відчуваючи щось неладне, й пильно подивився на мене. Я показав йому мініатюри до дядькової книги. Побачивши, що його спантеличили дивні малюнки, їхня незвичність, я назвав ім’я свого дядька, розповів, чим він займався, і додав, що через ці малюнки він загинув. Це все я випалив, не встигши й оком змигнути. Бо добре розумів: якщо вийду з палацу, не доступившись до падишаха, то мене звинуватять у жахливому вбивстві Еніште.

Секретар побіг з новинами до Головного скарбничого, а мене кинуло в холодний піт. Від Еніште мені було відомо, що Головний скарбничий ніколи не відлучається од падишаха, іноді під час намазу розстилає для нього килимок, іноді султан ділиться з ним своїми таємницями. Він, мабуть, і не подумає покидати покої палацу задля мене? Та неймовірним був уже той факт, що когось послали в Ендерун, серце палацу. Де зараз Його Величність падишах? Спустився до котрогось узбережного палацу, а чи відпочиває в гаремі? Чи з ним Головний скарбничий?

Мене гукнули не швидко. На мить я збентежився. Назустріч мені вийшов ткач оксамиту, на його обличчі застигли подив і повага, мене це насторожило. Заходити всередину було лячно, здавалося, що не зможу зронити ані пари з уст.

Там сидів чоловік. На голові мав помережаний серпуш¹, такі носять тільки візири; то був Головний скарбничий. Він розглядав мініатюри, взяті в мене секретарем, розклавши їх на підставці для книг. Я так боявся, наче сам їх малював. Поцілував поділ його вбрання.

——

¹ Серпуш — головний убір.

 

— Синку, мені не почулося? Твій дядько помер?

Мені заціпило — чи то від хвилювання, чи від почуття провини, я лише закивав у відповідь головою. Потім сталося те, чого й не припускав: мені на очі навернулася сльозина й повільно-повільно скотилася щокою під співчутливим та розгубленим поглядом Головного скарбничого. Не знаю. Поява Головного скарбничого, який залишив падишаха, щоб поговорити зі мною, саме моє перебування в палаці, можливість аж так наблизитися до падишаха — це дуже вражає. За тою сльозинкою закапали інші, вони потекли струмочками, я вже навіть більше не соромився.

— Поплач, синку, якщо хочеться, — промовив Головний скарбничий.

Я плакав навзрид. Думав, що подорослішав за ці двадцять літ, досяг зрілости, але коли опиняєшся так близько до падишаха, сйрця держави, то відразу перетворюєшся на дитину. І мені було байдуже, що мої ридання чути сріблярам за дверима, ткачам оксамиту. Тепер я знав, що про все розповім Головному скарбничому.

Так і було. Я розповів про все від щирого серця. Мені стало спокійно на душі, коли побачив, як оживають перед очима Головного скарбничого наше з Шекюре одруження, труднощі, пов’язані з книгою дядька, таємниці, які криються за ілюстраціями, що лежать перед нами, погрози Хасана, картина з небіжчиком Еніште. Я відчував усім своїм єством, що лише тоді виберуся з пастки, до якої потрапив, коли довірюся безмежному правосуддю та милосердю нашого султана, покровителя світу. Чи зрозуміє мене скарбничий? Чи передасть мої слова Опорі неба та землі, нашому падишаху? Чи не кине катам на тортури?

— Треба негайно сповістити малярський цех про смерть Еніште-ефенді, — розпорядився Головний скарбничий, — щоб усі художники були присутні на похороні.

Він глянув на мене: чи немає заперечень? Цей миттєвий взаємозв’язок додав мені впевнености, і я висловив свої припущення щодо вбивства дядька та майстра заставок Заріфа-ефенді. Натякнув на прибічників ваїза Ерзурумійця, на тих, котрі ганять текке, бо там грає музика й танцюють. Помітивши вогники підозри в очах Головного скарбничого, я вирішив поділитися з ним й іншими своїми здогадами: ілюструвати книгу Еніште-ефенді — означало отримати у винагороду як гроші, так і почесті, тому в середовищі майстрів малярського відділу неминуче зародилися суперництво й заздрощі. Вже сама таємничість, якою окутана справа, могла призвести до зненависти та ворожнечі. Я говорив, але на душі було тривожно — моя інтуїція підказувала, що Головний скарбничий хоча й не до кінця, проте підозрює й мене. Мій Аллаху, тільки б усе стало явним! Більше мені від Тебе нічого не треба!

Ми мовчали. Головний скарбничий прикипів очима до малюнків, відвівши погляд від мене, так, ніби йому було ніяково за мої слова й ті події, що випали на мою долю.

— Дев’ять штук, — озвався він, — тоді як ми з Еніште домовлялися про десять ілюстрацій. Він отримав значно більше сухозлітки, ніж тут використано.

— Безжальний убивця викрав з безлюдного дому останню мініатюру, на якій було дуже багато позолоти.

— Ми не маємо жодних відомостей про каліграфа.

— Покійний дядько не встиг закінчити роботу над текстами. Він сподівався на мою допомогу в цій справі.

— Синку, ти ж говорив, що зовсім недавно повернувся до Стамбула.

— Тиждень тому. За три дні після вбивства Заріфа-ефенді.

— Отже, Еніште-ефенді цілий рік ілюстрував книгу без текстів?

— Так.

— А він розповів тобі, про що йдеться в книзі?

— З його слів у ній буде описано те, що воліє бачити падишах: минає рівно тисячоліття від хіджри Пророка, відображаючи ювілейний рік мусульманського календаря, книга вкаже венеційському дожу на меч і велич ісламу; перед його очима постануть могутність і багатство шляхетних Османів, страх западе у венеційське серце. Малюнки та тексти книги передаватимуть найвищі, найдорожчі цінності нашого світу. Як і в “Фірасетнаме”¹, головним у ній буде зображення нашого падишаха. Використання стилів європейських майстрів теж уразить дожа й викличе в нього бажання дружити з нами.

——

¹ “Фірасетнаме” — книга про майстерність їзди верхом.

 

— Я все це знаю. Та хіба найвищі, найдорожчі цінності великих Османів — це оті собаки й дерева? — запитав він, киваючи пальцем на мініатюри.

— Мій дядько-небіжчик наголошував, що книга розповідатиме не тільки про багатства падишаха, але і про його духовну міць та потаємний смуток.

— А зображення падишаха?

— Я його не бачив. Зараз воно лежить десь у схованці звірюки-душогуба, в його домі — хтозна-де.

Виходило, що покійний Еніште-ефенді не виконав обіцянки: не передав готову книгу взамін на виплачене йому золото. Натомість видавався людиною, з чиєї ініціативи було створену цілу купу чудних малюнків, що не мали ніякої цінности в очах Головного скарбничого? А я, отже, вбив цього бездарного чоловіка, на якого не можна було покластись, аби побратися з його донькою, або, скажімо, продати сухозлітку? Чи не так дивиться на мене Головний скарбничий? Судячи з його погляду, проблема зі мною була майже вирішена, тому я говорив схвильовано, зібравшись з останніми силами. Передав йому слова дядька, що вбивцею бідолахи Заріфа-ефенді може бути один з тих малярів, яким він робив замовлення. Розповів про думки Еніште стосовно Зейтіна, Лейлека та Келебека. Однак моя промова була недовгою, мені не вистачало як доказів, так і впевнености. Я відчував, що Головний скарбничий має мене за підлого наклепника та пліткаря.

Ось чому я зрадів, коли він сказав, що потрібно приховати від малярського цеху правду про наглу смерть дядька. То була перша ознака нашої співпраці. Ілюстрації я залишив Головному скарбничому.

Ще кілька годин тому, проходячи в ворота Бабуюселлям, я так хвилювався, наче вони вели до раю. Тепер, виходячи з них, я був спокійний, ніби людина, котра повертається додому після десятиліть блукання.

 

 

37. Я — ваш Еніште

 

Мій похорон був прекрасний, такий, як я й хотів. Прийшов кожен, кого я бажав бачити, мене переповнювала гордість. Із візирів, котрі на час моєї кончини перебували в Стамбулі, підоспіли кіпрський Хаджі Хусейн-паша та Тпал Бакі-паша; вони довго згадували, як колись я їм зробив велику послугу. Поява дефтердара¹ Кирмизи-Мелєка-паші, який купався в славі й водночас був об’єктом лихих пересудів, сколихнула скромний двір мечеті нашого махаллє. Особливо мене порадував прихід чавушбаші² Мустафи-аги, чию посаду я міг би зайняти, якби не помер, і брав би участь в активному житті держави. Зібрання було поважне й тішило око: секретар Дивану Кемалеттін-ефенді, чавуші Дивану, частина з яких були моїми друзями, а частина — ворогами, завжди привітний і доброзичливий управитель канцелярії Серт Салім-ефенді, колишні чиновники Дивану, що рано покинули державну службу, мої друзі по медресе, далекі й близькі родичі, молодь та інші — дивуюся: звідки вони довідалися про похорон?

——

¹ Дефтердар — тут: міністр фінансів.

² Чавушбаші — начальник над чавушами.

 

Я пишався цими сходинами, траурним настроєм, який панував. Присутність головного скарбничого Хазіма-аги та начальника султанської варти свідчила, що Його Величність падишах опечалений моєю смертю. Та чи означає це, що буде докладено всіх зусиль, аби знайти мерзотника-вбивцю, що кати займуться справою? Не знаю. Я зараз бачу ту гадину, він стоїть у колі малярів та каліграфів із серйозним, наскільки можна, засмученим виразом обличчя та дивиться на труну з моїм тілом.

Але боже збав вас думати, що я гніваюся на свого вбивцю, охоплений бажанням помсти, що моя душа позбавлена спокою, бо був безжально й підступно знищений. Тепер я в іншому вимірі, і моя душа, навпаки, — спокійна, бо після десятиліть мук у земному світі повернулась у свій первісний стан.

Після ударів каламарем моє залите кров’ю тіло лежало й знемагало від болю, душа ж покинула його, ніби щось тимчасове. Певний час вона тремтіла в променях сліпучого світла, а потім до мене повільно-повільно наблизилися два чарівних янголи, вони усміхалися, а їхні лики сонячно сяяли. Все було, як у “Kitab-ur Ruh”, яку я перечитував безліч разів. Янголи взяли мене під руки, наче я ще був тілом, а не тільки душею, і понесли у високості. Як швидко і як плавно, без жодних коливань, ми здіймалися вгору, наче в щасливому сні! Минули вогняні ліси, здолали сліпучі ріки, чорні моря й опинилися на засніжених горах. Мандрівка через кожен простір тривала тисячоліття, однак мені здавалася швидшою за мить.

Ось так, пробираючись крізь різношерсті людські юрмиська, зграї невиданих тварин, хмари та трясовини, що кишіли птицями й комашнею, описати яких не вистачить слів, ми пролетіли сім небес. На кожному небі янгол, який летів попереду, стукав у двері і звідтіля чулося: “Хто він?” Янгол називав моє повне ім’я, розповідав, хто я й що я, а наприкінці додавав: “Добрий раб Великого Аллаха!” Тоді з моїх очей котилися сльози радости й щастя. Проте я знаю: мабуть, мине ще з тисяча років до Судного дня, коли душі поділять на праведні, достойні раю, й грішні, які кинуть до пекла.

Так, знаю. Адже за винятком поодиноких незначних відмінностей смерть була такою ж, як її описували на сторінках своїх творів Газалі, Ел Джевзіє та інші вчені. А питання, на котрі не знайдеш відповіді в книжках, ті оповиті темрявою загадки, що їх може пізнати лише мертвий, віднині переливались у сяйві тисяч різнобарвних променів.

Як передати словами ті всі барви, побачені мною в мить дивовижного вознесіння? Я уздрів, що всесвіт створений з кольорів, кожна річ — це колір. Я відчував, що та сила, котра відокремлює мене від решти речей, створена з кольору, але й те, що зараз тримає мене в своїх ніжних обіймах і єднає з цілісіньким світом, — теж колір. Я милувався небом у помаранчевих барвах, прекрасними тілами кольору зеленого листя, брунатними яйцями, дивними кіньми небесної блакиті. Все було, як на тих малюнках і ніби з тих легенд, котрі я з любов’ю розглядав роками. Та наяву бачив це вперше, тому дивився схвильовано й заворожено, а разом з тим здавалося, що побачене немов сходить з картин моїх спогадів. Я збагнув: те, що ми називаємо спомином, є частиною цілого всесвіту і в майбутньому, завдяки нескінченному часу, який відкрився переді мною, всесвіт спершу стане моїм досвідом, а потім — пам’яттю. Я зрозумів: чому, померши, заспокоївся в радощах кольорів, неначе вивільнився з тісної сорочки, — відтепер для мене не існує жодних заборон, існують лише безмежний час і простір, щоб прожити всі часи і побувати всюди.

Щойно пізнавши це, я з радістю й острахом наблизився до Нього. В ту мить, охоплений смиренням, я відчував буття червоного кольору, ні з чим не зрівняного.

За хвилю все довкола перетворилося в яскраво-червоне. Краса того кольору народжувалася в мені й у всесвіті. Що дужче я наближався до Нього, то більше хотілося плакати від щастя. Несподівано мені стало ніяково, що постану перед Ним: залитий кров’ю. Хоча й розум нагадував, що Він сам покликав мене до себе, пославши Азраїла та інших своїх янголів, — так було написано й у книгах про смерть.

Я матиму змогу здріти Його? Від хвилювання мені забило дух.

Який дивний і прекрасний цей Червоний, Він наповнює все-все, а в Ньому веселяться привиди цілого всесвіту. Від самої думки, що я є його частиною, що я майже біля Нього, сльози з моїх очей потекли струмками.

Однак було очевидно, що ще ближче я не підступлюся до Нього. Він розпитував про мене янголів, ті — хвалили, і я бачив, що Він любить мене як доброго раба, котрий слухняно слідує його велінням і заборонам.

Та на якусь мить у мою душевну радість і сльози щастя проник трунок сумніву. Аби позбутися його, я нетерпляче, відчуваючи, що винний, запитав:

— Останні двадцять років я перебував під впливом ґяурських картин, які бачив у Венеції. Навіть деякий час жадав мати власне зображення, виконане в їхньому стилі, правда, побоявся здійснити свій задум. Потім з моєї ініціативи в ґяурському стилі зобразили Твій світ, Твоїх рабів і нашого падишаха, Твою земну тінь.

Я не почув його голосу, однак відповідь проникла в моє єство:

— І Схід, і Захід належать мені.

Збуджений, я не стримався:

— Гаразд, та який смисл цього всього... цього всесвіту?

Чи то слово “сир”¹ чи то “сев”² відчув я у собі. Я до кінця не розібрав: яке з них?

——

¹ Сир — таємниця (тур.).

² Сев — люби! (тур.).

 

По тому, як підлетіли до мене янголи, я зрозумів, що тут, на найвищому небі, стосовно мене прийнято ствердне рішення. Проте я разом із іншими душами померлих упродовж десятків тисячоліть ще чекатиму в цьому Чистилищі Судного дня, бо тільки тоді буде прийнято остаточне рішення. Мені подобалося, що події розвиваються так, як написано в книгах. Спускаючись униз, я згадав, що, за тими ж книгами, моя душа в мить захоронення повинна знову поєднатися з тілом.

Але я відразу здогадався, що оповіді про повернення душі в тіло — це літературне перебільшення. Й був удячний Йому. Після намазу поважна похоронна процесія, якою я так пишався, піднявши труну на плечі, спускалася до невеличкого кладовища Тепеджік. Незважаючи на траурний настрій, процесія була напрочуд організована. Вона збігала вниз, наче тоненький шнурочок.

Я проясню вам, де власне зараз моя душа: з хадісу Пророка, в якому сказано, що “душа віруючого — це птах, котрий живиться з райських дерев”, стає зрозуміло: після смерти душа витає в небі. Однак, як стверджує Ебу Омер бін Абдюльбер, з даного хадісу не випливає, що душа набирає пташиних форм або навіть перетворюється в птаха. І — як правильно тлумачить слова пророка Ел Джезвіє — це означає, що душа перебуває там, де літають птиці. Місце мого споглядання венеційські майстри, котрі захоплюються перспективою, назвали б “точкою зору”, що повністю збігається з описами в коментарях Ел Джезвіє.

Зі свого місця я можу дивитися як на юрмисько, що ніби шнурочок збігає вниз до кладовиська, так одночасно можу з утіхою, ніби на малюнку, спостерігати, як від Халіча просто в напрямку Сарайбурну, ледь петляючи, весело пливуть, набираючи ходу, невеличкі судна, а вітер надимає їхні вітрила. Я споглядав світ з висоти мінарету, й світ нагадував мені мініатюри якоїсь дивовижної книги, чиї сторінки я перегортаю одна за одною.

Але я міг бачити більше, аніж той, хто просто кудись високо піднявся й чия душа не розлучилася з тілом: там, на тому березі Босфору, за Ускюдаром, посеред могил у пустому садку, діти гралися в “довгого осла”; ось мить, що відбулася дванадцять років і три місяці тому, — забравши венеційського посла з його вілли на березі моря, ми веземо його на прийом до садразама¹ Кел Рагип-паші, що невдовзі його прийме, як красиво розтинає морські хвилі човен із сімома веслярами міністра закордонних справ; здоровенна перекупка на новому базарі Ланґа тримає в руках велетенську капустину, ніби немовля в обіймах, яке годуватиме; я радію, бо після смерти чавуша Дивану Рамазана-ефенді переді мною відкрилися нові перспективи; мама, яка розвішує білизну, а я в бабусиних обіймах розглядаю червоні сорочки; у покійної матері Шекюре почалися перейми, і я бігаю по віддалених махаллє, розшукуючи повитуху; місце, де лежить мій червоний пояс, загублений мною сорок з гаком років тому (Васфі поцупив); казковий сад удалині, що його бачив тільки раз у житті, двадцять літ тому, вві сні, вірю, Аллах у майбутньому відкриє мені, що це — рай; відтяті голови, носи, вуха, які прислав грузинський бейлербей² Алі-бей, перебивши повстанців Кавказької фортеці. І, звісно, я зараз бачу свою красунечку Шекюре, вона відстала од сусідок, які повертаються в дім, стоїть і плаче за мною, вдивляючись у вогонь на подвір’ї.

——

[1] Садразам (великий візир) — голова уряду Османської імперії.

² Бейлербей — титул пашів, намісників на завойованих землях.

 

Як стверджують книжки та древні вчені, душа може перебувати в чотирьох місцях: 1. Утроба матері; 2. Світ; 3. Чистилище, де я нині витаю; 4. Рай або пекло, залежно від того, куди її відправлять після Судного дня.

З чистилища й минуле, й сьогодення видно водночас, а спогади душі, поки вона тут, не обмежені простором. Тільки вирвавшись із темниці часу та простору, усвідомлюєш, що життя було для тебе тісною сорочкою. Бути безтілесною душею в світі мертвих — справжнє щастя, а найбільше щастя — стати тілом без душі серед живих, однак, не померши, ніхто цього не збагне. Так шкода! Тому гірко було дивитися, як під час розкішного похорону та вдома, вимотуючи себе, намарне ридає за мною моя Шекюре. І я молив великого Аллаха, аби він наділив нас безтілесними душами в раю та тілами без душі — на землі.

 

38. Я — майстер Осман

 

Вам знайомі вредні дідугани, які прожили життя, присвятивши його мистецтву. Всіх вони лають. Самі зазвичай худі, цибаті й кощаві. Й хочуть, аби той короткий відтинок життя, що їм залишився, був таким самим довгим, як попередній. Вони миттю вибухають гнівом — усе їм не так. Беруть у свої руки стерно влади й кожного змушують коритися. Ті старі ні на кого й ні на що не схожі. Я один з них.

Таким у свої вісімдесят був і неперевершений майстер Нурулах Селім-Челебі (щоправда, не настільки дратівливим, як я). Ще бувши шістнадцятилітнім підмайстром, я удостоївся чести сидіти з ним пліч-о-пліч у цьому ж цеху й малювати. Таким був і останній з великих майстрів Сар? Алі, якого ми поховали тридцять років тому (і знову ж — не настільки кощавим і цибатим, як я). Стріли критики, що в ті часи посилали вслід цим легендарним майстрам, котрі управляли малярським цехом, нині часто-густо впинаються і в мою спину. Тому я хочу, аби ви знали: деякі зі стереотипів, що нам їх приписують, не мають жодного підґрунтя.

1. Все нове нам не до вподоби, бо не існує нічого нового, що справді б викликало наше схвалення.

2. Ми ображені й пригнічені своєю знервованістю, нещасливою долею або ще чимось, тож маємо більшість людей за дурнів. Відповідно й поводимося з ними як з дурнями (А якби ми ставилися до людей краще, то й нас би вважали розумнішими).

3. Крім художників, яких сам виховав, полюбивши ще з років їхнього учнівства, я забуваю й плутаю обличчя та імена решти малярів, але не через свою старечу забудькуватість, а тому, що ці імена й обличчя для мене такі невиразні та непоказні, що їх і не запам’ятаєш.

Аллах рано забрав душу Еніште. На його похороні я намагався не згадувати, як через свою тупість небіжчик колись змусив мене наслідувати європейських майстрів, яких прикрощів він мені завдав. Повернувшись із похорону, я подумав: Аллахові дари, сліпота й смерть — уже не за горами. Безперечно, мене згадуватимуть доти, доки малюнки, які я створив, книжки, що проілюстрував, тішитимуть людське око, завдяки їм у серцях людей цвістимуть квіти щастя. Однак я бажаю, аби після моєї смерти кожному було відомо: на старості, на схилі віку для мене існувало дуже багато речей, що викликали радісну усмішку. Як от:

1. Діти (вони — сутність усесвіту).

2. Приємні спогади (вродливі юнаки та жінки, майстерна малярська праця, дружба).

3. Зустрічі з дивами древніх ґератських майстрів (хто не знає, той мене не зрозуміє).

Ось як по-простому це все пояснити: в малярському цеху падишаха (цим цехом управляю я) вже не можуть творити такі самі чарівні мініатюри, як у давнину. А далі буде ще гірше, все занепаде й розвалиться. Незважаючи на те що ми з любов’ю присвячуємо цій справі наші життя, я зі щемом у серці усвідомлюю, що тут, у цеху, ми надзвичайно рідко досягаємо тих висот краси, притаманної древнім малярам Ґерата. Та якщо смиренно сприймати це як реальність, то життя не буде тягарем. По суті, смиренність полегшує нам життя, тому вона — найприйнятніша чеснота в мистецькому світі.

З отим смиренням я сидів і доводив до пуття ілюстрацію з “Сурнаме”, де йдеться про церемонію обрізання наших султаничів. На малюнку зображено, як єгипетський бейлербей дарує на червонім оксамиті дітям султана помережану золотом портупею та шаблю, оздоблену рубінами, смараґдами й лазурним камінням; дарує також корабель. А ще підводить до них за золоту вуздечку гонористого, баского, швидшого за громовицю арабського жеребця, його шерсть вилискує ясніше за срібло, на носі — біла зірочка, стремена — тонкі й інкрустовані хризолітом, а зверху на коні — сідло з червоного оксамиту, розшите сріблом-золотом з інкрустованими рубінами, викладеними у формі сонця. Сторінку я розмітив сам, а учням велів зобразити коня, шаблю, султаничів, послів, що на них дивляться. Тепер то ліворуч, то праворуч орудував на сторінці пензлем. Деякі листочки чинара на Ат-майдані забарвив у фіолетове. Ґудзики посла татарського хана зробив жовтими. Якраз наносив дещицю сухозлітки на вуздечку коня, аж тут постукали в двері. Я припинив роботу. Це був хлопчик-гонець з палацу. Мене викликав головний скарбничий. Мої очі приємно запекли. Я стромив у кишеню каптана окуляр і вийшов з юнаком.

Як добре прогулятися вулицею після затяжної роботи! Світ здається дивовижним, новонародженим, неначе створений Аллахом тільки вчора.

Мимо пробігав пес, він був набагато значиміший, аніж усі його зображення. Я побачив коня, відтворюючи якого мої маляри вкладають у зображення більше смислу, аніж існує в природі.

На Ат-майдані мені впав у вічі чинар. Це був той самий чинар, чиї листочки я щойно забарвлював у фіолетове.

Ось уже два роки я змальовую врочисті події на Ат-майдані. Тож, минаючи його, йшов неначе власним малюнком. Ми звернули в маленьку вуличку. Якщо це зобразити в європейському стилі, то опинимося за межами рамки й малюнку; якщо — в нашому стилі древніх ґератських майстрів, то вийдемо туди, де нас видно Аллахові; а якщо малювати, як китайці, то ми ніколи не потрапимо за межі зображення, бо китайські роботи нескінченно тягнуться вдалину.

Хлопчина не повів мене в “стару кімнату” Дивану, де ми з головним скарбничим колись домовлялися про зарплатню, яку нам мають виплатити, подарунки, котрі маляри готують для падишаха, книжки, розписані страусячі яйця, говорили про здоров’я та душевний стан майстрів, про постачання необхідних нам фарб, сухозлітки та інших матеріалів, про звичні скарги й прохання, про бажання, настрій, радощі й повеління володаря світу, нашого падишаха; а ще ми точили теревені про мій зір, лінзи, біль у попереку, негідника-зятя головного скарбничого та його сіро-чорного смугастого кота. Ми тихо ввійшли в сад Хас і нишком, обережно, ніби роблячи якийсь злочин, спускалися до моря, минаючи мовчазні дерева. “Підходимо до Яли Кьоскю, отже, я зустрінуся з падишахом, він — там”, — подумав я. Ми вже були на узбіччі, ступили ще три-чотири кроки й крізь аркові двері зайшли в кам’яну будівлю за човнярським причалом. З печі долинав запах свіжого хліба. Я побачив придворних стражників у червоному вбранні.

Головний скарбничий і начальник султанської варти в одній кімнаті! Янгол і шайтан!

Начальник султанської варти, який ім’ям падишаха страчує й катує людей, немилосердно їх б’є під час допитів, виколює очі та знущається над ними фалакою, любо-мило до мене усміхнувся. Так, наче ми з ним — у тісній кімнатці караван-сараю і він мій товариш по ночівлі й збирається розповісти якусь дотепну історію.

Однак розповідь почав не начальник варти, а головний скарбничий:

— Рік тому наш володар велів мені видати одну книгу, як подарунок від нашої посольської делегації. Його Величність зажадав, щоб праця над книгою трималась у великому секреті, — якось зніяковіло почав він, — через цю таємничість наш ефенді, який надзвичайно захоплюється твоїм хистом, не захотів робити тебе причетним до цієї справи й уважав недоречним замовляти книгу своєму майстру через головного історика Локмана. Вони схвально поставилися до вашої роботи над “Сурнаме” про церемонію обрізання султаничів і вирішили, що для вас вистачить і її.

Спершу, зайшовши до кімнати, я з жахом подумав, що якась паскуда оббрехала мене перед падишахом: мовляв, цей малюнок — безбожний, а в тому — Вас висміюють, і тепер мене піддадуть тортурам, наплювавши на мій похилий вік. Натомість головний скарбничий старавсь піддобритися й прихилити до себе, бо падишах замовив книгу комусь іншому, а не мені, його слова були солодшими за мед. Я слухав уже добре мені відому історію про книгу Еніште. І нічого нового не почув. Плітки теж були старі як світ: і про ерзурумійця Нусрета Ходжу, і про ворожнечу в малярському цеху.

Я поставив для годиться одне запитання, на яке й так знав відповідь, — хто займається книгою.

— Вам відомо. Нею займавсь Еніште-ефенді, — промовив головний скарбничий, і, дивлячись мені у вічі, додав: — Він помер не своєю смертю. Його вбили. Ви це знали?

— Ні, не знав — по-простому, наче дитина, сказав я й замовк.

— Падишах страшенно розгніваний, — вів далі головний скарбничий.

Він був ідіотом — отой недолугий на прізвисько Еніште. Обдаровані маляри насміхалися з нього: він був скорше одержимий, аніж розумний, у нього було більше безглуздої напористости, ніж знань. Ще на похороні мене точив хробак сумніву: як його вбили?

Головний скарбничий розповів. Жахливо! Господи мій, захисти мене! Хто?!

— Падишах велів чимшвидше закінчити “Сурнаме” та цю книгу, — говорив головний скарбничий.

— Є ще одне розпорядження Його Величности, — урвав того начальник султанської варти, — розшукати злого ібліса, якщо той душогуб-мерзотник з малярського кола, і піддати його тортурам — у науку всім, аби більше нікому не кортіло перешкоджати виданню падишахових книг та вбивати художників.

Лице начальника варти збуджено запалало, він уже смакував муки злочинця.

Як я зрозумів, падишах доручив їм обом це завдання недавно й одночасно, він змусив двох людей, котрі не приховують своєї ненависти один до одного, займатися спільною справою. Я не просто був у захопленні від Повелителя, я відчував, що люблю його. Хлопчик приніс каву, ми сіли.

Мова йшла про вихованця Еніште-ефенді. Він опікувавсь одним сиротою, що тямиться на малярстві та книгах. Звати — Кара. Чи знайомий я з ним? Я змовчав. Нещодавно на запрошення свого дядька він повернувся з Персії, де служив у Серхата-паші, до Стамбула (начальник султанської варти кинув сумнівний погляд). У Стамбулі Кара ввійшов до Еніште в довіру і дізнався про видання книги. Говорить, ніби після наглої смерти Заріфа-ефенді в його дядька закралися підозри щодо тих обдарованих малярів, котрі приходили до нього вночі працювати над книгою. Також він бачив ілюстрації, виконані художниками, і стверджує, що вбивця Еніште викрав зображення падишаха, де було використано найбільше золота. Цей молодик упродовж двох днів приховував убивство Еніште від головного скарбничого. А сам тим часом, поспіхом уклавши сумнівний шлюб з дочкою дядька, встиг поселитися в його домі. Тому й головний скарбничий, і начальник султанської варти підозрюють Кару.

— Якщо ми обшукаємо помешкання малярів і знайдемо зниклу сторінку, то правда буде на боці Кари, — промовив я. — Але вони мені як рідні діти, я знаю кожного з них іще з часів їхнього учнівства. Вони — маляри з золотими руками і не спроможні на вбивство.

— Ми перевернемо догори дном оселі, лігва Зейтіна, Лейлека та Келебека, якщо мають свої крамниці, то заглянемо й туди, — заявив начальник варти, з кпином у голосі згадуючи імена, які я дав своїм учням. — Нагрянемо й до Кари...

А потім з якомога серйознішим виразом обличчя начальник варти додав:

— Труднощів чимало. Проте, дякувати Аллахові, ми домоглися дозволу в кадія-ефенді застосовувати тортури під час допитів. Убито вже другу людину, причетну до малярського цеху; всі художники, від підмайстра до майстра, накликали на себе підозри, отож для тортур існують законні підстави.

Я подумав: 1. Слова про “законні підстави” для тортур означають, що дозволу падишаха на них немає. 2. На думку кадія, підозрюють усіх малярів, а отже й мене, оскільки я не виказую злочинця, що ховається серед нас. 3. Перед тим як катувати малярів мого відділення — Келебека, Зейтіна та Лейлека, які в останні роки зрадили свого наставника та вчителя, — начальник варти вимагає від мене відвертої або мовчазної згоди на це.

— Однак падишах бажає бачити належно закінченим не тільки “Сурнаме”, але й ту недоведену до пуття книгу, —запротестував головний скарбничий. — Ми переживаємо, що кат покалічить руки, очі малярів, і вони втратять хист. — Він обернувся до мене: — Адже так?

— Пам’ятаю я такі переживання, — грубо відрізав начальник варти. — Один із ювелірів, що займалися лагодженням коштовностей, скакав на поводі в шайтана. Він, ніби мале дитя, захотів собі філіжанку з рубіновою ручкою, що належала сестрі падишаха Неджміє-султан, і поцупив ту філіжанку. Крадіжка так засмутила сестру Його Величности, бо вона душі не чула в своїй чашечці. То було скоєно в палаці Ускюдара, тому Повелитель доручив розслідування мені. Неджміє-султан тоді капризувала, як і ви, дуже переживала за пальчики та оченята ювелірів і золотарів. А я відразу роздяг тих майстрів догола і кинув до жаб у підмерзлий ставок у саду. Потім час-по-час виганяв їх на берег і добряче шмагав, але уважно, не зачіпаючи облич і рук. Злодюга, що злигався з шайтаном, швидко зізнавсь, із нього вистачило тортур. Решта ювелірів були невинні, і, незважаючи на крижану воду, мороз та десятки ударів канчуком, їхні очі та руки залишились цілими й неушкодженими. Згодом падишах навіть зізнався мені, що його сестра задоволена щасливим кінцем, а ювеліри, після того як серед них пропололи бур’ян, почали працювати ще завзятіше.

Я був більш ніж переконаний: з моїми малярами начальник варти поводитиметься ще жорстокіше. Навіть якщо він і поважає падишахове захоплення книгами, однак мистецтвом, гідним пошани, вважає каліграфію, тому, як і всі, зневажає малярство, а особливо мініатюру, маючи їх за непотріб, що межує з безбожністю й заслуговує на осуд, мало того — для начальника варти живопис — це бабське заняття.

— Ви ще працюєте на повну силу, а ваші улюбленці вже плетуть інтриги за місце головного маляра після вашої смерти, — підбурював він мене.

Невже плететься якась нова інтрига, чи пустили плітку, якої я не чув? Взявши себе в руки, я змовчав. Однак головний скарбничий помітив, що я киплю гнівом на нього, бо він у мене за спиною замовив тому недоумку книгу, та на своїх невдячних малярів, що потайки створювали ілюстрації, аби заробити три-чотири зайвих акче.

Я спіймав себе на тому, що уявляю, яким саме тортурам піддадуть моїх вихованців. Шкіру з них на допитах не здиратимуть, бо наново вона не виросте, на палі, як бунтівників, теж не садитимуть, а то забагато буде науки іншим, руки, ноги, пальці теж з хряскотом не ламатимуть. Останнім часом я все більше зустрічаю на стамбульських вулицях однооких людей, отже, нині катують, виколюючи одне око, але таке моїм талановитим художникам не личить. Вони труситимуться від холоду серед латаття й криги в підмерзлому ставку якоїсь тихої місцини саду Хас і ненависно зиркатимуть один на одного... — Я мало не засміявся. Однак моє серце защеміло, тільки-но я уявив, як волатиме Зейтін, коли йому припікатимуть сідниці розпеченим залізом, як змарніє в кайданах рідний мій Келебек. Я більше не міг думати, що мого любого Келебека, котрий розчулював мене до сліз своїми майстерністю та відданістю живопису, лупитимуть фалакою, наче злодійкуватого учня. І я закляк на місці.

Мою душу полонили чари глибокої тиші, а вслід за нею й старечий мозок угамувався та замовк. Ми ж з ними інколи малювали з таким натхненням, що забували про все на світі.

— Вони наймайстерніші маляри нашого падишаха, — озвався я. — Змилуйтеся над ними.

Головний скарбничий піднявся й приніс з другого кінця кімнати якийсь згорток паперів, що лежав на пюпітрі. Він поклав переді мною згорток і поставив здоровенний канделябр, ніби в кімнаті панувала темрява. Вогні пишних свічок підскакували й тремтіли. Це були оті малюнки.

Як би вам передати побачене, над яким я водив лінзами? Мені захотілось розреготатися, проте не через те, що ілюстрації були кумедними. Я був розлючений, однак не тому, що роботи заслуговували серйозного ставлення. Здавалось, Еніште-ефенді присилував моїх майстрів перевтілитися в когось іншого, аби зобразити те все. Неначе примусив їх згадувати неіснуючі події, малювати, занурюючись у марева майбутнього, в якому вони б ніколи не захотіли опинитись. А найважче було повірити в те, що вони вбивали один одного через таке безглуздя.

— Чи можете ви впізнати з малюнків, де якого маляра рука?

— Авжеж! — розлючено відповів я. — Звідки ці ілюстрації?

— Їх передав нам Кара, — промовив головний скарбничий, — Він намагається виправдати себе та дядька-небіжчика.

— Піддайте його на допитах тортурам, — сказав я. — Й ми дізнаємося, які ще таємниці були в покійного Еніште.

— Ми вже послали по нього, — загорівся начальник варти, — а потім перериємо ввесь дім новоспеченого зятя!

Раптом лиця засяяли в обох, якось дивно засяяли, страхом та захопленням, і вони посхоплювалися з місць.

Я ще не встиг обернутись назад, як збагнув, що в кімнату ввійшов Його Величність, наш падишах, покровитель світу.

 

 

Будь ласка, читайте продовження в паперовій версії "Всесвіту"