Вікторас Руджанскіс, відомий литовській поет, народився 25.11.1957 року неподалік Каунаса — другої столиці Литви, давньої культурної столиці. Працював в редакціях різних літературно-мистецьких часописах. Нині є редактором літературно-мистецького журналу Спілки письменників Литви «Нямунас». Він є автором десятка поетичних книжок. Його поезія метафористична, інколи складна, він часто заглиблюється до болючих сторінок історії свого народу, до психологічних мотивацій непростих людських стосунків. Його вірші перекладалися різними мовами. Має багато різних літературних премій та відзнак, в тому числі й престижна премія імені Саломеї Неріс (2002).
ВІКТОРАС РУДЖАНСКІС
Вибрані поезії
Перекладено за рукописом, наданим автором
З литовської переклав Юрій Завгородній
***
в ущелині гір стулених ніг жіночих
одвічно квітнуть сади і Сад
хтів би бути поміж райських яблук
пульсуючи сплесками мікровулканів
у пазусі Бога
на засланні
хитрують нещирі прочани
я ж нині не знаю де пляшку із джином сховати
і марю я через те бути ягідкою ялівця
що всмоктала вогонь палкої душі
і оратором прагну бути
що звільняє вогнем слів
бажаю прикласти голову до всеосяжного Бога
напруженим вухом почути б життя
що багато років до того
полишило материнське лоно
не лишаючи там порожнечі —
стрижені яблуні щовесни квітнуть ізнову
***
сумую тобою підступні слова пестить душу мою кропива
річка тамує мої смішки як сідають на воду пташки
я повторюю мантру-лайку ім’ям твоїм проклятим осяйним
геть усе пещу по вечір із рання квилять до мене сирени знані
про цноту єдиної згуби твоєї краси немовля любе
сумую тобою підступні слова солодка волога на губи ляга
сережкою всесвіт гойдається над головою все згадую сум за тобою
з народження повторював що стерплю провин пестощі та смерть свою
***
вчора віхола втихла сьогодні кедри валять дядьки
і шишки невагомости набувають
мов птахи що не злітають із гнізд
бо ж там лише пір’я замість яєць-бовтунів
я шепотом чайника награваю в кімнатці малій
і марю — то самовар десь під Москвою парує
що за дурість міщанська — так награвати
і відчувати оксамитові пахощі трав
у кімнатці з минулого — краєвид із сивиною
і леґендами із Арбату — заклеєно ті місця
де осипався тинк від струсу
мов тупотіли монгольські конячки вечоровою тишею
у подзвоні кедрів і дядьки невагомости набувають
шишку колючу до вуха тулю
і чую — горішки гудуть на льоті у землю
здається із рейок подався у далеч експрес
увозить життя в потойбіччя
я ж у часі із цього боку обпікаю долоні о чайник
видзвонюють кедри і невагомости набувають дядьки
а я все малюю шматочком вуглинки по стінах
щоб за пахтінням таким знайшла мене віхола
***
глиці спекоту шишок пилок дмухни на обличчя
був мій батько шаман а я — кедровим богом
заплескує віхола в очі сеанс спіритизму
вріжусь у темінь сердець Божих творінь
в бороді та волоссі
патьоки смоли палають
з їхнього диму божеволіють глухарі — танцюють
коли давні потяги
нас увозять за інші смуги часів
коли давні потяги
і ще давніші рейками зло гуркотіли
проминали вокзали де лишалося кілька книжок
про кохання і смерть — більше причини нема здуміти поетам
наковталися глухарі жаринок із димом — танцюють
вони для кохання паруються щоб скоріш наздогнати смерть
в котрій і ти і я ще не знайшли небуття
помилився кедровий бог у молитві — в повен місяць гасне життя
ти кажеш: не помилився
бо — все проминуло повз
